МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра теорії та історії держави і права
«Образ Івана Мазепи в світовій літературі»
Виконав: студент групи ПР-І-2
Базила Олег Владиславович
Перевірив: доцент Гержот Г.І.
Київ-2020
Зміст
Вступ 3
Образ Івана Мазепи в українській літературі 4
Образ Івана Мазепи в російській літературі 7
Образ Івана Мазепи в західній літературі 9
Висновок 20
Вступ
Гетьман Іван Мазепа – неоднозначна постать як світової, так і української національної історії, літератури, символічна персоніфікація уявлень про власну національну еліту, європейську повноцінність вітчизняної культурної традиції та її окремість від Росії. На сьогоднішній день немає однозначної оцінки діяльності Гетьмана, навколо його постаті точаться дискусії, що дають широкий простір для діаметрально протилежних оцінок і характеристик. Іван Мазепа найчастіше сприймався не в історико-біографічних даних, а в характерних рисах образу. Досі йдуть суперечки щодо трактування вчинків гетьмана, різні автори інтерпретують образ І. Мазепи по-своєму. На сучасному етапі можна говорити про декілька літературних традицій, що склалися навколо постаті І. Мазепи:
1) українська традиція, що пропагує ідею Мазепи-патріота, борця за свободу України.
2) російська традиція, що наклала на Мазепу клеймо зрадника;
3) західна традиція, де Мазепа виступає романтичним героєм;
Образ Івана Мазепи в українській літературі
Парадоксально, але наймолодшою в літературі є українська традиція зображення гетьмана. На мою думку, це зумовлено бездержавним становищем України. Постійно перебуваючи під колоніальною політикою правлячих на її землях держав, українська культура не мала змоги вільно розвиватися. Відтак, у вітчизняній літературі довго домінувала російська традиція, крім того, народ, що не зрозумів поривань свого гетьмана, і сам довгий час вважав його зрадником, який віддав Україну на поталу шведам. В українській мазепіані простежується певна еволюція зображення від Мазепи-зрадника до Мазепи-борця за незалежність. Відповідно до цього українську мазепіану можна поділити на два великі періоди: перший – зображення Мазепи услід за російською традицією (ХVІІІ – перша половина ХІХ століття); і другий – формування національної традиції, де Мазепа – патріот, борець на українську державність (кінець ХІХ – ХХ століття).
Особа І. Мазепи привертала увагу вже його сучасників Ф. Прокоповича, Ст. Яворського, які в своїх панегіриках, особливо Ст. Яворський («Луна голосу, що волає в пущі»), уславлювали мужність і моральні чесноти «руського Ахіллеса», «Алціда руського». У драмі Феофана Прокоповича «Володимир» І. Мазепа постає як «ктитор і добродій» Києво-Могилянської академії, якому Богом доручено керувати Володимиревою Україною.
Дещо інша тенденція простежується в творах про І. Мазепу після його переходу на бік Карла ХІІ. Це – вірші невідомих авторів «Мазепі, ізміннику задніпрянському і вкраїнському», «Псалма новозданна, трубою названа»; вірші С. Яворського «Измимя, Боже», «Епінікон» Ф. Прокоповича, у яких вчорашні апологети І. Мазепи в своїх нових поезіях засуджують «зрадника». Літописці також не обійшли увагою постать гетьмана, про що свідчить літопис Самовидця, в якому І. Мазепу названо шанобливо «гетьман наш запорізький» або «гетьман Іван Мазепа». Літопис Григорія Граб’янки оцінює І. Мазепу як негативного героя. У літописі Самійла Величка подається біографія гетьмана так, як і в «Історії Русів».
Негативною є концепція постаті І. Мазепи у творах Данила Мордовця: в історичних оповіданнях «Крымская неволя», «Палій, воскреситель Правобережної України» і в романі «Цар і гетьман», де письменник засуджує вчинки гетьмана, а його рішення відійти від Петра І та приєднатися до шведів вважає зрадою.
До образу Мазепи звертається й Тарас Шевченко у поемі-містерії «Великий льох», поезії «Стоїть в селі Суботові», поемах «Чернець», «Іржавець». І хоча прізвища гетьмана в цих творах не називається, увесь їх підтекст, уся їхня спрямованість і образна система розкривають ставлення автора «Кобзаря» до українського гетьмана: стриману приязнь і співчуття.
