Міністерство освіти та науки України
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка
Кафедра всесвітньої історії
РЕФЕРАТ
на тему
Національне питання у міжвоєнній Польщі
Виконала:
Студентка ІV курсу
групи IstP1-B19
Рудик Юлія Володимирівна
Керівник:
Кандидат історичних наук
доцент
Боровець Іван Іванович
Кам’янець-Подільський – 2022
Зміст
Вступ……………………………………………………………………..3
Розділ І. ПОГЛЯД ПОЛЬСЬКИХ КОНСЕРВАТОРІВ ..…...……..4
Розділ ІІ. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ КОНЦЕПЦІЙ ..………………......9
Висновки………………………………………………………………..12
Список використаної літератури……………………………………13
Вступ
Проаналізовано основні концепції польської суспільно-політичної думки міжвоєнного періоду та погляди окремих державних діячів Польщі щодо шляхів розв’язання національного питання.
Зроблено висновок про дискримінаційний характер польської національної політики стосовно групових прав українців, євреїв та інших меншин. Різниця в домінуючих концепціях полягала лише в методах реалізації моноетнічної моделі держави. Якщо соціалдемократи та їхній лідер Ю. Пілсудський пропонували і впроваджували стратегію «державної асиміляції» національних меншин, то представники табору націонал-демократів, очолюваного Р. Дмовським, відстоювали і реалізовували політику національної асиміляції.
В підсумку це призвело до радикалізації українського національного руху, послаблення внутрішньої єдності Польської держави та її подальшої окупації військами СРСР і нацистської Німеччини.
Також в цій роботі висвітлено концепції трактування національного питання (єврейського, німецького, білоруського та українського) у польському консерватизмі 20–30-х років ХХ ст.
Здійснено спробу узагальнення основних візій національної проблеми на основі консервативної ідеології та її інтерпретацій у міжвоєнній Польщі.
Територіальні межі дослідження охоплюють землі України, що раніше належали Російській та Австро-Угорській імперіям, і які після закінчення Першої світової війни увійшли до складу відродженої Польської держави на підставі рішень Паризької мирної конференції і Ризького договору про перемир’я та прелімінарні умови миру, який підбив підсумки радянсько-польської війни 1919 – 1920 р. Договір набув чинності 18 жовтня 1920 р.
Розділ І. ПОГЛЯД ПОЛЬСЬКИХ КОНСЕРВАТОРІВ
Національне питання перебувало на вістрі головних проблем міжвоєнної Польщі. Одним із визначальних чинників його функціонування в Другій Речі Посполитій українські та польські дослідники визначають свідомісний аспект міжнаціональних відносин . Автори нещодавно виданої «Історії Польщі: 1918-1945» (Краків, 2006) Ч.Бжоза та А.Л.Сова слушно зауважують, що своєрідним барометром вимірювання міжнаціональної напруги всередині міжвоєнної Польщі було перманентне усвідомлення польської окупації слов’янським населенням непольських етнічних земель.
Ані у період домінування парламенту (1919-1926), ані у роки «санації» (1926-1935), ані у добу правління полковників (1935-1939) політика Польської держави не відхилялася від реалізації оновленої польськими націонал-демократами Ягеллонської ідеї відродження Польщі «від моря до моря».
У відродженій Польській державі консервативна доктрина не мала шансів протистояти ідеології націоналізму, що стрімко завоювала всю повоєнну Європу і знайшла своє втілення у формі національних держав. Натомість накопичений попередніми століттями, навіть під іноземним пануванням, колосальний політико-адміністративний досвід і прагнення прислужитися молодій Польщі змусив консерваторів шукати шляхи й способи пристосування консервативної ідеології до реалій багатонаціональної міжвоєнної Польщі. Однією із галузей, через яку консерватори прагнули практично прислужитися до стабілізації внутрішньополітичного життя власної держави, стали міжнаціональні стосунки. [3, с. 15]
Через специфіку формування і функціонування польського консервативного руху міжвоєнного періоду станом на 1920-і роки лише дві консервативні партії претендували на назву загальнопольських: західногалицьке Stronnictwo Prawicy Narodowej (СПН) (краківський консервативний осередок) та великопольське ChrześcijańskoNarodowe Stronnictwo Rolnicze (ХНСР) .
