Героїчний епос античної доби. Гомерові поеми «Іліада»та «Одіссей». Особливості сюжетної побудови, провідні ідеї та образи. Поема Вергілій Енеїда, як римський епос.
Героїчний епос — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв.
За часом творення, а також низкою ідейно-художніх ознак героїчний епос поділяють на:
Найдавніший (архаїчний) епос — міф, казка, легенда.
Давній (класичний) епос — «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера.
Середньовічний героїчний епос — «Пісня про нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда».
Перекази оповідають, що вперше коротенькі історичні та героїчні пісні у великі епічні поеми почав об’єднувати сліпий мандрівний співець Гомер. Геродот писав, що Гомер і Гесіод жили за чотириста років до нього. Але достеменних відомостей про Гомера не існує, він є легендарною постаттю давньогрецької літератури. Греки вважали, що Гомер був наділений даром провидця, його навіть прирівнювали до богів.
В основу поем покладений троянський цикл міфів. «Іліада» змальовує один епізод десятого року Троянської війни, а «Одіссея» розповідає про повернення додому після закінчення війни Одіссея.
Геніальність творця «Іліади» та «Одіссеї» полягає і в тому, що він об’єднав дію творів однією темою. Кожна поема складається з 24 пісень, що разом вміщують понад 60 тисяч поетичних рядків. «Іліада» є військово- героїчною поемою; «Одіссея» — пригодницько-побутовою. В поемах Гомер оповідає події, відомі нам з троянського циклу міфів. Та на відміну від інших співців, що темою своїх творів обирали докладний, поступовий виклад подій певного періоду війни або постать та подвиги певного героя, Гомер вирішує в «Іліаді» змалювати останні дні облоги Трої, об’єднавши їх «гнівом Ахілла, сина Пелея», а в «Одіссеї» — останні дні мандрів героя, який двадцять років повертався додому.
Поема Вергілія «Енеїда» – це епічний твір, що базується на римській міфології. Поема розповідає про легендарного Енея, троянця, сина царя Трої Пріама. Еней після падіння Трої заснував Римську державу.
Поема сповнена пафосу величі і гордості за Великий Рим. Еней зображений суворим воїном, основна мета якого – побудувати нову, потужну державу. Підстава Рима Енеєм подається як воля богів.
Боги, згідно поемі, протегують Риму, а сам Еней – син богині Венери, що доводить божественне походження правителів Риму.
Поема Вергілія «Енеїда» була створена автором у часи найвищого розквіту Римської імперії. Вона прославляє Рим, його історичні корені, піднімає його велич. «Енеїда» стверджує ідею служіння державі, переважання загального над індивідуальним, перевагу патріотизму і обов’язку над особистими бажаннями і щастям окремих людей.
Давньогрецька трагедія: Есхіл «Прометей закутий», Софокл «Едіп цар», Еврипід «Медея» - еволюція типу драматургічного конфлікту, трагічного героя, проблематики та художньої форми.
Головні ознаки давньогрецької трагедії:
–поширення громадянських ідеалів;– створення «ідеального» образу грека;– навчання співпереживати;– виховання стійкості у прийнятті ударів долі;– виконання виховної функції – обов’язкова участь хору;– типовість героїв, що досягалася завдяки використанню масок.
«Батьком трагедії» греки вважали Есхіла . «Прометей закутий». Вона розповідає пре мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом. Якщо в міфах про Прометея втілені творчі зусилля людини в її боротьбі зі сліпими силами природи, то в трагедії Есхіла Прометей перетворюється на стійкого й переконаного борця з деспотією Зевса, безневинного страждальця за все те добре, що приніс він людям.
Есхіл вводить уперше прийоми, що стали надбанням драматургії нових часів. Зокрема, він перший використав формулу трагічного мовчання, пісні хору створюють атмосферу жаху на сцені. Поет почав вживати прийоми контрасту, трагічної іронії. Він уміло використовував пророцтва й віщування, , щоб створювати атмосферу напруження на сцені, викликати жах у глядачів. Крім того, вважається, що Есхіл уперше запровадив у театрі декорації, мальовані маски з виразом трагічних настроїв людини.
В трагедії «Цар Едіп». Софокл торкається того найдраматичнішого епізоду, коли Едіп, бажаючи врятувати Фіви від чуми, шукає вбивцю царя Лая, і врешті приходить до самовикриття, що робить його образ особливо драматичним: герой, виходячи з най-благородніших почуттів, хоче безкорисливо допомогти своїм співгромадянам, а внаслідок власних дій сам стає найнещаснішою людиною.
