Культура Скіфів на теренах України
У VII-III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідіниніїв вважає, що формування скііфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII-VII ст. до н.е.
У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н. е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі).
І хоч у рамках скіфського племінного союзу проживали не тільки власне скіфи, а й інші племена та різноплемінні групи, які відрізнялися від скіфів за походженням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіф'ю».
Скіфська культура — це синкретичний культурний феномен, який утворився внаслідок поступової і тривалої міграції на захід іранських кочових племен з Центральної Азії, які асимілювали культури передньоазійських та причорноморських народів (серед яких теж було немало іраномовних). Але ця асиміляція не була повною, тому населення скіфського царства (а саме цим племенам на території України вдалося перетнути межу державотворення) не було ані етнічно, ані культурно однорідним, на що вказував ще Геродот. Ймовірніше, що у складі кочової людності, яка потіснила кіммерійців, були й ірано-арійські племена, й угро-фінські, й, можливо, тюркомовні, а зустріли вони у степах та лісостеповій зоні Східної Європи праслов'ян, балтів, що виділилися з праслов'янської єдності, угро-фіннів, іранців, іллірійців, фракійців. У VII ст. до н. є. тут з'явилися грецькі колонії, які мали величезний культурний вплив на скіфів. Царські скіфи, які й витіснили кіммерійців та утворили державу, найімовірніше були іранцями.
Ведення господарства
У VII - VI ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщинного ладу. Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало.
У скіфів - кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовиків.
У скіфському суспільстві VII - VI ст. до н. е. вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників - кочових скотарів і осілих землеробів - виділялася родоплемінна .знать (іродові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.
Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям - «царям», які очолювали скіфське військо під час походів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверджувалися народними зборами.
Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.
Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіїльстіаі, .війна окіфів з військами перського цари Дарія І у 514-513 рр. до н. е.
Згідно з Геродотом скіфські племена, що вступали у боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угрупувань. Кожну з них очолював свій військовий вождь - «цар». Один з них на ім'я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді.
Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарією І влада «царів» і військово -дружинної знаті .
У підсумку на і рубежі VI-IV ст. до н. е. у Скіфії, як вважає ряд скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших «царів» і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 40 р. IV ст. до н. е. зумів об'єднати під своєю владою майже всю країну - від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике укріплене поселення - Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до 'н. е. з македонським царем Фіїліппом II закінчилася поразкою і смертю Атея.
Незважаючи на загибель Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало з IV до III ст. до н. е.
Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н. е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський ('неподалік від сучасного Сімферополя) - з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму .досягає у II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами.
Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займали орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, .рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.
Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової нерівності й соціальної диференціації.
Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися «найблагоррднішими, що користувалися найбільшим майном», і про скіфську бідноту, яка належала до «найнижчого походження».
Унаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я.
У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.
Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.
У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення становили вільні ремісники і торговці.
Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів - військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби і т. ін. Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.
Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські». У таких курганах археологи виявили силу-силенну золота й дорогоцінностей, дорогу кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з «царськими» курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.
Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.
Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.
Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв'язаний у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато .різних .важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у III-II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II ст. до н. е. - Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і зов'нііішня політика. Так, дипламатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський правитель. Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, поряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам'яному мавзолеї.
Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управліійня. Я'к і у багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів правителя, а з іншого - йото особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н. е. - 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під владою Скілура і його синіїв з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за одними даними, шістьдесят, за іншими - вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові поімічники правителя входили до складу царської ради.
Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно з інтересами правничої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом, уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й особливо від елеїнів. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася, безписемною, тому і фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд із звичаєм досить рано з'являється й інше джерело права - правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися групи населення, які жили на основі своїх законів. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на південь від Прип'яті.
Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, повозки з пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на. землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями.
Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу і т. ін. Звичайно договори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.
Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Рахування родоводу велося по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша жінка займала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила як майно в спадщину до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна і право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем батьківського господарства.
Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважалися злочини проти царя (замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу). Злочином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відступ від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного.
Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи (вбивство, перелюбство, ображання).
Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста.Можна гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального процесу. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснювався слідчий процес.
