Методичні рекомендації для магістрантів денної та заочної форми навчання

УДК 378.147 (075.8)
ББК 74 580.2 я 73
Г 70
Рецензент:
Ладиченко Т.В., кандидат історичних наук, професор, завідувач кафедри методики викладання історії та суспільствознавчих дисциплін
Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.
В.В. Сокирська, канд. іст наук, доцент кафедри всесвітньої історії та правознавства УДПУ імені Павла Тичини.
Рекомендовано до друку на засіданні кафедри всесвітньої історії та
правознавства історичного факультету Уманського державного
педагогічного університету імені Павла Тичини.
Протокол № 1 від 29 серпня 2013 р.
Предмет ,,Теорія та методика навчання історії” посідає важливе місце у системі психолого-педагогічних і методичних дисциплін фахової підготовки вчителя і має велике значення для його професійного становлення.
У методичних рекомендаціях відповідно до навчальної програми визначено суть і завдання курсу теорії та методики викладання історії, дано методичні рекомендації з підготовки до семінарських занять і проведення лабораторних робіт.
Розраховано на магістрантів історичного факультету денної та заочної форм навчання.
Горохівський Петро Іванович. Вивчення курсу ,,Методика викладання історичних дисциплін у вищій школі”: Методичні рекомендації для магістрантів денної та заочної форми навчання.
/ П.І.
Горохівський. – Умань: ПП Жовтий О., 2013. – 84 с.
УДК 378.147 (075.8)
ББК 74 580.2 я 73
Г 70

ВСТУП
Створення в Україні високорозвинутого громадянського суспільства, розбудова суверенної демократичної держави потребують суттєвих змін у підходах до формування нового покоління громадян, забезпечення більш високої ефективності навчання та виховання молоді, підвищення якості навчально- виховного процесу у вищій школі.
Особливо великого значення надається викладанню предметів гуманітарного циклу і, в першу чергу, історичних дисциплін. Складовою частиною навчального плану вищих навчальних закладів є курс ,,Методика викладання історичних дисциплін у вищій школі”. Він спрямований на озброєння майбутніх викладачів знанням теоретичних основ сучасної методики, ознайомлення з специфікою історичних дисциплін у вищій школі, вироблення умінь і навичок, необхідних для забезпечення високої ефективності викладання.
Курс ,,Методика викладання історичних дисциплін у вищій школі” побудовано з урахуванням знань, які магістранти отримали з педагогіки, психології, методики викладання історії та інших дисциплін.
Всі форми навчання: лекції, семінарські та лабораторні заняття спрямовані на закріплення поглиблення і розширення теоретичних знань у курсі вивчення методики, на оволодіння майбутніми викладачами необхідних умінь і навичок викладання, організації навчальної діяльності.
Мета дисципліни: націлити магістрантів на глибоке вивчення теоретичних основ методики викладання історичних дисциплін у вищій школі, виробити практичні уміння та навички, необхідні для забезпечення високої ефективності навчального процесу.
Метою курсу є підготовка викладача історичних дисциплін, який володіє теоретичними знаннями з методики викладання
історії і навичками проведення сучасного заняття з історії, використовуючи сучасні технології навчання.
Завданням курсу є вивчення закономірностей навчання
історичних дисциплін; методів та прийомів проведення занять з
історії; прийомів активізації розумової діяльності студентів, логічному мисленню на ґрунті історичного матеріалу; навчити прийомам самостійної роботи з історичними матеріалами;

