Екологія Вовка.
ВСТУП.
РОЗДІЛ 1. ХАРАТЕРИСТИКА ЕКОЛОГІЇ ВОВКА.
Історія виду Canis lupus L
Загальні відомості про вовка
Спосіб життя
РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ НАПИСАННЯ РОБОТИ.
РОЗДІЛ 3. ВЛАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
3.1 ЧИСЕЛЬНІСТЬ, ЩИЛЬНІСТЬ, ХАРЧУВАННЯ
РОЗДІЛ 4 ОХОРОНА ПРАЦІ
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА МІНІМУМ 55 ІСТОЧНИКІВ
40 СТРАНИЦ
ЛІТЕРАТУРА
Жила С. М. 1999. Сучасний стан популяції вовка в Українському Поліссі. Вестник зоологии. № 4 - 5. 115 - 117.
Екологія Вовк відрізняється великою екологічною пластичністю. Він живе в найрізноманітніших ландшафтах, віддаючи перевагу відкритому степу, напівпустелі, тундрі, лісостепу, і за можливості уникає суцільних лісових масивів
//////////////
Вовк Canis lupus
Клас Ссавці Mammalia
Ряд Хижі Caniformes (Carnivora)
Родина Псові Canidae
РідВовк Canis
Canis lupus Linnaeus, 1758
Опис зовнішнього вигляду
Зовнішній вигляд вовка свідчить про його міць та пристосування до тривалого бігу при переслідуванні своїх жертв. Дорослий вовк зазвичай більший за вівчарку: довжина тіла з головою і без хвоста досягає 135—160 см, хвіст —40—52 см. Висота в плечах 80—95 см. Вага зазвичай 45—60 кг. У літературі згадуються вовки вагою, начебто, до 90 кг; але серед багатьох сотень точно зважених вовків з Євразії та Північної Америки маса жодного не перевищувала 79 кг, а таких нараховувалось 3 чи 4 особини.
Забарвлення та розміри вовків піддаються сильній індивідуальній та географічній мінливості. Тільки на території Євразії нараховується 10—15 підвидів, і десь стільки ж в Північній Америці. Найбільші вовки трапляються в крайній півночі ареалу, в лісотундровій та тундровій зонах, найменші — на півдні. Перші забарвлені в дуже світлі тони, а взимку практично зовсім біліють. В лісовій зоні мешкають вовки найбільш посилено забарвлених підвидів, тоді як на півдні, в пустелях, їх змінюють тварини тьмяно-жовтого кольору.
Опис екології виду
Поширення вовка на півночі Центрального Полісся є суцільним і виокремлювати важливі ключові території, як це практикується стосовно рідкісних видів, нема потреби. Високі щільності вовка, рисі і копитних в Поліссі територіально співпадають. Станом на січень-лютий 2020р. в межах ЧРЕБЗ та ЗВ на площі біля 2600км² мешкало біля 10 територіальних вовчих зграй з загальною кількістю вовків в межах 100 – 120 ос. при щільності популяції 0,38-0,46 ос./10 км². Чисельність у період з початку шлюбного періоду до початку розмноження (березень-квітень) розмноження з причини активної міграції з цієї території молодих вовків скоротилась. У районі Поліського природного заповідника за інформацією отриманою по чотирьох зграях чисельність 24 ос. або 6 ос. в зграї, при середньому розміру індивідуальної території зграї 440 км². Щільність популяції вовка в районі Поліського природного заповідника склала біля 0,14 ос./10 км².
