ЗМІСТ
ЗМІСТ 2
ВСТУП 2
РОЗДІЛ 1. РЕЦЕПЦІЇ БІБЛІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХІХ – початку ХХ СТ. 4
1.1. Біблія – першоджерело мистецтва 4
1.2. Біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників ХІХ-ХХ століть 6
РОЗДІЛ 2. БІБЛІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ІДЕЙ У ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ 9
2.1. Образи-символи полону Вавилона та Єгипту в творах на біблійні сюжети Лесі Українки 9
2.2. Біблійні мотиви раннього християнства у творах Л. Українки 13
2.3. Розкриття світової теми «пророк і суспільство» у творчості Лесі Українки («Народ і пророк», «Кассандра», «Руффін і Прсіцілла») 24
ВИСНОВКИ 28
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 30
ВСТУП
Актуальність дослідження. Леся Українка належала до тих митців, які на місце типового ставили яскраве, вражаюче, ірраціональне, тобто не стільки алогічне, скільки таке, яке виходить за межі загальноприйнятого, вище за нього. Сама поетеса цей стиль намагається сформулювати в листі до А. Кримського, пишучи: «...яка то химерна штука, тая суб’єктивність?.. Ключ до неї ось який: я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу» [32, c. 154].
Це, власне, і складає стильову особливість неоромантизму, що, як і класичний романтизм, спирався на принцип героїзму, на героїчну особистість. І все ж героїчна особистість у Лесі змінюється. Якщо у Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова такою особистістю були політичні та державні діячі, то у Лесі Українки їхнє місце заступають ті, хто здатен запропонувати народові своє власне світобачення, сміливо йти проти стандартизуючої, масової буденної свідомості. Особливість неоромантизму полягала в тому, що в ньому найпослідовніше виражалася саме національна ментальність, а це імпонувало поетесі. Тому в усій її творчості домінує поєднання романтичного героїзму та тверезого прагматизму, їх взаємодія, боротьба та конфлікт між ними.
Зважаючи на настільки високий рівень популярності письменниці не лише в Україні, а й у світі, маємо нагальну актуальність продовжувати численні дослідження творчості Лесі Українки. Особливості вживання біблійних образів та мотивів в творчості видатної письменниці, в ліриці зокрема, досліджені мало. Це являється ще однією причиною актуальності їх ґрунтовного вивчення в курсовій роботі.
Проблему біблійних образів та мотивів в ліриці Лесі Українки досліджували такі вчені, як Аврахов Г., Бетко І., Бичко А., Білан Т., Бойко Ю., Грушевський М., Гундорова Т., Демська Л., Драй-Хмара М., Жулинський М, Зеров М., Криловець А., Мороз М., Одарченко П., Скупейко Л., Смирнова Г. та ін. Загальний огляд досліджень, присвячених вивченню даного питання, свідчить про недостатнє висвітлення даної тематики у науковій літературі.
Мета дослідження полягає в характеристиці вживання біблійних образів та мотивів в поезії Лесі Українки. Для досягнення мети були поставлені такі завдання:
Розглянути Біблію, як першоджерело мистецтва;
Проаналізувати біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників ХІХ-ХХ століть;
Визначити образи-символи полону Вавилона та Єгипту в творах на біблійні сюжети Лесі Українки;
Визначити біблійні мотиви раннього християнства у творах Л. Українки;
Розкрити світової теми «пророк і суспільство» у творчості Лесі Українки.
Об’єктом дослідження є творчість Лесі Українки та її філософсько-ідеологічні особливості.
Предметом дослідження є вживання біблійних образів та мотивів в ліричній спадщині Лесі Українки.
Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:
загальнонауковий: синтез, аналіз та порівняння наукової літератури для теоретичного підґрунтя дослідження.
порівняльний метод був використаний з метою порівняння поглядів різних науковців на поняття, що аналізуються в дослідженні.
метод лексико-стилістичного аналізу для дослідження текстів ліричних творів Лесі Українки.
статистичний: для характеристики певних статистичних даних дослідження.
РОЗДІЛ 1. РЕЦЕПЦІЇ БІБЛІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХІХ – початку ХХ СТ.
1.1. Біблія – першоджерело мистецтва
Біблія є однією з найцінніших, найдивовижніших пам’яток у скарбниці загальнолюдських надбань. Ця книга книг, що увібрала в себе мудрість сотень поколінь, дає нам відповідь, що таке добро, а що є зло, підносить Людину на недосяжний п’єдестал мудрості, самопожертви, вірності в любові до батьків, своїх дітей, вітчизни. Вона дає нам і сьогодні яскравий приклад того, що загальнолюдськими можуть бути і пороки, ниці й темні сторони людської натури. Для цього достатньо згадати легенди зі старого Заповіту про Каїна й Авеля, про Йосипа та його братів, про Самсона й Далілу, про Хама, блудного сина, про садом і Гоморру. А якою витонченою поезією і яскравою образністю пройнята Пісня над Піснями, скільки глибокої мудрості у книзі Приповістей Соломонових, у Книзі Екклезіастовій.
Сьогодні Біблію розглядають як сакральний текст, богослужбову книгу, історичну книгу, наукову книгу, психологічний текст, літературний твір. Біблія стала стимулом морально-етичних та ідейних пошуків для багатьох письменників у різних сферах світової літератури в різні часи, зокрема Данте Аліг’єрі («Божественна комедія»), Д. Мільтон («Втрачений рай»), М. Булгаков («Майстер і Маргарита»), Т. Манн («Йосип і його брати»), Ф. Достоєвський («Ідіот»), Н. Казандзакіс («Христа розпинають знову», «Остання спокуса Христа»), поетів О. Блока, Б. Пастернака, Дж. Байрона та багатьох інших.
Біблія займала і займає особливе місце в українській культурі та літературі в усі історичні періоди розвитку, в кожному з яких використання біблійних мотивів, образів, сюжетних запозичень мало свою специфіку.
Зокрема, процес розвитку української літератури умовно поділяють на кілька етапів:
стародавня література (XI ст. – перша половина XVIII ст.);
нова українська література (кінець XVIII – початок XIX ст.);
література другої половини XIX – початку ХХ століття;
література ХХ – початку XXI століття.