Погляди на мазепу кардинально змінюються у другій половині ХІХ століття, тоді починається період його реабілітації. Я вважаю, що це, насамперед, пов’язано з виникненням національної ідеї, посиленням прагнення українців до незалежності від Російської імперії. Тому Мазепа став своєрідним символом для цього періоду, що уособлював самодостатність українського народу, його прагнення до створення власної державності.
У цей час про гетьмана пишуть багато. Життя та діяльність Мазепи були об’єктом уваги українських письменників: Ю. Касиненка («Мазепа»), І. Карпенка-Карого («Мазепа»), В. Потапенка («Мазепа»), Ю. Липи («Офіра»), Л. Старицької-Черняхівської («Іван Мазепа»), В. Пачовського («Гетьман Мазепа»), С. Черкасенка («Коли народ мовчить», «Вельможна пані Кочубеїха»), які у своїх творах змалювали Мазепу як державного діяча, що прагнув політичної незалежності України. Але в кожного із зазначених авторів «свій» Мазепа: богатир – у Ю. Касиненка; В. Потапенко змалював романтичного героя; у драмі Ю. Липи провідним в образі І. Мазепи є мотив жертовності тощо.
У ХХ столітті увага до Мазепи лише посилилася, у зв’язку з бурхливими історичними подіями, коли Україна стояла на порозі своєї незалежності. У цей час виходить один з найяскравіших творів вітчизняної мазепіани – пенталогія Б. Лепкого «Мазепа». Гетьман постає тут гуманістом, досвідченим дипломатом, політиком, який повністю підпорядковує свої дії інтересам нації. Як зазначає В. Голобін, художній образ матері гетьмана носить у Б. Лепкого велике філософсько-етичне навантаження. Це ціла філософсько-художня концепція, основу якої складає діалектика духовного і матеріального.
Цікавою є й поема В. Сосюри «Мазепа», в якій автор створив художній образ гетьмана, а не його політичний портрет, як в інших письменників. Поет змалював героя, опираючись на бінарне протиставлення «юний Мазепа-коханець» та «зрілий Мазепа-гетьман», що надало образу глибини, багатогранності.
Гетьман Мазепа продовжував викликати інтерес і в письменників другої половини ХХ століття. Найвідомішими творами цього періоду стали романи Г. Колісника «Мазепа гетьман» та Ю. Хорунжого «Любов маєш – маєш згоду». У обох авторів Мазепа – сильний гетьман, що піклується про свою Батьківщину та її народ.
У літературі існує кілька різних підходів до інтерпретації гетьмана Івана Мазепи: він виступає і як романтичний герой, і як зрадник, і як патріот своєї Вітчизни. Відповідно в літературі виокремлюємо три основні традиції інтерпретації образу гетьмана: західну, російську та українську. Незважаючи на різні погляди письменників на гетьмана, характерним є наголошення на державотворчій діяльності, красномовстві, хоробрості І. Мазепи.
Образ Івана Мазепи в російській літературі
Найглибше коріння має російська традиція, її початки закладені ще в ХVІІІ столітті, після полтавської битви, що стала знаковою не лише в долі Мазепи, але й у долі всієї України. Найяскравішим художній твором про Мазепу в російській літературі стала поема О. Пушкіна «Полтава». Саме «російським поглядом» пояснюється художня концепція образу Мазепи, де гетьман – підступний лиходій, спокусник своєї хрещениці, корисливий і нещадний лицемір, владолюбець, якому чужі поняття батьківщини і свободи. Його дії суперечать об’єктивному ходу історії, а тому приречені на осуд і забуття: «Что он не ведает святыни, / Что он не помнит благостыни, / Что он не любит ничего, / Что кровь готов он лить, как воду, / Что презирает он свободу, / Что нет отчизны длянего».
О. Пушкін у творі змалював не лише Мазепу-гетьмана, а й Мазепу-людину з притаманними йому сумнівами, докорами совісті. Найпоказовішим епізодом є нічні роздуми гетьмана над стратою Кочубея. Мазепу переслідують марення, невиразні звуки, що нагадують і про минуле побратимство з Кочубеєм, і про нинішнє лиходійство. Різким контрастом до настрою персонажа виступає чарівна картина літньої української ночі, що набуває глибокого символічного підтексту – засудження вчинку Мазепи: «… звезды ночи, / Как обвинительные очи, / За ним насмешливо глядят. / И тополи, стеснившись в ряд, / Качая тихо головою, / Как судьи, шепчут меж собою. / И летней, теплой ночи тьма / Душна, как черная тюрьма»
Художня позиція Пушкіна в оцінці українського гетьмана пояснюється тим, що він спирався на офіційну історіографію, яка витлумачувала Мазепу як зрадника, тим більше що на момент створення поеми про Україну українською мовою було мало історичних джерел. З іншого боку, створений Пушкіним характер багато в чому відповідав характеру історичному (про це свідчать праці М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського та інших істориків ще дорадянської епохи).
