Розділ організаційна структура державно- адміністративного управління поняття організаційної структури управління

2
Зміст
ВСТУП…………………………………………………………………...………..3
РОЗДІЛ 1. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНО-
АДМІНІСТРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ………………………………………4 1.1 Поняття організаційної структури управління……………………………...4 1.2 Основи побудови організаційних структур публічного управління………5 1.3 Централізація та децентралізація у структурній організації державного управління……………………………………………………………………..8 1.4 Унітарна та федеративна організації державного управління ………….…9
РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ УПРАВЛІНСКЬКИХ РІШЕНЬ………………..12
РОЗДІЛ 3. СУТНІСТЬ І СПЕЦИФІКА УПРАВЛІННЯ НА МІСЦЕВОМУ
РІВНІ ТА ЙОГО ІНСТИТУЦІЇ............................................................................16
ВИСНОВОК……………………………………………………………………...22
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...23

3
ВСТУП
Держава - це політична форма організації правління, що характеризується суверенною владою, політичним та публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через систему спеціально створених органів та організацій, за допомогою яких здійснюється політичне, економічне та ідеологічне управління суспільством та керівництво загальносуспільними правами. Комплексом направленим на ефективну реалізацію функцій державного управління виступає структура державного управління. Структура управління - це сукупність ланок і рівнів (або щаблів) управління, їх підпорядкованість і взаємозв’язок.Ланка управління - самостійний елемент структури управління, який виконує одну чи кілька функцій управління. Рівень (щабель) управління - це послідовність підпорядкування одних ланок управління іншим знизу догори. Структура державного управління поділяється на: функціональну та організаційну.
Нижче будуть розглянуті основні особливості організаційної структури утправління. Актуальність теми огранізаційної структури управління полягає в тому, що для конкретного органу, організації, установи, підприємства тощо, його масштабу, цілей, завдань, виду діяльності та інших факторів повинен створюватися вибір відповідного типу структури для забезпечення максимальеої єфективності його функцій.
Також важливим аспектом в управлінській діяльності є розробка управлінського рішення. Від його ефективності залежить успіх справи. Тому важливо зрозуміти природу і сутність рішень, які також будуть розглянуті в цій роботі.
Слід указати, що на сучасній стадії світового розвитку однією з найважливіших ознак побудови демократичної держави є розвиток місцевого самоврядування. У кожній державі, залежно від особливостей її політичного устрою, форми правління, історичних, політичних та інших чинників, місцеве самоврядування має свою суть і специфіку, яка буде розглянута далі.

4
РОЗДІЛ 1. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНО-
АДМІНІСТРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
1.1 Поняття організаційної структури управління.
Організаційна структура державно-адміністративного управління - це компонент системи державно- адміністративного управління, зумовлений її суспільнополітичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями та змістом, який об’єднує в собі певну сукупність державних організацій,
їхній персонал, матеріальні та інформаційні ресурси, що виділяє та витрачає суспільство на формування та реалізацію державно-управлінських впливів і підтримання життєздатності самого суб’єкта управління.
Ланка державно-адміністративної системи (міністерства, інші центральні орга¬ни виконавчої влади, місцеві державні адміністрації тощо) – це органи державної влади, що характеризуються однаковим організаційно- правовим статусом і однорідністю здійснюваних управлінських функцій.
Елементами організаційної структури виступають:
1) орган державної влади;
2) організаційні зв’язки між суб’єктами управління.
Можна виокремити три види зв’язків в організаційній структурі державного управління:

субординаційні (підпорядкування згори донизу, від керуючого до керованого);

реординаційні (знизу догори, від керованого до керуючого);

координаційні (підпорядкування на одному рівні, між двома та більше суб’єктами, що не виключає того, що загалом вони можуть перебувати на різних рівнях в ієрархічно організованій системі управління).
Також виділяють вертикальні та горизонтальні зв’язки. Вертикальні зв’язки встановлюються між керівниками та їхніми підлеглими.
Горизонтальні зв’язки встановлюються між рівноправними керівниками та

