Дівчина з ведмедиком (скорочено) Віктор Петров (Домонтович)

1 2 3

Ім'я файлу: petrov-(domontovych)-viktor-platonovych-divchyna-z-vedmedykom-(s
Розширення: docx
Розмір: 34кб.
Дата: 17.10.2023
скачати
Пов'язані файли:
реферат з соціології.docx
Реферат на тему Залiзодефiцитна анемiя.doc
petrov-(domontovych)-viktor-platonovych-divchyna-z-vedmedykom-(s

Дівчина з ведмедиком (скорочено)

Віктор Петров (Домонтович)
Віктор Петров (Домонтович)

Дівчина з ведмедиком

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розповідь у творі ведеться від першої особи – Іполита Миколайовича Варецького.

І

Якось у листопаді 1922-го до Іполита завітав Семен Кузьменко. Іполит жив у темній, холодній і вогкій кімнаті. Він викладав в трудшколі і мав декілька лекцій у профшколі й технікумі. Побут Іполита бажав кращого. Коли прийшов Кузьменко, Іполит саме смажив ячмінні зерна на каву і варив картоплю. Спочатку Іполит не впізнав незнайомого військового в зеленій будьонівці з п'ятикутною зіркою. Іполит подумав, що це прийшов якийсь завклубу запропонувати йому виступити у військовій частині з лекцією. За лекцію можна було одержати місячний червоноармійський пайок: борошно, олію, сіль, м'ясо, пшоно, сірники, мило...

Іполит не бачив Кузьменка з 19-го року. 1918-го року Кузьменко брав участь у січневому повстанні, 1919-ого року він був головою завкому, куди Іполит входив як представник інженерної секції. Перед приходом денікінців Кузьменка мобілізували на фронт, і з того часу він зник, потрапивши у вир революції. Іполит згадав січень 1918-го року: Семен стояв, вартуючи на розі Глибочиці й Кадетського шосе. Вони з Іполитом палили цигарки, обговорювали становище: з півночі наближався Муравйов, ішли чутки про польські легіони, що нібито незабаром мають встряти в боротьбу за Київ, починали глухо говорити про німців. Згадавши січень 1918-ого року, Іполит пізнав Кузьменка.

Семен приніс велику білу паляницю. У ті напівголодні роки малий учительський заробіток дуже рідко дозволяв Іполиту з'їсти таку паляницю. Кузьменко розповів, що приїхав цими днями до Києва з Туркестану, де начбригом оперував на басмацькому фронті. Тепер, після демобілізації, планує відновити завод, хоч зараз на місці заводу пустка. Кузьменка підтримали у парткомі, і він вірив, що завод буде, а от Іполит сумнівався, бо не було грошей, палива, заліза, робітників, зв'язку з закордонними ринками.

ІІ

У губвиконкомі з прихильністю поставились до думки Кузьменка відновити працю на металургійному заводі. Держплан підтримав проект. На початку 1923-ого почались засідання, що мали розробити план відбудування мертвого заводу. На цих засіданнях Іполит познайомився з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, що приїхав з Москви, як представник Вищої ради народного господарства. То був літній чоловік, грубенький, в золотих окулярах, з сивим волоссям. Тихменєв, киянин, служив у Москві, а родина його жила в Києві. Чоловік мав сивенькі вуса й коротку борідку і виділявся бадьорою життєрадісністю. На одному з чергових засідань Іполит виголосив доповідь про реконструкцію хімічної лабораторії на заводі. Його доповідь Тихменєву сподобалась.

За декілька днів перед закінченням засідань Тихменєв спитав Іполита, чи вчителювання повністю його забезпечує. Від прямої відповіді Іполит спробував ухилитись. Олександер Владиславович сказав, що учительська платня тепер досить незначна і вчителі не ухиляються від приватних лекцій. Іполит зізнався, що в нього педагогічний досвід дуже незначний, в педагоги він потрапив випадково, тільки через те, що припинилася робота на заводі й після закриття йому залишалося або виїхати на провінцію, на поліські торфорозробки, або ж у Києві взятись за викладання. Тихменєв попросив Іполита викладати двом його дочкам деякі предмети і запропонував два червінці на місяць за три півторагодинні тижневі лекції. Іполит погодився, бо розумів, що така платня значна. За ці гроші він сподівався обідати щодня.