розкрити проблему єдності навчання і виховання; побудити до творчого підходу в викладанні історичних дисциплін і використанні методів навчання історії.
Практична частина курсу включає формування навичок підготовки матеріалів до занять з історії.
Студент з курсу ,,Методика викладання історичних дисциплін у вищій школі” повинен знати:
‒ сучасну структуру історичної освіти на Україні у вищих навчальних закладах;
‒ програми і посібники з історії України і Всесвітньої історії та інших історичних дисциплін у ВНЗ;
‒ методи формування історичних понять і закономірностей;
‒ форми занять з історії, методику підготовки, методи проведення лекції, семінарів та практичних занять.
Студент повинен вміти:
‒ аналізувати і систематизувати історичний матеріал до заняття;
‒ відповідно до теми вибирати форму заняття його проведення;
‒ методично правильно розробляти заняття;
‒ володіти різними методами проведення занять з історичних дисциплін;
‒ використовувати ефективні прийоми опитування студентів на заняттях з історії;
‒ розвивати розумові здібності студентів шляхом проблемних завдань і логічних задач;
‒ формувати у студентів уміння самостійної роботи з
історичним матеріалом;
‒ вміти організовувати та проводити дискусії на історичні теми.
За навчальним планом на вивчення курсу відводиться 3 кредити – 108 години. Аудиторних – 52 години (з них 26 лекційних, 12 семінарських, 14 лабораторних) і 56 годин ‒ на самостійну та індивідуальну роботу.
Даний навчально-методичний посібник містить рекомендації з підготовки до семінарських занять і проведення лабораторних робіт.
Розраховано на викладачів історичних дисциплін та

Теми семінарських занять з курсу ,,Методика викладання
історичних дисциплін у вищій школі”
Тема 1. Процес навчання історичних дисциплін у вищій школі (2 год.)
Тема 2. Особливості організації викладання історичних дисциплін в умовах кредитно-трансферної системи (2 год.)
Тема 3. Лекція як основна форма організації навчання студентів (2 год.)
Тема 4. Семінарські заняття (2 год.)
Тема 5. Основні форми контролю та оцінювання знань студентів (2 год.)
Тема 6. Організація діяльності груп студентів з вивчення окремих проблем історії. Історичні гуртки (2 год.)
ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ НА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТТЯХ
Важливою складовою університетської освіти є семінарські заняття – форма навчального заняття, при якій викладач організовує дискусію навколо попередньо визначених тем, до котрих студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань. Основне завдання семінарських занять з курсу ,,Методика викладання історичних дисциплін у вищій школі” полягає у виробленні у магістрантів практичних умінь та навичок, необхідних для забезпечення високої ефективності викладання історичних дисциплін у вищій школі.
Семінарські та лабораторні заняття спрямовані на закріплення поглиблення і розширення теоретичних знань у курсі вивчення методики, на оволодіння майбутніми викладачами необхідних умінь і навичок викладання, організації навчальної діяльності.
Під час підготовки до семінарських занять студенти повинні опанувати прийоми та методи самостійної роботи з джерелами
інформації, засвоїти навички дослідної роботи.
Готуючись до семінарського заняття, необхідно опрацювати монографічні дослідження та наукові статті, які передбачені у рекомендованій літературі до кожного заняття, скласти конспект

опрацьованих джерел та тези відповідно до сформульованих проблем, докладний план виступу, підготувати повідомлення або реферат на одну із запропонованих тем.
Працюючи з науковою літературою, слід користуватися порадами запорізького методиста С. Терно до роботи з джерелами інформації:
– здійсніть попередній огляд матеріалу: ознайомтесь із обсягом та проблематикою, структурними частинами;
– сформулюйте запитання до джерела: дуже часто проста трансформація назви дає можливість сформулювати адекватні запитання;
– прочитайте текст, шукаючи відповіді на сформульовані запитання;
– осмисліть прочитане, тобто встановіть зв’язки між новою
інформацією і тією, що вже відома, спробуйте підібрати приклади до нових ідей;
– перекажіть основний матеріал, відповідаючи на запитання, що були сформульовані перед читанням;
– зробіть підсумковий огляд, пригадайте основні ідеї тексту та чітко сформулюйте відповіді на запитання.
Робота над складанням плану-конспекту та плану доповіді потребує ретельної праці з боку студента, вимагаючи залучення певних прийомів обробки інформації. Осмислене навчання потребує використання систематичних процесів для кодування та зберігання інформації у довготривалій пам’яті і для вилучення її звідти.
До таких способів відносяться: резюмування (узагальнення); уточнення
(конкретизація); схематизація та організація.
Резюмування – це спосіб вилучення основної ідеї частини або цілого тексту. Уточнення є протилежним процесом, оскільки збагачує абстрактне положення конкретними прикладами,
ілюстраціями, кресленням, аналогією та ін. Схематизація уявляє собою рамки або код для структурування інформації для того, щоб її можна було і зрозуміти, і зберігти у пам’яті. Необхідно продумати, як зберегти у пам’яті хронологічний матеріал, як зафіксувати поняття і терміни тощо. Будь-яке твердження, яке студент збирається повідомити на занятті, повинно бути обов'язково доведене, спиратися на аргументи. Всі записи

