Еміграція, Париж, кінець двадцятих років. Оголошення в газеті «Останні новини» про майбутнє вечорі сатириконці Дона-Амінадо: «Теми вечори-гумор, бадьорість, подолання буднів, щорічна перекличка« не падаючих духом, незважаючи на все ». Н. А. Теффі розповість про щасливе, що викликає загальну заздрість, життя російської еміграції »1 ... Бадьорився, пошучівалі, трималися осібно у відбудованому за десятиліття своєму «Городку». Втім, потай, про себе, «летопісіца Городка» Теффі, повинно бути, все частіше повторювала фінальні рядки улюбленого роману «Ідіот» 2: «Івсе це, і вся ця закордон, і вся ця ваша Європа, все це одна фантазія, і все ми, за кордоном, одна фантазія ...».
Поруч був Павло Андрійович Тікстон, вірний супутник, відданий друг, «людина рідкісної доброти», як говорила про нього сама письменниця. Йому вона присвятить один з кращих своїх збірок «Книга Червень». Багаторічний союз Теффі і Тікстона не був скріплений законом. Відлуння того, про що усі говорили російською Парижі, чуються в щоденникових записах Віри Миколаївни Муромцева-Буніною: «1928. 8сентября. Бачилися з Теффі і Тікстоном. Враження, що їм нудно один з одним, хоча зв'язок їх міцна »,« 1931. 7марта. Виявляється, Тікстон захворів у Копенгагені-удар. Дали знати. Кому їхати-дружині або Теффі? Вирішили, що Теффі і сина »3. В. Васютинська, близька знайома Теффі, згадувала про це скрутному період життя письменниці: «За стіною її робочого кабінету повільно згасав важко хворий, день і ніч потребував її присутності, турботи і догляду. І вона роками оточувала його своєю ніжністю, пильнувала над ним невідступно і ... писала розважали читачів веселі розповіді »4.
Задоволень в еміграції було небагато, але вже в одному з них відмовити собі не могли-раз на тиждень з особливим очікуванням розкривався свіжий номер паризької газети «Відродження», у передчутті незмінною радості від зустрічі з улюбленою письменницею. Теффі ухитрялася знаходити все нові і нові сюжети, вміла побачити щось цікаве і чіпляють душу в самому повсякденному подію, звичайною особистості, незначні побутової дрібниці. В. Н. Муромцева приводила в щоденнику слова В. Ф. Ходасевича, який лаяв письменників-емігрантів за те, що вони мало працюють: «Тільки Теффі і я працюємо, а решта передруковують старі речі» (запис від 1932р., «Ніч з 9 на 10 квітня »).
Найкращі свої твори, які полюбилися читачеві по газетним публікаціям кінця 1920-х і 1930года Теффі збере під однією обкладинкою і назве на першу розповіді, хто поставив тональність всього збірника, - «Книга Червень». Врецензіі на що вийшов збірник тонкий критик Р. Дніпров (псевдонім письменника М. Я. Рощина) скаже, що нову книгу Теффі «можна поставити вище всіх, виданих нею раніше» 5.
У дивному поєднанні «Книга Червень», заворожила в мові ігумена юну героїню оповідання, випущена серцевина сподобалася Каті фрази, без якої затінюється її зміст: «книга таємниць невимовних ... Червень ». Саме вони, ці проступають в контексті «таємниці», які неможливо виразити словом, турбують, мучать, лякають і одночасно захоплюють героїв (частіше героїнь) багатьох оповідань Теффі. Не випадково кульмінація розповіді «Книги Червень» припадає на ніч перед Івановим днем, напередодні Різдва Іоанна Предтечі (24іюня/7іюля). При словах «Іванов день» емігрантам ностальгічно згадувалися сільські язичницькі звичаї, що супроводжують цей, один з найбільш шанованих в російській провінції, літнє свято. За народним повір'ям, перед Івановим днем не слід було лягати спати, остерігаючись нечистої сили, яка в цей час ставала особливо активною. Теффі не говорить про це в оповіданні прямо, але передає смутно тривожну атмосферу цієї ночі, збентеженість юної душі, вперше зіткнулася з хаосом «звіриних і божеських таємниць», в страху що шукає і знаходить «єдині слова» порятунку: «Ім'я Твоє, нехай святиться .. . Іда буде воля Твоя ».