IIІ

Стара Тихменєва – Мар'я Семенівна, прийняла Іполита щиро, просто і ласкаво; 18-літня Леся привітливо й стримано, 16-літня Зина з насмішкуватою іронічною бравадою. Після продимленої вогкої печерної кімнати Іполиту було чудно ввійти в чисту, простору, світлу, теплу квартиру Тихменєвих. Чоловік у великих черевиках, солдатськими обмотками до колін, зеленими, захисного цвіту штанями, широкою толстовкою й тріснутими окулярами аж ніяк не пасував до цієї обстановки. Вперше він прийшов ще й з саночками, з якими після лекцій планував зайти в Американську адміністрацію допомоги, щоб одержати посилку з борошном, цукром, какао, маїсом, кокосовим маслом... Тихменєви подумали, що Іполит просто катався з гірки, бо вони ніколи не належали до категорії "людей з саночками". Вони могли дивитись на саночки як на предмет веселої забавки. Пайок не був для них за життєву проблему.

Мар'я Семенівна дуже любила поговорити та розповіла йому про всі життьові прикрості, які турбували її на той час. Іполита посадили в м'яке крісло, пригостили кавою з вершками, булочками і маслом. Справу про книжки, підручники, лекції, програми лекцій і години для лекцій він вирішив не з Мар'єю Семенівною, а з Лесею. Дівчина в жестах, окремих висловах, загальній манері була схожа на батька. Вона розповіла про попереднє їхнє навчання, показала підручники, що їх вони студіювали, показала їхню кімнату, де вони мали вчитися. У одній шафі було багато ляльок з тих часів, коли Леся й Зина були ще малими дівчатками. А найбільше там було ведмежат, патлатих і кумедних. Вони належали Зині, і дівчина сама показала їх Іполиту. Дивлячись на Зину, що почала бавитися зі своїм рудим ведмедиком, Іполит думав, що вона є така, як і належить бути дівчинці з синіми очима в довгих панчішках: з капризами й коверзуваннями, з любов'ю до цукерок, з бажанням, розігнавшись, посковзатись на блискуче натертому паркеті, подражнити та поперекривляти вчителів, з постійним безтурботно-веселим настроєм, коли й гадки немає, що в світі є щось темне, огидне й прикре.

Чоловік відразу побачив, що Зина – зразок порушення норм доброчинного поводження, бо дівчина трималася з підкресленою задерикуватістю. Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, темно-сині, фіалкові очі, по-дитячому задерикуваті – то Зина. Того дня Зина поставила Іполиту зовсім нетактовне питання. Його окуляри не були нові: в одному очкові тріснуло скло, в другому – з дужки випав гвинтик, і він замість гвинтика перев'язав ниточкою, кінчики якої стирчали в обидва боки. Отож, коли Іполит, дівчата і їхня мама обідали, Зина спитала, чи не припускає він, що скло з окулярів може якось ненароком випасти і що кінчики нитки, якою перев'язана дужка, краще було б обрізати, і тоді ці кінчики не стирчали б в обидва боки. Чоловік вгадав її справжній намір подратувати його й зумів вийти без поразки з того ніякового становища. Він сказав, що замість відповіді на запитання, висловлює сподіванку, що згодом, коли вони краще познайомляться, вона подарує йому отого ведмедика, яким оце бавилася. Зина уважно вислухала відповідь і погодилася. Потім схопилася зі свого місця й почала крутитися по кімнаті.