1.2. Біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників ХІХ-ХХ століть
У новій українській літературі (кінець XVIII – початок XIX ст.) біблійні мотиви та образи не втратили своєї актуальності, хоча використання біблійних текстів стало переосмисленим, алегоричним. Наприклад, Іван Котляревський в «Енеїді», використовуючи есхатологічні апокрифи, зображує страждання грішників у пеклі, однак у гріхах, перелік яких І. Котляревський значно розширює, утілені всі вади сучасного автору суспільства. Житійний (а, отже, біблійний, бо писаний за зразком життя і смерті Ісуса) спосіб побудови сюжету й створення образу головної героїні використовує у своїй повісті «Маруся» Григорій Квітка-Основ’яненко.
Біблійні мотиви та образи широко використані у творчості Тараса Шевченка («Ісаія. Глава 35»), «Царі», «Осії. Глава XIV», «Марія» та інші.
Пантелеймон Куліш переводить у віршовану форму Мусієві (Мойсеєві) пісні, книгу Йова, Псалтир, використовує поетику «Пісні Пісень» («Хуторянка»).
В українській літературі широка розробка біблійних сюжетів мала місце в другій половині XIX століття. У своїх творах на тлі художньо переосмисленого біблійного сюжету автори міркували про долю українського народу. Активно обробляли біблійні теми й мотиви Іван Франко («Смерть Каїна», «Мій Ізмарагд», «З книги пророка Єремії», «Мойсей» тощо), Леся Українка («Самсон», «Вавилонський полон», «На руїнах», «На полі крові» та ін.). Назва роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – це ремінісценція біблійного вислову: «Де немає биків, там ясла порожні?» (притчі Соломона, XIV – 4 ) [1, с. 7].
Значну популярність серед українських письменників мали притчі про таланти, про любов, про багача і бідного Лазаря та інші, наприклад: Тарас Шевченко («Притча про блудного сина»), Іван Франко («Дума про Наума Безумовича»), Леся Українка («У пущі»), Павло Грабовський («До сестри») та інші.
Найбільшою популярністю серед українських письменників користувалася притча про сіяча. До неї не раз звертався Тарас Шевченко («Чигирине, Чигирине...», поеми «Сон» і «Кавказ», «Саул», «Не нарікаю я на Бога…») і Пантелеймон Куліш («Дума», «Старець»). Цю притчу в демократичному просвітницькому дусі переосмислили Юрій Федькович («Нива», «Дикі думи», «Думи мої, діти мої»), Михайло Старицький («На новий рік», «Нива»).
Крім притчових сюжетів і мотивів, використання сказань про діяння пророків-праведників, апостольських проповідей українська література осмислює морально-етичний сенс християнського вчення в цілому, звертається до образу Христа, Богоматері, їх загальнолюдського подвигу.
Зокрема, у поемі «Марія» Тараса Шевченка син Божий виступає як син людський, у сонетах XXXVI – XXXVIII Івана Франка та «На полі крові» Лесі Українки порушені проблеми відповідальності людини за свої вчинки [2, 3, 4].
На початку ХХ століття в контексті революції та громадянської війни актуальним у творчості українських письменників стає мотив братовбивства, запозичений зі старозавітного сюжету про Каїна й Авеля, а одним з найбільш використовуваних літературних образів з цього часу стає образ матері-страдниці, яка віддає людям на наругу своє дитя.
Павло Тичина в поезії «Весна» використовує сюжет біблійної легенди про всесвітній потоп, переосмислюючи його як катастрофу, стихійне лихо.
Образ матері-страдниці створений у його поемі «Скорбна мати».
Максим Рильський у вірші «Рукам трудящим слава» використовує біблійний міф про оливкову гілку, що в переносному значенні означає мир і спокій.
У Миколи Сингаївського зустрічаємо поезії, написані за біблійними переказами («Мечі та струни»). І хоча біблійні мотиви ще зустрічаються в 20-х роках у поезії Я. Савченко («Христос отаву косить»), М. Філянського («Він тут») і західноукраїнських поетів Д. Загула («І світ такий гарний, і люди, як люди»), Богдана-Ігоря Антонича («Народився Бог на санях»), згодом філософсько-релігійна і біблійно-духовна тематика в літературі на території Радянської України зі зрозумілих причин зовсім згасає. У 30-50-х роках духовну тематику активно розвивають письменники діаспори: Євген Маланюк («Історія»), Юрій Клен («Попіл імперій»); звучать біблійні мотиви у творах Уласа Самчука («Марія»), Івана Багряного («Сад Гетсиманський») [8, с. 10].
Наприкінці 50-х – на початку 60-х років в Україні почалася «хрущовська відлига», яка повернула у творчість поетів-шістдесятників духовно-релігійну тематику. Християнські мотиви виразно звучать у творчості М. Руденка («Адамове ребро»), В. Симоненка («Покара»), В. Стуса («Господи, гніву пречистого») та інших [5, с. 14].
В українській літературі пострадянської доби біблійні мотиви простежуються в поезії І. Драча («Чорнобильська Мадонна»), Л. Костенко («Перш, ніж півень заспіває...»), Д. Павличка («Покаянні псалми»), у творчості нової плеяди письменників і поетів, зокрема О. Пахльовської («Долина храмів»), О. Забужко («Казка про калинову сопілку»), І. Римарука («Сльоза Богородиці») та у багатьох інших сучасних майстрів художнього слова.
Вивчення впливу Біблії на творчість українських письменників, кожного окремо, вимагає зусиль багатьох сучасних дослідників літературного процесу.
Необхідне також глибоке комплексне осмислення цієї проблематики, тому що з часів середньовіччя й до наших днів українська література черпає з Біблії ідеї, теми, сюжети, мотиви та образи, переосмислюючи їх відповідно до вимог та віянь свого часу. Книга Книг більше двох тисячоліть була джерелом сюжетів для митців від літератури, живопису, скульптури, музики.
Вона була і, безумовно, залишається потужною рушійною силою у філософських та ідейно-естетичних шуканнях людства впродовж усього його існування.
РОЗДІЛ 2. БІБЛІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ІДЕЙ У ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
2.1. Образи-символи полону Вавилона та Єгипту в творах на біблійні сюжети Лесі Українки
Розглянемо одну з легенд циклу «Ра-Менеїс». Рубрикою «Єгипетські фантазії» (в окремій публікації твору), як з огляду на цензуру, так і з мистецьких міркувань, поетеса підкреслювала, що тут маємо справу з фантазією, міфом. Але кожний міф має реальний історичний підклад, хоч, може, й загублений у тьмі тисячоліть. Фабула вірша – класичний зразок органічного поєднання легенди і животрепетної дійсності, незглибима давність природно зливається із злобою дня. У Стародавньому Єгипті, колисці однієї з найдавніших цивілізацій світу, в добу панування однієї з численних династій (їх було десь більше трьох десятків), після смерті цариці повсталий народ розгромив похоронну процесію по дорозі з палацу до уготованої для владарки піраміди, а тіло цариці «закинув далеко в пустиню, в піски» [46, c. 51].
