Автор:Владислав Соколовський ПР-31Д
Поняття, принципи та джерела міжнародного кримінального права
Основною причиною виникнення і розвитку міжнародного кримінального права як галузі міжнародного публічного права є інтернаціоналізація злочинності, яку можна розглядати у двох аспектах – функціональному та технологічному. Функціональний аспект інтернаціоналізації злочинності полягає у інтернаціоналізації суспільної небезпеки найбільш тяжких злочинів, що становлять загрозу для декількох держав або порушують нормальні міжнародні відносини. Змістом технологічного аспекту є розвиток міжнародно-організованої злочинності, транскордонне переміщення злочинців, предметів та знарядь вчинення злочинів. Термін “міжнародне кримінальне право” з’явився наприкінці ХІХ ст. для позначення норм, які регулювали надання державами взаємодопомоги при здійсненні ними національної кримінальної юрисдикції. Після другої світової війни у зв’язку з притягненням до міжнародної відповідальності осіб, що вчинили військові злочини, злочини проти миру та людства, поняття “міжнародне кримінальне право” почало використовуватися і щодо подібних відносин. Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер · заборона агресивної війни;
· невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що розглядається міжнародним правом як злочинне;
· незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людяності ;
· якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені міжнародним правом до злочинів проти миру і людства, це не є підставою звільнення винної особи від міжнародної кримінальної відповідальності; · виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила міжнародний злочин, не звільняє її від персональної відповідальності;
· будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи злочину міжнародного характеру, має право на справедливий розгляд своєї справи у суді;
· забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної кримінальної відповідальності (презумпція невинуватості, заборона тортур тощо).
До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання.
Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами.
Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю
Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю являє собою сукупність узгоджених заходів, які спільно, в т.ч. в межах спеціалізованих міжнародних організацій, здійснюються різними державами з метою попередження найбільш тяжких злочинів та покарання осіб, що їх вчинили. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю спрямоване на виконання таких завдань:
· узгодження кваліфікації злочинів, які становлять небезпеку для декількох держав чи міжнародного співтовариства в цілому;
· координація заходів щодо попередження та припинення таких злочинів;
· визначення юрисдикції над злочинами та злочинцями;
· забезпечення невідворотності покарання;
· надання допомоги у кримінальних справах, зокрема видача злочинців.
Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю здійснюється на трьох рівнях:
· двостороннє співробітництво. Між державами укладаються двосторонні угоди з таких питань, як надання правової допомоги у кримінальних справах, видача злочинців та передача засуджених осіб для відбування покарання тощо. Міждержавні та міжнародні угоди, як правило, доповнюються міжвідомчими, в яких конкретизуються форми співробітництва між правоохоронними органами; · регіональне співробітництво. Таке співробітництво обумовлене єдністю інтересів держав окремих регіонів у боротьбі зі злочинністю. Прикладами регіонального співробітництва можуть бути Конвенція про попередження актів тероризму та відповідальність за їх вчинення, підписана учасниками Об’єднання Американських Держав у 1971 р. та Конвенція про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписана державами-учасниками СНД у 1993 р.; · співробітництво на універсальному рівні. В результаті такого співробітництва приймаються універсальні міжнародні договори, спрямовані, як правило, на врегулювання міжнародного співробітництва з окремими видами злочинів, визначення засобів протидії та мір покарання за ці злочини. Уніфікація кримінального законодавства
Основними напрямками міжнародної уніфікації кримінального законодавства є:
· визначення переліку складів злочинів, які становлять істотну загрозу для міжнародного співтовариства і боротьба з якими потребує взаємодії держав саме на міжнародному рівні;
· визначення елементів складу таких злочинів та переліку конкретних діянь, які підпадають під їх ознаки;
· визначення найбільш доцільних покарань, які призначаються за такі злочини;
· розробка способів та форм міжнародного співробітництва у сфері боротьби з такими злочинами.
З цією метою приймаються міжнародні конвенції, що стосуються конкретних видів злочинів або їх груп, положення яких згодом імплементуються до національного кримінального законодавства, внаслідок чого положення національних кримінальних кодексів стають уніфікованими. Міжнародне кримінальне право спрямоване на координацію боротьби з двома основними категоріями злочинів – міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру.
