Реформа публічної адміністрації в Україні

РЕФОРМА ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ В УКРАЇНІ

ЗМІСТ

Введення

1. Держава в новій ролі

2. Етапи великого шляху

Висновки та рекомендації

Використані джерела

ВСТУП

Тема контрольної роботи «Реформа публічної адміністрації в Україні».

У роботі проаналізовано стан розробки і здійснення адміністративної реформи, яка в умовах зміни ролі держави на глобальному рівні разом з комплексною системою адміністративного регулювання повинна служити ключовим чинником гармонізації функцій органів влади, без чого неможливо розробити національну стратегію соціально-економічного розвитку та впровадити механізми її реалізації.

Широка дискусія, яка проходить зараз в України, про нову парадигму розвитку нашої держави в XXI ст. зачіпає багато проблем, в тому числі необхідність докорінно реорганізувати роботу органів влади, причому одночасно по горизонталі й вертикалі. Маються на увазі адміністративна реформа і розроблена на її основі цілісна система адміністративного регулювання. Вже сам факт наукової дискусії про вибір шляху для країни, відлік незалежності якої почався 19 років тому, свідчить, що інституційні структури, покликані визначати стратегію та пріоритети державної політики і впливати на хід їх реалізації, у нас функціонували неефективно. Саме в тісному переплетенні адміністративної реформи та системи адміністративного регулювання можна створити потужні механізми для втілення стратегії на емпіричному рівні, змінювати функції органів влади, виявляти результативність їх роботи, вносити в стратегічні документи, в залежності від конкретних соціогуманітарних і соціально-економічних тенденцій, необхідні корективи.

Держава в новій ролі

Характер адміністративної реформи найтіснішим чином пов'язаний з усвідомленням нової ролі держави в світі, що змінився і місце України в ньому. Сформована в останні десятиліття модель міжнародно-політичного та економічного устрою робить вирішальний вплив на суверенітет кожної країни, на вибір нею різноманітних засобів державного регулювання, включаючи інституційні.

Якщо згадати потрясіння недавньої історії, то і Велика депресія 1929-1933 рр.. в США, і Друга світова війна мали своїми наслідками посилення державного управління економікою, чого, природно, можна було досягти лише завдяки створенню інституціональних органів, які надавали цілеспрямований вплив на сфери соціально-економічних і виробничих відносин.

Про необхідність дерегулювання заговорили в Західній Європі і США в 70-і роки, пояснюючи провали в економіці саме надмірним втручанням держави. З тих пір думка про те, що держава - це перешкода на шляху прогресу, що його роль потрібно звести практично до нуля, було догматизированной як абсолютна істина, що не підлягає критиці.

Кардинальні зрушення в кінці XX ст. у техніко-економічному базисі багатьох держав і вступ розвинених країн в постіндустріальну стадію, охоплення все більших територій планети глобалізаційними процесами не могли не позначитися на формах і методах державного регулювання економіки. Слід також врахувати, що в глобалізованому світі дії уряду будь-якої країни безпосередньо залежать від поведінки сусідів по планеті, від рішень міжнародних організацій. Ступінь свободи знижується, одночасно зростає необхідність уніфікувати, гармонізувати і погоджувати регулятивні функції між країнами. І ці нові - глобалізаційні аспекти обов'язково повинні братися до уваги при визначенні стратегії адміністративної реформи та розробці механізмів її втілення в життя.

Деякі дослідники висловлюють думку, що економічна глобалізація означає кінець національної держави як суверенного суб'єкта на міжнародному полі і як інституту монопольної влади в межах власної країни. Є й інші думки, а саме, що глобалізація не применшує ролі національної держави ні всередині країн, ні на міжнародній арені. Співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин РАН, доктор економічних наук Ю. Шишков зазначає, що до фундаментальних характеристик процесу глобалізації належать розмивання і ослаблення регулятивних функцій національної держави та перехід цієї традиційної організації світового соціуму в нову форму. Очевидно, що вона стосується регулювання суспільних і економічних відносин на наднаціональному рівні, але при цьому кожна країна повинна відстоювати свою національну безпеку і власні державні інтереси.

До переосмислення ролі держави навів і світова економічна криза, який показав, що діюча модель глобального регулювання валютно-фінансової сфери силами МВФ, "Великої сімки" і "Двадцятки міністрів фінансів" виявилася неефективною. За оцінкою вчених, криза підсилила роками нараставшую розбалансованість фінансових потоків, торкнувшись й країни з дефіцитом платіжних балансів (його стало важче перекривати), і країни з їх профіцитом (де криза викликала скорочення експортних можливостей). На думку Д. Коена, члена Ради з економічного аналізу при прем'єр-міністрі Франції, ми спостерігаємо зараз не "криза XX століття, що заблукав у столітті XXI", а перша криза глобалізації, передумови до якого формувалися у 80-х роках, коли "фінансова революція поставила над підприємствами Біржу ", створивши тим самим новий стиль управління. Характер роботи фірм як господарських суб'єктів змінився в порівнянні з 50-60-ми роками XX ст.: На чільне місце поставили теперішня вигода - "бонус править бал". Ці висновки застосовні і до оцінки ситуації в Україні. У нас і раніше, визнається найважливішим сектором економіки фінансово-банківський, в той час як виробнича сфера, яка створює матеріальні блага, продовжує перебувати в забутті.