повинні бути оформлені у спеціальному зошиті для семінарських занять, а повідомлення чи реферати – здані викладачу або зберігатися у портфоліо студента, для пред’явлення викладачу у кінці вивчення курсу.
Порядок роботи на семінарському занятті. Семінарські заняття проводяться у формі бесіди, рецензування та обговорення рефератів, доповідей, передбачають дискусію з вузлових питань теми. На виступ студента з доповіддю на семінарському занятті відводиться від 5 до 10 хвилин. Доповідь повинна бути логічно завершеним, обґрунтованим і систематизованим викладом наукового питання, тобто необхідно чітко зазначити проблему, обґрунтувати її місце в археологічній науці, розкрити суть питання, зробити відповідні висновки.
Якщо студент виступив із доповіддю або ємним чи дискусійним повідомленням, то такий виступ підлягає обговоренню у студентській групі та рецензуванню. Для реалізації даного порядку роботи студенти повинні підготувати дискусійні запитання доповідачу, брати участь в обговоренні, рецензувати доповідь.
Отримані студентами оцінки за окремі семінарські заняття враховуються при виставленні підсумкової оцінки з даної навчальної дисципліни. Опанування матеріалом семінарських занять у повному обсязі є обов’язковим для кожного студента. У випадку неготовності або пропуску семінару (незалежно від причин) студент зобов'язаний самостійно опрацювати відповідну тему.

РЕКОМЕНДАЦІЇ З ПІДГОТОВКИ ДО СЕМІНАРСЬКИХ
ЗАНЯТЬ
Тема 1. Процес навчання історичних дисциплін у вищій
школі (2 год.)
Питання для обговорення:
1. Сутність процесу навчання. Принципи навчання історії у
ВНЗ.
2. Структура історичних знань студентів.
3.Особливості викладання історичних дисциплін у вищих навчальних закладах.
Література:
Баханов К.О. Навчання історії в школі: інноваційні аспекти. ‒
Харків, 2005.
Баханов К.О. Організація особистісно орієнтованого навчання. Порадник молодого вчителя історії. ‒ Харків, 2008.
Гончарова Н.О. Методика викладання історії у вищій школі:
Навчальний посібник. – Харків: ФОП Шейніна О.В., 2009. – С.
100-133.
Левітас Ф.Л., Салата О.О. Методика викладання історії.
Практикум для вчителя. ‒ Харків, 2007.
Пометун О. Методика навчання історії в школі /О.І. Пометун,
Г.О. Фрейман. ‒ Київ, 2006.
Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник.
‒ Київ, 2006.
Розглядаючи перше питання, слід зазначити, що навчально- виховний процес складається з наступних компонентів: викладача, використовувані ним методи, прийоми і засоби навчання, студента, який працює під керівництвом викладача в аудиторії або самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами.
Навчання як один з видів суспільної діяльності складається з двох взаємопов'язаних процесів ‒ викладання й навчання.
Викладання ‒упорядкована діяльність викладача в процесі навчання, спрямована на реалізацію цілей навчання (освітніх завдань); забезпечення управління навчально-пізнавальною