Суб’єктами таких злочинів, поряд з державою, яка несе політичну та матеріальну відповідальність за вчинені злочини, є також керівники, вищі посадові особи цієї держави, а також будь-які інші виконавці злочинної політики. Компетенцією розглядати справи про такі злочини наділяються як національні судові органи, так і спеціально утворені міжнародні трибунали. Вперше перелік міжнародних злочинів був передбачений Статутом Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Нюрнберзького трибуналу) та аналогічним Статутом Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р. Цими Статутами передбачався поділ міжнародних злочинів на злочини проти миру, злочини проти людяності та військові злочини. Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р. доповнила цей перелік новою групою міжнародних злочинів – злочинами проти людства · військові злочини і злочини проти людства, коли б і де б вони не чинилися, підлягають розслідуванню, а особи, відносно яких є докази в скоєнні таких злочинів, – розшуку, арешту, притягненню до судової відповідальності і в разі визнання їх винними – покаранню. · кожна держава володіє правом судити своїх власних громадян за скоєння міжнародних злочинів.
· держави з метою попередження та покарання міжнародних злочинів зобов’язані співробітничати одна з одною, в т.ч. шляхом створення спеціальних слідчих та судових установ та обміну інформацією про осіб, які вчинили такі злочини. · особа, винна у вчиненні міжнародний злочин, підлягає видачі, як правило, до тієї країни, на території якої такий злочин було вчинено.
· державам забороняється надавати військовим злочинцям політичний або територіальний притулок.
· держави не повинні вживати законодавчих або інших заходів, які суперечили б узятим ними на себе міжнародним зобов’язанням по боротьбі із цими злочинами.
Злочинам з міжнародним характером властиві такі ознаки:
· на відміну від міжнародних злочинів суб’єктами цієї групи злочинів можуть бути лише фізичні особи;
· об’єктом злочинного посягання в даному випадку виступають не міжнародні відносини і безпека людства, а лише нормальні відносини, міждержавна співробітництво, права людини і інші загальнолюдські цінності, що охороняються міжнародним правом; · кримінальна відповідальність за ці злочини настає з урахуванням положень міжнародних договорів, але виключно на підставі національних норм кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства. Наприклад, якщо літак в Україні захоплений злочинцями і угнаний до Швеції, то вступають у дію норми Гаазької конвенції про боротьбу із незаконним захватом повітряних суден 1970 р. За запитом компетентних органів України шведська сторона може ухвалити рішення про видачу злочинців нашій державі, тоді винні особи будуть притягнуті до кримінальної відповідальності відповідно до законодавства України. В разі відмови у видачі викрадачі літака повинні бути засуджені за шведським законодавством. Норми міжнародно-правових актів, що визнають те чи інше діяння в якості міжнародного злочину чи злочину з міжнародним характером, можуть бути формальною підставою міжнародної кримінальної відповідальності лише у разі здійснення юрисдикції міжнародними кримінальними судами (трибуналами). У цьому випадку міжнародний кримінальний суд (трибунал) безпосередньо на підставі міжнародно-правових норм може визнати особу винною у вчиненні злочину та призначити їй певний вид покарання. В усіх інших випадках міжнародні конвенції встановлюють обов’язок держав-учасниць визнати те чи інше діяння кримінально караним та передбачити певне покарання за його вчинення. При цьому визначені у міжнародно-правових актах склади злочинів мають модельний характер і сприяють уніфікації кримінального законодавства різних країн. Порядок притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності
Змістом інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є визнання спеціальним міжнародним судовим органом особи винною у вчиненні певного злочину та призначення їй конкретного виду покарання. При цьому, і сам склад злочину, і міри покарання за нього передбачаються не національним законодавством якої-небудь держави, а міжнародними договорами. Якщо ж за вчинення подібних злочинів особа притягається до кримінальної відповідальності судовим органом певної держави на підставі її внутрішнього кримінального законодавства, має місце національна, а не міжнародна кримінальна юрисдикція. Так, наприклад, у 1979 р. відбувся Пномпеньський трибунал, на якому за злочини геноциду були засуджені керівники режиму Пол Пота. Проте цей трибунал являв собою спеціальний судовий орган Камбоджі (Кампучії) і при розгляді справи керувався як нормами міжнародного права, так і внутрішнім законодавством, тому притягнення до відповідальності червоних кхмерів є проявом саме національної, а не міжнародної кримінальної юрисдикції. Вперше питання про притягнення осіб, які вчинили кримінальні злочини, до міжнародної кримінальної відповідальності виникло після першої світової війни у зв’язку з необхідністю покарання осіб, винних у масових знищеннях вірмен у 