Образ Івана Мазепи в західній літературі
Цілком оригінальна традиція інтерпретації гетьмана Мазепи склалася в західноєвропейській літературі. Митці активно вдавалися до зображення гетьмана в другій половині ХVІІІ та на початку ХІХ століття. Література цього часу знаходиться під впливом романтичних тенденцій, що стало причиною формування традиції зображення Мазепи як молодого, привабливого й хороброго героя-коханця.
Найвідомішими творами, у яких закладені такі ідеї, стали поеми Дж. Байрона і В. Гюго «Мазепа». Дж. Байрон подає у своєму творі історію кохання молодого Мазепи – пажа Яна Казимира – та дружини польського шляхтича Фальбовського. Розлючений чоловік наказав прив’язати коханця голим до спини дикого коня і пустити в степ. Кінь примчав змученого Мазепу в Україну, на береги Дніпра, де селяни врятували його від голодної смерті. Центральне місце у творі посідають майстерно виписані Байроном картини несамовитого лету коня, що мчав вершника у безвість, відтворення внутрішніх переживань героя, який сміливо дивився у вічі смерті:
«Помчав я швидше блиску, грому,
На згубу пущений в поля...
Куди б мій кінь не полетів,
За ним по п’ятах вовчі зграї,
Що їх і сонце не злякає!...
Вже й іскор у мізку нема – Важке зітхання... гострі болі...
Ще стогін – і... нарешті тьма...
У Байрона немає зображень Мазепи гетьмана, герой наближається до простого козака, який переймається такими буденними справами, як догляд за зброєю, турбота про коня тощо. Як зазначає В. Лавринчук, Байрон прагне відтворити натуру, риси психологічного портрета відомої історичної особи, тому повсякчас наголошує на життєстійкості, витривалості героя, його чуйності у ставленні до ближнього. У Байрона Мазепа – це бунтівник, який заперечує усталені соціальні й моральні приписи, кидаючи виклик суспільству. Ще одним яскравим прикладом романтичного зображення І. Мазепи є однойменна поема В. Гюго. Твір розпочинається з кульмінації: «у сльозах лютих» герой відчуває цілковиту безпорадність свого становища. Автор заакцентовує деталі зовнішності центрального персонажа (звисла голова, краплі крові на «посинілому» тілі, безтямний погляд) і пророкує йому майбутню велич: «... цей труп живий, що, повзтаючи, гине, / Колись ще буде народом України / Звеличений як князь… / …Колись кирею вдягне прадідних гетьманів»
Як бачимо у західній традиції практично повністю відсутні зображення Мазепи гетьмана. Митців-романтиків, що вдавалися до інтерпретації образу Мазепи, більше цікавила його приватна сторона життя (стосунки з жінками, з оточуючими його людьми). Митці зосереджували свою увагу на хоробрості І. Мазепи, його пристрасності, витривалості, чуйності, тобто на перший план у тексті виходить чуттєва сторона.
3.1 Байрон
З усіх творів, присвячених гетьману Мазепі, найбільше, мабуть, відома широкій публіці поема Байрона. Народжений за рік до французької революції, померлий в Міссолунгах, борючись за свободу Греції, великий англійський лірик міг зацікавитись оригінальною долею «гетьмана-лиходія». Декілька рядків Вольтера сказали геніальній фантазії волелюбного лорда більше, аніж іншому могли б сказати цілі томи… І, можливо, якби автор володів значно ширшими знаннями з української історії, він залишив би нам іншу, ще глибшу й цікавішу епопею, присвячену тому ж героєві.
