МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра юридичної психології
ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри
___________ О.І. Кудерміна
(підпис)
____ ________2014
План-конспект проведення лекційного заняття
з дисципліни „ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ”
ТЕМА № 2
«КРИМІНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ»
Навчальний час: 2 години
Для підготовки бакалаврів
спеціальність 6.030401 «Правознавство»
Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри
____ _____________2014 року,
протокол № ___
Київ 2014
Навчальна мета: викладення навчального матеріалу щодо структури особистості правопорушника, чинників її формування та етапів злочинної поведінки.
Розвиваюча мета: залучення аудиторії до процесу наукового пошуку; формування здатності до самостійного та свідомого управління пізнанням та розумінням в контексті майбутнього фахового напряму, формування наукового світогляду та професійного мислення.
Виховна мета: визначення перспектив застосування психологічних знань у професійній діяльності, сприяння зміцненню моральних, етичних та інших якостей особистості майбутнього фахівця.
Обсяг навчального часу: 2 години.
Навчальне обладнання, ТЗН: Мультимедійний комплекс, лазерна указка
Наочні засоби: Схеми, плакати.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: «Психологія», «Конфліктологія», «Професійна психологічна підготовка».
Навчальні питання:
1. Поняття особистості правопорушника.
2. Структура особистості правопорушника.
3. Злочинна поведінка та механізми її формування.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
Юридична психологія: підручник / Александров Д.О., Андросюк В.Г., Казміренко Л.І. та ін.: заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва. – Вид. 2-є, доопр. та доп. – К.: КНТ, 2008. – 352 с.
Юридична психологія. Альбом схем з коментарями / Александров Д.О., Андросюк В.Г., Казміренко Л.І. та ін.: заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва. – Вид. 3-є, доопр. та доп. – К.: КНТ, 2008. – 152 с.
Юридична психологія: словник / Александров Д.О., Андросюк В.Г., Казміренко Л.І. та ін.: заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва. – Вид. 2-ге, уточ. та доп. – К.: КНТ, 2008. – 224 с.
Юридична психологія: практикум / за заг. ред. Л.І. Казміренко. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. – 190 с.
Казміренко Л.І., Мартенко О.Л. Кримінальний кодекс України: психологічний аналіз кримінально-правових понять: монографія. – К.: КНТ, 2008. – 184 с.
ВСТУП
Особистість у психології – активний носій свідомості, який має індивідуально-типову структуру психологічних властивостей і якостей, вибірково ставиться до оточуючої дійсності та виконує певні соціальні ролі. Під психологічними особливостями особистості розуміють відносно стабільну сукупність індивідуальних властивостей, що визначають типові форми її реагування та адаптивні механізми поведінки, систему уявлень про себе, характер міжособистісних відносин і соціальної взаємодії.
1. ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОСТІ ЗЛОЧИНЦЯ ТА ОСНОВНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ
Особистість злочинця справедливо визначається як один із найбільш важливих і складних об’єктів вивчення в юридичній психології. Метою дослідження такої особистості є вивчення типових особливостей, притаманних досліджуваному об’єкту, причин та закономірностей їх виникнення та розвитку, шляхів виправлення. Зазначене дозволяє запропонувати наступне визначення: особистість злочинця – свідомий суб’єкт, наділений сукупністю біологічно обумовлених і соціально детермінованих властивостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впливом певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов.
Центральним запитанням проблеми особистості злочинця є спiввiдношення наслідуваних (бiологiчних) та набутих (соціальних) властивостей у детермінації злочинної поведiнки, i в зв’язку з цим – визначення можливостей та меж її корекції.
А. Біологізаторські концепції особистості злочинця (Антропологічний напрям; Конституціональний напрям; Генетичний напрям Фрейдизм; Аналітична психологія К. Юнга).
Б. Соціологізаторські концепції особистості злочинця (Індивідуальна психологія А. Адлера; Теорія диференційного зв’язку; Теорія аномії; Теорія субкультур; Концепція нейтралізації; Теорія стигматизації).
У психологiчних теорiях особистостi бiологiчному надається сенс “платформи”, першооснови. У процесi життєдiяльностi, навчання та виховання людина набуває соцiальних властивостей, що притаманнi тiльки їй, i стає iндивiдуально неповторною. Тобто бiологiчне – це умова розвитку людини як особистостi. Люди розрiзняються за своєю конституцiєю, типом нервової дiяльностi, задатками, а також внаслідок особливостей соціалізації, формування і становлення особистості та iн. Соціальне i бiологiчне являють собою iнтегративну єднiсть, яку неможливо роздiлити.
2. СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ ЗЛОЧИНЦЯ
Психологічні особливості осіб із антисуспільною спрямованістю поведінки вивчались як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. Так, зокрема, можна послатися на фундаментальне дослідження авторського колективу під керівництвом Ю.М. Антоняна, результатами якого стало виділення трьох основних рівнів особистості злочинця. Перший рівень – вроджені особливості, що визначають темп психічної активності, силу і рухливість психічних процесів, стійкі емоційні властивості та інші параметри, котрі стосуються темпераменту. Другий рівень характеризується сукупністю стійких якостей, що сформувалися в процесі індивідуального розвитку в соціальному середовищі і проявляються у вигляді типових реакцій і поведінки. Третій рівень стосується соціальної спрямованості особистості, ієрархії її цінностей і моральних установок.
У юридичній психології існують різні погляди на те, яка саме спрямованість притаманна правопорушникові. Так, наприклад, С.А. Тарарухін вказує, що психологія правопорушника характеризується антисуспільною спрямованістю, і виділяє такі її типи:
- асоціальна – коли поведінка не збігається з інтересами суспільства, але не має вираженого негативного ставлення до нього і не завдає суттєвої шкоди;
- антисоціальна – поведінка суперечить інтересам суспільства і шкідлива для нього, але не є небезпечною для засад суспільного буття;
- суспільно небезпечна – свідомо спрямована проти основних засад суспільства, коли поведінка становить значну, серйозну небезпеку.
Суспільно небезпечна спрямованість поділяється на три підтипи:
- некримінальний – при антисуспільній, але не злочинній поведінці і відсутності ймовірності криміналізації в майбутньому;
- передкримінальний – при такій же поведінці і високій імовірності того, що в майбутньому особа криміналізується і стане злочинцем;
- кримінальний – після вчинення злочину і ймовірності його повторення в майбутньому.
Єнікеєв М.І. бере за критерій для виділення різних видів спрямованості правопорушника ступінь його соціальної шкідливості і визначає три типи:
1) асоціальний – коли особа до кінця не сприйняла соціальні цінності і через це будує свою поведінку, нехтуючи ними. Автор називає таких злочинців “ситуативними”, “менш злісними”;
2) антисоціальний – коли особа “постійно готова вчинити злочин”, це “злісні, професійні злочинці”.
Ці два типи злочинців автор розподіляє на три можливих підтипи (залежно від змісту ціннісно-орієнтаційної спрямованості):
- корисливий – злочинці (правопорушники), які зазіхають на розподіл матеріальних благ у суспільстві;
- насильницький – злочинці (правопорушники) з агресивною, антигуманною спрямованістю, з украй зневажливим ставленням до життя, здоров’я та особистої гідності інших людей;
- корисливо-насильницький – злочинці (правопорушники), які поєднують в собі риси двох попередніх;
3) “випадковий” тип – такий, що характеризується дефектами психічної саморегуляції. Сюди належать особи, які вчинили злочин вперше внаслідок збігу обставин, не змогли протистояти криміногенній ситуації тощо.
Залежно від того, як співвідносяться ціннісні орієнтації, спрямованість особистості і соціальні цінності, можна виділяти три типи спрямованості:
1) соціальну, що характеризується повним прийняттям особою цінностей і норм суспільства, готовністю їх наслідувати та дотримуватися у своїй життєдіяльності;
2) асоціальну, що характеризується недостатнім ступенем соціалізації особи й “незалученням” її до системи соціальних цінностей та норм; особи із такою спрямованістю вчиняють правопорушення не тому, що свідомо спрямовують свої дії проти суспільних цінностей і бажають їх порушити, а тому, що не сприймають або не усвідомлюють цінність відповідних процесів, явищ, відносин, ідей тощо;
3) антисоціальну – коли особа свідомо спрямовує свою поведінку проти соціальних цінностей; вона усвідомлює той факт, що порушує відповідні норми, знищує певні цінності, але умисно діє саме так.
3. ЗЛОЧИННА ПОВЕДІНКА ТА МЕХАНІЗМИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ
Оскільки злочинний результат є своєрiдною формою взаємодiї особистості з середовищем, то й етапи формування злочинної поведiнки слiд розглядати на тлi соцiальної дiйсностi. Вони виглядають наступним чином:
1) формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю;
2) мотивацiя антисуспiльного вчинку (мотиваційний етап);
3) прийняття конкретного рiшення про його здiйснення (етап цілепокладання);
4) реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв (операціональний етап).