Та дівчина не подарувала йому своєї поразки. Через два тижні після того, як Іполит почав викладати в Тихменєвих, Зина повторила свою витівку. Усі саме обідали. Іполита звичайно після лекції запрошували лишитись пообідати, а він не відмовлявся. Годували в Тихменєвих добре, та й провести годину в теплій кімнаті за тих часів теж було не абищо. У паузі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина спитала: "Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?" Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар'я Семенівна змогла тільки одне слово вимовити: "Зино!" Іполит відповів, що не мав нагоди спостерігати, не звернув уваги. Зина, побачивши, що Іполит зніяковів, одягла машкару проникливої дитячої покірної ніжності, ласкаво пригорнулась до матері й ніжно гладила її руку. В її очах, проте, стрибали бісенята. Вона сказала матері, що просто хотіла подивитись, як Іполит ніяковіє й червоніє. І хай мама скаже Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись. Леся дивувалася: як у Зини вистачає нахабства після всього сказаного й зробленого ще на когось жалітись і говорити про чемність!..

Поволі Іполит втягувався в родинний уклад Тихменєвих, звикав до дівчат. Коли б не Зина, то від викладання на Староміській вулиці в родині Тихменєвих у нього лишалися б приємні тільки спогади про лагідні години спочинку в м'якому кріслі, про затишну комфортабельність теплих кімнат, про бездоганно виконані письмові Лесині вправи, про її ретельно підготовані відповіді. Але з Зиною все летіло шкереберть. Під час лекцій вона пустувала як мала дівчинка, як учень трудової школи з VI-ої групи.

Бували дні, коли Іполит з важким зідханням і тягарем на серці йшов до Тихменєвих. Зина стежила за кожним його словом і рухом. Чоловік не раз збирався відмовитись од своїх лекцій. Важко було перший місяць, півтора, а потім він звик, втягнувся. Він навчився на удари відповідати ударами. Іполит мав перед Зиною чималу перевагу: він не губився, і коли йому траплялось програти, він приймав це зі стоїчною покорою. Зині ж бракувало витримки.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу
VI

Лекції тривали до травня, а тоді Тихменєви виїхали до Москви, де Олександр Владиславович в одній з підмосковних місцевостей підшукав для своєї родини дачу. Лекції було перервано до осені.

Спочатку Іполит був утішений, відпочивав, але швидко зрозумів, що йому бракує Зини, що прокидається гостре бажання бути з нею. Літо 23-го року принесло йому нудьгу, якої він досі не знав і якої не міг ані заховати, ані перемогти. Кожен новий день приходив порожній, небажаний і непотрібний.

Намагаючись відволіктись в кіно, Іполит серед людей помітив дівчину, схожу на Зину. Дівчина стояла спиною до нього, струнка, в прозорій легкій кофточці, з шапкою каштанового волосся над підголеною шиєю, злегка похитуючись. Це легке ритмічне похитування, сіро-сталеві довгі, улюблені Зинині панчішки й туфлі з вузькими носками на низьких закаблуках остаточно упевнили Іполита в тому, що це Зина. Та це була інша дівчина.

Якось у вікні трамваю Іполит знову побачив обличчя, схоже на Зинине. Чоловік навіть побіг навздогін, наздогнав трамвай, вскочив на площадку, але, пройшовши весь вагон і оглянувши всіх, переконався ще раз, що це була тільки випадкова побіжна омана. Досить йому було побачити на вулиці подібну сукню, капелюх, струнку постать, дівчину, що її профіль нагадував Зинин, серце його йокало, хололо, тремтіло і, обірвавшись, падало. Хоч знав, що Тихменєви виїхали з Києва й до осені в Київ не повернуться, хотів бачити Зину. Він сподівався, що Тихменєви раптом повернулися до Києва. Мало що в людському житті статися може?

Чоловік роздумував, чи це кохання. Думав, що то просто нудьга канікулярного дозвілля, спека, самота, порожність. Кожного дня він пильнував, коли йтиме листоноша, бо сподівався, що дівчина надішле йому лист.

Одного разу Іполит не витримав і зайшов до Тихменєвих. Він довго дзвонив, поки вийшла служниця Уляна. Іполит збрехав, що хоче забрати деякі свої книжки, які йому зараз дуже потрібні. Уляна ввела його в квартиру. Меблі стояли у білих чохлах, великі картини були затягнені марлею. Чоловік почав згадувати, як Зина вихорем, сковзаючись по паркету, вилітала йому назустріч, щоб з криком: "Леся, мама, Іполіт Миколайович прийшов на лекцію!" кинутись назад. Сьогодні ніхто не вибіг йому назустріч. Узявши книжки, що послужили йому за привід одвідати Тихменєвих, Іполит вийшов з квартири ще стомленіший, розбитіший, розгубленіший, ніж увійшов. Він продав ті книжки якомусь букіністові, а за гроші напився. Так день, так другий, так третій. Він пив, а вдома засинав маячливим, розмореним, спітнілим, важким сном.