Аналіз основних типів оселищ вовка у Поліссі вимагає поділу на оселища нічного перебування і денної активності та денного відпочинку. У нічний час вовк зустрічається практично на всій території в т. ч. на сільськогосподарських полях, в околицях населених пунктів. Денна активність переважно вечірня і вранішня характерна для лісоболотних територій. В цей час вовки не виходять на лісові дороги. Виводкові лігва вовчиця облаштовує неподалік води на відстані до півкілометра. Водопоями можуть бути звичайні болота і ямки з водою під вивернутими деревами. Дефіциту у водопої вовки у Поліссі не мають. На індивідуальній території вовка є місця добування копитних, бобра, зайця та місця потенційно можливої знахідки падла. Пересування зграї від одного місця знаходження жертви чи ділянки постійних полювань до іншої здійснюється переважно по лісових шляхах чи стежках по маршруту максимально наближеному до прямої. Наявність добре розвиненої шляхової мережі в лісах Полісся мінімізує затрати на пересування та створює сприятливі оселища для вовка, як нелісового виду.
В Україні не приділяється належна увага вивченню просторової структури вовка і її важливості для визначення чисельності виду, організації моніторингу і впровадженню ефективних планів управління, схожих на прибалтійські (Жила, 2002). Завдяки працям Гурского И. Г. (1985) була до деякої міри вивчена просторова структура популяції вовка в степових районах України. Площа ділянки вовчої зграї взимку складала 300–600 км², а границі території зграї були непостійні. Вони звужувалися влітку і розширювалися зимою. Просторова структура популяції вовка в Поліссі вивчалась Жилою С. М. шляхом обстежень території на велосипеді та мотоциклі в 1997–1999 р. Довжина літніх маршрутів складала близько 2,5 тис. км на рік. Широко застосовувалось анкетне опитування. В 1998 р. разом з Держкомлісгоспом і УТМР проводився Всеукраїнський облік чисельності вовка за методикою Губаря Ю. П. (1987). Прийнято вважати, що в середині кожної індивідуальної території зграї існує центральна зона або центр (виводкова ділянка), де відбувається народження і вирощування молодих, а також частіш за все відбуваються зустрічі членів зграї, через що центр інколи називають ще місцем зустрічей. Вздовж границі зграї проходить буферна (периферійна) зона. Максимальна ширина перекриття периферійних зон двох зграй складає близько 3 км. В периферійній зоні або поблизу неї спостерігається підвищена кількість ольфакторних міток, оскільки вовки однієї зграї залишають свої мітки поверх міток сусідньої зграї.
Картування центрів вовчих зграй та місцезнаходження виводкових лігв є важливою складовою вивчення просторової структури вовка. Виводкове лігво під вивернутою сосною на окраїні болота в заростях багна болотного (Ledum palustre L.) та буяхів (Vaccinium uliginosum L.).
Завивання й мічення є ефективними засобами непрямої взаємодії між зграями, що веде до розподілу території між зграями та уникненню конфліктів. Дані з просторової структури окремих територій зграй вказують на вплив антропогенного фактору на їх розміщення. Звичайно границі між те-риторіями зграй проходять вздовж великих і середніх річок, залізниць, ав-томагістралей, густозаселених і безлісних територій. Тому в багатьох випадках окремі зграї вовків розділені своєрідними бар’єрами і лише межі, що проходять по лісових територіях, інтенсивно мітяться обома зграями. Тут також можна часто почути вовче завивання (Жила, 2002). Дослідження, що проводилися в Північній Америці [8], виявили загальну тенденцію в поширенні хижак і в оленів: щільність оленів вздовж границь територій вовчих зграй (в буферних зонах) вища, ніж в центрах. Такий розподіл оленів пов’язується з особливостями територіальних взаємовідносин між зграями вовків, котрі, уникаючи конфліктів, рідше полюють в буферних зонах. Така взаємопов’язана просторова структура популяцій вовка і оленів – своєрідна просторова ізоляція популяцій жертви від хижака. Але проведені детальні маршрутні обстеження чисельності ратичних, вовка і рисі на півночі