Ім'я файлу: Національні та багатонаціональні держави.docx
Розширення: docx
Розмір: 44кб.
Дата: 23.04.2020


Міністерство освіти і науки України

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Філософський факультет

Спеціальність політологія

Реферат

На тему: «Національні та багатонаціональні держави»

Виконав студент

3 курсу, 1 групи

Філософського факультету,

спеціальності політологія

Білинець Богдан Русланович

Викладач:

Коршук Роман Миколайович

Київ 2020
Зміст

ВСТУП 3

Розділ 1.Моноетнічні, поліетнічні та багатонаціональні держави 4

Розділ 2 Особливості становлення та сутність національної держави 6

Розділ 3. Сутність та форми національної автономії 10

ВИСНОВКИ 11

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 12


ВСТУП

Актуальність теми. Одним з основних завдань науки теорії держави і етнополітології є вивчення сутності, ознак та функцій національної держави, а також її ролі в процесі державотворення. Адже складно проаналізувати процес становлення і функціонування національної держави.

Головною тенденцією розвитку національної держави в умовах європейської інтеграції та глобалізації є створення її особливого типу, який повинен стати сучасним політико-правовим інститутом здійснення публічної влади, правовою основою якої будуть ефективні гарантії захисту основних прав і свобод людини і громадянина, а вектором зовнішньої політики – національні інтереси.

Стан наукового опрацювання теми: тему, національних та багатонаціональних держави досліджували політологи, культурологи та науковці, зокрема:. Р. М. Коршук, О. В. Антонюк, В. Ю. Вилков, М. Ф. Головатий, О. Скакун, Ю. Римаренко та інші. Зазначені дослідники ґрунтовно проаналізували основні положення вказаної теми.

Метою роботи є розгляд держави як засіб та інститут реалізації національних інтересів. Увага акцентується на тому, що суспільство потребує теоретичного осмислення перспектив національної політики в контексті глобалізацій них процесів.

Структуру реферату складають вступ, чотири розділи, висновки, список використаних джерел. Загальний обсяг реферату становить 12 сторінок, список використаних джерел нараховує 10 найменувань.

Розділ 1.

Моноетнічні, поліетнічні та багатонаціональні держави.

Моноетнічна або однонаціональна держава — держава, у основі якої етнічна територія одного етносу за незначної частки національних меншин і малих корінних народів.

Однак, зважаючи на ріст чисельності іммігрантів, ці країни на початку XXI століття поступово втрачають свій національний характер. Мононаціональні держави бувають декількох типів, причому деякі з них можуть як вважатися, так і не вважатися мононаціональними. Супротивники самого поняття національної держави іноді спекулюють на тому факті, що в більшості країн світу можна знайти представників десятків, а то й сотень національностей. Утім, наявність груп з кількох десятків чи навіть сотень осіб якоїсь екзотичної національності, які не справляють практично жодного впливу на країну загалом, навряд чи дозволяє говорити про її багатонаціональність.

У класичних мононаціональних державах національні меншини становлять не більше кількох відсотків населення і зазвичай проживають або серед титульної нації, або ж невеликими анклавами. Прикладами таких держав слугують Корея та Японія, в Європі такою вважається Польща, а у недалекому минулому — Німеччина, Франція, Італія та скандинавські країни.

Поліетнічні або мультіетнічні (polyethnic or multiethnic) – це ті держави, де кількість представників інших етнічних груп перевищує вже зазначену "критичну масу" у 5-10% від загальної кількості населення. Але жодна з них, і це надзвичайно важливо, не домагається державності. Таких держав абсолютна більшість.

Багатонаціональні держави, які сьогодні становлять більшість. Цей тип держав Коннор поділяє на 3 підгрупи.

Критерієм цього разу виступає т.зв. етнонаціональний "хоумленд" (homeland), тобто певна територія та/чи регіон, населення яких претендує на них і дає їм свою назву. Прикладом тут можуть служити Шотландія (Scotland), Земля Басків (Basqueland, Euskadi), Земля Зулусів (Zululand) тощо. Показово, що до ""хоумлендів" У.Коннор відніс також і Литву, Латвію та Україну, які на той час входили до складу СРСР. Населення кожного з цих "хоумлендів" вірить у міф про своє спільне походження, вважає їх своєю "домівкою" (home). Всі новоприбулі вважаються мігрантами і в будь-який час щодо них можуть з'явитись гасла "забирайтесь додому" (go home). "Ті, хто живуть в таких хоумлендах демонструють більшу ворожнечу до інших груп і більший спротив акультурації та асиміляції".