Теффі була дуже вдячна М. Рощин за глибоке розуміння її творчості і вважала його рецензію на "Книгу Червень» однією з кращих. Вней критик, оскаржуючи розхоже визначення Теффі як насмішниці-гумористка, писав: «Теффі не викриває, не кличе, не судить, не вимагає. Вона з людьми, вона не відокремлює себе від них ні в чому, але-розумна і знає, що то «краще», до чого прагне людина і з чим наївно порівнює справжнє життя, - вигадка, самообман, безплідна втіха, що ось це справжнє - величезне, складно, самовладного, і нікому, нікому не відомі його шляху ». «Все, до чого торкається сумний і животворящий талант Теффі, - визнавав рецензент, - все оживає, набуває сенсу, у всьому розкривається прихована сутність» 6.
Письменниця наділяє героїв особливою чутливістю, те саме що шостому відчуттю, передає їм власне загострене, глибинне зір, навчає бачити живе, "відчуваюче» в тому, що звикли вважати неживим: у кронах дерев і непорушно повітрі («Книга Червень»), в болісному світлі місяця і у фарфоровій чашці з ніжним малюнком («Місячне світло»), в «відданого» шматочку сургучу, «тремтячому» абажурі і «нервової» марочніце («Тихий супутник»), в жерстяній іграшці («Дзига»), в старовинному бабусиному наперстку («Золотий наперсток»). Всесвіт Теффі складають різнопородних одухотворені предмети. Старенька з оповідання «Місячне світло» розмовляє з клубком шерсті «так само просто і вільно, як говорять з людиною. Як усі люди, які прожили довге життя, вона знала, що, по суті, все одно, з ким розмовляти: з живою людиною, з клубком, з зірками або з шматком тасьми-вони слухають однаково байдуже ».
Самотність-супутник багатьох героїв Теффі в цій книзі, воно наздоганяє їх, не розбираючи ні віку, ні статі. Самотні люди похилого віку і діти, жінки і чоловіки. Одинока скромна, тихенький гувернантка, єдине надбання якої томик віршів німецького романтика та серпанковий капотік («Катерина Петрівна»). Самотні кинута коханцем молодяться співачка Марія Миколаївна Дем («Мара Деміан») і заміжня Катя Петрова («Лавіза Чен»). Самотній безглуздий фантазер Марельніков, якому дозволяється раз на рік представлятися вмілим господарем-поміщиком («Була весна ...»). Сім'я не рятує від самотності дивакуватого резонера Неплодова («Дзига»). Сніжної жалістю до своїх героїв розповідає письменниця про марних пошуках виходу за межі окресленого самотністю кола. Старенька Ганна Олександрівна («Місячне світло») ходить «за голосами» до дверей їдальні-щоб наповнити нерозбірливим гулом чужих слів своє життя, утвердитися в тому, що ще жива. Мрійлива гувернантка сподівається побачити у випадково загорнувшись до них подорожній благородного розбійника, здатного казково перетворити її життя («Катерина Петрівна»).
В оповіданні «Щастя» Теффі говорить про «дивних людських душах» («дивних» від слова «мандрувати»), включаючи і себе в їх число. Ці душі, подібно індуським йогів, тільки «без окультної медитації» - без бажання, мимоволі-подорожують, переселяючись в чужі життя. Вірніше, чужі долі владно ведуть їх за собою. Цю мініатюру Теффі можна витлумачити як свого роду опис, розуміння нею процесу творчості. Знову про цей містичний, сакральному диво створення нового світу-«як Бог ... з нічого »- Теффі скаже в оповіданні« Дружина »(тут, правда, мова піде про створення музики, але, якщо замінити« звуки »на« слова », хіба не те ж відбувається з письменником?):« Івот є момент, коли звук, співзвуччя, співзвучне не тільки звуків, що становлять його, а й тому незбагненної мелодійному коливання, яке «ниє», співає в самій неусвідомленої глибині, візьме і поведе, і відведе ...».
Чари таланту Теффі полягає в тому, що вона, ніби казкова феї, вміє перетворювати своїх героїв-«попелюшок» (обох роду), даючи їм друге життя-таку, якою б вони для себе бажали. Нехай ненадовго, хоча б на короткий час королівського балу. Цей «бал» - це щаслива мить перетворення в їхньому повсякденному, нудного життя-міг бути самим різним. Таким чудесним, перетворює подією могли виявитися навіть ... похорон або, ще безглуздіше і жахливіше, близькість гільйотини. Овдовіла консьєржка, все життя гидливо презиравший гультяя чоловіка, раптом під час його похорону замість звичного «п'яниці» і «нероби» побачить «величного і гордого, увінчаного безсмертними квітами» «мсьє Витри», як ніколи не називали його за життя, «перед яким всі благоговійно схиляються », і щиро заплаче про нього, зрозумівши, що в цей момент пишається ним і любить його (« Серце Валькірії »). Нерассуждающая, сліпа материнська пристрасть люблячими очима перетворює вбивцю «з обличчям грубим і товстим на короткій шиї» у колишнього маленького хлопчика з ямочками на щоках. Мадам Бове по кличці Індик, присвоєної їй сином, кладе до його ніг своє життя і честь, взявши на себе його провину, щоб тільки почути від нього чудове «мама, бідна». Вона жила для нього, віддаючи йому своє життя. Він віддав їй-свою смерть. Мати звично замістила, захистила його собою («Мати»).
Один з повторюваних образів у Теффі-тип самовідданої дружини, беззавітно віддана чоловікові. Чужий надзвичайною любов'ю живе мила Катя Петрова, смутно сумніваються в правильності свого існування, але все ж вдячна долі за щастя наблизитися до дивовижного, високому-нехай чужому-почуттю. Вона впустила у свою простеньку і невигадлива життя фантом на ім'я «Лавіза Чен» і змирилася з положенням покірною слухачки вічно роздратованого чоловіка, пожвавлюються тільки при спогадах про чудесні таланти своєї колишньої коханої. Розв'язка наступає, коли Катя побачила, нарешті, цю міфічну геніальну Лавізу-солодку муку, захват і кошмар свого життя. «На естраді стояла коротенька, дуже товста дама з великою, важкою головою і, випнувши вперед підборіддя і яро повертаючи очі, хвацько обробляли» арію «Кармен», вимовляючи не всі літери. Ось і кінець казці. Шеддер, чоловік Каті, «розгублений і страшенно жалюгідний», втратив колишні зарозумілість і самовпевненість і враз перетворився на потворного «Довбоніс», залебезіл перед дружиною, виправдовуючись: «Вона дуже змінилася ...» Тільки чому так боляче? Роками що зносив зневагу чоловіка, зарившая в землю на догоду Шеддеру свій вокальний талант, змиряєшся з стражданнями еміграції, Катя не змогла перенести розчарування в чужій чудесної казці, зруйнував її придуманий світ («Лавіза Чен»).
Важкий емігрантський побут насамперед відбивався на сімейних відносинах. Суперечливі почуття прихованої ніжності й болісного взаємонерозуміння характерні для багатьох подружніх пар з розповідей Теффі. Відмовляє собі у всьому, голодує Маня («Дружина»): «Все одно. Нічого не шкода. За все слава Богу, лише б він, Олександр ...»- вона вірить, що чоловік може стати відомим композитором. Але Олексій Іванович тяготиться її жертвами і нав'язується йому роллю. Роздратування, біль, переважна жалість проривається в крику Мані навздогін який іде чоловікові: «Одягни кашне! Ненавиджу тебе ... Не потрап під трамвай ». Незв'язні витіюваті міркування Неплодова з оповідання «Дзига» перериває дбайливе зауваження дружини, яка втомилася від його завіральних ідей, але по-материнськи жаліє свого недотепу: «Зелений ти до чого! Треба буде більше молока брати ». Цілком у владі свого чоловіка, базіки і дурня Петра Ардальоновіча, недурна жінка Софія Андріївна. Вона працює, щоб прогодувати його, і, закликаючи в будинок гостей, навмисно йде в тінь, щоб яскравіше висвітився його незвичайний, на її думку, розум і талант оповідача («Заїнька»).
