ГІТАРНЕ ВИКОНАВСТВО В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ
Корлякова Оксана (магістрантка, 1 курс)
Науковий керівник – канд. мист., доцент І. М. Власенко
Підвищення інтересу до гітари як професійного і аматорського інструменту, що спостерігається в останні роки, зумовлює різні підходи до звуковидобування. Якщо аматори використовують гітару як інструмент, акомпануючий співу, то у професійній музиці гітара трактується різноманітно. Вибір способів звуковидобування на гітарі залежить як від функціональних характеристик виконавства, так і від типу інструменту [4]. Зазначена складність завдань потребує від виконавця доброї обізнаності щодо можливостей інструмента у їх співвіднесеності з конкретними історичними показниками виконуваної музики.
Мета роботи – простежити основні віхи розвитку гітарного виконавства в його методичній оснащеності.
Історія розвитку виконавства на гітарі, технологічно наближеної до сучасної, бере свій початок у Середньовіччі, хоча інструменти подібні до гітари були відомі ще у VIII–VII ст. до н. е. Предки гітари прийшли до Європи з Єгипту і Месопотамії. На думку дослідників, прототипами гітари є давні музичні інструменти, такі як ассиро-вавилонська кефара та єгипетська кіфара. Ці ранні інструменти найчастіше мали чотири струни. Хоча фізично вони не дійшли до нашого часу, можна судити про них через зображення в розписах східних пам’яток культури та ілюстраціях середньовічних рукописів, кам’яні рельєфи у церквах і соборах римської і середньовічної епох [2].
У країнах Середнього Сходу ще до нашої ери був поширений інструмент кіфара. У 1 тис. нашої ери в європейських країнах Середземномор’я поширилася латинська гітара, споріднена с кіфарою. За конструкцією і звучанням вона нагадувала сучасну класичну гітару. При грі на ній використовувався прийом виконання щипком. Була поширена також мавританська гітара, яку в Європу завезли араби [2].
У період пізнього Середньовіччя (15 ст.) центром розвитку мистецтва гри на гітарі стала Іспанія. На той час гітара мала 5 парних струн натягнутих кілками, розташованими на довгій голівці (так звана п’ятирядна гітара). Також в Іспанії з’являється інструмент віуела, який вплинув на будову та звучання сучасної класичної гітари.
Найбільш наближеним до гітари інструментом стала ренесансна лютня. Її ріднить з гітарою тембральне забарвлення і основні технічні прийоми звуковидобування. У добу ренесансу лютня отримала багатий репертуар та розвинені технічні можливості, які суттєво перевершували тогочасну гітару. Гітарі ж тоді відводилась другорядна роль, оригінальних композицій для гітари майже не було, вона використовувалась як акомпануючий інструмент. В основному для гітари створювалися серії танців, записані за допомогою буквеної табулатури. На сьогодні чимало нотних записів старовинних творів, написаних для лютні, віуели, ліри, доступні і для виконання на класичній гітарі.
Починаючи з епохи Відродження, музиканти починають спеціально аналізувати звуковидобування на гітарі, прийоми та способи гри. Чи не першим, хто приділив увагу теоретичним основам розвитку гітарного мистецтва, був каталонець Хуан Карлос Амат (1572–1642): принаймні його трактат «Іспанська гітара» (1596) на наш час є першим збереженим документом із аналізованої теми. У своїй праці Х. Амат розглянув питання технології гітарного виконавства. Ця праця неодноразово перевидавалась аж до ХІХ ст., що свідчило про значущість її спостережень для музикантів. У трактаті Х. Амата надавалися відомості про п’ятирядну і чотирирядну гітари, а також шестирядний інструмент бандолу, споріднену з гітарою [1, с. 40]. Зазначимо, що чотирирядна версія інструменту виявилася перехідною від віуели до власне гітари. Ще у 1555 р. Х. Бермудо описував перетворення віуели в гітару шляхом знаття першого і шостого ряду струн. Чотирирядна гітара стала дуже поширеною в ренесансному музикуванні. Саме для неї було створено низку п’єс М. де Фуенльяни – видатного композитора і віуеліста Відродження (шість фантазій, інтабуляцію Crucifixus, дві п’єси для гітари і голосу).
З середини 17 ст. у Франції, а потім і в інших країнах Європи починається період розквіту гітари та гітарної музики. Так, для короля Людовика XIV було запрошено відомого італійського педагога і музиканта Франческо Корбетту (1615–1681), який давав уроки гри на гітарі та створював композиції для цього інструмента. Ф. Корбетта значно оновив способи звукоутворення на гітарі, сполучивши загальну струнну і власне щипкову фактури. Цікаво, що як виконавець Ф. Корбетта йшов не від лютневої манери (взагалі не грав на лютні), а рухався власним шляхом. Він став створювати для гітари не танці, а складну серйозну музику. Завдяки визнаності майстерності Ф. Корбетти аристократичними колами Європи гітара перетворилася з народно-аматорського на професійний інструмент. Піднесення статусу гітари наголошується в назві серії книг Ф. Корбетти «Королівська гітара» (1671). Тут містяться цінні спостереження як про сольне гітарне виконавство, так і про специфіку гітари як супровідного інструменту.