«Мазепа» Байрона – «спокійний і мужній»; блискучий «Prince de l’Ukraine» Вольтера, людина, яка «мало говорить, але багато робить», мстива по натурі, любить жінок і яку вони люблять. Одну із своїх численних любовних пригод і розповідає старий гетьман своєму королівському союзнику, використовуючи для цього повну пристрасті і темпераменту мову Байрона. Одначе поема дає нам дещо більше, аніж розповідь про любовну інтригу. Своєю геніальною інтуїцією автор охопив і багато іншого. Читаючи його поему, ви чуєте клекіт степових орлів і завивання степового вітру, що дзижчить у вухах розіп’ятого на коні, засудженого на смерть пажа, – жертви диявольської винахідливості обдуреного чоловіка; ви бачите життя тодішньої України, сповнене несподіванок і незугарностей, що тримається на кулачному праві сумної пам’яті «Rzeczypospolitej», не позбавлене одначе своєрідного романтизму і поезії; перед вами пролітає, як у кінематографі, дивовижна доля цього краю, так химерно переплетена в поемі з долею свого гетьмана, який сподівався знайти у степах України «трон», котрий виявився блукаючим вогнем в той «dread Pultova’s day»…
Знервована, якщо так можна висловитись, поспішлива мова, якою написана поема, змушує з неослабною увагою читати її до кінця, до того трагікомічного останнього акорду, коли шведський король засинає, навіть не дослухавши всієї історії Мазепи… Між іншим – ложка дьогтю в діжці меду! – Мазепа у Байрона… поляк! Розповідаючи про свою Терезу, він говорить про «нашу польську кров» («our Polish blood»). Винен в цій історичній неточності, зрозуміло, інформатор автора, Вольтер, у котрого Мазепа фігурує як «un gentilhomme Polonais». Для західноєвропейця, який не знає вавілонського стовпотворіння націй на сході, «польський шляхтич» легко міг перетворитися в поляка.
3.2 Гюго
Твір Байрона дуже швидко знайшов собі наслідувача, хоч і не в його країні. Цим наслідувачем був не хто інший, як Віктор Гюго. Сучасник грецького повстання і 1848 року, волелюбний супротивник «маленького Наполеона», який виріс у революційних традиціях Першої імперії (його батько був наполеонівським генералом), – дав нам дещо інший, я сказав би, глибший образ Мазепи, аніж Байрон. «Mazeppa» В. Гюго написаний 1828 р. і опублікований в збірнику під загальною назвою «Les orientales».
В той час «орієнт» був модний в Європі. У прагненні балканських національностей звільнитися від турецького панування Гюго бачив зорю того пробудження народів середньоєвропейського «орієнту», яке в наш час стає фактом. 1 ось невгамовна фантазія щирого друга греків та інших пригнічених націй звертається на схід, шукаючи там об’єктів для свого натхнення. За капризною термінологією автора, схід це не тільки Китай і Туреччина; це також і Іспанія, і Україна. Ось чому поему про Мазепу ми знаходимо в цьому збірнику поряд з віршами «Navarin», «Le derviche», «Grenade» та ін. під загальною назвою «Les orientales».
Починає Гюго свого «Mazepp’y» так же, як і Байрон: диким скаканням коня з людиною на спині через «синій океан» степу. Випадок приносить Мазепу, як і в Байрона, до країни козаків, України, де для нього має початися нове, ще фантастичніше життя, аніж те скакання на крупі степового скакуна.
Eh bien! ce condamné qui hurie et qui se traine,
Ce cadavie vivant, les tribus de l’Ukraine
Le ferons prince un jour.
(Нехай! колись український народ цього засудженого, приреченого на смерть, вибере своїм князем).
Настане час, і він одягне плащ старих гетьманів, піднявшись високо із безодні, яка мала служити йому могилою. І тоді «un jour» пригноблений народ поєднає своє життя з товаришем по недолі, який, «засіваючи поля трупами, винагородить щедрою їжею яструбів» за здобич, яка вислизнула від них, коли він зі своїм конем мчав безконечним степом… «Un jour»…
Дивовижна доля Мазепи, що вихопила його з обіймів смерті, поманила химерою і знову кинула, як здобич, смерті, надихнула Гюго створити (в другій частині поеми) з нього символ людського духу, неясного інстинкту, того ніцшевського «Wille zur Macht», що живе в людині і жене її, проти її волі – як той кінь! – до великої невідомої мети, того фатума, який у хвилю можливої загибелі підносить свою жертву на вершину щастя:
Enfin le terme arrive… il court, il vole, il tombe,
Et se reléve roi!
(Нарешті межі досягнуто… він біжить, він летить, він падає, і ось встає король!).
