Музичне мистецтво Київської Русі: основні напрями та жанри
Музичне мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло досить високого рівня. Їхня музична культура, по праву, вважається багатою й різноманітною. Початково її розвиток був зумовлений декількома чинниками. Найперше прослідковується продовження традицій місцевої східнослов’янської культури, а згодом стає присутнім запозичення європейських придворно-світських традицій, та в певній мірі наслідування візантійської культури.
За часів Київської Русі в музичному мистецтві одночасно існували три значні напрями. Це народна музика, придворно-світська (професійна, або ж інструментальна) та церковна (церковні співи). Ці напрями мали різне походження та призначення. Окрім того, існували такі протилежні поняття, як інструментальна музика та спів.
«Народна музика». Найважливішим напрямом музичного мистецтва того часу була народна пісня. Саме вона стала вірним супутниками у праці, побуті та звичаях людей. Співи стали невід’ємною частиною відзначання будь-якого свята, чи конкретних подій у родині. Що важливо, народна пісня користувалась великою популярністю практично серед усіх верств суспільства.
Якщо говорити про стилістику, то народні пісні ділиться на дві основні групи. Це вільний речитативний стиль, та стиль з чітким ритмом та формою. Як зрозуміло, твори першої групи малі вільний ритм й по суті становили монотонне повторювання одного і того ж. Друга група, яка була основною, включала в себе всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій із чітким ритмом.
Величезне значення відігравали обрядові пісні, які включали в себе календарні та родинно-побутові. Обрядові пісні поділяються також ще й на жанри (ритуальні, заклинальні, величальні, ліричні, та ін). Жанр заклинальних пісень є дуже різноманітним: певні пісні пов'язані із зустріччю весни, певні – з обрядами, які сприяють дозріванню врожаю, певні – з обрядами, які супроводжують його збирання.
Життя кожної людини того часу не обходилось також без календарних пісень. Як можна зрозуміти, їх співали в певні дні року, у свята. Наприклад, під час Різдвяний свят співали величальні пісні – колядки, з приходом березня закликали Весну особливими піснями веснянками, а зі закінченням жнив, всюди звучали особливі пісні про їх роботу.
До народної музики входила також така складова частина, як колискові пісні. Це й не дивно, адже ще з раннього дитинства діти виростали в оточенні народних пісень. Саме завдяки їм діти вивчали рідну мову, пізнавали світ та сприймали все, що відбувається.
На рівні із іншими жанрами народної музики, своє значне пісне посідали билини. Зародились вони наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі та інших містах. Билини відігравали важливу роль і у побуті, і в суспільному житті загалом. Основне призначення билин – це оспівування важливих подій в історії давньоруської держави. Такі пісні виконували сказителі-професіонали, до найвідомішими належали Митуса, Ор та Боян.
«Придворно-світська музика». Досить поширеними у Київській Русі були й різноманітні види світської музики, яка супроводжувала офіційні церемонії, або ж гучно лунала під час княжих застіль.
Вважається, що князі утримували при дворі професійних скоморохів. Ними ставали талановиті музиканти і актори з народу, які майстерно поєднували у собі риси актора, танцюриста, співака, акробата. Вони ставали учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій. Такі скоморохи часто виступали з сатирою щодо представників світської й церковної влади. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи їхнє мистецтво бісівським та диявольським. Основним інструментом скоморохів був гудок – триструнний смичковий інструмент, який тримали на коліні. Так як такі розваги були звичайним явищем в Київській Русі, вони знайшли відображення навіть на фресках княжого собору. (Картинка 1), той самий підпис, що й на 2
Так, стіни Софійського собору у Києві зберегли зображення музикування скоморохів. На одній з фресок зображено скомороха, який грає на струнному смичковому інструменті типу Фіделя. (Картинка 2), Зображення скоморохів на стінах Софійського собору у Києві
Відразу ж після хрещення священнослужителі почали активну боротьбу з скоморохами. У 1648 році архієпископ патріарх Нікон цілеспрямованими стараннями добився указу царя про цілковиту заборону їх виступів. Після цього та інших царських указів почалися гоніння на бродячих комедіантів і їх слухачів.
«Церковна музика». Можна без сумніву стверджувати, що у культурно-мистецькому житті Київської Русі важливе місце посідає церковний спів. З’явилась ця музика саме тоді, коли з прийняттям християнства в культуру Київської Русі прийшов візантійський церковний спів. Перші служителі та співаки церковних хорів були привезені саме з Болгарії та Візантії.
Також на Русі з’явились і грецькі професійні музики «домественники», які стали першими вчителями музики та диригентами у церковних хорах. Вони були професійно підготовленими музикантами й поєднували обов’язки співака-соліста, вчителя співу та диригента хору. Літопис зберіг ім’я доместика Стефана, який став ігуменом Києво-Печерського монастиря після смерті Феодосія Печерського. Літературні пам’ятки того часу розповідають про «двір доместиків», який існував при Десятинній церкві.
Починаючи з XI ст. при головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Центром церковної музичної культури Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу –«розспівщики».
Християнство принесло на Русь певну систему богослужбових жанрів: кондаки, ірмоси, канони, тропарі тощо. Більшість цих жанрів присутні й у сучасній християнській духовній музиці. Найвідомішим твором церковного музичного мистецтва Київської Русі вважають кондак, присвячений пам’яті князів Бориса та Гліба. (Картинка 3), Кондак св. Борисові та Глібу. XII ст.
Характерними рисами церковного співу Русі були акапельність (спів без супроводу) та унісонність (одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви – «крюкове», «знаменне» письмо, «знаменний спів». Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління.
Також особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, котра виконувалася обов’язково по нотах зі знанням справ. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання по вирішенню важливих державних справ.
Отже, можна стверджувати, що стародавня музика розвивалась на народній основі. Її джерелом стала музична творчість обдарованого народу, з якого виходили талановиті співці та музиканти. Що важливо, музичне мистецтво змогло увібрати впливи Візантії та інших сусідніх держав, але вміло перетворивши їх на власний здобуток. Такі багаті музичні традиції стародавньої Русі були успадковані наступними поколіннями.
Список використаної літератури:
1. Гречанко В., Чорний І., Кушнерук В., Режко В. Історія світової та української культури. Київ, 2000. 287-288.
2. Мішедченко, Валентина. «Музичне мистецтво Київської русі – якісно новий етап у розвитку слов’янської культури». Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць. Київ: Глухів, 2009. Вип. 2. 54-56.
3. Толочко, Петро. Київська Русь. Київ, 1996. 320-321.
4. Українська і зарубіжна культура. За ред. Козири Є.І. Київ, 2001.
5. Українська музична література від найдавніших часів до початку ХІХ століття. Ч 1. СМП «Астон», Тернопіль, 2000.