Наступне покоління представлене іменами гітаристів Робера де Візе (1658–1725) та Гаспара Санса (1640–1710). Робер де Візе – учень Ф. Корбетти, придворний гітарист. Гра характеризувалася віртуозністю, що розвивало погляди Ф. Корбетти на високі виконавські можливості гітари. Перший збірник гітарних п’єс Р. де Візе був присвячений Людовіку XIV і складався з шести сюїт. Цей факт засвідчив тенденцію опанування гітарною музикою багатоскладових форм.
Гаспар Санс – іспанський гітарист, священик, композитор, педагог, який створив працю «Керівництво по грі на іспанській гітарі». Об’єднання в одній книзі теоретичної і практичної частин мало особливий інтерес для виконавців. Завдяки високому рівню рекомендацій та широкому музичному репертуару Г. Санc впродовж більш ніж століття утримував перевагу над іншими композиторами іспанської школи.
Гітара впевнено завойовує своє місце на естраді у 18 – першій половині 19 століть. Технологічне удосконалення інструмента, зокрема заміна подвійних струн одинарними та додаткова шоста струна створювало гарні умови для розвитку гітарної творчості [2]. Помітний вплив на гітарне виконавство справив трактат Ф. Моретті «Правила гри на шестиструнній гітарі» (1792), який наголошував художній аспект виконавства, але в ньому була представлена і технологія гри. Ф. Моретті побачив у гітарі великий потенціал виразності, що дозволило надалі здобути статус концертного інструменту. Праця Ф. Моретті справила помітний вплив на методичні погляди Ф. Сора, Д. Агуадо та ін.
Нові прийоми, способи гри, віртуозні технічні знахідки знайшли своє відображення у творчості першого романтика – геніального Нікколо Паганіні. Він вважав за можливе виконати на гітарі все, що виконувалось на скрипці. У творчості Н. Паганіні багато творів, в яких переплітаються ці два інструменти, що, безумовно, збагачує репертуар [3, с. 387].
Вагомий внесок у розвиток прийомів та способів гри зробив гітарист і композитор Фердинанд Сор [3, с. 388]. Виконавська постановка інструмента, нові елементи техніки виконання, прийоми та способи гри знайшли відображення у його «Школі гри для гітари», яка є актуальною і сьогодні. Ф. Сор довів необхідність перпендикулярного положення пальців на грифі, уперше звернув увагу на питання технології нюансів та тембру. Одним із недоліків його методу було заперечення нігтьового способу звуковидобування, який використовують сучасні гітаристи. Не дивлячись на це, школа Ф. Сора займає ключове місце в історії гітарного виконавства.
На початку 19 століття з’являється «Школа гри на гітарі» Діонісіо Агуадо – іспанського композитора і гітариста. Для вдосконалення техніки виконання він рекомендував спеціальні етюди, розраховані на кожний вид техніки. У 1819 р. була видана його праця «Зібрання етюдів», також Д. Агуадо ввів техніку флажолетів, яка сьогодні є невід’ємним прийомом гітарного виконавства.
Отже, на межі 18–19 століть з’являється ціла плеяда гітаристів класичної епохи: Ф. Каруллі, М. Каркассі, Ф. Сор, Л. Леніані, Д. Агуадо, М. Джуліані. Зараз ці композитори шануються як беззаперечні авторитети, засновники школи гри на класичній гітарі [5]. У ХІХ ст. починається адаптація для сучасної гітари старовинних лютневих творів. Біля витоків цієї справи стояв французький гітарист Наполеон Кост. Наближення гітари до романтичної музики побутового призначення відбулося завдяки Йоганну Мерцу, творчість якого порівнюють з Ф. Мендельсоном у фортепіанній музиці. Майстер не тільки створював п’єси, але і переклав для гітари ряд пісень Ф. Шуберта. Одночасно Й. Мерц був і віртуозним виконавцем на шестиструнній і десятиструнній гітарі.
У другій половині 19 ст. інтерес до гітари дещо знизився у зв’язку з пожвавленням розвитку оперного виконавства. Але наприкінці століття розпочалося відродження інструменту, пов’язане з іменем Франциско Ешеа Тарреги. Він став засновником нової школи гри на гітарі. Багато в чому метод Ф. Тарреги побудований на школі гри Ф. Сора, але він значно розширив арсенал технічних прийомів, які дозволили гітарі виконувати художні завдання відповідно до свого часу.
За століття розвитку виконавства на гітарі, з’явився багатий сольний репертуар для цього інструменту, виконуються також і перекладення для інших інструментів. Завдяки вдосконаленню інструментарію змінювалася технологія виконання, збагачувалися прийоми звуковидобування. Все це дозволило гітарі зайняти гідне місце в царині музики і вивести її на професійний рівень, залучити до своїх лав мільйони шанувальників.
Література:
Бурханов А. Г Неизвестное о «твореньице» Хуана Карлоса Амата, испанской гитаре, бандоле и многом другом. Старинная музыка. 2012. № 3–4 (57–58). С. 38–60.
Глущенко О. Історія гри на гітарі. URL : https://serenada.in.ua/uk/bloh/statti-pro-hitari/89-istoriya-hry-na-hitari
Дроздова Е. О. Преемственность в истории гитарного исполнительства. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2018. № 3. С. 386–390.
Михайленко М. П. Методологія виконавської майстерності гітариста. Київ–Рівне : Книга, 2009. 241 с.
Сомик О. М. Історія становлення музичного інструменту класична гітара в контексті європейської музичної культури. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2017. Вип. 49. С. 277–279.