Система образів у Софокла побудована на прийомі контрасту. Едіпові протистоять розсудливий, холодний і безжалісний Креонт, що цими своїми рисами відтіняє благородство і людяність Едіпа, старий і сліпий провидець Тіресій, який нестриманості й несправедливості царя протиставляє величезний життєвий досвід, а головне - знання минулого й майбутнього. Прийом контрасту використаний Софоклом і в композиції трагедії: в кінці твору Едіп потрапляє в становище, що є протилежним від того, в якому він перебував на початку твору.
Тематичним матеріалам для «Медеї» постужив міф про аргонавтів: історію кохання і розлучення Ясона, що приплив на Колхіду в пошуках золотого руна і чарівниці Медеї, дочки царя Колхіди Еєта. "Медею" інколи називають трагедією ревнощів.
Згідно з традиціями грецької трагедії, дія твору починається з моменту, коли вирішальна подія уже відбулася — Медея покинута Ясоном. Вся дія охоплює не більше доби, але за цей час здійснюється ряд жахливих актів помсти покинутої Медеї: убивство нової нареченої Ясона та її батька через отруєне весільне вбрання та убивство двох своїх синів, чим завдає Ясонові найстрашнішого удару. Якщо у Софокла конфлікт трагедії втілюється у боротьбі двох героїв, то у Евріпіда він значною мірою перенесений всередину самої героїні — Медеї. Композиція трагедії складена так, що вже з самого початку глядачі вводяться в центр подій, напруження безперервно наростає, досягаючи кульмінації в прощальному монолозі героїні. На перший погляд видається, що драма, як і належало за традицією, написана на міфологічний сюжет. Однак примітно, що драматург вибирає той фрагмент міфу, коли героїчне минуле героїв позаду, і зображає приватну, родинну драму.
Героїчний епос Західної Європи: Пісня про Роланда, Пісня про Нібелунгів, Пісня про мого Сіда.
Героїчний епос – це сукупність творів про бойову, лицарську звитягу, оспівана народними співцями, яка зображає події минувшини так, як їх трактував народ у період створення цих творів.
Спільні риси трьох творів:
- В основі пісень історичні події переосмислені з точки зору народа
- тема: свобода і незалежність батьківщини, служіння монархові
- головний герой – доблесний богатир
- традиційна композиція: зачин і кінцівка, триразові повтори, добро – зло
- стійка система художніх засобів: постійні епітети,гіперболи, ідеалізація героїв, загальний урочистий стиль- без авторство, колективна творчість
У Німеччині близько XII-XIII ст. була створена «Пісня про Нібелунгів». Більшість дослідників схиляється до авторства однієї людини, хоча суттєві відмінності в описі героїв у частині про Зіґфріда та про помсту Крімхільди, наштовхують на думку про двох різних авторів. Мова твору – північний діалект старонімецької мови. Написана «Пісня…» унікальним віршованим ритмічним розміром, який набув згодом поширення серед інших німецькомовних епосів, – так звана, «нібелунгова строфа».
„Пісня про Роланда” розповідає про часи Карла Великого, про боротьбу з арабами. Відважний воїн Роланд, прикриваючи відступ, ціною свого життя врятував життя сеньйору. Благородний Роланд став взірцем вірності і честі для багатьох поколінь середньовічних рицарів.
. Французький героїчний епос “Пісня про Роланда” (1100 р.) його особливості:
1) піднесений тон розповіді, який нагадує Гомера; 2) велика кількість батальних сцен, вони складають ⅔ усього тексту поеми; 3) наявність християнської фантастики, яка присутня у вигляді фантастичних образів і чудес; 4) наявність образів воїнів у рясі, які однаково добре володіють і “божим словом”, і мечем (образ єпископа Турпіна); 5) відсутність народних мас в поемі;
6) уславлення жіночих образів (образ Альди – нареченої Роланда); 7) сюжетна різноманітність: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем; 8) у пісні декілька разів згадується Київська Русь.
„Пісня про мого Сіда” (Іспанія) розповідає про події Реконкісти в Іспанії, де відважний рицар Сід громить двох мусульманських правителів і велику кількість їх воїнів. Сід уславився своєю сміливістю, великодушністю, любов’ю до батьківщини і відданості королю.Його особливості:
1) героїчне не відокремлене від повсякденного, тут наявний різноманітний життєвий фон і переважає оптимістичне світосприйняття;
2) майже всі дійові особи “Пісні...” – історичні постаті; 3) анти аристократичне спрямування; 4) важливе місце займає сімейно-побутова тематика – Сід не лише доблесний воїн і вірний васал, але й ніжний чоловік і батько; 5) у поемі відсутня ідея релігійної нетерпимості; 6) наявність у поемі широких описів мирного життя (не лише походів і битв); 7) фантастичний елемент у поемі слабший у порівнянні з “піснею про Роланда”.