Виходячи з цього критерію, американський вчений поділяє багатонаціональні держави на:

1) однохоумлендні", багатонаціональні держави, населення яких склалось внаслідок імміграції. Мешканці цього "хоумленду" вважають всю країну своїм "хоумлендом";

2) "багатохоумлендні", багатонаціональні держави, які складаються з кількох "хоумлендів" (колишні ЧССР - з двох, СРСР - з 53, сучасна Нігерія - з майже 100 і т.д.);

3) "нехоунлендні", багатонаціональні держави, населення яких: а) є наслідком міграції; б) складається з кількох груп, котрі свідомі своїх відмінностей і всіляко їх зберігають (Гвіана, Сурінам, Трінідад-Тобаго тощо).

Досить просту, але найбільш поширену в західній та й у вітчизняній науці класифікацію держав запропонував П.Ван Ден Берг. Він поділив їх на три групи, дав їм відповідні наступні назви і визначення:

1. "Нація-держава " - це держава, яка складається майже виключно із єдиної (single) нації".

2. "Багатонаціональна держава" - це держава, яка складається із двох або більше націй".

3. "Багатоетнічна держава" - це держава, яка складається із двох або більше етнічностей, котрі не домагаються державності".

Тут слід зробити щонайменше чотири зауваження. По-перше, держави, як правило, поділяються на одно- та багатонаціональні, а також моно- і поліетнічні, що значно полегшує термінологічний апарат і загалом не суперечить реаліям. По-друге, нації, які входять до складу тієї чи іншої держави, самі можуть бути поліетнічними. По-третє, як слушно зауважується в одному з документів ЮНЕСКО. "однорідність населення не є необхідною умовою існування народу або держави". По-четверте, слід, однак, враховувати, що етнічний чи національний поділ населення держави справляє величезний вплив на всі сфери суспільно-політичного життя і навіть на долю самих держав. Підтвердження останнього - розвал багатонаціональних держав, процеси децентралізації унітарних поліетнічних держав, перетворення їх на федерації тощо.

Принагідно відзначимо, що західні вчені, виходячи з наведеної вище класифікації, характеризують Україну як "поліетнічну державу", а її народ як "багатоетнічну націю'. Погоджуючись із таким визначенням, додамо, що все більше представників етнічних груп вважають Україну своїм єдиним або другим, "обраною домівкою". Це дає підстави сподіватись, що в майбутньому Україна перетвориться на справжню Батьківщину для всіх своїх громадян, не залежно від їх етнічного походження.

Розділ 2.

Особливості становлення та сутність національної держави

Прагнення націй до самостійного державного існування є найстільки розповсюдженим і незаперечним, що воно увійшло в означення самої нації: нація є тим суб’єктом історичного процесу, якому прислуговує створити самостійну державу. “Навіть якщо дана етнічна спільнота не має своєї держави, навіть якщо вона її не мала в минулому, їй належить право створити таку самостійну національну державу”.

Національна держава, тобто власна держава певного етносу, народу, що збудився до політичного життя, трансформує етнос в цілісний етнополітичний організм, здатний відстоювати свою гідність, і свої інтереси, і своє світобачення (національну ідею) серед інших народів. Вона надає нації нової якості, завершуючи процес її етнокультурної консолідації і започатковуючи процес національної консолідації на державній основі. Національність громадян починає визначатись не стільки етнічним походженням (яке залишається важливим у культурному відношенні), скільки державною приналежністю.

Західні вчені висловили чимало цікавих думок щодо сутності й характеру націобудівництва. Серед них заслуговує на увагу думка професора Мічиганського університету Алі Мазруї, який, зокрема, стверджує, що націобудівництво включає п'ять основних процесів:

1) певною мірою культурне і нормативне злиття;

2) забезпечення економічного проникнення між різними стратами і секторами суспільства;

3) процес соціальної інтеграції;

4) процес будівництва ефективного механізму вирішення конфліктів;

5) психологічне накопичення спільного досвіду.

