Давньоруська мова-наскільки давня, та чи дійсно «руська»? Розглянемо більш детально історію, розберемо з якого часу з'явилася дійсно українська мова. Та що говорять сучасні вчені про «давньоруську» мову.
Під терміном «давньоруська» розглядають мову населення Київської Русі. У IX ст.н.е після розпаду праслов'янскої спільноти, утворилися дві групи слов’янських племен північна та південна. Які через певний час у наслідок консолідації об'єдналися в одну східнослов'янську державу Русь. Вони мали спільну територію, мову, спільне економічне життя, але у кожної группи залишалися свої етнічні та діалектні особливості. І після розвалу Київської Русі та татаро-монгольских навалів, окремі частини Русі опинилися в різних державних утвореннях і з того часу почався розпад давньоруської народності на три східнослов'янські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно до цього і єдина давньоруська мова розпалася на три східнослов'янські мови. Отже, згідно з офіційною доктриною, історія українців і їхньої мови почалася не раніше XIV-XV ст. Але є думка, що це не більше, ніж ідеологічний міф.
Думок та доказів щодо утворення української мови, раніше і по сьогодні, дуже багато, але ми розглянемо найпоширеніші.
Український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що українська мова вже існувала в дохристиянські часи, адже колядки про створення світу птахами, а також фольклорні твори та календарно-обрядові пісні говорять, про існування української мови, що найменш у I тисячолітті н.ч.
Найвідоміший представник теорії про мову всіх слов'ян російський академік Шахматов, стверджував що давньоруська мова, це спільний предок української, руської та білоруської мов. Підтримав його і організатор Української академії наук Кримський і стверджував, що давньоруська мова з'явилася задовго до розквіту Київської Русі.
Вчений Кримський вважав, що старокиївський говір – предок української мови, адже виявляє дуже багато українських мовних особливостей.
Академік Булаховський припускав, існування різних східнослов'янських діалектів вже в часи Володимир та Ярослава в X-XI ст.
Держава зі столицею в Києві займала величезну територію, і при тодішньому розвиткові засобів зв’язку мовна й культурна різноманітність окремих місцевостей була природньою.
Академік Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською.
Відомий український учений академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов’янські мови існували нарізно починаючи ще з праслов’янських часів, а для давньоруської мови не можна знайти місця в реальній історії.
Член-кореспондент НАН України Півторака написав статтю в якій стверджував, що давньоруська мова стосується лише писемності, а
розмовний жанр становили місцеві польські діалекти.
Професор Ющук писав «Про походження української мови» де звертав увагу на одні з найдавніших текстів «Ізборники Святослава». Це два збірники творів переважно церковного змісту, копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова з живої мови київського переписувача. Ці слова – українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ століття) зафіксовані українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро.
У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся та багато інших. Це, за словами І. П. Ющука, “суто українські елементи”.
Українські елементи також наявні в знаменитому “Слові о полку Ігоревім” (наприклад, вираз “красною дівицею”). Українські слова фіксуються іншомовними документами, складеними не лише в період Київської Русі, а й ще до її виникнення. Так, візантійський історик Пріск Панійський у 448 році записав почуті в таборі гунів слова “мед” і “страва”.
На українські форми слів у давньокиївському літописі – “Повісті временних літ” – звернув увагу ще в середині ХІХ століття М. О. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, “писавши мовою церковнослов’янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови”.
З усього сказаного можна зробити деякі висновки. Тисячу років тому Київ був великим столичним містом із доволі неоднорідним населенням. Жителі Київщини, мешканці Києва й земель навколо нього спілкувалися слов’янським говором, яку від назви племені полян, до якого належав іще князь Кий, можна назвати полянською. Ця говірка мала численні риси, які дозволяють упевнено вважати її українською. Українські мовні особливості давніх киян яскраво виявляються в текстах часів Київської Русі. Але поряд із тим у Києві складалася й своєрідна наддіалектна “спільна мова”, якою говорили між собою представники різних слов’янських племен, які мешкали в Києві. Розмовна мова Києва часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого – цікавий і важливий предмет для дослідження, який потребує дальшої пильної уваги науковців.