Унаслідок формування 1926 року санаційно-консервативного блоку консервативний рух як самостійна політична сила дещо втрачає впливи навіть на традиційно контрольованих ним так званих кресових територіях і надалі розвивається радше як політична течія, представлена політичними клубами, видавничими осередками.
Із середини 1920-х років активізувався інтерес консерваторів до національного питання.
Згідно з Конституцією 1921 р. Польська держава гарантувала національним меншинам рівні з титульною нацією права і свободи.
На фоні політичної нестабільності періоду становлення польської держави 1918–1923 рр. національне питання у Польщі було своєрідним показником балансування польського політикуму між вимогами міжнародного права і великодержавною ідеологією оновленої Речі Посполитої . На практиці постав вибір між унітаризмом і федералізмом.
Прогнозовано ближчою для консерваторів стала запропонована Ю. Пілсудським концепція прометеїзму (федералізму), згідно з якою національне питання вирішувалося шляхом запровадження автономізму територій із значним відсотком непольського населення. [4, с. 8]
Частина консерваторів, переважно членів СПН, пов’язувала відродження середньовічної Ягеллонської федерації поляків, литовців, українців, білорусів із запровадженням автономного статусу для етнічно непольських земель.
Загалом у тактиці консервативних партій та осередків спостерігалися деякі відмінності. Упродовж 1918–1926 рр. консерватори, як і решта польської політичної еліти, заперечували наявність національної проблеми у Польщі. До цього їх спонукала політична необхідність надати польській експансії на західноукраїнських землях легітимного характеру і захистити інтереси великого землеволодіння на цих теренах. Представники польського політикуму лише погодилися визнати факт існування розходжень між пропозиціями влади і вимогами національних меншин, значною мірою зумовлених історичним минулим.
У консервативній публіцистиці найбільше уваги приділялось єврейському та українському питанню, що пояснювалося роллю цих меншин у розвитку Польської держави.
Концепція краківських консерваторів передбачала можливість співпраці з євреями і гарантувала їм більшість громадянських прав замість втрати атрибутів власної національної ідентичності (мова, культура, традиції).
Найґрунтовнішу концепцію вирішення єврейського питання, «сегрегації», було створено у середовищі віленських консерваторів, а її ідейними батька ми та головними речниками стали С.Мацкевич і частина публіцистів варшавського часопису «Бунт Млодих». Її прибічники прагнули нейтралізувати негативний вплив євреїв на стосунки між меншинами і польським населенням шляхом часткової реалізації вимог меншин щодо запровадження автономії чи розширення самоврядування. Одночасно передбачалося зменшити представництво євреїв у державних інституціях. Практично йшлося про протиставлення євреїв іншим національним групам з метою їх ізоляції за національною ознакою.
Німецьке питання висвітлювалось у програмних документах і публіцистиці великопольських консервативних партій. Основну увагу консерватори приділяли проблемам німців західних прикордонних районів, чиї сепаратистські настрої загрожували інтегральній цілісності Польщі. Підхід до німецької проблеми із самого початку був принципово іншим, аніж до решти.
Загалом консерватори запропонували три концепції розв’язання німецької проблеми, дві з яких – «стримування» та «очікування» – пов’язували з питаннями зовнішньополітичної безпеки Польщі. [5, с. 40]
Концепція «стримування» передбачала необхідність зменшення частки німецьких власників у промисловості й землеволодінні, що мало на меті зміну суспільної структури прикордонних територій на користь поляків.
Консерватори пропонували широкий спектр методів – від бойкоту товарів до проведення примусової парцеляції німецької власності. У межах представленої концепції передбачалося надати уніатській церкві статус автокефальної, проте за умови її часткової полонізації, а отже переходу під контроль Польської держави.
Ще один підхід до вирішення німецького питання – концепцію «асиміляції» – представляли публіцисти С.Мацкевич і В.Студницький. Її суть визначалася тезою про необхідність узгодження польських і німецьких інтересів з метою співпраці двох народів.
Українській проблемі консерватори надавали особливого значення. Ще на початку ХХ ст. намісник Галичини консерватор М.Бобжинський запропонував схему польсько-української співпраці на теренах колишнього Королівства Галичини й Лодомерії, що відповідала польським національним інтересам. До листопада 1918 р. – захоплення українцями влади в Східній Галичині під гаслами Західноукраїнської Народної Республіки – українське питання цілковито ігнорувалося поляками в Австро-Угорщині. Кривава польсько-українська війна 1918–1919 рр. за західноукраїнські землі відродила негативні стереотипи міжнаціональної ворожнечі доби козаччини у свідомості поляків та українців у ХХ ст.
Запропоновані консерваторами концепції розв’язання польсько-українського протистояння не були оригінальними, проте заслуговує на увагу сама спроба узгодити польську історичну традицію із вимогами українського автономізму. Частина консервативних теорій являла собою довільні роздуми над історичними подіями й перспективами їх втілення у тогочасних умовах.
Представлені у межах польської консервативної суспільно політичної думки візії вирішення національного питання в Польщі не вирізнялися оригінальністю й розвивалися в руслі загальнодержавної концепції побудови національної польської держави. Проте консервативні концепції вирішення національного питання, насамперед, слов’янського, вигідно вирізнялися непритаманною решті польського політикуму толерантністю та обґрунтованістю. Консерваторам вдалося на теоретичному Національне питання у міжвоєнній Польщі: погляд польських консерваторів рівні виокремити короткотермінові завдання на найближчу перспективу в розв’язанні найголовнішого з-поміж міжнаціональних антагонізмів – польсько-українського, натомість утопічний проект узгодження польських та українських (чи навіть білоруських) національних інтересів у межах міжвоєнної Польщі був приречений на поразку. [6, с. 34]
Розділ ІІ. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ КОНЦЕПЦІЙ
У міжвоєнній Польщі українське питання було одним з найскладніших. Це було спричинене тим, що українці були частиною великої понад 35 мільйонної нації, проживання якої поширювалося на територію СРСР (згідно з переписом 1926 р. тут мешкало 29 018 197 осіб), Чехословаччину (у 1921 р. тут проживало 461 849 осіб) та Румунію (790 000 осіб), що робило українське питання не лише чинником внутрішньої політики, але й зовнішньої. Внаслідок цього українців сприймали і як можливих союзників, і як можливих опонентів, що знайшло своє відображення у поширенні різноманітних інтелектуальних проектів та реалізації конкретних політичних рішень. Серед усього їх різноманіття найбільшою підтримкою користувалися дві концепції – концепція інкорпорації, яку підтримували польські націоналдемократи (ендеки – Єнджей Гертих, Станіслав Грабський, Йоахіма Бартошевич) на чолі з Р. Дмовським, і концепція прометеїзму (федералізації), відомими ідеологами якої були Ю. Пілсудський, Тадеуш Голувко, Лєон Василевський, Влодзімєж Бончковський, Генрик Юзевський, Юзеф Лободовський, Едмунд Хорашкевич (Edmund Charaszkiewicz). Обидві концепції були розроблені ще до закінчення Першої світової війни. [7, с. 156]
На думку ендеків, Польській державі необхідно було інкорпорувати стільки східних земель, скільки вона буде здатна це зробити, з їх подальшою полонізацією та перетворенням країни на мононаціональну державу.
Концепція національної політики, запропонована ендеками, передбачала повну асиміляцію українців та білорусів як «неісторичних», «недержавних» націй.
Провідною релігією в Польщі мав стати католицизм. Інші релігії позбавлялися державної підтримки як такі, що перешкоджають формуванню образу «поляк – католик».
Будь-які державницькі ініціативи українців Р. Дмовський вважав загрозою для Польщі. У своїй праці «Kwestia ukrainska» («Українське питання) 1930 р., автор доводив, що у найближчому майбутньому «українське питання» стане найактуальнішим у Східноєвропейському регіоні.
Концепція прометеїзму передбачала утворення на базі польських, українських та білоруських земель федеративної держави Другої Речі Посполитої. Провідну роль в ній мала відігравати Польща. Один з творців цієї концепції – Т. Голувко. Уряд мав забезпечити «свободи і можливості для національного розвитку усім меншинам у такій формі, аби ті не послаблювали, а навпаки, зміцнювали Польську державу» [9, с. 170]
Ідеї прометеїстів ще називають рухом поневолених народів. Цей рух був спрямований проти впливів більшовицької Росії і передбачав створення федеративної держави поляків, литовців, українців, білорусів.
Остаточним відходом Ю. Пілсудського від ідеї федералізації Другої Речі Посполитої стала сумнозвісна «пацифікація» (умиротворення) українців Галичини, апогей якої припадає на період з 20 вересня – по 16 жовтня 1930 р. Після смерті Ю. Пілсудського у 1935 р. насильницька полонізація національних меншин посилилася.