4. Данте Алігєрі - останній поет середньоовіччя і перший поет Новітнього часу. «Нове життя» - зразок любовної автобіографії. Образ Беатріче.«Божественна комедія».
У 1293 році Данте опублікував свою першу книгу «Нове життя» — збірку із тридцяти віршів. Вірші містили великий прозовий коментар автобіографічного і філософсько-естетичного характеру. У віршах і прозі «Нового життя» юний поет розповів історію свого кохання до Беатріче Портінарі. Це велике почуття зародилося в Данте, коли він був дев’ятирічним хлопчиком, і тривало все життя, навіть після смерті коханої. Книга була першою ліричною сповіддю у світовій літературі, яка вперше розповіла щиро і натхненно про надзвичайне кохання і велику скорботу живого людського серця.
Симетрія і «магія числа» успадковані «Новим життям» від середньовічних уявлень про врівноваженість і замкнутість художнього твору. Але в основному ця книга Данте побудована по-новому, і її внутрішня структура не статична, а динамічна.
З кожним новим сонетом Данте все більше обожнює її, Беатріче набуває рис янгола, чогось неземного. Кожна зустріч з Беатріче, її посмішка, вітання надихає поета. Твір завершується обіцянкою поета самому собі не говорити більше про Беатріче, аж до того, як він зможе це зробити належним чином.
Божественна комедія Назва твору. Данте назвав свою поему «комедією» за усталеними середньовічними канонами: так називали тоді твори, які починалися сумно (пекло), а закінчувалися щасливо (рай), а стиль не «високий», а «середній». Слово «божественна» означає і високу оцінку твору, і те, що «твір про Бога та його оточення». Твір написаний італійською мовою, народною «vulgare», бо вона призначалася широкому загалу читачів, що могли й не володіти латиною Жанр. Ліро-епічна поема, в якій розповідь про зовнішні події переплітається з ліричними та філософськими роздумами автора. Тема «Божественної комедії» – зображення уявної мандрівки поета у потойбічний світ. Супутником Данте виступає римський поет Вергілій, пізніше Данте супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу. Ідея – відвернути людину від гріха і навести її до праведного життя. Врятувати людей від ганебного стану й привести їх до щастя». Письменник мріяв про духовне спасіння людини й усього світу.
Композиція. «Божественна комедія» поділена на три частини: Пекло , Чистилище, Рай.
Концепція світу в «Божественній комедії» Пекло. У Північній півкулі розташована глибока вирва Пекла, має вигляд воронки, яка утворилася внаслідок падіння Люцифера-ангела, що був вигнаний із раю Центр її — у середині Землі. У дев’яти колах Пекла страждають душі грішників. Це всеосяжна картина людських вад і пороків. Чистилище. У Південній півкулі розташована гора Чистилища, оточена з усіх боків океаном. Разом із Передчистилищем і Земним Раєм тут також дев’ять кіл. У Перед-чистилищі очищуються душі померлих, не примирених із церквою, недбайливі, такі, що померли не своєю смертю. Рай. Навколо Землі рухаються Сонце і планети. Вони також утворюють дев’ять кіл, на яких розташований небесний рай, де живуть у вічному блаженстві душі праведників.
5.В. Шекспір і його доробок. Три періоди творчості і жанри: сонети, комедії («Приборкання норовливої», «Багато галасу з нічого»), хронічки (Річард ІІІ, «Генріх 4», «Генріх 5»), трагедії «Ромео та Джульєтта», «Гамлет», «Отелло», «Корль лір»). Аналіз твору за вибором студента.
Існують різні погляди на особу і біографію Шекспіра.
Дослідники умовно виділяють такі періоди творчості великого драматурга.
Перший період (1590 – 1600 рр.) — час надій, окриленості, спроби сил у всіх жанрах, гучного успіху і слави. У другий період творчості (1601 – 1608 рр.) він пише, крім декількох комедій, трагедії "Гамлет", "Отелло", "Король Лір". А в 1609 році наступила нова зміна інтонацій (третій період: 1609 – 1612 рр.), у п'єсах зазвучала віра в майбутнє, особливо в драмі "Буря".
На рубежі XVI і XVII століть В. Шекспір переживає глибоку драму. Багато хто з його друзів і прихильників постраждали в результаті розгрому одноденного заколоту графа Ессекса проти Єлизавети I. Але просвітління в його творчості все-таки намічається наприкінці життя. Він утопічно вірить у кінцеву перемогу добра, гуманних начал у людині.