Гюго вклав у свою поему глибший зміст, оспівавши героя як вічне прагнення духу до якої б то не було мети, однаково, аби тільки вперед!
Недарма і motto до свого «Mazeppa» великий француз узяв байронівське:
Away! Away! (Вперед! Вперед!).
Зовсім не таке ставлення до історичної особи, яка нас цікавить, зустрічаємо в іншого француза: віконта М. де-Вогюе. Його «Trois drames de l’historie de Russie», що з’явилась новим виданням два роки тому в Парижі, – ряд критичних етюдів з російської історії. Один з них, «Mazeppa, la légende et l’histoire», присвячений українському гетьману. Самостійного в цьому етюді мало. Він становить переказ «легенди» та «історії» про українського гетьмана. Першої – за Пушкіним, другої – за Костомаровим, Соловйовим та іншими. Поглядів цих істориків і дотримується автор у своїй оцінці Мазепи.
Вогюе характеризує його як людину освічену, з «блискучим esprit» і «палким серцем», – риси, які вже самі могли б викликати симпатію кожного француза. Обдаровує Мазепу своєю симпатією і автор, але тільки як людину, не як політика. Як політик Мазепа, за Вогюе, змагався за справу, наперед приречену на невдачу внаслідок темноти народних мас і соціальних антагонізмів всередині українського суспільства. Навіть якби Мазепа здійснив свій безумний план, – пише віконт, – нічого, окрім другої Польщі, з України б не вийшло. Другої Польщі, яку б чекала, очевидно, така ж доля, як і першу… Тому Цезар переступив свій Рубікон, а Мазепа, перейшовши Десну і приєднавшись до шведського короля, загруз у своєму… Такий вирок Вогюе про Мазепу-політика.
Що ж стосується Мазепи-людини, то і цей суворий критик вважає своїм обов’язком віддати данину подивування загадковій особистості. Він називає гетьмана «великим діячем великої епохи, людиною нав’язливих снів і палких пристрастей».
3.3 Рудольф Готтшаль
Серед німецьких поетів, які писали про Мазепу, перше місце, безумовно, належить Рудольфу Готтшалю, відомому свого часу драматургові. Його симпатії, його інтерес до Мазепи обумовлювались тими ж причинами, що й у названих вже англійця і француза. Драма «Mazeppa» (в п’яти актах, 1865 р.) – одна з найвдаліших цього автора, успішно поставлена на багатьох сценах Німеччини. Якщо полишити дрібні історичні неточності, то не можна не признати у драмі Готтшаля справжньої трагедії із сильно розвиненою драматичною дією, що тримає читача у постійній напрузі. Мова драми – плавна, місцями сильна, з тими несподіваними та ефектними порівняннями, які складають характерну рису таланту найбільшого з українських поетів у російській Україні, Лесі Українки.
Зміст трагедії – мрія Мазепи, гетьмана України, домогтися корони і незалежності. Мазепа змальований тут не як «гетьман-лиходій»; він швидше нагадує шіллерівського Валленштейна. У своїх планах він підкоряється тільки невблаганній лихій долі, яка нестримно веде його до його мети, до його загибелі. Взагалі по всій драмі розлито значно більше (аніж у «Полтаві» Пушкіна) розуміння історичних подій як процесу, де немає ні правих, ні винних, ні «лиходіїв», ні «ангелів», а є тільки люди, шахматні фігури в руках невидимих гравців.
«In der Tiefe unserer Seelewohnt ein dunkles Mussen»
(У глибині нашої душі живе темне «повинен»), – говорить пророчиця Горпина, і, підкоряючись цьому неясному «повинен», йде Мазепа Готтшаля назустріч своїм планам, де в туманній далечині ввижається йому корона…
В цих своїх планах старий гетьман знаходить собі до нестями люблячу його спільницю Мотрону, дочку (за Готтшалем) полковника Іскри. Стосовно цієї подруги Мазепи автор пропонує досить цікаву психологічну здогадку, яка пояснює незрозумілу, на перший погляд, пристрасть молодої дівчини до сивого старця. Мотрона Готтшаля не звичайна «полковниківна»; вона народжена для панування, з інстинктом владарювання жінка, яка прагне разом з Мазепою здійснення його грандіозних планів, що засліпили її. Заради цих планів, що обіцяють корону і їй, вона кидається на шию старому гетьману, присягаючи «йти за його зіркою». Страта Іскри, якого Петро віддав Мазепі за донос на нього, знищує весь план. Мотрона, керована почуттям помсти, переходить на бік ворогів Мазепи, змушує Гордієнка зрадити своєму гетьману, вносячи цим невпевненість у лави прихильників Мазепи, і врешті-решт приводить сміливо задуманий план до катастрофи.