Іполит не витримав цього катування, продав якусь золоту дрібницю, що ще залишалась у нього непроданою в голодні роки, і на ці гроші поїхав до Москви. Він ледве домігся, щоб його пустили в кабінет Тихменєва. Чоловік прийняв Іполита між двома засіданнями. Він не висловив здивування, побачивши Іполита, і не спитав, чому він опинився так несподівано тут, у Москві. Він запропонував Іполиту приїхати на дачу і погостювати в них. Іполит відмовився, подякував і попрощався.

Того ж таки дня Іполит їздив на дачу, але до Тихменєвих не зайшов. Ця постанова не йти до Тихменєвих прийшла випадково й раптом. Його зупинила думка: навіщо він сюди приїхав і що має сказати? Його бажання згасло. Він знов був тверезий і стриманий. У Києві він взявся знов за працю. Нерви Іполита заспокоїлись, повернувся сон. Коли ж він знов відчув самоту, то згадав про Мар'ю Іванівну.

V

Мар'я Іванівна – учителька тієї ж школи, де Іполит почав викладати з зими року 1921-22-го. З того ж часу почалось їхнє знайомство і приятелювання. Він приходив до неї, або вона до нього. Іполит допомагав їй з дровами, допомагав донести додому пайок чи якось придбати на виплату крам. Коли він діставав іноді спирт, вони розводили його й пили горілку у холодній з обідраними шпалерами, перегородженій шафами кімнаті, і тоді ця кімната здавалась теплою й принадною. Коли щастило продати дещо з речей, смажили яєшню, пекли на салі млинці й пили з сахарином настій яблуневого листу.

Мар'я Іванівна не брала не себе жодних перед ним зобов'язань, але не вимагала нічого й для себе. Зі школи вони виходили разом, коли смеркалось. Іполит думав про свою роботу над кальцієвими сполученнями, про замовлений переклад статті з німецького хімічного часопису, про те, що вдома для каганця немає гасу й що тому сьогодні не прийдеться писати; про незмінний пшоняний кандьор, що треба зварити. Вона думала про учнівські зошити, що їх назавтра треба виправити, про той же пшоняний кандьор і про не нарубані для грубки поліна.

Цього року Мар'ї Іванівні припало викладати на першій зміні, Іполиту – на другій. Після лекцій він йшов працювати в лабораторію, вона бігла в учительський гурток з перепідготовки. Він перестав варити дома кандьор і обідав звичайно в робочій столовці. Вони зустрічались все рідше й рідше. Але на літніх канікулах вони знову почали зустрічатися.

Вона зустріла Іполита радісно, без будь-яких докорів. Між ними були ніжні стосунки, і чоловік називав її Марусею. У його душі був невимовний жаль до неї. Канікули підходили до кінця, тому Іполит і Мар'я Іванівна не їхали на село, як планувала вчителька, та й грошей лишилося обмаль. Зате вони кожного дня переїздили на інший берег і проводили цілий день на Дніпрі. Знайшовши відлюдне місце, вони купалися, лежали, насолоджувалися сонцем і тишею. Обидвоє розуміли неминучість розлуки й допивали недопите в коханні. Вони не говорили за розлуку, але було ясно, що ці зустрічі – востаннє і що це літо вже ніколи не повториться вдруге.