У рецензії на збірку «Книга Червень» М. Осоргін писав: «Рідко хто ... вміє напівспокійної, полусмеясь, з таким розумним і благородним аристократизмом слова, - розповісти стільки гіркого і стільки страшного. Нехай дурний посміється-розумному є від чого зійти з розуму », але, продовжує Осоргін, рятує від цього« велике і традиційне, таке російське письменницьке ... мистецтво втілення мертвих проклять на живу печаль », яким так чудово володіє Теффі,« одна з найрозумніших і зрячих сучасних письменників »7. Той же талант і той же «новий набутий письменницею тон відносно до людини і світу, - тон печалі та мудрості» відзначав у неї і цитований вище Р. Дніпров (М. Рощин).
«Мудра печаль» Теффі була світла. Всвоіх мемуарних записках «Моя літопис» вона зізнавалася: «Треба мною сміються, що я в кожній людині неодмінно повинна знайти якусь приховану ніжність ... Яотшучівалась: «- Так, так, і Каїн був для матусі Єви Каінушечка». Ніжністю пройнята вся творчість Надії Олександрівни. Назва «Онежності» Теффі дає своїй книзі 1938года.
«Ніжність-самий лагідний, боязкий, божественний лик любові, - пояснює Теффі своє розуміння цього почуття .- Сестра ніжності-жалість, і вони завжди разом». Тим самим письменниця ніби приховано полемізує з розтиражованим виразом Горького: «Жалість принижує людину». Жалість Теффі, навпаки, людини підносить, висвічуючи в ньому кращі якості, немов повертаючи, за висловом критика П. Біціллі, у дитинство, «в назавжди, здавалося б, покинутий світ, світ« ніжності », радості, світ в цьому відношенні незмірно більше людський, ніж той, який ми, дорослі люди, самі собі влаштовуємо, і з якого ми в наші дні, як здається, без залишку викорінили радість »8.
Збірки «Книга Червень» і «Онежності», що склали справжній те, об'єднані тематикою входять до них творів. Серед них переважають розповіді про тварин і про дітей, улюблених героїв Теффі, у підході до яких вона не може приховати щемливого почуття ніжності-жалю. Вразвітіі своєї «коронної» дитячої теми Теффі демонструє приголомшливе знання психології і розуміння внутрішнього світу дівчинки-підлітка, з пробуджується жіночністю і пристрасним бажанням любові, коли в усьому бачиться об'єкт почуття («Книга Червень», «Весна весни», «Любов і весна» , «Азимут» идр.).
Звірі Теффі зовсім живі, не позбавлені почуття гумору, хитруваті, кожен зі своїм характером, але об'єднані незвичайною відданістю людині. Душі наших «менших братів» малі тільки тому, говорить Теффі, що малі вони самі, проте велич цих душ часом важко порівняти з людським. Хіба мала душа Джоя, «простого веселого пса неважливою породи», який помирає від туги і болісної тривоги за свою господиню («Одушах великих і малих»)? Або ланцюгової дворняги, що віддає свою мізерну юшку приблудній песикові («Чудеса!»)? Хіба не дивні відданість і догадливість різнопородних істот-кішки, барана і осла, які в пошуках господарів зуміли подолати багато верст важкого шляху («Ще про них»)? І як оцінити любов до людини чужий "кострубатою кішки» або миші, які віддають йому найкраще і найдорожче, що мають («Без слів»)?
Любов до звірині-один з рятівних виходів людини з самотності. Як говорить героїня оповідання «Валя»: «увас неврастенія ... від того, що ви всі з людьми. Алюді завжди говорять неприємні речі, тому що у них теж неврастенія ». Чи то справа спілкування з милим домашнім звіром, який «завжди веселий, завжди задоволений: - Здравствуйте! Який чудовий день! Яке щастя, що ви прокинулися! .. І як я вас люблю! »Звір радіє зустрічі зі своїм господарем, і йому все одно, хто той:« провалив роль актор, обсвистаний співак, побитий шулер, викритий шахрай, не зрозумілий натовпом геній, старий півень з вищипаними хвостом-все одно, для звіра він однаково любимо і доріг »(« Знамення часу »).
В оповіданні «Лісовий дитина» молоденька дружина сердитого і занудного мирового судді випрошує у мисливців маленького ведмедика. Вона влаштовує його у себе в кімнаті і боязко зізнається йому: «Явас люблю». І «нікого в світі не було в цю хвилину для неї ріднішим і ближче». Ті саме наближення до чужої, невідомої душі, розуміння її як спорідненої і радості від цього осягнення відчуває вагітна Ілька, самотня і чужа в будинку з «правильним веденням господарства» і нудними, жорстокими чоловіком і свекром («Чудеса!"). Якщо вдивлятися в навколишній світ з ніжністю, як це робила Теффі, зникає різниця між «душами великими і малими». Не випадково, розповідаючи про своїх улюбленців, її персонажі проговорюються словом «людина»: про баранчику-«прямо, як кажуть, своя людина», про пудель-«Не такий наш Гаврілич людина» («Ще про них»); про півня- «Якщо людина встає о п'ятій годині, так має він право зголодніти в сім!» («Валя»); про піаністці і мишці-«зовсім свої люди» («Без слів»).
Мудрістю і сумом відзначені твори Теффі 1920-30-х років. Але це зовсім не означало, що зник її незрівнянний тонкий гумор. Просто, за справедливим висловом критика М. Цетлін, написав рецензію на книгу «Про ніжності»: «Гумор, як занадто різке світло, повинен у художньому творі бути насиченим сумом, переломити у ній, як промінь у вологому повітрі. Унастоящего митця ніколи не зустрічаєш сміху без-в тій чи іншій формі-«сліз» 9.
Метою Теффі було викликати ці сльози, пройняти ніжністю, розбуркати, зачепити за живе.
Ось героїня оповідання «Кінець підприємства» - гарненька, самовпевнена, мудро влаштувала свою долю з розведеним зрілим чоловіком і прагне не думати про тих, кого мимохідь зачепила своїм спланованим щастям. Але за порадою подруги вона вирішує поглянути на залишену своїм обранцем сім'ю, і несподівано її зачерствілий, раціональне серце не витримує побаченої борошна: «Боляче тобі, підла дура? Боляче! Іслава Богу, що боляче. Слава Богу! »
Якщо боляче, значить, для цієї душі ще не все втрачено. Те ж відчуття катарсису відчуває читач оповідання «Без слів», збудованого автором з наростаючою емоційністю. Це розповідь про любов, наглої, непрошеної, непотрібною і тяжкій для її «об'єкта». Противна пристрасть "кострубатою кішки», що принесла свого ідеалу в подарунок дохлу мишу, неприємна любов мишки, яка привела за собою виводок мишенят «познайомитися». Але коли дикий якут Колай-такий дикий, що, швидше, звірятко, а не людина-віддає своє єдиний скарб, ілюстрацію з рідними нартами і упряжкою, лікар приймає цю дурну «замусленную папірець» як найдорогоцінніший дар у своєму житті. Люблячі віддають останнє. Боляче тобі, читачу? Боляче. Іслава Богу, що боляче. Слава Богу!
Примітки
1 «Останні новини» .- Париж .- 1929 .- 10окт .- С.4.
2 Про ставлення Теффі до Ф. М. Достоєвському див.: ВасютінскаяВ. Надія Олександрівна Теффі (З особистих спогадів) / / Відродження .- 1962 .- № 131 (листопад) .- С.87-95.
3 Вустами Буніних: Щоденники Івана Олексійовича і Віри Миколаївни та інші архівні матеріали / За редакцією М. Грін .- Франкфурт-на-Майні, 1977-1982. Тт.1-3. Том2.
4 ВасютінскаяВ. Там же.
5 «Відродження» .- Париж .- 1931 .- 2апр.
6 «Відродження» .- 1931 .- 2апр.
7 «Сучасні записки» .- Париж .- 1931 .- № 46 .- с.498-499.
8 «Росіяни записки .- Париж .- 1938 .- № 10 .- С.197-198.
9 Сучасні записки .- 1939 .- № 68.
Список літератури
Є. М. Трубілова. «У пошуках прихованої ніжності»