Можна стислий виклад фабули розгорнути в простору історичну розвідку про Стародавній Єгипет і паралельно про Європу кінця XIX – поч. XX ст. н. є., але це мало наблизити нас до великої тайни мистецтва, до художнього чуда, захованого в невеликому (всього 131 рядок) вірші. Зауважимо, що перші чотири строфи легенди (з неоднаковою, довільною кількістю рядків у кожній, а в кожному рядку неоднаковою кількістю складів, як неоднаковою була кількість фараонів у суцільному ряду династій та кількість років, які кожному з них вдалося протриматися на троні) починаються іменем цариці Ра-Менеїс. Так – до її смерті. Це ж саме у подальшій відносно просторій строфі про похорон цариці («Ра-Менеїс положили у барку червону»).
В міфологічній свідомості стародавніх народів померлий владар жив аж до завершення обряду поховання. Подібне спостерігається і в значно пізніші часи. В царській Росії наслідник це міг офіційно зайняти «законного трону» до похорону «в бозе почившего» імператора та обряду коронації, яка в свою чергу могла відбутися тільки після періоду трауру в державі. Звідси велика вага і особливе історичне значення «междуцарствий», від «смутних часів» перед встановленням на початку XVII ст. правління династії Романових до повстання декабристів після смерті Олександра і до офіційного вступу на російський престол Миколи І. Звідси в Лесі Українки народне повстання – саме в момент похорону Ра-Менеїс. Як у реальному житті відтворюваної епохи, так і в легенді: поки дочка сонця перебуває на троні – вона на чільному місці, перша в ряду. Зовсім іншим постає в творі уже посмертне буття богорівної цариці. її забувають. Тільки тоді, коли араби знаходять мумію і продають європейцям, ім’я цариці знову виринає в творі. Та вже не па першому, а на останньому місці, не відкриває, а закриває строфу [26, c. 201].
Таким чином спостерігається досить послідовна композиційно-смислова співрозмірність, симетричність, внутрішня завершеність. Від провідної ідеї, загального плану до найменшої, ніби обособленої художньої деталі, Перший рядок поеми перегукується з останнім («Ра-Менєїс була горда цариця, дочка фараонів»...» Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс»). Добі панування дочки фараонів «нарівні з богами» відповідає епізод її повернення до людей у вже зовсім іншу, історично несумісну добу. Зазначимо, що й кількістю рядків обидві частини приблизно однакові. Центральна частина – арка, «місток» між епохами – співрозмірна з двома іншими, боковими частинами триптиха. До речі, Леся Українка полюбляла форму триптиха, вона проглядає в її окремих поетичних циклах, волею випадку «Триптих» став її останнім завершеним твором.
У «Ра-Менеїс» живе ідея часу, його невпинного руху, одначе весь колорит вірша давньоєгипетський. Тут Лувр чи то Британський музей – «новітній храм», робітники, що вивантажують саркофаг, – «білі раби» (і як гармонує й перегукується а добою будівництва пірамід епізод, коли важкий камінний саркофаг виривається з рук «білих рабів» та калічить їх), європейська буржуазія – «нові фараони». Приклад високого художнього чуття, неймовірно широкого, дійсно всесвітньо-естетичного та історичного кругозору. До того ж «Ра-Менеїс» ніякий не виняток, а, сказати б, рядова річ для Лесі Українки пори творчої зрілості. Такого ж рівня інші твори названого циклу: «Саул» – па біблійну старозавітну тему, «Жертва» – теж на біблійну, але вже євангельську тему, «Трагедія» – оригінальна варіація на мотиви західноєвропейської лицарської поезії. Маємо зазначити, що спроба «вловити» художній зміст «Ра-Менеїс», якби вона видалась комусь вдалою, не дає універсальної відмички до «секрету» інших художніх шедеврів – шедеврів Лесі Українки [1, c. 98].
Ведучи мову про всесвітньо історичний діапазон і тематичну розмаїтість лірики Лесі Українки, треба особливо наголосити на великій у цьому плані ролі Біблії, яка століттями служила фундаментом освіти, а відтак літератури і мистецтва всього, як говорили раніше, християнського світу. В новій і новітній українській літературі, не виключаючи Шевченка і Франка, важко назвати письменника, що так часто звертався б до Біблії, як Леся Українка.
«В Біблії, окрім всього іншого, – писала вона ще в молоді роки в листі до Михайла Драгоманова від 21 грудня 1891 року, – маса дикої грандіозної поезії, і мені скучно, коли я довго її не читаю» (т. іф, с. 125). При цьому в Лесі Українки, як і у всієї передової інтелігенції тієї доби, увага і любов до Біблії, де під різними, зараз нам чужими або й незрозумілими напластуваннями, б’ють вічно яшві джерела народної творчості, прекрасно уживалася з послідовним атеїзмом. Можна навіть сказати, що той атеїзм випливав із доброго знання Біблії. Гадаємо, коли поминути в Лесі Українки все інше, а звернутися тільки до поезій, прямо-таки наскрізь пронизаних матеріалістичним духом, вказати хоча би на вірш «Коли вже зачепили сі питання...», то й тоді справедливість такої думки стане очевидною. Леся Українка з перших кроків у літературі сприйняла і послідовно через усю творчість пронесла кредо освіченого атеїста, А його, як показує історичний досвід, непросто втілити в життя. Релігію не скасуєш, її можна тільки «зняти» через засвоєння цінного в ній. У тому числі й Біблії – одного з великих пам’ятників світової культури і літератури [1, c. 99].