1915-1916 рр. Проте, тоді інститут міжнародної кримінальної відповідальності так і не був розроблений. Нюрнберзький трибунал складався з чотирьох представників союзників (СРСР, США, Великобританія та Франція) та їх чотирьох заступників. Кожна держава також призначила свого головного обвинувача і допоміжний персонал. Процедура розгляду справ, а також міри покарань за конкретні види злочинів передбачалися у статуті Трибуналу. Для підсудних були передбачені процесуальні гарантії, зокрема призначалися захисники. Токійський трибунал складався з представників 11 держав (СРСР, США, Китай, Великобританія, Франція, Нідерланди, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та Філіппіни). Призначався один головний обвинувач (представник США) та по одному додатковому обвинувачу від решти країн. Нюрнберзький та Токійський трибунали були наділені компетенцією судити і призначати покарання особам, винним у вчиненні злочинів проти миру, військових злочинів та злочинів проти людяності. Перелік злочинів, які підпадали під юрисдикцію цих трибуналів, визначався їх статутами, при цьому чіткого переліку покарань не було встановлено, і трибунали могли призначати будь-яке покарання, в т.ч. смертну кару, позбавлення волі та конфіскацію майна. Для виконання винесених вироків була утворена міжнародна тюрма в м. Берлін. Винесені смертні вироки були виконані окупаційною адміністрацією. Станом на початок 2007 р. юрисдикцію Міжнародного кримінального суду визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн. Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, в основному через побоювання переслідувань своїх військовослужбовців. Ще два члени Ради безпеки ООН – Росія і Китай – також утрималися від участі в роботі Суду. Україна підписала Римський статут, однак не може його ратифікувати, оскільки відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України. Тим не менше, 18.10.2006 р. Україна приєдналася до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду, згідно з положеннями якої Міжнародний кримінальний суд користується на території кожної держави—учасниці такими привілеями та імунітетами, які є необхідними для досягнення його цілей. Надання правової допомоги у кримінальних справах
Питання надання правової допомоги у кримінальних справах, як правило, регулюються у двосторонніх міжнародних договорах про надання допомоги у кримінальних, цивільних та сімейних справах. Окремі аспекти надання правової допомоги передбачаються у багатосторонніх міжнародних договорах про боротьбу з конкретними видами злочинів. Крім того, приймаються регіональні міжнародні договори, що передбачають надання такої допомоги, наприклад, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. та Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. Предметом договорів про правову допомогу у сфері кримінальних правовідносин найчастіше є:
· питання екстрадиції;
· питання, пов’язані з дією іноземного закону (колізійні норми);
· питання, пов’язані з визнанням і виконанням рішень іноземних судів;
· питання, пов’язані з визнанням та виконанням окремих судових та слідчих доручень за кордоном.
Екстрадиція (видача злочинця) – передача злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі на вимогу останньої для притягнення злочинця до відповідальності чи виконання вироку, що набрав законної сили. · щодо власних громадян (зокрема, ст. 25 Конституції України забороняє видачу громадян України іншій державі). Однак деякі держави все ж допускають видачу власних громадян. Так, можуть видавати власних громадян один одному США та Вликобританія; · якщо у державі, якій направлено запит про видачу, вчинене особою діяння не вважається злочином;
· якщо є підстави вважати, що запит про видачу має на меті переслідування особи за ознаками раси, національності, релігії чи політичних переконань;
· якщо у державі, до якої спрямовано запит про видачу, особу вже притягнуто до кримінальної відповідальності. Проте, таку особу може бути передано для відбування покарання;
· якщо стосовно особи в державі, до якої спрямовано запит про видачу, була застосована амністія або за законодавством цієї держави закінчилися строки давності притягнення до відповідальності за конкретний злочин; · якщо у державі, яка подала запит про видачу особи, застосовуються тортури чи є підстави вважати, що видана особа не буде користуватися мінімальними засобами захисту в судовому процесі. Крім того, більшість держав, у яких скасовано смертну кару, не видають злочинців, якщо є підстави вважати, що до них буде застосовано смертну кару; · якщо у державі, до якої направлено запит про видачу особи за вчинене нею діяння передбачається покарання більш м’яке, ніж позбавлення волі.
Виконання слідчих та судових дій може здійснюватися у таких формах:
· безпосереднє направлення судом чи іншим правоохоронним органом однієї держави запиту (доручення) відповідному суду чи правоохоронному органу іншої держави;
· направлення запиту (доручення) вищим органом юстиції однієї держави відповідному органу іншої держави;
· використання дипломатичних каналів.
