Феноменологія – напрям у філософії, націлений на інтроспективне вивчення досвіду свідомості, що пізнає і виділення в ньому сутнісних рис.З’явилася на початку XX-го ст. у боротьбі філософії та психології за строго науковий метод, її засновник – німецький мислитель – Едмунд Гуссерль. Феноменологія (грец. phainómenon- "те, що з'являється" і lógos – слово, вчення) – буквально означає вчення про феномени – сенси предметів і подій, які виникають в свідомості(у розумінні Гуссерля).Вона в цілому досліджує значення і смисл. Це «строго наукова філософія» про феномени свідомості як про «чисті сутності (ейдоск), що створюють світ ідеального буття». Реальні "екзистенції" (існування), речі, факти, відомості тут навмисно вилучено ("взято в дужки"). Психологія як теорія психічного розглядає феномени як вони постають, як акт усвідомлення, думка, вияв. Суть предмета феноменології – досягнення чистих істин, додосвідних значень, які реалізуються в мові і психологічному переживанні. Завдання феноменології – розкрити сенс предмета, що затьмарений думкою, неточним словом, неправильною оцінкою. Для цього необхідно відмовитись від натуралістичних установок, що протиставляють буття свідомості.
Феноменологічна редукція – прийом обґрунтування, ідеалізації, процедура, що полягає в тому, щоб послідовно викоренити "природну установку" свідомості і направити всю увагу на саму ж свідомість, на її "чисту" структуру, звільнивши свідомість від всього емпіричного.
Екзистенціальна психологія – напрям в психології, який виходить з первинності буття людини в світі, зіткнення з яким породжує у кожної людини базові екзистенціальні проблеми, стрес і тривогу таунікальності конкретного життя і досвіду людини, що не зводиться до загальних схем. Зрілій особистості вдається успішно впоратися з екзистенціальними проблемами, а нездатність зробити це призводить до психічних порушень. 4 основних напрями екзистенціальних проблем, шляхи вирішення яких вивчає ЕП: 1) проблеми часу, життя і смерті; 2) свободи, відповідальності і вибору; 3) спілкування, кохання і самоти; 4) сенсу і безглуздя існування.
Екзистенціальна філософія – на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередилась навколо проблеми людини та її місця в світі,проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, намагалась розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.
Екзистенціалізм – філософський напрям, щорозглядає людину як кінцеву істоту, «закинуту в світ», яка постійно знаходиться в проблематичних і навіть абсурдних ситуаціях. Найбільш глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомлення нею власної смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалізму – питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основні проблеми екзистенціалізму: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, часу як характеристики людського буття та ін.
Екзистенція (за С. K'єpкeгopом)– "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє, яка вказує на кінцевість існування, вона є «можливістю бути». Екзістенція – не суть, не щось, дане від природи, зумовлене і незмінне. На відміну від рослин і тварин, людина є те, чим вона вирішила бути.
Екзистенція (за Хайдеггером) означає самобуття людини, оскільки воно відноситься до буття.
Емпиріокритицизм ("критичне дослідження досвіду") – це суб’єктивно-ідеалістична течія, форма позитивізму на другому етапі його розвитку (кін. XIX – поч. XX ст.), філософська система "чистого досвіду", критичний емпіризм, який прагне обмежити філософію викладом даних досвіду при повному виключенні всякої метафізики з метою вироблення природного поняття про світ. Його засновники Мах и Авенаріус розділяють ідею про скасування старої метафізики, про зміну положення філософії в культурі. Е. зберігає основну установку позитивізму на опис позитивного, досвідченого знання, наполягає на необхідності боротьби в науці із засиллям метафізичних підходів, на вилучення з науки таких понять, як "субстанція", "причинність", "матеріальне", "ідеальне". Завдання філософії у встановленні принципів впорядкованості явищ в свідомості дослідника (Е. як різновид самоаналізу суб'єкта, що пізнає).
Герменевтика (від грец. Ερμηνεύειν - тлумачити) – це наука про інтерпретацію тексту, яка звертається до такого компонента пізнання як знак і, відповідно, до тексту як універсального носія знаків, значень і смислу. Герменевтика — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії— з тлумаченням Біблії, у протестантських теологів – з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами. У XX ст. вона набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Методи герменевтики спрямовані на встановлення сутності і значення понять щодо поведінки індивідів. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори Мартіна Хайдеґґера.
У М. Хайдеґґераз мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Хайдеґґера Ханс-Георг Гадамер – засновникфілософської герменевтики. Основні тези Гадамера: 1)інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною; 2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора. В 70–80-ті р.р. 20 ст. нові положення герменевтики сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.
Прагматизм (грец. pragma— справа, дія) – філософське учення, що розглядає дію, доцільну діяльність як центральну, яка визначає властивості людської суті. Його вважають "типово американською" філософією. Представниками прагматизму Ч.С.Пірс (автор терміну), В. Джемс, Д. Дьюї. Прагматизмвимагав наблизити філософію до життя, практики, конкретної життєдіяльності людей, що намітило одну з перспективних ліній філософствування в XX ст.