Не менш складним і обговорюваним у Другій Речі Посполитій був комплекс питань, пов’язаних з єврейською меншиною, яка на той час була однією з найчисельніших єврейських діаспор у світі. У міжвоєнній Польщі євреїв, зокрема, звинувачували у поширенні комуністичного впливу, особливо у східних кресах, у співпраці з більшовиками та антипольській діяльності. Їм закидали і той факт, що під час існування Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) працівники різних державних установ єврейської національності симпатизували ЗУНР та залишалися на своїх посадах. Згодом, після польської перемоги, це стало причиною звинувачення їх у зраді і звільнення з роботи.
Кінець 1930-х років характеризується наростанням антисемітизму у Польщі та радикалізацією ставленням владної коаліції до євреїв.
Витіснити євреїв з торгівлі та ремесел прагнуло дрібне міщанство та вихідці з села; загострилася конкуренція між польською та єврейською молоддю за робочі місця; селянство вимагало усунути єврейське посередництво у торгівлі; деякі представники польської інтелігенції говорили, що євреї загрожують польській культурі. Особливо антиєврейську позицію займали студентський відділ табору Партії Великої Польщі й так звана група «вшехпольської молоді».
Практичним кроком щодо звуження громадянських прав осіб єврейської національності стала денонсація у 1935 р.
Політика стосовно білорусів у Польщі була доволі прямолінійною. Їх вважали меншиною, яка легко піддається полонізації з огляду на низький рівень національної свідомості. Головну загрозу влада вбачала у соціально-економічних прагненнях білорусів та комуністичній інфільтрації. [8, с. 180]
Висновки
Отже, польський суспільно-політичний дискурс міжвоєнного періоду можна охарактеризувати як дискримінаційний стосовно групових прав українців, євреїв та інших меншин, адже йшлося виключно про національні інтереси поляків.
Національні меншини трактувалися в категорії «проблеми» – насамперед української, єврейської та німецької. Різниця в концепціях полягала лише в методах реалізації моноетнічної моделі держави. У питанні державних кордонів погляди польських соціалістів та ендеків відмінностей не мали. Це був дискурс боротьби за «польськість», неспростовне домінування власного світу, єдину систему національних, духовних, релігійних, культурних та інших символів, «уявлені» кордони, що виключало поняття рівності «іншого» з майбутніх обрисів Польської держави. Неспроможність йти на жодні поступки унеможливила комунікацію між польською більшістю і національними меншинами, суттєво дестабілізувала внутрішньополітичну ситуацію в країні та призвела до окупації Польщі військами СРСР і нацистської Німеччини в 1939 р.
Список використаних джерел та літератури
Калакура О. Я. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ столітті. Київ: Знання України, 2007. 508 с.
Макарчук С. А. Українська республіка галичан. Нариси про ЗУНР. Львів: Світ, 1997. 190 c.
Макарчук С. Західна Волинь у 20–30–их роках ХХ ст. (етносоціальні та політичні відносини в краї) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 2018. №17. С. 226 – 238.
Чорний П. І. Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду (1919 – 1939): демографічні та етнокультурні процеси: автореф. дис. к.і.н.: 07.00.05 – Етнологія; Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Ін-т народознавства НАН України. Львів, 2011. 20 с.
Кретинин С. В. «Польша для Поляков»: политика полонизации и разнемечивания в Польской Республике в первой половине 1920-х годов. // Вестник Воронежского государственного университета. Серия: История. Политология. Социология. 2014. №1. С. 51–57.
Зелінський М. В. Українське питання у публіцистичній і політичній діяльності Романа Дмовського (1888 – 1939 рр.): автореф. дис. к.і.н.: 07.00.02 – Всесвітня історія. Чорноморський державний університет імені Петра Могили. Миколаїв, 2016. 24 с
Щегельська Ю. Вплив політичних поглядів польських мислителів на роль, місце та цивілізаційну місію Польщі і поляків у світі, на формування інтегрованого образу країни // Віче. 2008. №1. С. 51–53.
Комар В. Л. Концепція прометеїзму в Політиці Польщі (1921 – 1939). Івано-Франківськ: Місто НВ, 2011. 360 с.
Бжоза Ч., Сова А.-Л. Історія Польщі 1918 – 1945. Краків, 2006. 754 с.