На початку зими 1923-24-го року Іполит міг, нарешті, кинути школу, де вчителював всі голодні роки від року 1921-ого. Тепер їм Мар'єю Іванівною більше не доводилося вертатися вдвох з лекцій чи то зі шкільної ради. Вони жили в різних кінцях міста. В Іполита не було вільної хвилини, щоб забігати до Мар'ї Іванівни. Він перейшов зі своєї задрипаної кімнати в нове просторе помешкання у старої Дударихи з двох кімнат, гарно мебльованих, чистих і теплих, з правом користування ванною. З заводу повертався пізно ввечері. Усе було принесено на жертву заводові, директором якого став Кузьменко. Від лекцій в Тихменєвих Іполит не відмовився, але пообідати вже не залишався, бо було багато справ.

Почуття до Зини, що так раптово прокинулося по весні, тепер якось зблідло й ослабло. Правда, десь у глибині серця збереглися не знищені ще корінці, та служба, робота, утома від праці були певною запорукою, що це почуття не турбуватиме його. Іполита вабила яскрава й цільна Зинина вдача, її поривність і піднесеність, її здібність захоплюватись і палати. Його цікавила ця молода дівчинка, що на його очах перетворювалась на дівчину.

VI

Зина за час, поки Іполит її не бачив, стала ще стрункіша, ще чіткіша. Вона кинула дражнити його. В її вдачі з'явилися нові риси, розкрилися нові сторони характеру, замість того, щоб дратувати будь-кого, в ній прокинулося шукання самовизначення. Але їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами. Якось вона розповіла Іполиту, що в одному фотоательє їй запропонували сфотографуватися голою, щоб зберегти пам'ять про своє тіло, коли воно було молодим, міцним і свіжим. Іполит не вірив, що вона могла це зробити, але дівчина сказала: "Я подарую Вам один із знимків. Ви виберете, в якій позі я більше Вам до вподоби". "Сподіваюсь, що Ви принаймні заборонили виставити знимки у вітрині чи, що краще, вимагали, щоб Вам повернули негативи?". "Навпаки, я збиралась спитати Вас, чи не підете Ви завтра зі мною подивитись на мої фотографії", – відповіла дівчина.

Зина вміла не рахуватись з умовностями, висловлювати різкі думки й обстоювати погляди, що могли шокувати й дивувати. Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного

Якось Мар'я Семенівна, Леся, Зина та Іполит розмовляли. Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Дівчина вважала, що коли письменник пише про падіння дівчини, як про якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу. Іполита турбувала присутність Мар'ї Семенівни і слизькість зачепленої теми, але Зина говорила далі. Вона сказала, що віддаючись чоловікові, дівчина взагалі не може чогось загубити. Іполиту стало смішно чути цю заяву од 17-літньої дівчини, яка зросла в замішенім родиннім оточенні. Дівчина говорила, що колись такі дівчата-покритки у книжках топилися з дитиною, а тепер є можливість йти в суд і подавати позов про аліменти. Мар'я Семенівна попросила Іполита не слухати Зину, бо дівчина насправді гарна й хороша: "Як послухаєш, волосся сторч стає, та Зина – людина чемна, сумлінна, хороша та мила". Леся ж сказала до Зини: "Ти завжди говориш так, щоб воно ні на що не було подібне". А Зина відповіла: "Ти повинна знати, що я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!" Дівчина закликала Іполита підтримати її, бути за неправдоподібне, і заперечувати всі правдоподібності. Але він розчарував Зину своєю стриманістю. Дівчина пообіцяла за підтримку обіцяного торік ведмедика.

Сестри розповіли Іполиту про поета Стефана Хоминського, з яким познайомилися цього літа на підмосковній дачі. Стефан Хоминський мешкав у селянській лазні, носив діравий плащ, мав вигляд хворої, виснаженої, не зовсім нормальної людини, цитував німецьких романтиків і проповідував вогневе оновлення світу в полум'ї революційного катаклізму, загибель старого світу й прихід світу нового. Зина навіть процитувала: "Шукаючи останньої істини, я, Стефан Хоминський, метр Гільдії деструктивістів, заперечую все правдоподібне задля вищої єдино істинної неправдоподібности".

Лесі Стефан Хоминський аж ніяк не сподобався: по-перше, він був розпатланий, неохайний і брудний, по-друге, якийсь гугнявий і, по-третє, надто чудний, мабуть, трохи навіть і божевільний. Він жив з того, що лагодив дачникам взуття й пас селянам худобу. Та робив він це дуже погано, і люди на нього жалілися. Він навіть попсував Зинині туфлі, не змігши як слід полагодити.

Стефан Хоминський уважав, що треба рішуче й остаточно розірвати з усім попереднім періодом поезії. Руйнація мистецтва є шлях до ясности, – така філософія Стефана Хоминського. В ідеальному царстві майбутнього, де все буде соціялізовано, не буде й не може бути фахових поетів, фахової поезії й літератури: там кожен чоботар може бути поетом і поет чоботарем. Стефан був київський. Він і з Семенком був знайомий, але Семенка за деструктивіста не визнавав.

Стефан також був художником, який намалював два автопортрети. Як розповіла Леся, на одному з виставлених полотен Хоминського було намальовано ніс, довге волосся, овал чола, перекреслений двома перпендикулярними рисами, збоку рот, а під ротом очі й люльку; до полотна було прикріплено підошву, дратву й чоботарські інструменти. На другому були намальовані схематичні куби корів і схематизований Хоминський, при чому справжнє сіно, приклеєне до полотна, справляло враження непотрібної навмисности.

На селянській лазні, темній, порослій мохом, напіврозваленій, де жив того літа Стефан Хоминський, було прибито дві дощечки. Один шматок дикту повідомляв про те, що "Стефан Хоминський, великий поет і художник лагодить взуття чоловіче й жіноче за поміркованими цінами". В дужках меншими літерами було додано: ("Ціни не потрібні"). А внизу: "Я їм усе". Друга ж дощечка була черговим фанфарним оголошенням Стефана Хоминського: "Тут мешкає метр Гільдії деструктивістів Стефан Хоминський. Він же – головний уповноважений надзвичайної комісії у боротьбі з літературною контрреволюцією".

Через злиденне життя Стефан того літа помер від злоякісної анемії. На похорони приїздили з Москви два-три його приятелі, поети й художники. А над могилою повісили отії дощечки, що були на лазні...

Пішовши од Тихменєвих, Іполит думав про те, що Зина переживає певну кризу, шукає нових вражень і досвідів. Зустріч з Хоминським, очевидячки, одкрила перед нею всю привабливість пафосу деструкції, проповіді нищення. На переломі, коли вона з дівчинки робилася дівчиною, вона стріла цю незвичайну людину. Тепер Іполиту став ясним деструктивний сенс Зининих розмов про дівоцтво, падіння, недоторканість, що його в той вечір так уперто розвивала й обстоювала Зина.

Другого дня над вечір, повертаючись трамваєм зі служби і сходячи на площі перед оперним театром, Іполит зустрів Зину. Вона гуляла з собакою, але Іполит відразу зрозумів, що вона спеціально прийшла сюди, щоб зустрітися з ним. Розмовляючи, вони трохи постояли коло скверика. Дівчина запитала, чи йому не сподобалися її вчорашні розмови. Іполит не знав, що відповісти, бо був здивований відвертістю дівчини. Зина при всій своїй експансивності була замкненою натурою: вона не любила відвертості і рідко переходила на щирий тон. А тут сьогодні раптом, навпаки, це чекання на площі, шукання зустрічі, запитання, що натякає на одвертість! Трапилася хвилина щирості, якої треба сподіватися роками і яка не повториться, може, ніколи! Іполит не мав що казати. Вона зрозуміла його мовчання. А потім Зина призналася: "Я теж нічого не знаю!" Дівчина запитала, що їй робити. Іполит згадав, що все своє життя працював, тому рекомендував це і дівчині: "Працюйте! Шукайте праці, що була б Вам до вподоби". Але Зина лише посміялася. Вона сказала, що не хоче записатись на біржу праці, спробувати одержати картку безробітньої й шукати посади друкарниці в якомусь тресті. Дівчина мріяла вивчити китайську мову і поїхати в Китай. Звідти вона напише йому, коли він одружиться з Лесею. З цього часу й пішла ця, узаконена Зиною, фраза: "Коли Ви одружитеся з Лесею".

1 2 3

скачати