Прихильники теорії націобудівництва/К.Дойч, У.Фольтц, К.Фрідріх та ін./ вважають, що нації будуються так само, як, скажімо, споруджуються архітектурні ансамблі або збираються механічні моделі. К.Дойч, приміром, стверджує: "Як будинок може бути побудований із лісоматеріалу; цегли, вапнового розчину у різний спосіб, швидко чи повільно, у різній послідовності монтажу, у частковій незалежності від оточення і відповідно вибору, волі й сили його будівельників, так само й нація може бути побудована відповідно до різних планів, із різних матеріалів, швидко або повільно, у різній послідовності кроків та частковій незалежності від її оточення".

Не ставлячи під сумнів кожну із наведених вище точок зору, відзначимо, що, мабуть, лише взяті разом вони можуть дати вірне уявлення про процес формування націй. Бо, як слушно зауважує Ф.Таджмен, "немає жодної сили, яка б штучно створила націю. Всі такі спроби були приречені на неминучу поразку. Нації не створюються якимись псевдонауковими, волюнтаристськими теоріями або ідеологічними програмами у ретортах великої держави або блока держав. Вони виростають природним шляхом у ході об'єктивного і складного історичного процесу, як наслідок розвитку всіх тих матеріальних і духовних сил, які на даному просторі формують національне буття окремих націй на основі кровної, мовної й культурної спорідненості та спільних життєвих інтересів..".

Слід відзначити, що у різних етносів процес націобудування йде по-різному. У політично незалежних та державних етносів цей процес, як правило, починається і йде згори донизу, тобто від етнічно та національно свідомої еліти до широких народних мас. Саме так формувались нації у Західній Європі протягом ХVІ-ХІХ століть.

Отже, поняття національної держави не можна плутати з поняттям “націо”, або “етнократії” – держави, в якій влада перебуває в руках лише однієї, корінної нації, а інші етно-національні групи усунені від державного управління або їх доступ до влади обумовлений певними вимогами щодо їх політичної позиції, тобто держави, де існує етно-національна нерівноправність.

Національна держава – це таке політично організоване в межах певних кордонів суспільство, яке утворилося внаслідок політичного самовизначення окремого етносу (або в деяких випадках поліетнічного народу), що консолідується в політичну націю, здобуває незалежність і створює сувернну владу на своїй етнічній території. Національна держава може (якщо складаються для цього умови), але не мусить бути моноетнічною. Вона має можливість вирішувати всі проблеми етно-національних стосунків на засадах правової демократичної держави і лише в цьому випадку дістає підтримку світового співтовариства.

З урахуванням ролі етнічного чинника в їх утворенні і функціонуванні, національні держави поділяються на два види: національні моноетнічні, які скоріше є винятком, ніж правилом (Японія, післявоєнна Німеччина), та національні поліетнічні (їх І. Дзюба назвав державами з багатонаціональним складом населення). Вони переважають серед розвинених держав Європи, але є й на інших континентах. У свою чергу ці держави розпадаються на два підвиди: такі що формуються на поліетнічній основі від самого початку (тип “плавильного казана”), і такі, де ініціатором і основним носієм державності на перших порах виступає один етнос, поволі консолідуючи інші етно-національні групи в політичну націю на засадах громадянства.

Поряд з національними існують багатонаціональні держави, де нації прив’язані до своїх етнічних територій, інколи мають певну форму державності з обмеженим суверенітетом, але творять одне суспільство з певним суспільним і політичним ладом, мають єдині зовнішні кордони і представлені на міжнародній арені центральним урядом. Серед багатонаціональних держав виділяємо імперії, створені однією нацією з застосуванням сили, та федерації – більш або менш добровільні об’єднання народів під одним державним “дахом” із збереженням деяких атрибутів власного суверенітету. На принципах федералізму можуть бути організовані і національні держави, навіть моноетнічні. Тут може утвердитись адміністративно-територіальна федерація.

Становище національних меншин у кожному з цих типів держав залежить не від того, національні вони чи багатонаціональні, а від змісту етнополітики, що розробляється відповідно до природи пануючого в ній політичного режиму. Україна з самого початку незалежного існування, взяла курс на демократичне розв’язання міжнаціональних проблем всередині країни і у відносинах з колишньою метрополією, що дозволило їй уникнути загострення міжнаціональних суперечностей та перетворення їх у збройні конфлікти. І це визнано Радою Європи і іншими міжнародними організаціями. Наприклад, найскладнішою проблемою залишається Крим – складова частина України, сьогодні заселена на 2/3 росіянами (та ними окупована), що творять в Україні найчисленнішу національну меншину, але в минулому – етнічна територія кримських татар, депортованих сталінським режимом під час другої світової війни. Повернення татар та інших депортованих народів Криму на свою історичну батьківщину, розвиток півострова як поліетнічного автономного утворення в складі України, рівноправний розвиток усіх мов і культур, побудова ефективної економічної структури – таким бачать демократично настроєні політичні сили України майбутнє Криму.