діяльністю студентів, формування майбутніх фахівців.
Навчання ‒ цілеспрямований процес засвоєння студентами знань, оволодіння вміннями і навичками, у ході якого на основі пізнання, практичних вправ та набутого досвіду формуються якості спеціаліста у різних сферах суспільства.
Власне процес навчання ‒ це динамічна взаємодія
(співробітництво, партнерство) викладача та студентів, у ході якого здійснюється стимулювання і організація активної навчаль- но-пізнавальної діяльності студентів з метою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку особистості.
Більш детальніше слід зупинитися на характеристиці компонентів навчання. Процес навчання формують тісно пов'язані між собою компоненти: цільовий, стимуляційно- мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно- регулюючий, оцінно-результативний.
Цільовий компонент передбачаєпостановку конкретної мети вивчення навчального матеріалу на занятті, вивчення основ навчальних дисциплін, осягнення освітньої мети вищого навчального закладу
Стимуляційно-мотиваційний ‒ передбачаєстворення умов, які спонукають студентів до активної навчально-пізнавальної діяльності, формують у них позитивну мотивацію цієї діяльності.
Змістовий компонент передбачаєоптимальний відбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників, продуманість змісту кожного навчального заняття.
Операційно-діяльнісний ‒ означаєвдалий відбір методів, прийомів і організаційних форм навчання, оптимальне поєднання різноманітних форм роботи щодо засвоєння студентами змісту навчального матеріалу, вироблення в них відповідних умінь та навичок.
Контрольно-регулюючий компонент передбачаєконтроль за засвоєнням студентами знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності процесу навчання.
Оцінно-результативний компонентозначаєвиявлення рівня знань, умінь і навичок кожного студента, визначення причин неуспішності в кожному конкретному випадку і відповідна робота щодо їх усунення.

Для викладача найдоцільнішою є послідовність принципів, яка відповідає логіці його діяльності щодо підготовки до процесу навчання: визначення завдань навчального заняття, засобів мотивації навчально-пізнавальної діяльності студентів, змісту навчального матеріалу, методів, форм, засобів здійснення контролю.
Сучасні принципи зумовлюють вимоги до всіх компонентів процесу навчання ‒ цільового, стимуляційно-мотиваційного, змістового, операційно-діяльнісного, контрольно-регулювального й оцінно-результативного. Вони утворюють певну структуру основних положень організації навчального процесу.
Насамперед, слід охарактеризувати загальнонаукові принципи викладання. із зазначенням відповідних їм правил навчання, спирання на які необхідне і при навчанні історії.
Зокрема, принцип спрямованості навчання на реалізацію мети освіти, який полягає у тому, що навчання обумовлене потребами суспільства у всебічному і гармонійному розвитку особистості. У психології та педагогіці аргументовано доведена закономірність
єдності навчання, розвитку і виховання. Зважаючи на це, необхідно так проектувати завдання на кожному занятті, щоб в
єдності реалізовувались навчальна, розвивальна і виховна функції навчання; принцип спрямованості навчання на реалізацію мети освіти,а також принципи науковості, зв’язку теорії з практикою, принцип наочності, свідомості й активності, принцип доступності, принцип систематичності й послідовності, принцип міцності та інші.
Слід підкреслити, що у цілому, сучасна методика викладання повинна спиратися не на засвоєння давновідомих істин, а на створення такої атмосфери навчання, за якої студент під керівництвом викладача прагне: опанувати факти, дати, образи, події історії; вміти інтерпретувати історичний матеріал (діалог з
історичним фактом); самостійно здобувати додаткові історичні знання; робити з історичного матеріалу висновки морального характеру, які б безпосередньо стосувалися його життя.
Під час підготовки до другого питання необхідно зважити на те, що доцільно розрізняти два таких фундаментальних поняття як ,,навчальний історичний матеріал” та ,,історичні знання

