Модульна Робота Сергеєва Артема 11-п Система та завдання кримінального права

Модульна Робота Сергеєва Артема 11-п
1.Система та завдання кримінального права
2.Принципи кримінального права
3.Об’єктивні та суб’єктивні органи складу кримінального правопорушення
1.Система та завдання кримінального права
Завданням кримінального права як галузі законодавства є регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину.
Кримінальне право як навчальна дисципліна - система тем, у яких викладена сукупність знань про кримінальний закон та практику його застосування.
Предметом кримінального права як навчальної дисципліни є знання з кримінального права та вміння і навички із застосування закону про кримінальну відповідальність.
Завдання кримінального права як навчальної дисципліни:
- ознайомлення з найважливішими положеннями кримінального права;
- засвоєння знань з кримінального права та практики його застосування;
- набуття навичок та вмінь правильного застосування отриманих знань;
- виховання поваги до закону про кримінальну відповідальність.
Завданнями кримінального права є:
- охорона суспільних відносин;
- регулювання суспільних відносин.
Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян. У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини — Загальну і Особливу.
В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави

кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх. Система
Загальної частини КК складається із таких розділів: 1. Загальні положення.
II. Закон про кримінальну відповідальність. III. Злочин, його види та стадії. IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину). V. Вина та її форми. VI. Співучасть у злочині. VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів. VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння. IX. Звільнення від кримінальної відповідальності. X.
Покарання та його види. XI. Призначення покарання. XII. Звільнення від покарання та його відбування. XIII. Судимість. XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування. XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що складають Загальну частину КК. Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК. Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної. Разом з тим всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині. Так само неможливо застосування окремих видів покарання за злочини, передбачені в Особливій частині, без урахування положень, закріплених в частині Загальній, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, визначена в Загальній частині, знаходить свій прояв і практичне застосування тільки шляхом призначення конкретних покарань, передбачених за окремі злочини в частині Особливій. Нерозривний взаємозв'язок норм Загальної і Особливої частин кримінального права проявляється і в тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, застосовуються одночасно норми цих частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах, і норма Особливої частини, в якій передбачений

злочин, на здійснення якого вчинював замах винний. Єдність Загальної і
Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування.
2.Принципи кримінального права
Принципами кримінального права визнаються найбільш визначні, головні положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені законом чи безпосередньо з нього витікають, і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію
Всі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.
Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й
іншим галузям права. Такими є: законність
, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, справедливість
, гуманізм та демократизм
Спеціальні принципи притаманні тільки кримінальному праву.
1. Принцип законодавчого визначення злочину. Це одне із найважливіших загальних положень (принципів) кримінального права. Воно визначається в ст. 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону
, яка прямо заборонена ч. 4 ст. 3 КК.
2. Принцип особистої відповідальності. Кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений
іншою особою. Цей принцип безпосередньо витікає зі змісту ч. 2 ст.
2 КК: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»
3. Принцип винної відповідальності. Кримінальна відповідальність настає тільки при наявності вини
, тобто лише в таких випадках, коли заподіяна шкода, вчинений злочин були заподіяні навмисно чи необережно
(ст. 23 КК). Невинно заподіяна шкода (
казус
),

незалежно від її тяжкості, злочином не визнається і кримінальної відповідальності не тягне.
4. Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність
ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не враховує, не припускає участі в діях свідомості та волі. Крім вини, як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність припускає, вимагає усвідомлювання винною особою всіх ознак складу злочину.
Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця
. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, які не охоплювалися їх умислом
5. Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм це передбачено.
Будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове слідство
6. Принцип переваги обставин, що пом'якшують відповідальність
. При конкуренції
обтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину.
Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства з особливою жорстокістю перебуваючої в стані вагітності жінки, але в стані фізіологічного афекту
, скоєне кваліфікується лише як умисне вбивство
, вчинене в стані сильного душевного хвилювання.
7. Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком всі або переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючу ознаку
— вчинення його групою осіб або організованою групою. Крім того, п. 2 ч. 1 ст. 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, яка обтяжує відповідальність винної особи.
Чим бі́льше злочинна група та чим міцніше вона організована, тим бі́льшої кари вона заслуговує.
8. Принцип повного відшкодування шкоди
, заподіяної злочином. Цей принцип є здійсненням нової концепції
кримінального закону — концепції захисту, доповнення караючої функції кримінального закону функцією захисту, поновлення порушених прав
,
інтересів особи. Кара за злочин може і повинна бути засобом захисту, а не тільки покарання, як це витікає із змісту ст. 50 КК. Принцип відшкодування шкоди потерпілому визначений також у ст. 111
Кримінально-процесуального кодексу України.

9. Принцип економії кримінальної репресії. Це практичне визначення оптимальної, найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства межі́, що відокремлює злочин від незлочинного, межі́ між криміналізацією та декриміналізацією злочинів. Даний принцип полягає в тому, що кримінально-правова політика повинна здійснюватися лише в оптимально необхідних межах, не допускаючи їх перевищення.
3.Об’єктивні та суб’єктивні органи складу кримінального правопорушення
Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, соціальні цінності, яким заподіюється шкода (або які ставляться під загрозу заподіяння такої шкоди) та які охороняються законом. Розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкт правопорушення.
У деяких правопорушеннях виділяються предмет правопорушення, тобто матеріальне благо, з приводу якого чиниться правопорушення.
Об'єктивна сторона — це зовнішній прояв суспільно небезпечного або суспільно шкідливого діяння, яке завдає об'єктам правової охорони суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків та яке відбувається за певних умов, у конкретному місці, в певний час та за певної обстановки.
До об'єктивної сторони належать:
• • суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (дія чи бездіяльність);
• • суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки;
• • необхідний причинний зв'язок між діянням та наслідками (діяння здійснюється раніше, ніж настають наслідки; воно — безпосередня причина цих наслідків; діяння викликає ці наслідки з внутрішньою закономірністю без втручання в нормальний перебіг подій сторонніх сил);
• • місце, час, обставини, спосіб, знаряддя, засоби вчинення діяння.
Залежно від того, чи пов'язується закінчення правопорушення з настанням суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків діяння, чи ні, розрізняють:

• а) правопорушення з формальним складом, для якого обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є лише суспільно небезпечне
(шкідливе) діяння;
• б) правопорушення з матеріальним складом, яке вважається закінченим з моменту настання зазначених у нормі суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків.
Суб'єкт правопорушення — це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення. Вимоги до суб'єкта правопорушення:
• • досягнення особою певного, прямо визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку);
• • осудність — здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і розуміти небезпечність вчинюваних дій та їх наслідків у момент скоєння правопорушення.
Суб'єктивна сторона — це психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків.
Елементами суб'єктивної сторони правопорушення є:
• вина — психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного
(шкідливого) діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Умисел буває двох видів:
• а) прямий — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає неминучість настання його наслідків (інтелектуальний момент) і бажає їх настання (вольова ознака);
• б) непрямий — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний
(шкідливий) характер свого діяння, передбачає реальну можливість настання його наслідків, але байдуже ставиться до них, свідомо допускає їх настання.
Необережна вина також буває двох видів:
• а) протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає абстрактну можливість настання його суспільно небезпечних
(шкідливих) наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення;
• б) протиправна недбалість — суб'єкт не передбачає будь-яку можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння, але повинен був та міг їх передбачити;