Поет-трибун, поет-борець, вона була також ніжним і глибоким ліриком. В її творах знайшла вираз вся багатобарвна й різноманітна гама людських почуттів. Поряд із мобілізуючими, мужніми, мов поклик бонової сурми, віршами на громадські теми є такі перлини інтимної лірики, як: «Нічка тиха і темна була...», «Не співайте мені сеї пісні...», «Горить моє серце...», «Хотіла б я піснею стати...» та ін. Це й поезії, навіяні різким погіршенням стану здоров’я її друга Сергія Мержинського, хворого на туберкульоз легенів. Познайомилися вони в 1897 році, це знайомство незабаром перейшло в сердечну приязнь. Мержинський певний час працював у Києві, був у Криму разом з Лесею та її братом Михайлом, приїздив до Гадяча гостем родини Косачів. Хвороба остаточно звалила Лесиного друга влітку 1900 року. На її руках Мержинський і помер 3 березня 1901 року (за народною прикметою, хворі на сухоти помирають ранньої весни, ледве-ледве рушить сік в коренях дерев) [6, c. 153].
Отже, використання мотивів та образів з Біблії Лесею Українкою можна пояснити по-перше тим, що Святе письмо – це невичерпне джерело «вічних» тем, ідей, мотивів, образів, які відомі багатьом читачам в усьому світі (а письменниця, безумовно, свою власну творчість бачила в контексті світового літературного процесу): таким чином українська література долучалась безпосередньо до європейської, в якій використання біблійних сюжетів стало давньою традицією. Маємо зазначити, що переважна більшість творів Лесі Українки християнського циклу – це твори, що стали новим явищем в українській літературі і театральній культурі та принесли письменниці славу письменника-новатора.
2.2. Біблійні мотиви раннього християнства у творах Л. Українки
Аналіз біблеїзмів, ужитих Лесею Українкою у творах «Вавілонський полон», «На руїнах», «У пущі», «Одержима», «В катакомбах», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова», «Руфін і Прісцілла», «Самсон» та ін., показує, що вибрані вони автором осмислено і є одним з визначників змісту й ідейно-естетичного спрямування творів.
Більшу частину біблійних онімів складають біблійні антропоніми, центральне місце серед яких посідає ім’я Ісуса Христа. Ядро творів християнської тематики становлять ті тексти, в яких Ісус Христос виступає текстовим чи підтекстовим (частіше) персонажем (коли його постать дається у сприйнятті людей, котрі його знали («Одержима», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова»). Слово «Христос» грецькою мовою означає «Месія», тобто помазаний, присвячений на служіння. Ім’я Ісус походить від староєврейського Єшуа, що означає «Єгова спасає» [7, c. 62].
У вірші письменниці «Якби я знав, що їм нема рятунку...» знаходимо саме таку, можна сказати, первинну номінацію Ісуса Христа: «... з нащадками такими не може бути вже Єгова в спілці». Таку ж номінацію вжито у поемі «Самсон». Розглядаючи різні способи номінації особи Ісуса Христа у творах Лесі Українки, Л. Пархонюк стверджує, що в аналізованих творах особа Спасителя виводиться або як художній персонаж, або як міфологема (з чітким акцентом на реальності історичної особи Ісуса). Тому у способах найменування особи Ісуса Христа відбивається, на думку дослідниці, з одного боку, ставлення інших героїв, їх сприйняття та оцінка Христа як непересічної особистості, з другого – особа Спасителя подається в історичному контексті, з третього – завдяки різним номінаціям Ісуса Христа можна виявити концептуально-естетичне осмислення Боголюдини, Бога-Сина у художній спадщині Лесі Українки [7, c. 62]. Крім того, за ними можна певною мірою судити про деякі особливості ідіостилю Лесі Українки.
Важливим при аналізі біблійних антропонімів (та імені Ісуса Христа зокрема) є те, що їх уживання зумовлено цілим комплексом причин – об’єктивних і суб’єктивних, мовних і позамовних, історико-культурологічних та індивідуально-авторських.
Так, з точки зору мови-мовлення використовувані в творах номінації Ісуса Христа, зазначає Л. Пархонюк, як узуальні, так і оказіональні (зауважимо, що серед антропонімів авторські найменування відсутні), перебувають у відношеннях співвідносності, інакше кажучи, мово-мовленнєвої синонімії, а вибір імені залежить від того, який персонаж і за яких обставин вдається до найменування Ісуса (Христос, Бог, Господь Христос, Месія, Єгова, Син Божий, Його Син, Ісус із Назарету) [7, c. 63].
Виділяючи три структурні варіанти номінацій Ісуса Христа – лексичні, синтагматичні і фразові (однак це не тільки антропоніми), – Л. Пархонюк підкреслює, що різні найменування Ісуса Христа в художньому дискурсі Лесі Українки дво- або навіть трипланові:
1) це засіб характеристики, оцінки і сприйняття тим чи іншим персонажем (здебільшого художнім героєм, а не історичною особою) постаті Ісуса Христа у конкретно-історичному вимірі, тобто контексті епохи;
2) це засіб самохарактеристики і саморозкриття літературного героя (порівняти звертання одержимої Міріам до Ісуса як Месіє);
3) це один із потужних засобів концептуально-естететичного розв’язання того чи іншого замислу в кожній поемі і водночас один із показників етапу осмислення проблеми християнства і релігії в цілому та ряду дотичних до неї проблем самою авторкою – Лесею Українкою [40, c. 330].
Ім’я Марія (з давньоєврейської Маріам – піднесена або вищість, перевага) – це ім’я матері Ісуса Христа, котра народила сина від Духа Святого.
У вірші «Прокляття Рахілі. Апокриф» Леся Українка відтворює трагічні події, пов’язані з народженням Ісуса Христа:
З’явилося новеє світло в світі,
У Віфлеємі, в тихому селі,
І засвітилася у темному блакиті
Нова зоря, щоб і старі, й малі
Дорогу знали до свого Месії,
Малого сина вбогої Марії [51].
Поетеса возвеличує жінку-матір, котра «сина рятувала, свій скарб єдиний, скарб той світовий...». У Євангелії від Матфія розповідь про народження Ісуса дуже лаконічна. Десь біля 200 року з’явився апокриф «Книга про різдво Марії», де про неї розповідається багато такого, чого немає в Євангеліях. Марія, за апокрифом, за походженням з царського роду – з роду царя Давида. Марія була пізньою дитиною, і батьки присвятили її Богові. Тому вона з 3 до 12 років виховувалась у храмі, де дала обітницю довічної чистоти. Священики підшукали їй чоловіка, котрий поважав цю обітницю й опікувався дружиною. У домі Йосипа Марія пряла пурпурну пряжу для храмової завіси і в цей час одержала благу вість від ангела Господнього про майбутнє народження сина. Подальша доля Марії точно не з’ясована. Марія в усі часи була уособленням духовної чистоти, великої материнської любові, а для віруючих – порадницею і повірницею в усіх незгодах [40, c. 332].
Часто зустрічається у творах Лесі Українки образ пророка Єремії, одного з чотирьох пророків, авторів групи книг, у яких розповідається про біди і нещастя, які богообраний народ пережив протягом ряду віків: «Носив ярмо залізне Єремія...» Про нього відомо, що він народився між 650 і 640 роками до н.е., походив з давнього роду жерців (один з його предків – первосвященик при царі Давиді) і був заможним землевласником. Судячи з його писань, він одержав у дитинстві добре виховання, знав літературу та історію свого народу.
Хоч народився Єремія в маленькому містечку недалеко від Єрусалима, та все життя прожив у Єрусалимі. Особливо запекло він воював з ідолопоклонством. За тридцять років свого активного життя Єремія зазнав багато переслідувань і навіть ризикував життям. Він став «людиною, яка сперечається і свариться зі всією землею», – так він писав про себе. Недоброзичливе ставлення до Єремії з боку священиків, пророків, вельмож і царя пояснювалося його політичними поглядами, які не влаштовували можновладців [40, c. 333].
Книга «Плач Єремії», яка складається з п’яти елегій, оплакує долю Єрусалима та Іудеї після вавилонського завоювання (дослідники сумніваються в авторстві Єремії, вважаючи, що вона написана значно пізніше і не одним, а кількома авторами).
У Лесі Українки є поезії з такими назвами: «Плач Єремії» та «Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі», в яких постає образ Єремії як образ біблійного пророка, що розкривав очі на моральне падіння вельмож і провіщав загибель Ізраїльського царства. В одному із творів поетеса проводить й досі актуальні паралелі:
Єрусалим мав свого Єремію,
що голосив серед поля;
чом же свого Єремії не має
наша зруйнована воля? [51].
У творі «У пущі» згадується ім’я менш відомого біблійного пророка Осії:
«Десятий розділ, перший вірш Осії...» [51].
На особливу увагу заслуговує ім’я Давида («Господи! Згадай твого раба Давида!»). Давид – історична, а не міфічна особа. Після смерті Саула та його синів він став царем Іудейської держави (в Х ст. до н.е.). Про нього, юного пастуха, що був молодшим сином Єссея з Віфлеєму (точніше, про його перемогу над філістимлянським велетнем Голіафом), розповідається у Першій книзі Царств. Саме на Давида вказав Бог як на майбутнього царя Ізраїлю, коли ще правив цар Саул. Давид староєврейською означає «улюблений» [33, c. 59].
Голіаф, філістимлянський велетень, забитий Давидом, згадується у творі «У пущі»: «Ну, брате, ти тут набрався сили Голіафа...». Це ім’я деонімізувалося, стало синонімом слів «силач», «велетень».
Саул – це ім’я засновника Ізраїльсько-Іудейського царства. Йонатан – син Саула:
... Саул загинув,
плачем нещирим заридали струни
над смертю Йонатана і Саула
в руках Давида, що згубив їх.
Цареві Саулу Леся Українка присвятила однойменний твір (монолог):
«О! Не на щастя став Саул пророком...
Господь його карає вічним духом!» [51].
Леся Українка використала рядки із «Книги Царств» як епіграф. У ряді цитат – суть конфлікту, який виник між Давидом та царем Саулом: Саул почав підозрювати Давида (напевне, в бажанні змістити його з царства) і одного разу цар ледве не вбив вірного раба свого. Монолог Саула – це його сповідь, котра більше схожа на самобичування, котра передає важкий психологічний стан людини, яка, тільки-но ледве не ставши вбивцею, усвідомлює і спокутує в такий спосіб свою вину. Зрозуміло, що у Лесі Українки образ Саула, сповнений емоцій, набуває додаткового символічного звучання.
Поема «Самсон» теж носить ім’я біблійного героя:
«То йде Самсон, веде могутні лави...
Йому назустріч
іде його хорошая Даліла...» [33, c. 62].
Це перший твір Лесі Українки на біблійну тематику, який певним чином продовжив традицію використання Святого Письма як матеріалу для оригінальної творчості в українській літературі. Джерелом сюжету є Книга Суддів.
Самсон давньоєврейською означає «сонечко», він був наречений «назореєм від утроби» (посвячений Богові) і спасителем Ізраїля від рук філістимлян. Самсон 20 років правив Ізраїлем як всенародно обраний суддя. Винною в погибелі Самсона була філістимлянка Даліла, в яку був закоханий Самсон. Її підкупила філістимлянська старшина, щоб вона, дізнавшись, у чому таємниця його величезної сили, допомогла вбити Самсона. У переносному, образному значенні Самсон – велетень, але зранений, полонений і згублений. Даліла – підступна жінка.
Леся Українка запозичує ключові моменти біблійної оповіді: народження Самсона як Божого обранця, боротьба з філістимлянами, одруження його з Далілою, її зрада, смерть Самсона під руїнами храму, – але дещо змінює біблійну основу. Так, за Біблією, Даліла – персонаж виразно негативний. У поемі образ Самсона як борця за незалежність Іудеї відходить на другий план, натомість важливий, але другоплановий образ Даліли окреслюється виразніше. Зраду Даліли поетеса вмотивовує патріотичними почуттями:
– Прощай, Самсоне! – Крикнула зрадлива:
Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Ні! Ти гинеш, – дяка ця правдива
від мене за погибель мого люду! [51].
Таким чином, Леся Українка ускладнила традиційний сюжет, виводячи на його тлі конфлікт переконань, інтересів, мотивацій, що стане характерним для її подальшої творчості.
Постать Іуди, відома чи не кожному, у творах Лесі Українки (у творі «На полі крові» змальовано останні години його життя) виступає як вищий прояв зради – найбільшого соціально-політично-духовного лиха. Письменниця виключає будь-яку можливість виправдання зрадника, психологічно вмотивовуючи вчинок Іуди його утилітарно-власницьким мисленням (він продав Ісуса за 30 срібняків):
«... ти той Юда, що
вчителя продав...» [33, c. 63].