Житомирщини, навпаки, вказують, що на територіальне розміщення ратичних та хижаків впливає лише антропогенний фактор і, в першу чергу, розміщення населених пунктів і лісових заболочених територій. Як правило, поблизу населених пунктів, вздовж яких проходять границі між територіями окремих зграй, чисельність вовка, рисі та ратичних значно нижча. Відмінності між особливостями територіальної структури популяції вовка в Україні і класичними уявленнями про неї можна пояснити впливом антропогенного фактора, відсутнього в національних парках Північної Америки. Очевидно, що така структура популяції починає формуватися у відселеній частині Чорнобильської зони. Але попередні дані вказують на те, що і тут не завжди, чисельність ратичних вздовж границь територій зграй нижча, ніж в центрах. Автору відомі чисельні факти “зникнення” територій окремих зграй і появи нових. При цьому відбувається розширення чи зменшення територій, але центри зграй (виводкові ділянки) залишаються незмінними. У зв’язку з наявністю чітко окреслених буферних зон, малопридатних для існування і вовка, і ратичних, обидві групи практично відсутні тут (високий антропогенний вплив, низькі захисні властивості). При наявності падалі вовки зрідка можуть з’являтися тут в нічний час, але на відпочинок відходять обов’язково на свої території. На території окремих зграй є доволі, обмежена кількість місць, придатних для денного відпочинку. Значні частини індивідуальних територій зграй використовуються так само, як і буферні зони, лише в нічний час. Навіть щорічне вилучення цуценят на лігвах впродовж 50 років не змушує вовків залишити, дану виводкову ділянку. Такий консерватизм у виборі ділянок для розміщення лігва на території не більше 3–5 км в діаметрі для цього надзвичайно пластичного виду викликає подив. Цілком очевидно, що переміщення місця розташування лігва на відстань 10 км різко підвищили б шанси на збереження виводка і успіх розмноження. Всі відомі факти переміщення центру території зграї в Поліссі були викликані осушенням і розорюванням боліт. Зникнення, чи, навпаки, поява нових територій зграй пов’язані зі зміною інтенсивності переслідування з боку людини або зміною харчових ресурсів території (Жила, 2002). Для умов ЧРЕБЗ можна використовувати дані телеметричних досліджень просторової структури вовка, котрі були отримані в сусідньому Поліському радіаційно-екологічному державному заповіднику. Необхідні додаткові дані з соціальної і просторової структури популяції вовка в Україні та з багатьох питань екології можуть бути отримані при індивідуальному міченні вовків радіоошийниками, мічені слідовими (ампутацією останньої фаланги пальця з кігтем) та візуальними мітками (надрізанням краю вуха чи кріоміченням) . Автором в 2001 році слідовими та візуальними мітками були помічені дві особини, а у 2004р. - виводок з шести вовченят.
Загроз природного чи антропогенного походження для поліської чи української популяції вовка не існує. У минулому, за умов довготривалого переслідування вовків у продовж тривалого історичного періоду вовк у Поліссі завжди був присутній зі збереженням природної структури популяції без скільки небудь помітних процесів гібридизації з псами.
Для більшості населення України вовк не є конфліктним видом. Напади на людей вовків, хворих на сказ, мають місце, але вони не часті. Сучасна конфліктна ситуація в тому, що вовк має надмірно високу чисельність, є конкурентом для інших видів великих хижих ссавців і передусім рисі та утримує чисельність основних видів жертв на низькому рівні.
Річний цикл життя
Шлюбний період в кінці березня на початку березня. Малят народжують у кінці квітня – на початку травня. Статевої зрілості досягають у дворічному віці.
Статус у заповіднику
Звичайний, багаточисельний вид. Проблемний, як конкурент рисі та вид, котрий ефективно регулює чисельність лося.
Література
Бибиков Д. И., Приклонский С. Г., Филимонов А. И. 1985. Управление популяциями. Волк. Происхождение, систематика, морфология, экология. 1985. Бибиков Д. И. (ред.). М. Наука. 562-572.
Бибиков Д. И., 2011. «Что делать с волком?», 21.10.2011. www.kindvolk.ru
Борейко В. Е. 2011. Д. И. Бибиков. Неудавшаяся попытка «реабилитации» волка в Советском Союзе 30/07/2011. Киевский эколого-культурный центр, г. Киев. Ел. ресурс. site:openforest.org.ua
Гащак С. П., Вишневський Д.О., Заліський О. О. Фауна хребетних тварин Чорнобильської зони відчуження (Україна) / За заг. ред. С. П. Гащака. — Славутич, 2006. — 100 с.
Губарь Ю. П. 1987. Методические рекомендации по учету волка методом картирования участков обитаний. ЦНИЛ Главохоты РСФСР, М, 29.
Гурский И. Г. 1985. Украина и Молдавия. Волк. Происхождение, систематика, морфология, экология. 1985. Бибиков Д. И. (ред.). М. Наука. 487 – 493.
Жила С. 2006. Вовк, дикі копитні та велика рогата худоба на півночі Житомирщини: вибірковість хижацтва. Праці Теріологічної Школи. Випуск 8. Фауна в антропогенному середовищі. Луганськ, 160 - 164.
Жила С. 2000. Вовк Центрального Полісся: екологія, моніторинг, менеджмент (методика проведення польових робіт). Інформаційний бюлетень Українського теріологічного товариства. Матеріали школи-семінару “Великі хижі ссавці України та прилеглих країн”. Поліський природний заповідник, 15-17 грудня, 21-34.
Жила С. М. 2002. Особливості просторової структури популяції вовка (Сanis lupus) в Україні. Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. №1 (45) січень. 175-178.
Жила С. М. 1999. Сучасний стан популяції вовка в Українському Поліссі. Вестник зоологии. № 4 - 5. 115 - 117.
Жила С. М., Зеніна І. М. 1999. Хребетні Поліського заповідника. Поліському заповіднику 30 років. Житомир, 62 - 72.
Жила С. М. 1999. Вовки Українського Полісся: динаміка чисельності та деякі питання моніторингу. Поліському заповіднику 30 років. Житомир, 106 - 116.
Жила С. 2000. Деякі відмінності Карпатської популяції вовка в Україні. Великі ссавці Карпат. Матеріали міжнародної екологічної конференції. Івано-Франківськ, 8 вересня 2000 р. Івано-Франківськ, 31 - 33.
Жила С. 2000. Вовк Центрального Полісся: екологія, моніторинг, менеджмент (методика проведення польових робіт). Інформаційний бюлетень Українського теріологічного товариства. Матеріали школи-семінару “Великі хижі ссавці України та прилеглих країн”. Поліський природний заповідник, 15 - 17 грудня, 21 - 34.
Жила С. М. 2001. Чорнобильська аварія та великі хижі ссавці в Українському Поліссі. Сучасні екологічні проблеми Українського Полісся та суміжних територій (до 15-річчя аварії на ЧАЕС). Ніжин, 18 - 20 вересня 2001р. Ніжин, 37 - 38.
Жила С. М. 2002. Особливості просторової структури популяції вовка (Сanis lupus) в Україні. Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. № 1 (45) січень, 175 - 178.
Жила С. 2006. Вовки і дикі собаки: порівняльна екологія, поведінка, менеджмент. Праці теріологічної школи. Вип. 8. Фауна в антропогенному середовищі. Луганськ, 75 – 80.
Жила С. 2006. Вовк, дикі копитні та велика рогата худоба на півночі Житомирщини: вибірковість хижацтва. Праці теріологічної школи. Вип. 8. Фауна в антропогенному середовищі. Луганськ, 160 - 164.
Завацкий Б. П. 1987. Методические указания по учету волка методом картирования участков обитания. М, 29.
Овсянников Н.Г., Бибиков Д. И., 1989, Экологический подход к проблеме волка. кн. Экология, поведение и управление популяциями волка, Сб. научных трудов. М., ИЭМЭЖ АН СССР, стр. 115-130.
Рябов Л. С. Последствия нарушения структуры популяции волка. 1985. Волк. Происхождение, систематика, морфология, экология. Бибиков Д. И. (ред.). М. Наука. 1985, 431 – 447.
Смирнов В. С., Корытин Н. С. 1985. Возрастная структура и соотношение полов. Волк. Происхождение, систематика, морфология, экология. 1985. Бибиков Д. И. (ред.). М. Наука. 1985, 389 - 408.
Смирнов В. С., Корытин Н. С., Неганов В. Г. 1985. Контроль за динамикой численности волка по возрастному составу добываемых животных (Методические рекомендации). Свердловск, 75.
Филонов К. П., Калецкая М. Л. Волк на заповедных территориях. 1985. Волк. Происхождение, систематика, морфология, экология. 1985. Бибиков Д. И. (ред.). М. Наука. 557 – 562.
Волк. Происхождение, систематика, морфология, єкология. 1985. Бибиков Д. И. (ред.). М. Наука. 609.
Боитани Луиджи. Международный план мероприятий по охране волков в Европе. Ел. ресурс. http://ecoethics.ru/mezh-du-na-rod-nyiy-plan-me-rop-ri-ya-tiy-po-oh-ra-ne-vol-kov-v-ev-ro-pe/ 20.06.2018.
Київський еколого культурний центр, 2013. Манифест МСОП по охране волков. 01.03.2013. Ел. ресурс, http://ecoethics.ru/manifest-msop-po-ohrane-volkov/
Ел. ресурс. https://bahna.land/ru/oopt/regulirovat-populyatsiyu-volka-gumannymi-metodami
Ел. ресурс. https://tass.ru/v-strane/3966177
Ел. ресурс. https://bahna.land/ru/oopt/regulirovat-populyatsiyu-volka-gumannymi-metodami
Ел. ресурс. https://www.openforest.org.ua/115558/
////////////////
ЕКОЛОГІЯ ТА ПОВЕДІНКА ВОВКА
СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ
Вовки не пред’являють великих вимог до свого місця проживання. Вам не потрібна пустеля, щоб вижити. Ідеальне середовище проживання для вовків - це достатня кількість їжі, води та місця для виховання дитинчат. Також дуже важливо, щоб люди терпіли вовків поблизу, бо без їхнього прийняття у вовка навряд чи є шанс.
Можливі місця проживання - це пустельні ландшафти, ліси, ландшафти після видобутку корисних копалин, культивовані ландшафти, населені райони та пустелі.
ЇЖА
Вовки - великі хижаки. Вони полюють і їдять, щоб вижити. У верхній частині меню вовків знаходяться копитні тварини, такі як козуля, олень, кабан та лось. В основному їдять молодих, старих, слабких та хворих тварин. І для цього є вагома причина: коли вовки полюють, вони переконуються, що не витрачають більше енергії для переслідування здобичі, ніж згодом можуть отримати назад через їжу. Також для вовків може бути дуже небезпечно, коли вони стикаються з міцною та здоровою здобиччю. Удар копитами може зламати ребра, щелепи або черепи вовкові. Якщо під час полювання виявляється, що видобуток занадто швидкий або занадто сильний, полювання припиняється і зберігається огляд на слабшу здобич. Лише кожна десята спроба полювання закінчується успішно. У цій країні вовк полює переважно поодинці, хоча живе в зграї. Ось чому він додає до свого меню кроликів, мишей, білок, бобрів або птахів, коли з’являється така можливість. Час від часу їдять навіть ягоди, вітряки та падаль.
ПАЧКА
Вовки живуть у родині, яку називають вовчою зграєю. Сім'я вовків зазвичай складається з батьків та нащадків від останнього до трьох років. Коли молоді тварини старіють, вони залишають свій “набір для народження”, щоб знайти партнера та власну територію. У сім'ї вовків усі члени працюють "рука об руку", і кожен бере на себе різні завдання - від догляду за цуценятами до допомоги в полюванні. Оскільки батьки мають найбільший досвід, вони ведуть сім’ю вовків.