Сильне враження від драми послаблюється, зовсім непотрібним моралізаторством автора. Мазепа гине не тому, що «так хотіла доля», а в покарання за зневажені закони моралі, за пролиту кров Іскри, за те, що переступив через труп.
Поспішивши вивести на сцену в догоду бюргерській публіці історичну Немезіду, автор забує, що історія мститься за помилки, за слабкість, за дурість, за порушення її законів, але не законів людських і абстрактної справедливості. Наділяти історичну Немезіду людськими симпатіями і антипатіями, караючи «порок» і заохочуючи «добропорядність», означає вносити дисонанс у досить вдалу історичну концепцію самого ж автора. Тому драма ні в чому б не програла, якби автор не придумав для неї дешевої моралі, якою рясніє кожне «rührendes Drama» берлінських та віденських кінотеатрів.
В одному можна було б ще дорікнути Готтшалю. Ше Арістотель у своїй «Poetika» встановив правило, що «розвиток і розв’язка фабули повинні відбуватися самі по собі», без втручання Deus ex machina. Проти цієї заповіді, здасться, і грішить наш автор.
Не дивлячись на деякі натяки, поразка Мазепи приходить якось зовсім несподівано. Втім, можливо, це більше відповідає історичній правді…
Трагедія сповнена істинно драматичними сценами. Особливо цікава та, де Мазепа вдасться до гострої суперечки із царем. Вона висвітлює цілі обох майбутніх супротивників і причини, внаслідок яких розійшлися їхні шляхи.
3.4 Май Мютцельбург
Твори інших німців, присвячені Мазепі, набагато слабші за задумом і втіленням. Варто відзначити серед них Мая. Зміст його драми «Der König der Steppe» той же, що і в Готтшаля: боротьба гетьмана за незалежність краю.
«Спис козака для захисту царського трону і меч царський для захисту нашої волі. Оце все, що ми винні одне одному», – так пояснює гетьман свою програму, яку, зважаючи на нові наміри Петра, він радикально міняє. Тепер цією програмою стає «ein Königreich der Steppe» і корона для Мазепи.
«Королівство степів» виявилося чудовим міражем, і Мазепа гине, втративши і своє щастя, і свою любов – Наталю, яка віддалася своєму женихові Голіцину.
Двотомний роман Мютцельбурга «Mazeppa» зовсім в іншому жанрі. Це – історія авантюр молодого шляхтича, лицаря без страху і докору, в дусі середньовічних рицарів, які змагаються за «правду і справедливість». Загальний характер епохи, ставлення шляхти до хлопів і до рівних собі описані досить вдало.
3.5 Юліуш Словацький
В польській літературі багато авторів цікавились постаттю Мазепи. Між іншими: Ф. Гавроньський – «Pan Hetman Mazepa», Б. Залеський – «Dumka Mazepy», В. Богданко – «Jan Mazepa» (драма).
Найвидатнішою, звичайно, є драма Юліуша Словацького «Mazepa». Мазепа Словацького – це той же паж, якого ми бачили в Байрона, хитрий, відважний і благородний «козачий син», готовий пожертвувати життям для честі жінки, яку він навіть не кохає, і заради честі короля, якого він зневажає. Проте і в Словацького постать Мазепи не позбавлена відомих рис демонізму: майже всі особи, з якими він спілкується, гинуть через пусті капризи легковажного пажа…
Драма Словацького дуже сценічна. Писали про Мазепу й іншими мовами. Між іншим, по-чеськи мені відома лише драма Іосифа Фріча «Ivan Mazepa».
Оспівав Мазепу і шведський письменник І. Р. Wаllіn у своєму «Carl der tolffe» (1883 p.).
Англієць, француз, німці, поляки, чех, швед, не кажучи вже про українців та росіян, серед яких є імена, відомі всій освіченій Європі, присвячували свій талант Іванові Мазепі [Цікаво відзначити, що постать Мазепи привертала до себе увагу не тільки істориків і надихала не тільки поетів; геніальний Ліст присвятив йому одну із своїх симфоній «Мазепа»].
Всі вони писали про Мазепу і Україну. І, хто знає, чи не були ми (ще недавно) зобов’язані саме Мазепі тому невеликому знайомству Європи з нашим краєм? Ще 50 років тому, – читаємо у Вогюе, – не було у Франції жодного школяра, котрий не знав би Мазепу, який втілював для нього весь величезний край, Україну, весь історичний народ, козацький народ. Щоразу, коли автор починав говорити з кимось про Україну, йому неодмінно відповідали: «Ah! oui, l’Ukraine, le pays de Mazeppa!».
Тепер у російському суспільстві Мазепа знову в моді, на жаль, не в поетів… Не варто цьому дивуватися. Не тільки у французів ці два імені, Мазепа і Україна, так міцно асойовані, що не можна, називаючи одне, не згадати другого. І цікаво, вся названа мною література про Мазепу дає нам образ не тільки самого гетьмана, але і його краю. І ще цікавіше, як усі ці німці, французи, англійці та ін. уявляли собі цю Україну!
Гетьман України у цих творах не якийсь там простакуватий володар у стилі, наприклад, Микити Чорногорського. Як я вже сказав, швидше напрошується порівняння його з Валленштейном Шіллера. Мета, до якої він прагне, це – «корона», «трон». Чудово, що всі ці слова повторюються у кожного (за одним винятком) із названих авторів.
1 край, з яким пов’язані його мрії, це – швидше якесь західноєвропейське герцогство, аніж далеке, у мріях лише, «королівство степів». У змалюванні батуринського замку, резиденції Мазепи (у Готтшаля), у стосунках між ним і полковниками, в ідеях, що їх надихають, ви зовсім не бачите тих рис дикості і некультурності, якими тепер так охоче наділяють наших предків багато вчених і невчених істориків. Легенда про «дикість гайдамацьку» і некультурність «колишньої України» з’явилася пізніше. Вона виникла в той час, коли батуринський замок був перетворений на купу каміння, коли багаті культурні скарби, зібрані в палацах гетьманів, почали розкрадати хто лише хотів і міг, коли Україна, як той паж, зв’язана і сплюндрована, здавалось, летіла назустріч неминучій історичній смерті…
В ті ж часи, про які говорять названі мною автори, було інакше. Проте яке значення, запитає читач, можуть мати для нас ці фантастичні уявлення поетів про Україну і Мазепу? Адже все це «поезія», а не історична правда! Ризикуючи бути парадоксальним, дозволю собі стверджувати, що, можливо, в цій «поезії» більше історичної правди, аніж у багатьох томах наукових досліджень.
Адже поняття про якусь подію, якусь історичну постать у широкого загалу складається не за книжками. Воно, це поняття, передається лише з вуст в уста від предків до нащадків, думка сучасників, відомої особи, очевидців відомої події. Тому в свою оцінку минулого маса приносить інстинкт сучасника, якому видно те, чого не видно історику, для якого справжній зміст подій виступає часом яскравіше, не затемнений несвідомою проекцією сучасного в минуле. Тому історики з такою увагою вивчають ці свідчення сучасників: архіви, мемуари тощо.
Тому і «поезія» Байрона, Гюго, Готтшаля та інших, які перебували у своїй творчості під гіпнозом поглядів сучасників великої епохи на неї саму і на її головних акторів, такі важливі й цікаві для нас. Не потрібно все ж забувати, що для Байрона, який писав свою поему в 1818 році, і для Гюго, який написав свою 1828-го, епоха Мазепи – недавнє минуле! А хто знає, з якою впертістю тримається народна психіка засвоєних одного разу історичних уявлень (наприклад, уявлення на Заході про Росію як країну «горілки, козаків і нігілістів»), той згодиться зі мною, що ідеї про Маяепу (і Україну), які зустрічаються в західноєвропейській літературі, можливо, дуже близькі до історичної правди.
Висновок
Історія, – говорить Вогюе, – не дала йому корони, як він того бажав. Проте поезія обдарувала його, без його відома, королівством, набагато кращим, аніж ті, які має політика. Чи заслужила його ця загадкова постать? – запитує він. – Не вимагайте відповіді історії. Його супротивники ненавиділи його, проте жінки його любили, церква прокляла його, але поети його оспівали! А поки світ буде таким, яким він є зараз, – закінчує Вогюе, – останнє слово в ньому завжди належатиме жінкам і поетам