5 структурними підрозділами, що тісно взаємодіють у процесі управлінської діяльності.
1.2.Основи побудови організаційних структур публічного
управління
Різновидом ієрахічного типу структур є:
1) лінійна структура управління (рис.2) - створюється на основі побудови апарату управління лише із підпорядкованих елементів. Ланки кожного низового рівня перебувають у відношенні безпосередньої лінійної підлеглості до керівника наступного, вищого рівня. Кожен працівник у лінійній структурі підлеглий і підзвітний лише одному керівникові, і тому пов’язаний з вищою ланкою управління тільки через нього. Лінійна структура управління базується на єдиноначальності та єдності розпоряджень. Лінійна структура є логічно найбільш стрункою та формально визначеною, але разом з тим найменш гнучкою. Тому лінійна структура орієнтує керівників переважно на вирішення оперативних питань та на отримання поточних ефектів. Як правило, вона чітко функціонує при стабільних завданнях, виконанні операцій, що повторюються, але важко пристосовуються до нових цілей.
2) функціональна структура управління (рис.3) - будується на основі поділу управлінської праці. Сутність поділу праці полягає в тому, що кожна ланка даної системи управління здійснює визначену функцію. Замість універсальних керівників, що мають розбиратися у виконанні всіх функцій управління, формується апарат фахівців, компетентних у своїй сфері, що мають штат співпрацівників, які відповідають за доручену ділянку праці.

6
Кожен із функціональних керівників може давати доручення усім виконавцям. Керівні вказівки стають більш кваліфікованими, але порушується принцип єдності розпоряджень, оскільки нижчі ланки не знають, чиї розпорядження виконувати в першу чергу, а також як їх узгоджувати поміж собою. Функціональна структура управління сприяє кращому вирішенню окремих завдань, водночас вона розриває управлінський процес, який є єдиним за своєю природою.
3) лінійно-функціональна (або лінійно-штабна) структура управління
(рис. 4).
Лінійно-функціональна структура забезпечує новий поділ праці, за якого лінійні ланки управління покликані приймати рішення та розпоряджатися, а функціональні- консультувати, інформувати, плануват.
При цьому зв’язки «керівник - підлеглий» будуються за ієрархічною лінією таким чином, щоб кожен працівник був підзвітний лише одній особі. Штаби готують кваліфіковані управлінські рішення, але затверджує та передає їх на нижчі щаблі лінійний керівник. Лінійно-функціональна структура ефективна для організацій, що функціонують у стабільному режимі та мають рівномірний розвиток, не мають сторонніх впливів з боку навколишнього середовища. Горизонтальні зв’язки в таких випадках установлюються на відносно тривалий час. Однак за появи нових нестандартних проблем, значна частина яких потребує прийняття творчих рішень (спільними зусиллями фахівців різних підрозділів), порушується стабільність функціювання системи управління.
Різновидом органічного (адаптивного) типу структур є:
1) програмно-цільова структура управління (рис.5)
Реалізація поставленої мети забезпечується виконанням відповідними операційними (виробничими) та управлінськими ланками комплексу робіт та заходів. Цей комплекс являє собою програму, в якій заздалегідь виявлені обсяг, якість і термін виконання. Зв’язки органів програмно-цільової структури з усіма підрозділами та виконавцями, що входять у функціональну

7 структуру, є перш за все функціональними. Це забезпечує єдність розпоряджень з боку вищого керівництва організації, запобігає виникненню серйозних суперечностей при виконанні різних програм, робить роботу системи стійкою в умовах різноманітних цілей, що змінюються. Переваги: забезпечує комплексний системний підхід до вирішення певної проблеми; сприяє інтеграції інтелектуальних, матеріальних, фінансових, природних ресурсів для вирішення актуальних суспільних проблем. Недоліками програмно-цільової основи є: труднощі узгодження цілей та заходів, що реалізуються в рамках окремих програм; зацікавленість у реалізації тільки тих цілей, що визначені в програмі.
2) матрична структура
При матричній схемі організаційної структури виконавець має двох або більше керівників, яким він підлеглий. Виконавець (за програмою або проектом) перебуває в точці перехрестя міжфункціональних зв’язків, що регулюються як керівником програми, так і лінійними керівниками. Це перехрестя організаційних зв’язків надає організаційній структурі матричний характер. У матричній моделі взаємодія лінійно-функціональної і програмно- цільової структур зберігає всю сукупність інформаційних зв’язків, що притаманні механізму управління та не суперечать принципу
єдиноначальності, оскільки вертикально-лінійне керівництво функціональними органами обох структур зберігається за одними й тими самими рівнями управління. Матричний тип структури управління використовується в організаціях зі складним характером робіт, а також для