Розділ 3

Сутність та форми національної автономії

Виділяють такі види автономій:

1)Персональна автономія – національні меншини, які рівномірно проживають по всій території держави, мають право організовувати свої культурні заклади, створювати свої об’єднання для підтримки і розвитку своєї ідентичності.

2) Корпоративна автономія – створюється внаслідок існування в межах держави окремих лінгвістичних груп. В такому випадку особи, які виконують функції публічної влади на відповідній території, зобов’язані крім державної мови володіти і відповідної мовою, використання якої є властивим для відповідної адміністративно-територіальної одиниці. В окремих випадках передбачається встановлення квот для представників лінгвістичної групи в державному апараті.

3) Національно-територіальна автономія – встановлюється в місцях компактного проживання національних меншин. При такій автономії місцеве населення обирає місцевий парламент, який має право на прийняття місцевих законів і формування місцевого уряду. Втім, будь-які рішення, прийняті місцевими органами, можуть «блокуватися» центральною владою внаслідок застосування інституту вето, яке може бути використане центральною владою. Право на застосування вето належить призначуваній з центру посадовій особі. (Північна Ірландія, Великобританія, Гренландія для Данії)

Національно-територіальні автономії поділяються на законодавчі (політичні) та адміністративні.

Для законодавчих характерно:

1) обирається місцевий парламент, який має право приймати місцеві закони і формувати уряд автономії. При цьому, губернатор має право застосувати вето. Діють на підставі статуту автономії, який може називатись конституцією автономії або на підставі положень конституції держави, в якій закріплений статус певної адміністративно-територіальної одиниці

Фактично статус законодавчої автономії близький до статусу суб’єкта федерації, однак на відміну від федерації в межах законодавчої автономії не існує окремої судової системи, хоча може існувати інститут подвійного громадянства (напр.., Аландські о-ви - Фінляндія).

Адміністративна автономія (КНР) – існує представницький орган, однак він не називається парламентом і існує жорсткий контроль за його рішеннями.

Висновки

Аналіз наукових джерел та основних підходів до розуміння феномену національної держави дає можливість визначити її як тип держави, який на основі національного суверенітету однаковою мірою закріплює, гарантує та забезпечує права не тільки титульної нації, а і громадян інших національностей, що проживають на території. Суспільно політична інтеграція національних держав (як на регіональному, так і на світовому рівнях) не може бути втілена лише на унітарно-федералістських чи глобально-функціоналістських принципах, які розробляються альтернативним теоріями. Єдиний шлях її втілення – врахування усіх теоретичних та практичних досягнень світової цивілізації. Тенденцією майбутнього розвитку національних держав є формування відкритого громадянського суспільства, яке намагатиметься врегулювати міждержавні стосунки на плюралістичних принципах функціювання людства як цілісної системи.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1) Антонюк О.В. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: МАУП, 2005. – 432 с. ;

2) Вилков В.Ю. Западная нациология ХХ столетия: концептуальные портреты. – К.: Видавець Карпенко В.М., 2008. – 424 с.

3) Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навч. посіб. — К., 2002.;

4) Марченко Г. И. Методологические подходы к исследованию этнополитических явлений // Вестн. Моск. у-та. Сер. 12. Политические науки. — 1995. — № 1,2;.

5) Національно-державне будівництво: Концептуальні підходи, сучасна наукова література / Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас, Ю. С. Шемшученко та ін.; За ред. Ю. І. Римаренка. — К., 1999;

6) Антонюк О. В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади. — К., 1999;

7) Л. Шкляр. Етнополітологія. Політична енциклопедія. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с. 246;

8) Андріяш В. І. Етнополітичні процеси: аналіз наукової дефініції – Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, Миколаїв, 2011. – 160 с.

9) Національна держава: національний і наднаціональний виміри / Ю. Римаренко, Д. Білий, В. Ігнатов та ін.; Ю. Римаренко (ред.); НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К.: Донеччина, 1998. – 255 с.

10) Тейлор Ч. Мультикультуралізм і «Політика визнання»: – К.: Альтерпрес, 2004. – 172 с.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас