ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ
а) Національне життя. Головним питанням культурного життя України в добі, якій
присвячено цей розділ, було національне. Воно давало підложжя всьому
політичному, соціальному, економічному і — в першу чергу — духовому життю.
Як вказувалося вище не раз, у Великому Князівстві Литовському «руський
елемент» (не часто український, бо нарівні з ним виступав і білоруський) був
панівним — до мови та церкви включно. Внаслідок поступової перемоги Польщі з
її розвиненою культурою, вносився польський елемент, і між цими різними
елементами почалася боротьба.
Першою потерпіла на тому Галичина. Вже наприкінці XIV ст. поляки з'являються
по містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині та
Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені були перед дилемою: втратити
будь-яке політичне значення або перейти на католицтво і спольонізуватися. В
містах і селах починають з'являтися німці і поляки.
У XVI ст. вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися
б своєї культури. Лише дрібна шляхта зберігала національне обличчя. Те саме було
і в інших землях: Волзькій, Холмській, Підляській, які протягом XVI ст. втратили
українські кадри шляхти. Польська колонізація знищила нечисленну й до того
українську шляхту на Поділлі. На всій Київщині та Брацлавщині в XVI ст. не
залишилось жодного заможного українського роду. Польонізація захопила міста, де
споконвічне українська людність була загнана на передмістя. У Львові «русини» не
мали права мешкати на головних вулицях. Українське селянство було розділене
польськими осадниками та німецькими колоністами, але українська стихія в ньому
була така сильна, що навіть асимілювала слабші чужі елементи в більшій мірі, ніж
українська шляхта міщани.
Інше становище було на Волині, цій землі українських князів та заможних
магнатів. Поки Велике Князівство Литовське зберігало свою незалежність від
Польщі, Волинь була закрита для польських елементів. У привілеї Казіміра
обіцяно, що «земель, замків, міст або будь-яких маєтностей. . . ніяких урядів»
жодному чужинцеві не буде дано. І дійсно, волинська шляхта найдовше зберігала
українську культуру. Однак, ще Вітовт почав надавати волинським містам
німецьке право, при чому цим правом могли користатися тільки «люди св.
Римської Церкви». Так українських міщан усували від права самоврядування.
Пізніше, в XVI ст., в деяких містах, як Крем'янець, Берестя, дано право брати
участь в самоврядуванні і православним українцям, але в певній пропорції з
католиками.
З часом польська шляхта з'являється і на Волині, головним чином через шлюби з
місцевими панянками та вдовами. Пани-Рада вживали заходів, щоб обмежити цей
процес: забороняли давати землю в посаг тим, що одружуються з чужинцями,
дозволяли замінювати землю грішми. Але це не могло затримати процесу, і баг.т)
поляків здобували українські маєтності, а інеді — переводили іл просто під
польську владу.
Звичайно, українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати
відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її
спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, які забезпечували
їх в урядах.
Величезну вагу в цьому процесі мала польська колонізація Задніпрянських земель
після Люблинської унії, коли там у басейнах Сули, Удаю, Сніпороду, Ворскли
оселювались на величезних лятифундіях польські магнати. Доля цих земель
вийняткова: в них не було жадної адміністрації, ні суду. Єдиним носієм влади на
всю країну був воєвода Київський. Таким чином магнати — власники лятифундій
— фактично були повними господарями країни й сила їх була правом.
Такі ж лятифундії творяться на Сіверщині, після «вічного» миру з Московщиною.
Польські елементи значно слабше просякали в міщанську масу східньої України;
навіть на Поділлі польський елемент по містах був слабий. Взагалі Подніпров'я до
самої Хмельниччини задержало український характер. У Борисполі, наприклад, в
реєстрах 1614 року не було жадного польського прізвища. Так само в новій
колонізації України польськими дідичами селяни були українці, а не поляки.
Трагедією цього процесу польонізації України було те, що в свідомість широких
мас народу твердо входять поняття «вищости» та «нижчости»: вищости польської
культури, польської мови, католицької віри; нижчости української народности,
мови, православної віри. Поняття «лях», «католик» протиставляться поняттю —
«русин», «схизматик».
Зростання національного та релігійного шовінізму — явище нове для України. За
княжої доби не було ні того, ні другого, навпаки, існувала повна толеранція, яку
добре передавали слова: «сина та ону віру Бог дав». Тепер шириться релігійний
антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимости поляків. Виявів його було
багато, починаючи з листа краківського біскупа середини ХП ст. Вернардова з
Клерво про єретичність русинів. Цю нетолерантність угорці виявляли в не меншій
мірі в часах окупації. З половини XVI ст. становище зміняється.
Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до
українського народу, для якого вживається термін «хлоп, а з того — хлопська мова,
хлопська віра... Цю «хлопську віру поляки — «юберменші» України — звуть «ере-
тицькою», «схизматицькою», і в поняттях українця православна віра
ідентифікується з українською народністю.
б) Церковне життя. У Великому Князівстві Литовському складалося не так, як за
Княжої доби. Тоді князі були протекторами Церкви, і опіка над Церквою була
справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для
нього ікони , хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Великому
Кйязівнстві Литовському, хоч деякі з них литовського походження залишили по
собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир
Ольгердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук
Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство
робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Голь-іданські,
Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як,
наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а
дехто — школи.
У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та
Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра
Перемиська, 3 манастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський
Золотоверхий та Унівський.
Добродійство п анів у користь церков та манастирів виродилося в форму
патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як
князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат
перетворюється на звичайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами,
угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права:
заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в
оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення
ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли
був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому
приклад: Сігізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу.
Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена,
дістала Троїцький Віденський манастир від Сі-гізмунда 1 «доживотно». Бували
випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть
неправославним. Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася
Церква.
Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всі
ступені його, починаючи-від митрополитів.
Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Як була мова вище, року
1458 Григорій Мамма, патріярх Царгородський, що приєднався був до унії,
призначив на катедру митрополита Київського Григорія П Болгарина. Пробувши
кілька років в унії. він звернувся до нового патріарха, Діонісія, що не визнавав унії.
Після смерти Григорія П, року 1473, був обраний — неясно ким — на митрополита
Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою аристократією. В справі
посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста
IV. Тим часом у Царгороді поставлено на митрополита Спиридона, але коли
приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був
ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерти Мисаїла в 1480 році
собор єпископів і «всіх станів людей» обрав Симеона. По дозвіл на посвячення
звернулися до Царгороду, і патріярх прислав своїх відпоручників з
«благословенною грамотою». Після смерти Симеона в 1488 році собор обрав на
митрополита ІОну, архиспископа Полоцького. Знову їздила делеґація до патріярха,
щоб дав «благословенну грамоту». Року 1495 собор обрав митрополитом
архимандрита Макарія.
Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: посол патріярха
закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до
благословення, «хіба в крайній потребі, на що єпископи відповіли, що в крайності
поступили так, як «поступили і братія на ті єпископи за, великого князя Вітовта,
поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців
написано: два або три єпископи нехай свобідно ставлять єпископа». Посол сказав
на те: «Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати».
Наступного року Макарія забили татари.
Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором
єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія,
Йосифові 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандер «дав» Київську митрополію,
при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької
до великого князя. Тільки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патріярха
Царгородського. Після смерти Йосифа 1 в 1500 році катедру дістав Іона —
духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається,
не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується
призначенням Великого князя та «благословенням» патріярха. Після Йосифа II
Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нічого невідомо.
Року 1534 в своїй грамоті Сігізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив
його обдарувати «хлібом духовним» — Київською митрополією; просили за нього
королева Бона, воєвода Віденський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до
того й митрополит Йосиф ПІ ще за життя обіцяв йому катедру, очевидно — продав
її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Мака-рія II бачимо
нові засади: митрополію дарують «як хліб духовний».
Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віденський
— неписьменний — за п'ять років до смерти Макарія дістав від нього зобов'язання,
що отримає катедру. Після смерти Сільвестра в 1568 році катедру дістав
митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі «достоїнство архи-
єпископське», а після смерти Іони — митрополичу катедру. Це затвердив Стефан
Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку,
але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання
православними.
За таких митрополитів, природно, не можна було спод