Піддані вірнії! До вас Палаю я любов’ю…

«Піддані вірнії! До вас

Палаю я любов’ю…

Се для порядку, — не зо зла, —

Я злив столицю кров’ю.

Мене мікадо знервував:
Звичайність зна погано…

А тут Ганон, робітники

Збудили дуже рано…

Дам конституцію зате, —

Не треба буде й раю!

Самодержавія ж основ

Займать не дозволяю!

Парламент з вибраних послів

Дозволю я зібрати

І від народу буде їх

Булига вибирати.

Всім «інородцям» волю дам

Я на царськім папері,

Але в парламент зачиню

Для їх щільненько двері.

Усякій вірі волю дам, —

Синод же мусить дбати,

Щоб з православія ніхто

Не важивсь утікати.

Законів силу я зміцню,

Все буде по закону, —

По всій Росії заведу

Воєнну охорону.

Щоб хлібороб мій волю мав, —

На се дивлюсь прихильно,

А панських земель і моїх

Займать йому не вільно.

І щоб уже зреформувать

До краю Русь святую, —

Професорів я розжену,

Просвіту я скасую!»

ВИКЛИК

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан...
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями —
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:
Тепло — ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх...
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?

			П.Грабовський
	* * *

	Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її; З ума не йдуть знедолені народи,— Їм я віддав усі чуття мої. Серед ясних, золочених просторів Я бачу люд без житнього шматка... Блакить... пташки... з-під соловйових хорів, Мов ніж, вража скрізь стогін мужика. Нехай кругом розумний лад та втіха,— Не здужа їх мій мозок осягти, Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха, Як хижий звір, братів гризуть брати. Нехай людці, що до вітхнення вдатні, Співають нам на всякі голоси Про райські сни й куточки благодатні,— Де плачуть, там немає вже краси! Нехай вони, кохаючись «на лоні», Мук забуття вишукують дарма, Їх не заспать: у серця відгомоні Озветься світ з турботами всіма!

ШВАЧКА

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком шиття,
Що паненя, вередливе, зманіжене,
Вишвирне геть на сміття.

Де воно знатиме, що то за доленька
Відшук черствого шматка,
Як за роботою вільна неволенька
Груди ураз дотика.

Висне небо синє,
Синє, та не те;
Світить, та не гріє
Сонце золоте.

Оголилось поле
Од серпа й коси;
Ніде приліпитись
Крапельці роси.

Темная діброва
Стихла і мовчить;
Листя пожовтіле
З дерева летить.

Хоч би де замріла
Квіточка одна;
Тільки й червоніє,
Що горобина.

Здалека під небом,
В вирій летячи,
Голосно курличуть
Журавлів ключі.

«Та вже весна, та вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козакові
Мандрівочка пахне».

Та тепер вже молоденький
Коня не сідлає,
А цапині постоли він
На ноги взуває.

Замість списа — бере косу,
За шаблю — мантачку,
За кирею ж одягає
Свитину бурлацьку.

Не питає у дівчини
В степу він дороги:
Де до Криму, де до Дону,

Вiчний революцйонер —
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде.
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою,-
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить –

Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимає народи, –

Мабуть, благодатная хвиля надходить…

Мільйони чекають щасливої зміни,

Ті хмари – плідної будущини тіни,

Що людськість, мов красна весна, обновить…

Гримить!

1880
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
Усні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха,-
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе кидаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

***

Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

На радощі світу?

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,

Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому,

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червоні ягідки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара:

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.

Отінив, як хмара.

Ти, брате, любишРусь,

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, патріот,

А я собі собака.

Ти, брате, любишРусь,

Як хліб і кусень сала,–

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любишРусь,

Як любиш добре пиво,

Я ж не люблю, як

жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь,

За те, що гарно вбрана,

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм –

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування, –

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь, і шана,

У мене ж тая Русь –

Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, –

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

Хто смів сказать, що не богиня ти?

Де той безбожник, що без серця дрожі

В твоє лице небесне глянуть може,

Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,

О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти

Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати

І небо й пекло казкою вважати,

Та ти й краса твоя – не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине

Богів і духів, лиш тебе, богине,

Чтить буде вічно – тут, на полотні.