Основною категорією виступає поведінка, як ланка, що опосередковує взаємовідносини між свідомістю людини і зовнішнім світом. Елементарною ланкою поведінки є вчинок – одинична цілеспрямована дія, взята у нерозривній єдності суб’єктивних спонукань і соціально значимих наслідків. Злочин – вольовий акт людської поведінки, що знаходиться під контролем свідомості: вибірковість поведінки стає основою кримінальної відповідальності за його вчинення.
Кримінально-правове поняття злочину визначається двома основними категоріями – суспільної небезпеки і протиправності. Відтак, злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі та часі і включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.
Психологічна структура злочинної поведінки за формою має такі ж компоненти, як законослухняна, але їх зміст інший. Із чотирьох зазначених вище етапів (формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю; мотивацiя антисуспiльного вчинку; прийняття конкретного рiшення про його здiйснення; реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв) власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості.
Людина – не пасивний об’єкт, що лише сприймає вплив оточення, вона активно взаємодіє з середовищем, формуючи в певних межах умови свого життя, свою особистiсть. Ця активнiсть виявляється, передусiм, у соцiальних ролях. Соціальна роль – це реальна суспільна функція особи, зумовлена її становищем у системі суспільних відносин, приналежністю до певної соцiальної групи, взаєминами з iншими людьми та соціальними інститутами в рiзних сферах суспільного життя.
Основою поведiнки людини є, насамперед, її потреби, що в подальшому визначають механізм формування мотивів. Загалом потреби злочинця відрізняються такими ознаками: 1) нерозвиненість соціально-необхідних потреб; 2) матеріально-утилітарний характер; 3) перебільшення потреб, тобто перевищення середнього стандарту і правомірних можливостей їх задоволення.
Важливо наголосити, що ніяких власне антисуспільних, злочинних потреб не існує. Так, психологічні дослідження свідчать, що в осiб, якi вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби видозмінилися таким чином: потреба у спілкуванні – в насильство над оточуючими; потреба у самоствердженні – у прагнення домінувати, застосовувати силу, принижувати iншу людину; потреба у визнаннi – в егоцентризм; потреба у повазі – в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.
На основі потреб виникає відповідна система інтересів. Інтерес – це крок від потреби до поведінки, це усвідомлення потреби і співвіднесення її з наявними умовами і засобами реалізації. При усвідомленні потреби свідомість прямо чи опосередковано спрямовується на відповідні об’єкти, спричиняючи виникнення безпосереднього чи побічного інтересу і перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину.
Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії – при співпадінні мети і наслідків, що наступили; 2) до самих дій (коли мета і результати не співпадають); 3) до злочинної поведінки безвідносно її результату; 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, домінування та інших проявів злочинного змісту.
Потреби особи та необхідність їх задоволення опосередковують виникнення мотиву – обгрунтування свідомого рішення діяти задля її задоволення. За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви можна поділити на декілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення.
Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід – об’єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними.
Більш загальним щодо приводу є поняття стимул, тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.
Термін “мотивація”, похідний від “мотиву”, вживається у декількох значеннях. У вузькому сенсі це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 3) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності.
Мотив необхідно відрізняти від наміру – мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити; при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення.
На другому етапі розвитку злочинної поведінки – цілепокладанні – різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб’єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Мета – форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв’язок мотивів і цілей дій – основа змісту зазначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.
Прийняття рішення – психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки, безпосередньо пов’язаний із її вибірковістю. У рішенні знаходять відображення всі об’єктивні і суб’єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину, модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Структура процесу прийняття рішення представлена наступними етапами: 1) підготовчий – переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний – вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний – оцінка рішення з позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі – сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу.
Заключним (операціональним) етапом психологічної структури злочинної поведінки є реалізація прийнятого рішення – безпосереднє вчинення злочину. Власне поведінкою є лише цей заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості.
ВИСНОВКИ
Таким чином, поведінка людини є системним явищем. Ця система організується певними вихідними принципами і позиціями особистості, а саме – ієрархією потреб і мотивів, цілями і цінностями, соціальними установками, спрямованістю. Мотив сам по собі бездіяльний, доки не з’явилося прагнення його задовольнити, що потребує не тільки усвідомлення, але й проявів волі – прийняття рішення діяти у вибраному напрямі та його реалізацію. Усвідомленість включає також розуміння суспільної небезпечності вибраних злочинних форм і засобів задоволення потреби або ж реальні можливості такого усвідомлення. У інших випадках має місце казус – невинне спричинення шкоди, незалежно від того, чим керувався суб’єкт і що він переживав.