Іуда – один з дванадцяти учнів Ісуса Христа. Він був родом з Іудеї (друге ім’я – Іскаріот – розшифровують як «людина із Керіота», тобто з містечка в Іудеї), решта апостолів походили з Галілеї у Північній Палестині. В общині учнів Христа він відав спільними витратами і носив із собою «грошову скриньку» для пожертвувань. Але, як свідчить Євангеліє, не дуже чесно виконував свої обов’язки. На питання, чому учень Ісуса так різко змінив своє ставлення до вчителя, відповідають по-різному. Але зрозуміло, що будь-яке пояснення не може виправдати вчинок Іуди, ім’я якого в багатьох мовах стало загальною назвою (деонімізувалося) зі значенням «підступний, корисливий зрадник», «лицемір», «людина продажної душі» [5: 212-214].
У творах Лесі Українки зустрічаються імена інших учнів Ісуса (апостолів) – Петра і Павла (Савла): «Як від Христа Петро відступив...»; «Із Савла Бог Павла виявив...».
Апостолу Петру Євангелія приділяють чи не найбільше уваги. Петро – брат апостола Андрія – в дитинстві був названий Симоном. Перейменував його Ісус. Ім’я Петро по-грецьки означає «скеля», «камінь». У Євангелії від Матвія Ісус так говорить до Петра: «І кажу я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її». Ці слова дали підставу образно називати католицьку церкву «Петрова скеля». З іменем Петра пов’язаний крилатий вислів із Біблії «Ти тричі відречешся від мене». Так сказав Ісус після Таємної вечері, бо Петро у відповідь на слова «розпорошаться вівці отари», коли його не стане, почав гаряче запевняти Ісуса у відданості: «Коли б мені навіть умерти з тобою, – я не відречуся від тебе!» [25, c. 89]. Та незважаючи на ці всі обітниці, Петро таки відрікся від Ісуса. Його ім’я символізує людину, дружба якої не витримує важких випробувань. У творі «У пущі» Леся Українка використовує таке порівняння:
Річард.
Та що ж я відступлю?
Не можу я від хисту відступитись.
Крістабель.
Та не зовсім ... а може, так на час.
Річард.
Як від Христа Петро? [51].
Відступник Петро все ж був першим апостолом, кому з’явився Ісус після воскресіння. Бог простив Петрові відречення і дав йому пасторську владу над віруючими. Петро стає вчителем іудеїв, і (за апокрифами) його буде страчено за віру в Римі.
Апостола Павла ще звуть «апостолом язичників», «апостолом поганців». Він не знав Ісуса, не належав до його дванадцяти учнів. Але церква прирівняла Павла до них, назвавши його «першопрестольним апостолом», і поставила його одразу ж після апостола Петра – за великі перед нею заслуги. Народився Павло в малоазійському місті Тарсі і був римським громадянином. Назвали його Савлом, на честь єврейського царя Саула. Навчаючись у Єрусалимі, він був гарячим прихильником Мойсеєвого вчення і палав ненавистю до християн. Одного разу, коли Савл переслідував християн, по дорозі в Дамаск з ним сталася дивна пригода, після якої він осліп. У Дамаску, правда, відбулося чудесне зцілення, і Савл, охрестившись, став проповідником у християнській общині, апостолом Павлом (з латинської – малий). Крилатий вислів «перетворити Савла в Павла» стосується людини, яка різко змінює свої переконання, стаючи проповідником того, що раніше заперечувала чи засуджувала. Апостол Павло – автор 14 послань, які входять до Нового Заповіту. Більшість сучасних дослідників вважає переважну частину послань справді написаними Павлом, а самого Павла історичною особою. Тільки його біографію апокрифи зробили казковою [5, c. 28]. Леся Українка звертається до епізоду перетворення Савла в Павла у творі «Руфін і Прісцілла»:
Парвус.
Із Савла Бог Павла виявив,
То й над тобою (Руфіном) ще,
може, Бог колись покаже чудо.
Антропонім Ірод Леся Українка вживає у такому контексті:
«Шука месію Ірод в Палестині,
і ллється кров, як навесні вода...» [51].
Ісус народився у Віфлеємі Іудейскім за днів царя Ірода. Коли Ірод дізнався про це, він наказав убити всіх дітей до двох років у Віфлеємі й околицях. З тих часів ім’я Ірод деонімізувалося і стало синонімом до слів «мучитель», «тиран».
Імена Рахілі, Елогіма та Серафима теж пов’язані з епізодом народження Ісуса:
І давняя Рахіль із гроба підвелась,
по дітях страчених вона ридає,..
марою білою до трупів припадає,
прокляття, скарги, мов пожежі дим,
знялись до неба. Вчув їх Елогім
і посланця свого послав він до Рахілі.
Із неба злинув Серафим зорею... [51].
Біблійна Рахіль – праматір іудейського народу – називає бога різними іменами, вживаними у ветхозавітній міфології: «Ягве, страшний Ягве! Таємний Елогім! Адонаї-Шаддаї, грізний Боже!» – і закликає його помститися за безневинну кров дітей, убитих за наказом Ірода. Серафим – ангел, посланий Богом (Елогімом) втішити Рахіль. Та, за версією Лесі Українки, Рахіль прокляла новонародженого Ісуса, звертаючись до Марії: «... та прийде та година, даремно згине так твоя дитина, як сі мої нащадки. Кров за кров!»
Імена Ананія та Сапфіри, вжиті у творі «У пущі» («Господь ті скарає, як Сапфіру, Ананієву жінку нечестиву...») – це, за євангельською легендою, імена християн, які приховали від християнської громади частину свого майна. За це Бог покарав їх наглою смертю.
Марія Магдалина (Марія з Магдали), за словами Євангелія від Луки, – це грішниця, що, дізнавшись про присутність Ісуса у фарисеєвім домі, «алябастрову пляшечку мира принесла і, припавши до ніг його ззаду, плачучи, почала обливати Йому ноги і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила…» (Лука, 7:37-38). Ісус простив їй гріхи, а також оздоровив її. Вона першою побачила воскреслого Ісуса, і їй випала доля повідомити апостолів про його воскресіння. Очевидно, що, говорячи про «друге диво євангельське», Леся Українка мала на увазі саме воскресіння Ісуса (у вірші йдеться про особисту трагедію поетеси, котра втратила кохану людину, Сергія Мержинського). Ім’я Марії Магдалини стало крилатим – так називають жінок легкої поведінки, які повернулися (або й не повернулися) на шлях чесного життя [46, c. 49].