Найбільш виразно скіфське мистецтво представлене в так званому "звіриному стилі", характерному зображенням реальних та фантастичних тварин у русі, фізичній та емоційній напрузі. Цей стиль, присутній у багатьох народів індоіранського походження, у скіфів набув найбільш мистецьких форм. Тварини та люди зображені не статично, як це було звично для інших народів, а немов живі – в динаміці напруження, руху й боротьби. На території України знайдено величезну кількість прикрас, зброї, дзеркал, кінської збруї, оформленої в цьому стилі. Скіфський "звіриний стиль" в мистецтві справив значний вплив на мистецтво народів Східної та Центральної Європи – кельтів, фракійців, готів та ін. Навіть греки Північного Причорномор'я починають масове виробництво ювелірних прикрас у скіфському стилі.
"Звіриний стиль" залишив надзвичайно сильний слід в оригінальному мистецтві Київської Русі, проіснувавши протягом усієї історії цієї держави. Мистецтво Київської Русі зазнало потужного впливу скіфського, а також сарматського мистецтва. Для Чернігова зображення у "звіриному стилі" навіть стало символом сучасного міста. Особливо рельєфно "звіриний стиль" було представлено у будівлях Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, а також на знаменитих пластинчатих браслетах, широко розповсюджених за часів Київської Русі. На цих браслетах зображені типові персонажі скіфської тематики в "звіриному стилі" – птахи, собаки з крилами, барси, грифони тощо. Характерні зображення птахів – майже точні копії скіфських аналогів, присутні у пам'ятках Київської Русі через більш ніж тисячу років після скіфів. Це й не дивно, адже сучасна територія України включає в себе практично всю територію Великої Скіфії (держави, що існувала в VII–III ст. до н. е.) та всю територію Малої Скіфії у Криму й Нижній Наддніпрянщині (ІП ст. до н. е. – IV ст. н. е.).
Найбільш високорозвиненим у скіфів було зброярство, ювелірне ремесло, гончарство, ткацтво з льону.
За фізичним типом скіфи були європеоїдами, тобто мали звичну європейську зовнішність. Вони носили широкий, вільний одяг, зокрема шаровари, підстригали волосся "в кружок", тобто "під горщик".
З V ст. до н. е. скіфи переходять до класичного містобудування, хоча на слов'янських землях Великої Скіфії міста-фортеці існували й до того. З V ст. до н. е. ремісничою столицею Великої Скіфії стає Кам'янське городище (поблизу м. Кам'янка-Дніпровська на Запоріжжі). Загальна площа міста становила 12 квадратних кілометрів. Частину цього городища нині затоплено водосховищем. Кам'янське городище було оточене двома рядами валів і ровів, а також стрімкими урвищами над ріками Дніпром і Конкою. Основним заняттям мешканців міста було забезпечення скіфів металевими виробами, насамперед зброєю, а також ткацтво й гончарство.
З кінця III ст. до н. е. столицею Малої Скіфії стає місто Неаполь Скіфський (сьогодні на околиці м. Сімферополя в Криму). За архітектурою Неаполь Скіфський практично не відрізнявся від сучасних йому значних грецьких міст. За часів Малої Скіфії у Криму та на Нижньому Дніпрі заснована ціла мережа скіфських міст та фортець, зокрема Хаб, Палакій та ін. Скіфи також використовували для господарства та оборони міста, відвойовані у Херсонеса. Зокрема, у II ст. до н. е. скіфи захопили херсонеську фортецю Чудову Гавань (нині на території смт. Чорноморське в Автономній Республіці Крим) та Кер- кинтиду (нині на території м. Євпаторії).
До семи найвидатніших мудреців світу греки зараховували єдиного не- грека – скіфського мудреця Анахарсиса (VI ст. до н. е.). Йому за античних часів навіть приписували винахід якоря і гончарного кола. Анахарсис мандрував Грецією в VI ст. до н. е. До сьогодні дійшло близько 50 його коротких висловів, загалом же він написав 800 віршів. Відомо, що в III ст. до н. е. його вислови навіть завчали напам'ять грецькі школярі. Про Анахарсиса з великою пошаною згадують Цицерон, Плутарх та багато інших античних діячів і філософів. У своїх висловах Анахарсис представляється як людина, що вважає багатство за марноту, вірить у Бога й безсмертя душі, вважає природний порядок речей найкращим, найвище цінує свободу. Скіф пише, захищаючи своє походження: "Елліни – мудрий народ, але ні в якому разі не мудріший за варварів, у яких боги не відняли здатності пізнавати прекрасне... Ознаки дурості, як і ознаки розуму, у варварів і еллінів одні й ті ж самі". Також в Афінах був знаменитий скіфський мудрець і лікар Токсаріс, який, на відміну від Анахарсиса, походив не з царського роду, а з простих скіфів. Також один із найзнаменитіших ораторів античного світу, політичний діяч Греції Демосфен (384-322 pp. до н.е.) мав змішане греко-скіфське походження.