У 1612 р. літературно-театральна діяльність Шекспіра припиняється. Він більше не пише і не виступає на сцені, а їде з Лондона у свій рідний Стредфорд, де й помирає
Ромео та Джульєтта
Експозиція – зіткнення Монтеккі і Капулетті, бесіда Бенволыо і Ромео, підготовка до балу в будинку Капулетті; зав’язка – зустріч Ромео і Джульєтти на балу у Капулетті і зародження любові; кульмінація – сцена в склепі, коли кожен герой, вважаючи свого коханого померлим, приймає рішення піти з життя; розв’язка – розповідь брата Лоренцо і примирення сімей. Основна думка трагедії Шекспіра “Ромео і Джульєтта” – в тому, що для справжнього кохання немає нічого неможливого, не існує ніяких перешкод. Закоханим не можна було зустрічатися, їх сім’ї ворогували, але вони зустрічалися, вони кохали один одного. Трагедія закінчилася сумно – Ромео і Джульетта загинули через те, що їх ворогуючі сім’ї заважали їм бути разом, вони не розуміли, що існує щире, чисте кохання, не дивлячись ні на що.
6. Життя і творчий шлях Мігеля Сервантеса. «Дон Кіхот».
Літературна діяльність Мігеля почалася доволі пізно, коли йому було 38 років. Після першої новели «Галатея» (1585 рік) він написав чимало драматичних творів, які користувалися невеликим успіхом.
Тож заради насущного хліба майбутній автор «Дон Кіхота» змушений поступити на інтендантську службу; Та ці обов'язки приносять йому самі невдачі, він навіть потрапляє під суд і якийсь час сидить у в'язниці.
Проте він не припиняє своєї письменницької діяльності, спершу нічого не друкуючи. Особисті поневіряння фактично стають матеріалом для його майбутньої письменницької праці.
У 1603 році він з'являється в Вальядоліді, де займається дрібними приватними справами, що дають йому убогий заробіток, а в 1604 році виходить в світ перша частина роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», що мала величезний успіх в Іспанії (за кілька тижнів розійшлося перше видання і в тому ж році чотири наступних) і за кордоном (переклади багатьма мовами). Друга частина роману була написана тільки через 10 років, і в цьому проміжку публікується цілий ряд творів, що зміцнюють його письменницьку славу: другий за значимістю твір – «Повчальні новели» (1613), збірка «8 комедій і 8 інтермедій». Проте матеріальне становище автора не змінилося, лише посилилося вороже ставлення до нього, що виразилося в глузуваннях, наклепах, переслідуваннях.
Від цього часу й до самої смерті літературна діяльність Сервантеса не припинялася: в проміжку між 1604 і 1616 роками з'явилися друга частина «Дон Кіхота», всі новели, багато драматичних творів, поема «Подорож на Парнас» і роман «Мандри Персілеса і Сигізмунди», що був надрукований уже після смерті автора.
Майже на смертному одрі Сервантес не переставав працювати; за кілька днів до смерті він постригся в ченці. 22 квітня 1616 року він помер від набряку-набуханню головного мозку (за іншою версією від цукрового діабету).
“Дон Кіхот” аналіз Жанр: пародія на лицарські романи, авантюрний роман, побутовий роман, роман «великої дороги», філософський роман Конфлікт. Уявний світ – дійсність; ілюзія – реальність; благородні наміри – неможливість їхнього втілення Тема. Подорож Дон Кіхота зі своїм броненосцем Санчо Пансою шляхами Іспанії з метою захисту бідних і знедолених. Але допомога Дон Кіхота тільки шкодить в умовах тогочасної дійсності. Проблематика «Дон Кіхота» полягає в протиріччі між лицарськими ідеалами Дон Кіхота, і реальною дійсністю, яка зовсім не ідеальна. Композиція. Роман складається з двох частин. Частина перша надрукована в 1605 р., Частина друга — в 1615 році. У другій частині автор глибше розкриває характер свого персонажа, вона менше зосереджена на дії, а більше на роздумах та діалогах. Кількість персонажів – 660
Герой книги – бідний ідальго Алонсо Кіхана з таким захопленням читав лицарські романи, що збожеволів, вирішив стати мандрівним лицарем і відправився шукати пригод. Ім’я Дон Кіхот, яке обрав собі герой твору, походить від частини лицарського озброєння – набедренника.
Зброєносець Дон Кіхота, – недалекий мужичок з сусіднього села, якого він спокусив обіцянкою зробити губернатором одного з завойованих островів. Ім’я Санчо прийшло з приказки: «Там Санчо їде на своєму віслюку». Приказка підказала Сервантесу образ, прізвище «Панса» означає «черево» і вдало доповнює ім’я.
1 2 3 4 5 6 7 8