У вірші «Я бачила, як ти хиливсь додолу, пригнічений своїм важким хрестом…» із циклу творів, присвячених пам’яті Сергія Мержинського, Леся Українка звертається до біблійного образу Вероніки, вочевидь, сподвижниці Ісуса:
Колись отак, – розказує легенда, –
хустиною святая Вероніка
зібрать хотіла сльози й піт Христа.
Та на хустині замість поту й сліз
зостався образ у вінці терновім
того, хто впав знебулий під хрестом.
О, кожний раз, як я збирала сльози
твої, мій друже, на папір біленький,
я бачила те чудо Вероніки [51].
Чудо Вероніки – це нерукотворний Спас, велика релігійна святиня. Ім’я Пілат (Понтій Пілат) давно стало загальною назвою людини нещирої, котра своєю бездіяльністю свідомо сприяє злочинові, жорстокого лицеміра. У творі «Адвокат Мартіан» Леся Українка вживає це слово саме з такою семантикою:
Адент. Господь тебе не пустить в царство Боже!
Будь проклятий! Пілат! [51].
У Євангеліях про Понтія Пілата – історичну особу, римського прокуратора в Палестині, – говориться дуже мало. Це ім’я супроводить розповідь про суд над Ісусом і його смерть через розп’яття. Пілат, знаючи, що Ісус ні в чому не винен, піддався волі натовпу і видав Ісуса, «збичувавши, щоб розп’ятий був» (Марк, 15:12-15).
Роль біблійних антропонімів, уживаних Лесею Українкою (переважна більшість із них – екзотизми), залежить від жанру твору і пов’язана найчастіше із запозиченням традиційного сюжету чи мотиву.
Використовуючи біблійних персонажів як дійових осіб поем, поезій або переспівів апокрифів, письменниця більш достовірно і точно відтворює зображувані події, виразніше окреслює національний колорит країни, з якими співвідносяться ті чи інші власні імена.
Частина антропонімів – це епізодичні вкраплення у контекст твору, що служать засобом емоційної та експресивної характеристики окремих героїв (Магдалина, Ірод, Мойсей, Іуда, Пілат та ін.), оскільки більшість біблійних онімів відома масовому загалу (зокрема та, що стала крилатими словами або деонімізувалася) і несе в собі додаткові оцінні (асоціативні) значення [46, c. 50].
Отже, Леся Українка, звернувшись до біблійних сюжетів, мотивів та образів, які вже закріпилися в пам’яті багатьох поколінь і народів, сконцентрувала певні ідеї, відображаючи їх у нетрадиційному для українського театру виді – не в соціально-побутовому, а у філософсько-ідеологічному.
2.3. Розкриття світової теми «пророк і суспільство» у творчості Лесі Українки («Народ і пророк», «Кассандра», «Руффін і Прсіцілла»)
Міфологізований образ пророка, як одне із поширених джерел художньо-мистецьких версифікацій у культурі Нового часу, в конкретній художній практиці наповнюється психологізмом, набуває масштабності та багатоплановості, що свідчить про наслідування та розвиток європейської традиції використання біблійних та міфологічних фабул. Українське письменство залучається до світових літературних тенденцій, використовуючи цю базу для створення неповторного художнього світу та розкриття проблем, зокрема, національно-демократичного руху.
Звернення Лесі Українки до образу самотньої пророчиці пов’язано з особистим уявленням письменниці про людину й громадянство. Поетесі доводилося витримувати гострі суперечки з галицькими соціал-демократами за методи й етику партійної боротьби, обстоювати свої погляди вдома, де мати з підкресленою неприхильністю ставилася до впливу марксистських ідей і соціал-демократичного оточення, в якому перебувала письменниця. Але переконана в правдивості поетичного слова й тієї боротьби за майбутнє щастя народу, яку вона пропагувала своєю творчістю, авторка відчувала себе одержимою, слова якої ще не доходять до мас, не пробуджених до активної й свідомої боротьби. Конструювання концепту «пророк» у Лесі Українки будується на відчутті негероїчності епохи. Це покладено в основу образу Кассандри, головної героїні однойменної драми письменниці.
Леся Українка у творчості зверталася до матеріалів антично-грецьких міфів. Так у драматичній поемі «Кассандра» на символічних образах поетеса з великим поетичним хистом змалювала трагедію троянської війни, у якій бачила долю українського народу. У міфологічних символах Леся Українка описала боротьбу українців проти Російської імперії, що мов ахейці облягли Трою. Відтворюючи страшні події руйнації Трої Леся Українка без сумніву описує революційні події в Україні 1905 р., коли царські війська придушували селянські виступи на Полтавщині, та без суду і слідства розстрілювали натовпи селян з їхніми жінками і дітьми. У часи жорстокого протистояння Трої з ворогами мужня патріотка Кассандра пророкувала Трої загибель, але не могла вплинути на зміну трагічно-історичного ходу подій. Вона кричала захисникам: «вартуй стороже», але троянці її не розуміли, думаючи що вона своїми віщуваннями накликає біду. У «Кассандрі» Л. Українка передає свою безсилість та власні переживання у грозові революційні роки, що насувалися на Україну. Як поет-символіст з нахилом історика, поетеса у «Кассандрі» відобразила «Ілліаду» українського народу. Вона бачила як соціал-демократи України не в силі були організувати національно-визвольну боротьбу українського народу позаяк плелися у хвості російських революціонерів [2, с.117-139]. Своїми закликами Леся Українка словами Кассандри закликала українців позбутися інертності, байдужості, бездіяльності та довірливості до ворога. Слабосила дівчина звала громадянство до пильності: «Чувай стороже!», «Гей, чатуй, вартуй!», «Не спи стороже!».
Наступна її драма «Руфін і Прісцілла», у якій висвітлює події жорстокого переслідуввання християнських громад напередодні падіння Рима. Леся Українка особливо дорожила цією поемою і ретельно готувалася до її написання.
Центральною фігурою драми є християнка Присцілла у якій втілений образ людини найвищих християнських чеснот, любові, самопожертви та відданості в ім’я християнської ідеї. Її чоловік Руфін був вільним римлянином і язичником. Закохавшись у Присціллу став християнином і розділив долю перших християн, загинувши від меча імператорських легіонерів. Леся Українка подією напередодні страти Прісцілли передає високі почуття натхнення людини, що вмирає за високу ідею. Вона протиставляє могутньому Римові зворушливі слова, які були сказані на майбутнє українським революціонерам:
«Я вірю,
Що там на небесах, де вічня правда
Очам душі з’являться відкрито
її збагне незламний твій розум.