Тісно спілкуючись із греками та іншими народами, скіфи захищали свою самобутність від іноземних впливів. Зокрема, в V ст. до н. е. скіфи підняли повстання проти свого царя Скіла, сина царя Аріапіта й гречанки, за те, що той переймав грецькі звичаї. Скіл збудував для себе в Ольвії палац і місяцями усамітнювався там, залишаючи скіфське військо за містом. У місті він брав участь у так званих "вакханаліях" – служіннях грецькому божеству Вакху, які супроводжувалися танком і "вакхічною" поведінкою, немов у божевільних. Скіфи вважали, що не може існувати божество, яке робить людей божевільними. Дізнавшись про вчинок царя Скіла, скіфи скинули та згодом стратили його.
Греки характеризували скіфів досить позитивно, особливо у порівнянні з іншими "варварами". У багатьох грецьких філософів та в громадській думці стародавньої Греції сформувалися стійкі погляди щодо "чесних, незіпсованих" скіфів, "найсправедливіших із людей". Грецький історик Ефор у IV ст. до н. е. пише, що скіфи "перевищують усіх людей у справедливості". Ефор описує скіфів як народ, що утримав недоторканими добрі, справедливі звичаї, втрачені греками. Відомо, що за його часів в Афінах із скіфів набирали поліцейських- лучників для підтримання порядку в місті.
Апостол Ісуса Христа Павло в "Посланні до колосян" у І ст. н. е. писав, що в християнстві немає ні елліна, ні юдея, ні варвара, ні скіфа, засвідчивши виокремлення в античному світогляді скіфів від решти "варварських" народів.
Влада скіфського царя була спадковою і належала родові паралатів (або царських скіфів). Така система правління збереглася на території України до часів Київської Русі, де великокняжа влада вважалася власністю всього роду Рюриковичів. Цим Україна відрізнялася від Західної Європи, де володар вже сам по собі вважався легітимним джерелом влади. Скіфський цар постійно об'їжджав свої володіння з метою збору данини й тривалий час мешкав у своїх підданих. Такі традиції здійснення державної влади тривали тисячоліттями. Так само робили й перші київські князі, вирушаючи за даниною в "полюддя".
У скіфів існував звичай побратимства, яке скріплювали особливим обрядом, що передбачав змішування крові й вина, "освячення" зброї тощо. Цей звичай дожив до часів Київської Русі (зокрема, відомо, що київський князь Святослав Завойовник мав побратимів) та повнокровно проіснував в Україні аж до часів козацтва. Обрядовість козацького побратимства в цілому відтворювала скіфський звичай, описаний античними істориками.
Скіфи використовували на письмі переважно грецьку мову. На скіфських монетах із зображеннями скіфських царів їхні імена підписано грецькими літерами. На сьогодні збереглося понад двісті власних слів скіфської мови. Ця мова мала низку цікавих особливостей. Так, у скіфській мові не було звука "ф", точніше, він читався як "хва". Також існував характерний фрикативний звук "г", що виокремлює українську серед більшості інших слов'янських мов. У скіфській мові часто вживалися звуки "дж" і "дз", а також був присутній "ікавізм" – поширення літери "і" в коренях слів. Названі властивості вповні представлені в українській мові.
Спільне співжиття іранських народів та предків слов'ян, співжиття скіфів і слов'ян у межах Великої Скіфії зумовило наявність багатьох слів, спільних для скіфів та слов'ян. Це, зокрема, такі древні слова, як "Бог", "рай", "святий", "ящір", "див", "дощ", "гадати", "хорт", "синій", "хвала", "волос, ворс", "собака", "меч", "ячмінь", які є в індоіранських мовах та в українській мові.
Оскільки предки українців мали найдовшу історію взаємодії зі скіфами та іншими іраномовними народами, в українській мові існує чимало слів скіфського походження, яких немає в інших слов'янських мовах: "жати", "стерня", "збіжжя", "хата", "степ", "ненька", "гуня" (вовняна одежа), "питає", "страва", "брама", "варта", "гарний" тощо.