РОЛЬ ВОВКА В ЕКОСИСТЕМІ
Вовки відіграють важливу роль в екосистемі та гарантують, що біологічний баланс не змішується. Вовки є м’ясоїдними тваринами і харчуються переважно рослиноїдними тваринами, такими як козуля чи олень. Роблячи це, вони гарантують, що популяція травоїдних тварин залишається здоровою. Оскільки, як вже пояснювалося в підрозділі їжа, вовк зазвичай їсть старих і немічних тварин. Тварин, які схильні до хвороб або можуть заразити інших, їдять рано, а решта популяції залишається здоровою.
У Центральній Європі вовчі території зазвичай складають від 100 до 450 км². Це відповідає приблизно половині площі Боденського озера. Розміри території залежать від того, скільки в цій зоні є здобичних тварин і наскільки велика вовча зграя. Це означає, що вовки пристосовуються до своїх запасів їжі. На Алясці території можуть перевищувати 1000 квадратних кілометрів. Це навіть трохи більше, ніж площа острова Рюген. Території на Алясці настільки великі, що вовкам часто доводиться долати там великі відстані, перш ніж вони зможуть вислідити здобич. Серед середньоєвропейського населення території в середньому складають близько 290 км²
https://uan.koshachek.com/articles/ekologija-ta-povedinka-vovka-nabu-fachgruppe.html
/////////////////////////////////////////////////////
СІРИЙ ВОВК
КОРОЛІВСТВО
Тварини
ТИП
Хордові
ПІДТИП
Хребетні
КЛАС
Ссавці
РЯД
Хижі
ПІДРЯД
Псовиді
РОДИНА
Псові
РІД
Пес
ВИДИ
Canis lupus
Вовк (Canis lupus L.) — хижий ссавець з роду пес (Canis ) родини псових (Canidae), що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основною здобиччю вовків є копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу, та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози. Також відомий як сірий вовк, сірко, дикий собака або дикий пес.
Всупереч поширеній думці, сучасний вовк не є безпосереднім предком сучасного свійського собаки; це радше сестринські групи; безпосередній предок сучасного собаки, вимер.
Ні
Нічні
М'
М'ясоїдні
Не
Некрофаги
На
Наземний
Бі
Бігун
Al
Altricial
Зг
Зграйні мисливці
Хи
Хижаки найвищого рівня
Хи
Хижак-переслідувач
Ко
Кочові
Те
Територіальні тварини
Жи
Живородні тварини
Зг
Зграйні мисливці
По
Полює з засідки
Мо
Моногамні
Со
Соціальний
Іє
Ієразхічні
Не
Не мігрант
Зовнішній вигляд
Зовнішній вигляд вовка свідчить про його міць та пристосування до тривалого бігу при переслідуванні своїх жертв. Дорослий вовк зазвичай більший за вівчарку: довжина тіла з головою і без хвоста досягає 135—160 см, хвіст —40—52 см. Висота в плечах 80—95 см. Вага зазвичай 45—60 кг. У літературі згадуються вовки вагою, начебто, до 90 кг; але серед багатьох сотень точно зважених вовків з Євразії та Північної Америки маса жодного не перевищувала 79 кг, а таких нараховувалось 3 чи 4 особини.
Забарвлення та розміри вовків піддаються сильній індивідуальній та географічній мінливості. Тільки на території Євразії нараховується 10—15 підвидів, і десь стільки ж в Північній Америці. Найбільші вовки трапляються в крайній півночі ареалу, в лісотундровій та тундровій зонах, найменші — на півдні. Перші забарвлені в дуже світлі тони, а взимку практично зовсім біліють. В лісовій зоні мешкають вовки найбільш посилено забарвлених підвидів, тоді як на півдні, в пустелях, їх змінюють тварини тьмяно-жовтого кольору
Ареал
- присутній 
- викорінений1 2 3