студентів”.
Навчальний історичний матеріал ‒ це об'єктивна складова
історичної освіти. Це та інформація, яка викладена на сторінках підручників, навчальних посібників або повідомлена викладачем в аудиторії. Така інформація складається з історичних фактів,
історичних понять, історичних концепцій, історичних теорій та
історичних законів.
Знання ‒ це перевірені суспільно-історичною практикою результати процесу пізнання. Знання знаходять своє відтворення у фактах, уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях та історичних законах.
Отже, історичні знання‒це сукупність відкритих історичних наукових фактів та сформованих на їх основі уявлень, понять, суджень, умовиводів, концепцій та теорій. Спеціально відібрані відповідно до вікових особливостей і завдань навчання історичні знання в методиці навчання отримали назву навчального
історичного матеріалу.
Слід зазначити, що історичні знання мають дві сторони ‒
змістовнута процесуальну.До складу змістовної сторони
історичних знань входять уявлення і поняття. Процесуальна сторона складається з суджень та умовиводів. Саме завдяки судженням і умовиводам навчальний історичний матеріал перетворюється на історичні знання. На відміну від навчальної
інформації, факти і поняття, які входять до складу історичних знань, повинні бути належним чином осмислені, тобто суб'єктивізовані за допомогою суджень та умовиводів.
Необхідно охарактеризувати ще одну важливу складову частину історичних знань студентів ‒ історичні образи, специфіка яких полягає у тому, що органами чуття студенти повинні сприймати історичне минуле. Зробити це звичайним шляхом, тобто так, як це має місце в інших навчальних дисциплінах, абсолютно неможливо. Тому в процесі навчання
історії діяльність викладача повинна бути спрямована, насамперед, на створення історичних образів.
Важливо назвати і охарактеризувати наступні рівні знань: репродуктивний, конструктивний і творчий.
Розрізняють певні якості знань: правильність, повнота, усвідомленість, дієвість, системність, міцність.

Необхідно зазначити, що історичний матеріал розподіляють на фактичний та теоретичний.
Основу фактичного матеріалу складають безпосередньо факти, які систематизуються та узагальнюються в подіях, явищах
і процесах.
Історичний факт ‒найдрібніша одиниця історичних знань, знання про минуле, достовірність якого доведена історичною наукою. Специфікою історичного факту є його неповторність і невідтворюваність.
Історична подія ‒ сукупність взаємопов'язаних історичних фактів, що характеризують обмежений у просторі й часі логічно завершений фрагмент минулого.
Розрізняють прості і складні події.
Історичне явище ‒комплекс ознак аналогічних історичних фактів, які мали місце на певній території протягом історичного періоду і певною мірою його характеризують. Історичний процес
‒ланцюг взаємопов'язаних у часі причинами і наслідками подій.
Історичним процесом є християнізація Русі.
Важливо також зазначити, що у методиці визначаютьголовні
та неголовні факти і вказати, на що слід повинен звертати увагу викладач при доборі фактів.
На основі ознайомлення з фактами у студентів виникають уявлення. Уявлення ‒ це чуттєвий образ історичної дійсності.
Вони утворюються опосередкованим шляхом: через наочні образи та слова (усно ‒ виклад викладачем навчального матеріалу або писемно ‒ текст підручника, історичного джерела тощо).
Одним з провідних способів формування уявлень вважається виклад викладачем навчального історичного матеріалу, який здійснюється за допомогою розповіді та опису.
Необхідно вказати, що розрізняють чотири видирозповіді: сюжетну, образну, конспективну та інформативну. Необхідно їх охарактеризувати.
Так жеслід охарактеризувати види описів: картинний, аналітичний та портретний.
Крім цього, російський методист М.Студенікін виділяє ще низку нестандартних прийомів вивчення головних фактів, пов'язаних зі створенням ефекту присутності,
‒ це: персоніфікація, драматизація, уявна подорож, інтерв’ювання

персонажів та рольова гра.
Розкриваючи другу складову історичного матеріалу, слід зазначити, що теоретичний матеріал‒ це вид історичних знань, загальноприйнятих в історичній науці, поняття, судження, умовиводи, оцінки та висновки.
Теоретичний матеріал засвоюється двома шляхами: засвоєння теоретичних положень у готовому вигляді і самостійне здобуття теоретичних знань за допомогою сформованих умінь.
Перший шлях реалізується за допомогою прийомів: пояснення, доведення, розмірковування, порівняльної та узагальнювальної характеристики.
Необхідно
їх охарактеризувати.
Важливо зазначити, що напрямком роботи викладача
історичних дисциплін є формування історичних понять, які є відтворенням історичних подій, явищ і процесів у їх найістотніших зв'язках і відношеннях.
За змістом історичного матеріалу розрізняють наступні поняття: економічні, суспільні, політичні, духовно-культурні.
За ступенем узагальнення розрізняють поняття: частковоісторичні, загальноісторичні, соціологічні.
Слід розкрити індуктивний та дедуктивний шляхи формування понять у методиці викладання історії.
Доцільно назвати головні умови успішного формування понять у методиці навчання історії.
Розкриваючи третє питання, слід зауважити, що методика викладання історії у вищій школі має свої особливості і відмінності від методики викладання історії у середній школі.
Виходячи з того, що магістранти під час навчання у бакалавраті оволоділи основами теорії та методики навчання історії, і отримали певний досвід викладання у загальноосвітньому навчальному закладі під час безперервної і виробничої практики у курсі ,,Методика викладання історичних дисциплін у вищій школі” головні наголоси зроблено на теоретичні та нормативні відмінності викладання у вищій школі та специфіку організації навчання студентів.
Необхідно виділити і охарактеризувати дві групи особливостей цього предмету: 1) відмінності методики навчання