8 забезпечення висококваліфікованих послуг та експертизи в галузі науки і техніки. Основними перевагами матричної структури є: можливість швидко реагувати і адаптуватися до умов, що змінюються; підвищення творчої активності управлінського персоналу за рахунок формування програмних підрозділів, які активно взаємодіють з функціональними структурами; раціональне використання кадрів за рахунок спеціалізації різних видів діяльності.Разом з цим матрична структура характеризується наявністю таких недоліків: складна система субпідлеглості, в результаті чого виникають проблеми, пов'язані зі встановленням завдань та розподілом часу на їх виконання; наявність надмірної змагальності між керівниками програм; труднощі в набутті навиків, необхідних для роботи за новою програмою.
1.3 Централізація та децентралізація у структурній організації
державного управління
Централізація в управлінні фактично підкреслює замкненість
(закритість) системи управління, коли воно будується з єдиного центру в напрямі «згори донизу» з дотриманням суворих принципів єдності та чіткості розпорядництва. Характерними рисами централізації є збільшення кількості рівнів в управлінській ієрархії, зосередження прийняття більшості рішень на верхніх рівнях управління, обмеження участі органів управління нижчих рівнів у прийнятті рішень.
Децентралізація в управлінні, навпаки, підкреслює відкритість системи управління для рішень «знизу». Багато локальних рішень можуть прийматися на середніх і нижчих рівнях організаційної ієрархії без шкоди для інтересів системи, яка функціює як єдине ціле.
У теорії та практиці державного будівництва розрізняють, як правило, дві форми децентралізації:
1) децентралізація демократична, коли йдеться про переданя частини державної виконавчої влади на рівень населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць (територіальних громад, общин,

9 комун, муніципалітетів, територіальних колективів) та тих органів, які воно обирає (органів місцевого самоврядування);
2) децентралізація адміністративна, коли йдеться про створення на місцях спеціальних урядових органів (місцевих державних адміністрацій, префектур, урядових комісаріатів тощо), які становлять так звану урядову або виконавчу вертикаль.
Формування демократичної моделі управління, становлення громадянського суспільства можливі лише за умови оптимального співвідношення централізації та децентралізації у сфері публічного управління.
1.4 Унітарна та федеративна організації державного управління
Визначальним фактором побудови організаційної структури державного управління виступає державний устрій. Форма державного устрою - це спосіб територіально-політичної організації держави.
Основними формами державного устрою є унітарна і федеративна держава.
1) унітарна держава - єдина централізована держава, не розділена на самоврядні одиниці. Як форму державного устрою її характеризують такі ознаки:

єдина територія
(існує адміністративний поділ, але адміністративні одиниці не мають політичної самостійності, хоча деяким може бути наданий статус автономії (самоврядування) — національної, територіальної, культурної);

єдина конституція, що діє на всій території країни без будь-яких обмежень;

єдина система вищих органів державної влади — глава держави, парламент, уряд, судові органи, юрисдикція яких поширюється на всю територію країни;

10

єдина система права і судова система (зокрема, єдине громадянство);

єдиний державний бюджет, фінансова, податкова та інші системи.

усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи.
2) федеративна держава — союзна держава, яка складається з відносно самостійних, з політичного та юридичного поглядів державних утворень як членів (суб’єктів) федерації. Федеративну державу характеризують такі ознаки:

вона має федеративно-територіальний поділ
(територія складається з територій членів федерації; суб’єкти федерації можуть мати свій адміністративноAтериторіальний поділ);

суб’єкти федерації володіють відносною юридичною, політичною й економічною самостійністю;

суб’єкти федерації не володіють суверенітетом у повному обсязі
і, як правило, не мають права на односторонній вихід із федерації;

суб’єкти федерації можуть мати власні конституції, положення яких не суперечать конституції федерації;

суб’єкти федерації мають своє законодавство, мають право видавати законодавчі та інші нормативні акти (вони мають юридичну силу на території цього суб’єкта федерації, на відміну від федеральних законодавчих актів, що мають юридичну силу на території всієї федерації);