Визнання і виконання рішень іноземних судів у кримінальних справах здійснюється державою відповідно до положень її внутрішнього процесуального законодавства з урахуванням укладених нею міжнародних договорів. За загальним правилом жодною державою не допускається примусове виконання рішень іноземних судів без відповідного рішення власного суду чи іншого компетентного органу. Міжнародні договори про правову допомогу, як правило, передбачають, що іноземне судове рішення перед примусовим виконанням має бути розглянуте та підтверджене національним судом. Такий механізм закладено і у Законі України від 23.06.2005 р. № 2709-IV “Про міжнародне приватне право”, відповідно до ст. 81 якого в Україні підлягають виконанню вироки іноземних судів у кримінальних справах лише в частині, що стосуються відшкодування шкоди та заподіяних збитків. Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол). Взаємовідносини України та Інтерполу
Перші спроби міжнародної організації кримінальної поліції мали місце після І світової війни. У 1923 р. було створено Міжнародну комісію кримінальної поліції для координації боротьби різних країн із загальнокримінальними злочинами з центром у Відні. У 1938 р. вона практично припинила своє існування через окупацію Австрії фашистською Німеччиною. Робота Комісії була відновлена у 1946 р. У сучасному вигляді Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) була створена у 1956 р. Нині її членами є більше 150 держав. Штаб-квартира знаходиться в Ліоні (Франція). Вона ж є регіональним центром для Європи та Середземномор’я, Північної Америки і Близького Сходу. Інші центри Інтерполу розквартировані в Найробі (для Східної Африки), Абіджані (для Західної Африки), Буенос-Айросі (для Південної Америки), в Токіо (для Азії) і Пуерто-Ріко (для країн Карибського басейну і Центральної Америки). З 1982 г. Інтерпол одержав статус Міжнародної міжурядової організації системи ООН. Основними статутними завданнями Інтерполу є:
· забезпечення взаємного співробітництва всіх органів (установ) кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн і у дусі Загальної декларації прав людини;
· створення і забезпечення діяльності установ, які сприяють попередженню і боротьбі із загальнокримінальною злочинністю.
З 1987 р. у складі Генерального секретаріату діє Європейський секретаріат для вирішення регіональних проблем боротьби з незаконною торгівлею наркотиками на континенті і іншими злочинами і вдосконалення поліцейської співпраці держав в Європі. Нині у складі Генерального секретаріату діють 4 відділи: адміністративний, поліцейський, науково-дослідний і технічного забезпечення. Поліцейський відділ координує співробітництво поліцейських органів держав-учасниць в боротьбі із злочинністю. У його структурі утворені підвідділи по боротьбі з незаконною торгівлею зброєю, міжнародним тероризмом, виготовленням і збутом підроблених паперових і металевих грошей, дорожніх чеків, облігацій, акцій і іншими фактами фальшивомонетництва. Спеціальний підвідділ поліцейського відділу займається збором і аналізом інформації про незаконне розповсюдження наркотичних засобів. До нього входять служба керівника підвідділу із спеціальним підрозділом по зв’язках і співпраці, що знаходиться в м. Бангкок (Таїланд), група по проведенню операцій і група розвідки. Керує роботою підвідділу вищий чиновник Управління у справах про наркотичні засоби міністерства юстиції США. Україна вступила до Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) у 1992 р.2 Національне центральне бюро Інтерполу в Україні (Укрбюро Інтерполу) діє на підставі Положення про Національне центральне бюро Інтерполу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 220. Функції Укрбюро Інтерполу покладаються на Міністерство внутрішніх справ України, в структурі якого утворено робочий апарат Бюро. · координація діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни;
· забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав-членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю;
· оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном
Укрбюро Інтерполу взаємодіє з правоохоронними органами, центральними і місцевими органами державної влади України, керівними органами і структурними підрозділами Інтерполу, правоохоронними органами зарубіжних держав. Укрбюро Інтерполу отримує інформацію від правоохоронних органів, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади України з питань, що входять до його компетенції, та надає їм отриману по лінії Інтерполу інформацію безплатно. Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС, його очолює керівник, який призначається наказом МВС. Структура і штати робочого апарату Укрбюро Інтерполу затверджуються Міністром внутрішніх справ. Дякую за увагу!
Використані джерела:http://jure.in.ua/tema-9-mizhnarodne-kryminalne-pravo/