історії від методик навчання інших предметів, що вивчаються у вищій школі; 2) особливості методики навчання історії у вищій школі порівняно з загальноосвітньою.
Перша група відмінностей випливає із специфіки історичних знань, яка виявляється у тому, що: на відмінну від природничих наук, в яких факти встановлюються дослідним шляхом, в історії повторення історичного факту виключено, тому вони (факти) встановлюються за різноманітними свідченнями про них
(історичні джерела), і тому вони є завжди суб’єктивними, частковими за своєю повнотою і відносними за своєю вірогідністю.
Друга група особливостей полягає у відмінності між історією у вищій і середній школах, які випливають з того, що історія з однієї сторони є дослідницькою наукою, а з другої – навчальною
(дидактичною) продукцією. Вони мають різне тлумачення: наукова історія, якої навчають у вищій школі, покликана реконструювати минуле наближаючи нас до істини, а шкільна
історія – на основі знань про минуле – виховати законослухняного і лояльного громадянина. Через це в історичній науці та шкільній історії існують дещо різні підходи й акценти: в
історичній науці факти визначаються за історичними джерелами, вони піддаються критиці й аналізу. У шкільній історії факти
існують як певна данність і лише головні з них іноді підкріплюються джерелами для підсилення їх значущості та надання більшої достовірності.
Історія як наука оперує всім масивом історичних фактів, проте шкільна історія її ретельно відбирає відповідно до визначеної мети та вікових особливостей учнів. Сам факт береться як абсолютно вірогідний без усіляких суб’єктивних нашарувань. Як наслідок: шкільна історія позбавлена полемізму і сумніву. Шкільна історія слугує засобом долучення молодого покоління до історичної пам’яті народу, через це вона, з одного боку, є консервативнішою за наукову історію і довше зберігає усталені погляди на ті чи інші події; з другого боку – більше зорієнтована на сьогодення, на пошук у минулому способів вирішення актуальних проблем, тому в ній яскравіше знаходять відображення нові інтерпретації.
Слід також звернути увагу на те, що шкільна історія дуже

часто поєднує в собі застарілі історичні концепції і нові оцінки окремих подій, явищ і процесів; оскільки шкільна історія напряму пов’язана з історичною свідомістю, яка є складовою політичної свідомості, шкільна історична освіта більше за
історичну науку та вищу історичну освіту зазнає спроб впливу з боку різноманітних політичних сил, які через зміни у програмах і підручниках намагаються інтерпретувати ті чи інші історичні події, подаючи у вигідному світлі певні партії та рухи, намагаючись тим самим підвищити рейтинги їх сучасним послідовникам; на відміну від історії у вищій школі, де матеріал подається, враховуючи різні погляди на проблему та
інтерпретації подій, шкільна історія має справу вже з виваженим матеріалом, за яким у суспільстві досягнуто консенсусу і лише у старших класах припускає ознайомлення з різними поглядами вчених і політиків на історичні події, явища та процеси; оскільки основна маса учнів навчаючись у школі, озброюється знаннями, що стають підґрунтям їх історичної свідомості, більше до систематичного курсу історії не звертаючись, ці знання мають бути міцними.
Крім специфіки історичних знань, якими опановують студенти у ВНЗ, своєрідність методики навчання історії вищої школи полягає в тому, що вона має озброїти молодих людей методами наукового пізнання (загальнонауковими, специфічно-
історичними та міждисциплінарними).