суб’єкти федерації мають свої системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади (щодо федеральних систем вони є відповідними підсистемами; порядок їх організації, процедури та межі юрисдикції визначає федеральна конституція).
Федеративні держави можуть бути побудовані за територіальним (США,

12
РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ УПРАВЛІНСКЬКИХ РІШЕНЬ
Управлінське рішення - результат альтернативної формалізації економічних, соціально-психологічних, адміністративних методів менеджменту, на основі якого керуюча система організації безпосередньо впливає на керовану.
Класифікація управлінських рішень має важливе теоретичне та практичне значення. Управлінське рішення можна класифікувати за різними критеріями. Вибір критеріїв класифікації визначається потребами теорії та практики управління. В найбільш узагальненому плані управлінські рішення можна класифікувати наступним чином:
1) По організаційному оформленню розрізняють рішення формальні та неформальні, у вигляді наказу або розпорядження, консультації (ради) або жорсткого вимоги.
2)
За характером управлінської ситуації
- програмні рішення:

запрограмовані рішення – по стандартним методикам або правилами, які розробляються заздалегідь і застосовуються в типових
(зазвичай повторюються) ситуаціях.
Запрограмовані рішення дозволяють заощаджувати час на розробку нових процедур вирішення ситуації, знижують імовірність помилки в прийнятті рішень і підвищують їхню ефективність. Але якщо для прийняття рішень в умовах, що змінилися застосовуються застарілі методики, це може призвести до небажаних або навіть катастрофічних наслідків.

незапрограмовані рішення - пов'язані з виникненням нових чи унікальних проблемних ситуацій. У цих випадках зазвичай відсутня конкретна послідовність необхідних дій для рішення проблеми.

ініціативні рішення - викликані активізацією творчої діяльності керівників нижчого рівня чи робітників;

13

компромісні рішення — покликані врівноважувати протиріччя, що виникають.
3. Сфера впливу (охоплення):

загальні рішення- це такі рішення, які стосуються організації в цілому;

локальні( часткові) рішення стосуються лише якої-небудь підсистеми або її окремої організаційної частини;

тематичні рішення приймають для вирішення конкретної ситуації.
4. За довготривалістю дії управлінські рішення поділяються на:

стратегічні рішення
- стосуються корінних проблем підприємства. Вони приймаються в масштабі всього об'єкта управління і завжди розраховані на перспективні завдання, які пов'язані з тривалим відрізком часу (5-15 років чи більше);

тактичні рішення - забезпечують реалізацію стратегічних завдань.
За часом вони зазвичай розраховані на 1-2 роки;

оперативні рішення - пов'язані зі здійсненням поточних завдань і цілей. За часом вони розраховані на період не більш одного місяця.
5. За рівнем прийняття:

рішення на вищому (інституційному) рівні управління

рішення на середньому (управлінському) рівні управління

рішення на нижчому (технічному) рівні управління
На кожному рівні управління керівники приймають рішення у межах своїх повноважень, передбачених своїми посадовими інструкціями. Тільки у цьому випадку може бути встановлена чітка відповідальність керівників і підлеглих працівників на кожному рівні управління за прийняті рішення та їх виконання.

14 6. За способом обґрунтування:

інтуїтивні рішення — приймаються людьми просто на основі відчуття того, що вони правильні. При цьому особа, яка приймає рішення, свідомо не порівнює між собою всі достоїнства і недоліки кожної альтернативи.

рішення, які ґрунтуються на судженнях( логічні) - це вибір, обумовлений накопиченими знаннями чи досвідом. Використовуючи їх вибирають той варіант, що приніс найбільший успіх в аналогічній ситуації в минулому. Оскільки рішення на основі судження виникає у голові керуючого, він володіє таким значним достоїнством, як швидкість та дешевизна його прийняття. Але, одного лише судження буде недостатньо для ухвалення рішення, коли ситуація унікальна чи дуже складна.
Важливіше й те, що керівник, надмірно прихильний до судження і накопиченого досвіду, може свідомо чи несвідомо уникати використання можливостей вторгнення в нові області;

раціональні рішення — засновані на методах економічного аналізу, обґрунтування й оптимізації.
7. За способом прийняття:

одноособові рішення – ухвалюються одноосібно керівником організації;

колегіальні рішення - це рішення, які розробляє група фахівців, а процес їхнього прийняття підлягає узгодженню з визначеними компетентними особами;

колективні рішення — приймаються загальними зборами, відповідним колективом. Колективні рішення розробляють на зборах усі
їхні учасники. Ухвалення рішень здійснюється методом голосування.
Безсумнівна перевага колективних рішень порівняно з індивідуальними - більш висока якість і обґрунтованість, так як для їх розробки використовується набагато більший обсяг інформації. Однак процес

16
РОЗДІЛ 3. СУТНІСТЬ І СПЕЦИФІКА УПРАВЛІННЯ НА
МІСЦЕВОМУ РІВНІ ТА ЙОГО ІНСТИТУЦІЇ
Конституція і законодавство України закріпили дві системи публічної влади на місцях: систему місцевих державних адміністрацій, які є місцевими органами державної виконавчої влади, та систему місцевого самоврядування, як публічну владу територіальних громад.
Місцеві державні адміністрацій - місцеві органи виконавчої влади, які здійснюють організацію та контроль фінансово-господарської діяльності на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, реалізуючи делеговані їм повноваження.
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах
Конституції і законів України.
Важливою характеристикою місцевого самоврядування є його системний характер. Згідно Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»
(ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування включають:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.
Таким чином у структурі системи місцевого самоврядування можна виділити два основних елементи - територіальну громаду та органи місцевого самоврядування.

17
Територіальна громада - спільнота жителів, які об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями або добровільними об’єднаннями жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
Органи місцевого самоврядування — це структурно- організовані групи службовців, яких наділяють владою в системі місцевого самоврядування для реалізації владних рішень.
За своєю структурою повноваження місцевого самоврядування включають:

власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, наданням громадських послуг населенню;

делеговані повноваження (окремі повноваження органів виконавчої влади надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов'язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.
Сутність і зміст місцевого самоврядування визначають його принципи.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на таких основних принципах:

народовладдя - закріплений ст. 5 Конституції України, де сказано, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

законності - означає, що система місцевого самоврядування функціонує у точній відповідності із законодавством України.

гласності - органи та посадові особи місцевого самоврядування повинні здійснювати свою діяльність відкрито, у взаємодії із засобами масової інформації. У разі необхідності рада може прийняти рішення про проведення закритого пленарного засідання в інтересах охорони державної або іншої захищеної законом таємниці;

18

колегіальності - означає спосіб управління, за яким рішення приймаються не однією особою, а усією радою.

поєднання місцевих і державних інтересів- при розв'язанні питань місцевого значення територіальною громадою чи органами та посадовими особами місцевого самоврядування необхідно брати до уваги як місцеві, так і загальнодержавні інтереси. Згідно із законом: «Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.» Для дотримання державних інтересів органами місцевого самоврядування може здійснюватися державний контроль.

виборності - вибори органів і головних посадових осіб місцевого самоврядування є вільними та відбуваються на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням.

правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності
- органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб - органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітні підконтрольним територіальним громадам. Вони періодично, не менш як два рази на рік, інформують населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, а також звітують перед територіальними громадами про свою діяльність.

державної підтримки та гарантій місцевого самоврядування - держава з метою розвитку демократичних засад організації суспільства, підвищення ефективності управління, залучення населення до вирішення питань місцевого та державного значення організаційними, правовими, матеріально-фінансовими засобами сприяє становленню й розвитку

19 місцевого самоврядування, створюючи відповідні гарантії для такої політики.
Матеріальна державна підтримка місцевого самоврядування виражається в тому, що «Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою»
(ст..142 Конституції України).

судового захисту прав місцевого самоврядування - юридичною основою судового захисту прав місцевого самоврядування є ст..145
Конституції України, у якій сказано, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
Як специфічна форма реалізації належної народові влади місцеве самоврядування характеризується:
1. Місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі.
Місцеве самоврядування та його органи, згідно Конституції України, не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від держави, державної влади. Взаємозв'язок місцевого самоврядування з державою досить тісний і знаходить свій вияв у тому, що, по-перше, і місцеве самоврядування, і державна влада мають єдине джерело - народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України); по-друге, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 143 Конституції України) і стан їх реалізації контролюється відповідними органами виконавчої влади. Таке становище місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє характеризувати його як самостійну (поряд з державною владою) форму публічної влади - публічну владу територіальної громади.
Самостійність місцевого самоврядування гарантується Конституцією України, ст. 145 якої передбачає, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку, а ст.
142 визначає матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування;

20 2. Місцеве самоврядування має особливий об’єкт управління – питання місцевого значення, перелік яких у вигляді предметів відання органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено в Законі України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні».
3. Місцеве самоврядування має особливого суб'єкта - територіальну громаду. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного суб’єкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб'єкта управління на об'єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи — управлінська і та, якою управляють, а одна — самоуправлінська
4. Самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.
Основні ознак місцевого самоврядування:

правова автономія органів місцевого самоврядування - означає, що органи місцевого самоврядування наділені своїми власними повноваженнями, передбаченими Конституцією і чинним законодавством
України;

організаційна автономя органів місцевого самоврядування- проявляється в їх можливості самостійно визначати та будувати свою внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам та забезпечувала ефективне управління;

матеріальна та фінансова автономія органів місцевого самоврядування проявляється в їх праві володіти і розпоряджатися коштами і майном для здійснення своїх функцій та повноважень;

21

системність структури органів місцевого самоврядування відображає той факт, що місцеве самоврядування має свою систему, що складається з територіальної громади, сільської, селищної та міської ради, сільського, селищного та міського голови, виконавчих органів сільської, селищної, міської ради, районних та обласних рад;

безпосередність та опосередкованість місцевого самоврядування означає те, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування
- сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

22
Висновок
Кожна держава має свою історію становлення та розвитку, в якій міграція населення, міжосібні обміни, етнічні процеси та інші явища сформували її сучасний національний склад. У цьому зв’язку забезпечення гармонійного та стабільного розвитку суспільства зумовлює необхідність враховування національних компонентів при побудові організаційної структури державного управління. Державний устрій покликаний постійно і неухильно зближувати владу і людину, надавати можливість кожному громадянину, незалежно від його національних ознак, завжди й усюди брати активну участь у процесах державного управління. У цьому контексті слід пам’ятати про значення розвитку місцевого самоврядування. Його прив’язка до місця проживання людей дає їм змогу в його межах вирішувати переважну більшість питань практичної реалізації своїх інтересів, зокрема національних і культурних.
Таким чином основними вимогами до побудови організаційної структури державного управління є:
•забезпечення мінімальної кількості рівнів у ієрархічній структурі управління;
•спрощення організаційної структури управління;
•забезпечення гнучкості організаційних структур управ¬ління;
•оптимальне поєднання централізації і де¬централізації управлінських функцій; виключення дублювання функцій
Також слід відхначити, що прийняття рішень є складова частина будь- якої управлінської функції. Необхідність прийняття рішень виникає на всіх етапах процесу управління, пов'язана з усіма ділянками та аспектами управлінської діяльності. Аналіз рішень допомагає зрозуміти недоліки і переваги управління, прорахунки і удачі. У кожному конкретному випадку вирішення проблеми необхідно вибирати відповідний вид і тип управлінського рішення.

23
Список використаної літератури:
1. Асаул А.М., Коваль О.С. Основні напрями підвищення якості та ефективності розробки і прийняття управлінських рішень у підприємницьких структурах// Економіка України, 2012.- No11. - С.29-37.
2. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право/ [Авер`янов В.Б., Дерець В.А., Школик В.А. та ін]; за заг. ред. Авер`янова В.Б. - К.: Юстініан, 2007. - 288 с.
3. Живко З.Б., Данилович-Кропивницька М.Л. Інформаційна основа прийняття стратегічних управлінських рішень// Актуальні проблеми економіки, 2008.- No10. - С.69-80.
4. Кондрашов О.М. Державне регулювання і місцеве самоврядування в умовах реалізації промислово-інноваційної політики/ О.М.Кондрашов.
Інвестиції: практика та досвід, 2010.- No11. - С.17-19.
5. Кривокульська Н. Адміністративний менеджмент у системі менеджменту органів державної влади // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України, 2013.- No1. - С.22-29.
6. Приймак В.М. Прийняття управлінських рішень: навч. посіб./
Приймак В.М. - К.: Атіка, 2008. - 240 с.
7. Регіонально-адміністративний менеджмент: навч. посіб./ [Ред.
Воронкова В.Г.]. - К.: Професіонал, ЦУЛ, 2010. - 351с.