Багато власних назв в Україні мають скіфо-сарматське походження. Це стосується всіх річок з коренем Дн-, Дон-, Рос- тощо (Дніпро, Дністер, Дон, Донець, Дунай, Рось, Росава тощо). "Дон" сарматською мовою означає "вода". Від цього ж кореня й назви рік Дніпро, Дунай, Дністер, Донець тощо. Грецька назва Дніпра "Борисфен" походила від скіфського слова "варос", що праіранськими мовами означає "широкий". Давня назва Азовського моря "Меотида" походить від індоіранського слова "шаі" – "мати". У давнину Азовське море розглядали як "матір" Чорного моря.
Назва міста Керч походить від індоіранського слова "krka" – "горло", "протока". Ця назва також була занесена сарматами на узбережжя Хорватії, де є острів і ріка з такою ж назвою. Імена царів скіфів Скіл і Скілур, найімовірніше, походили від слова "сокіл", який був символом царської влади в іраномовних народів.
Головними божествами скіфів були Палай і Табіті. Пряме відношення до скіфського Папая має український казковий персонаж, який зберігся досі у фольклорі – Бабай. Назва Табіті зв'язана з іранським коренем "tap" – "горіти", звідси походить одне із значень слова "топити" – "підтримувати вогонь". Божеством війни у скіфів був Арес (Ярес), якому в кожній області Скіфської держави створювали гігантські святилища з хмизу й деревини, увінчані стародавнім мечем.
Існують достовірні дані про поширення християнства серед скіфів. Зокрема, численні античні твердження свідчать про те, що апостол Андрій проповідував у Скіфії і "пом'якшив проповіддю скіфів". Тож, діяльність апостола Андрія у Скіфії була успішною. Церковні письменники III–IV ст. називають скіфів серед народів, де прийнялося християнство. За деякими античними даними, апостол Андрій дійшов по Дніпру "доки Борисфен судохідний".
У подальшому скіфська культура в цілому дуже швидко елліні-зувалася. Це, зокрема, позначилося на мистецтві: змінюються сюжети, вдосконалюється техніка. Звіриний стиль з часом поступається сюжетам з побуту скіфів. Неперевершеним взірцем цього періоду є золота пектораль з кургану Товста Могила (IV ст. до н. е.), на якій зображено впорядкований Всесвіт, у якому мирно живуть люди (звичайно, скіфи-скотарі), оточений хаосом, у якому хижаки роздирають копитних тварин.
Отже, канонічність і традиційність скіфської культури, які базувалися на значній активності іранських релігій, світогляді завойовника поступово поступилися синкретизму. Спочатку це проявилося у тих видах мистецтва, які протоскіфам були не відомі: ювелірна справа, мистецтво художньої обробки металу тощо. Запозичуючи спочатку технологічні прийоми обробки матеріалів, скіфи поступово сприймали нові культурні норми, міфологеми та ін. Але інші риси цієї культури — образність і символізм — залишилися незмінними. Відданість старим звичаям, віруванням, міфам, моральним та іншим нормам, поєднаним з новим культурним досвідом, отриманим у Передній Азії та на Кавказі, дозволили створити неперевершені мистецькі зразки неповторного звіриного стилю. Притаманна усім кочовим культурам тенденція до відкритості культури та вплив давньогрецької культури зумовили створення не менш довершених зразків елліно-скіфського мистецтва. Отже, обидві культурні тенденції були плідними. В усякому разі скіфи, безсумнівно, сприяли активізації культурного обміну між цивілізаціями Далекого Сходу, Індії, Ірану, Передньої Азії та Східною Європою.
Скіфська культура, що відзначалася яскравою експресивністю та самобутністю, здобула місце в колі розвинених культур стародавнього світу. Греки й римляни, відокремлюючи скіфів від решти "варварських" народів, тим самим визнавали їхню культурну розвиненість. Культурні досягнення скіфів, зокрема елементи скіфського "звіриного стилю", були успадковані Київською Руссю та її прямим спадкоємцем – Україною.У подальшому скіфська культура в цілому дуже швидко елліні-зувалася. Це, зокрема, позначилося на мистецтві: змінюються сюжети, вдосконалюється техніка. Звіриний стиль з часом поступається сюжетам з побуту скіфів. Неперевершеним взірцем цього періоду є золота пектораль з кургану Товста Могила (IV ст. до н. е.), на якій зображено впорядкований Всесвіт, у якому мирно живуть люди (звичайно, скіфи-скотарі), оточений хаосом, у якому хижаки роздирають копитних тварин.