І ми тоді в одну зіллємось душу,
Єдину, неподільну і щасливу.
Уже й тепер бачу щастя одсвіт,
як заграву далеку...».
Серед ліричних поезій Л. Українки також є вірші, які були очевидною алегорією України. Серед них «Єврейські мелодії» про те, як Ізраїль, діставсь ворогам у полон. Дальші екзотичні поезії як «Сфінкс», «Легенди», «Саул», «Ра-Менеіс», «Трагедія», «Ніобея», «Напис на руїні», «Ізраїль в Єгипті», «Пророк» у яких алегоричному сенсі заховане становище України. У цьому ряду окремо стоїть вірш «Пророк» у якому поетеса стверджує:
Я духові серцем сказав:
«Навіщо ти будиш мене серед ночі?
Навіщо сі тихі уста розв’язав
І речі надав їм пророчі?
Оспалі тут люди, в них в’ялі серця,
Народ сей не вдавсь на борця».
Додамо, що писати твори на біблійну тематику спонукав Лесю Українку її дядько Михайло Драгоманов, який давав їй деякі доручення. 1891 р. він попросив Лесю перекласти для нього з французької на українську уривок Біблії із Єзекії. Переклала цей текст Леся в містечку Шабів у Бессарабії на західному березі Дністрового лиману де видужувала і відпочивала після тяжкої хвороби- черевного тифу. Населення цього містечка складалося в основному з французів-кальвіністів [13, с.37]. 1892 р. Леся отримала від М. Драгоманова ще одне доручення-перекладати Біблію. З цього приводу він писав їй: «Коли хочеш попробувати свою ліру на біблійні теми і трохи помогти мені, то переложи віршами з Ісайї. Мені треба буде це вставити в одну статейку в «Хліборобі» (30.ІХ. 1892) [13, с. 23]. Леся виконала доручення М. Драгоманова і вже 18 жовтня 1892 р. прислала віршований переклад з Ісайї, додаючи до нього пояснення: «Хотіла перше зробити переклад без рифми, та надумала, що мало хто тямить читати білий вірш». Отже Біблія глибоко зацікавила Лесю. Вона стала постійним джерелом її поетичного натхнення і в біблійних історіях бачила недолю рідної України. Леся почала перекладати й інші сторінки Біблії», як пояснила «для власної втіхи».
Згодом написала М. Драгоманову: «Порадьте мені: оце хочу купити собі біблію, та не знаю, яку краще, чи грецьку, чи слов’янську, думаю, грецьку краще» [13. с.24].
Леся Українка повідомляла М. Драгоманова про брак у народі книжок про історію, а після неї перекладів Святого Письма, тому намагалася перекладати Святе Писання. На прохання М. Драгоманова вона цікавилася також етнографією і для наукової праці збирала повір’я про чортів. Леся прислала йому повір’я з Колодяжного про чортів: «Кажуть, що комарі чортові слуги»; «Земля, що в чоловіка під нігтями, то чортова земля», «Народне оповідання про розплату з чортом душами родичів» тощо [7, с. 28-29].
ВИСНОВКИ
Таким чином, Леся Українка зверталась до народу, до його національної гідності, будила національну свідомість. У перших поетичних творах Лесі Українки чітко окреслюються основні мотиви її лірики. Саме аналіз основних ідей лірики Лесі Українки дає можливість виділити найголовніші світоглядно-філософські концепції її творчості. Так, любов у поетеси – це щось «вічне», що стоїть понад потребами дня, понад юрбою, те, що творить Людину і без чого вона гине. Зазначимо, що пейзажним описам, у яких бринять і сумні, і бадьорі настрої присвячені цілі цикли та окремі поезії: «Сосна», «Горить моє серце», «Знов весна», «В дитячому крузі» та інші, але ніколи поетеса не відсторонюється від соціальних мотивів.
Лірика Лесі Українки «зворушливо-жіноча» в настроях інтимних і «сильна та смілива» в поезіях на громадянські теми. Майже кожен рядок, кожна думка її громадянської поезії нерозривно пов’язані з Україною. Поетеса – за активність, відвагу, особливо, коли йдеться про свободу рідного краю й народу. Своїх сучасників, і навіть тих, що усвідомлюють уярмлення своє, поетеса вважає за рабів, що гірші від єгипетських фелахів та індійських паріїв.
Маємо узагальнити, що багато поетів прагнули знайти шляхи боротьби за соціальне й національне визволення, але Леся Українка випередила багатьох. Адже покликання поета для неї одне – будити до бою. Леся Українка підіймає ще цілий пласт проблем, серед яких вирізняється проблема соціального призначення мови, яку ще в XIX ст. розглядали Гумбольдт та Потебня. Це питання для України надзвичайно важливе і, на жаль, не втратило актуальності та гостроти сьогодні.
Варто підсумувати, що найважливіше для Лесі Українки – віднайти ту «зброю», яка стане головною в борбі за вищі життєві ідеали. Відповідно до романтичних ідеалів та звично екзистенціальній особливості ук¬раїнської духовності, вона впевнюється в могутності, силі впливу саме слова. Леся Українка нетерпимо ставилась до «народності» як лише селянськості, розглядаючи етнографізм як шлях до побутовізму. На її тверде переконання, не інтелігенція повинна йти в народ і пристосовуватися до нього, а навпаки – завдання інтелігенції полягає в тому, щоб творити високого рівня культурні цінності і до них поволі підіймати народ.
Використання мотивів та образів з Біблії Лесею Українкою можна пояснити по-перше тим, що Святе письмо – це невичерпне джерело «вічних» тем, ідей, мотивів, образів, які відомі багатьом читачам в усьому світі (а письменниця, безумовно, свою власну творчість бачила в контексті світового літературного процесу): таким чином українська література долучалась безпосередньо до європейської, в якій використання біблійних сюжетів стало давньою традицією. Маємо зазначити, що переважна більшість творів Лесі Українки християнського циклу – це твори, що стали новим явищем в українській літературі і театральній культурі та принесли письменниці славу письменника-новатора.
Підсумуємо, що Леся Українка, звернувшись до біблійних сюжетів, мотивів та образів, які вже закріпилися в пам’яті багатьох поколінь і народів, сконцентрувала певні ідеї, відображаючи їх у нетрадиційному для українського театру виді – не в соціально-побутовому, а у філософсько-ідеологічному.
1 2