Останнім часом з'являються нові фактори, які потребують державного впливу. До них можна віднести стрімке розширення монополій, діяльність яких вступає в протиріччя з принципами справедливої конкуренції; широке поглинання внутрішнього ринку іноземними компаніями і витіснення національних виробників; перетворення виробничої сфери країни на сировинний придаток, моральний і фізичний знос основного капіталу. Крім того, державної участі вимагає створення нової інфраструктури загальнонаціонального значення, - мова йде про транспортних магістралях, водопостачанні, енергозабезпеченні, телекомунікації, підтримки сфери освіти та медицини, про "економіку знань" і т. п. Не менш важливим об'єктом державного регулювання повинні залишатися інноваційно -інвестиційна, бюджетна, податкова та монетарно-валютна системи. Сьогодні кожна країна, будучи високоінтегрованих в міжнародний рух капіталу і цінних паперів, відчуває на собі будь-які коливання цього ринку. Під державним наглядом повинні знаходитися розподіл доходів, міграція трудових ресурсів, процеси капіталоутворення, канали руху фінансових ресурсів (а особливо їх витік з метою безконтрольного присвоєння).

Цілком очевидно, що необхідність посилити лояльне державне втручання продиктована зовнішніми чинниками, і це вимагає тісної взаємодії регулятивних інститутів, які існують всередині країни, з аналогічними інститутами інших країн для вироблення спільної стратегічної позиції.

Зараз у світі йдуть два різноспрямовані процеси: з одного боку, посилюється втручання держави в певні сфери соціально-економічного життя суспільства, а з іншого - звужується обсяг його функцій, ті чи інші повноваження автоматично переходять до міждержавних регулятивним структурам. А оскільки поле діяльності кожної держави у своїй власній країні поступово звужується, остільки має розширюватися його міжнародне участь у виробленні стратегій на глобальному рівні. Це має безпосереднє відношення до системи адміністративного регулювання, об'єктом якого є цілі розвитку держави, стратегії поступу країни, функції управління і повноваження органів влади в проведенні внутрішньої і зовнішньої політики з метою захисту національних інтересів.

У світлі викладеного виникає логічне запитання: як в умовах звуження сфери національного державного регулювання та поступового переходу окремих функцій на міждержавний рівень має сприймати державний суверенітет, який довгий час практично і теоретично означав верховенство держави в ключових сферах життя країни? Саме це поняття має два значення: розрізняють суверенітет внутрішній, який передбачає верховенство влади уряду всередині держави і абсолютне його право керувати соціально-економічним розвитком, і зовнішній, що передбачає невтручання інших країн у справи держави і у визначення його внутрішньої і зовнішньої політики. Однак досягнення науково-технічного прогресу, інтернаціоналізація світової економіки, встановлення тісного взаємозалежності держав в економіко-фінансовій сфері, висока регіональна інтеграція, а також зміцнення транснаціональної відтворювальної структури зумовили те, що система міждержавних відносин набула кардинально нову якість.

Сучасні ключові параметри міжнародних відносин суттєво відрізняються від тих, що передбачалися традиційної Вестфальської моделлю, згідно з якою їх суб'єктами були суверенні, тобто володіють верховною владою у внутрішній та зовнішній політиці, держави (ця модель проіснувала в незмінному вигляді з середини XVII ст. Понад 300 років ). Її постулати формували цілісний комплекс центросилової взаємодій різних держав. Об'єктом відносин було розподіл міжнародно-політичного впливу (могутності), головним важелем якого служило взаємне політико-економічний (і військове) стримування держав. Так забезпечувалося збереження силового рівноваги і підтримувалося збалансований розподіл впливу між державами. Аж до кінця XX ст. ці підходи розглядалися як головна умова дотримання принципу суверенної рівності держав. Але вже з кінця 80-х років світові відносини визначаються новими механізмами політичного і господарського регулювання, які, як правило, функціонують у рамках неформального сталого співпраці різних груп країн і мають на меті забезпечити ефективність глобальних процесів, зберігаючи колективне домінуючий вплив лідерів. Ще раз підкреслю, що ядро такої системи утворюють економіки високорозвинених країн і транснаціональні фактори. Сьогодні основними інституційними суб'єктами світових відносин є ООН, СОТ, МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, Лондонський і Паризький клуби кредиторів, регіональні інтеграційні утворення (наприклад, ЄС) та інші структури, побудовані за галузевим, функціональним або територіальним принципом. Сюди ж слід зарахувати й Організацію з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), що об'єднує близько 30 провідних країн, "Велику вісімку", а також "Групу 20-ти", сформовану для узгодження стабілізаційних заходів з подолання світової кризи. У результаті, як бачимо, утворилося якесь представницьке і могутнє "світовий уряд", яке, за логікою речей, має бути у відповіді за світовий порядок, стабільність і загальне благополуччя.

Внаслідок таких кардинальних змін будь-яка держава перетворюється на рядового учасника регіональної (глобальної) політики і передає частину своїх регулятивних функцій колективному органу. Наочний тому приклад - ЄС, 27 членів якого передали значну частину свого суверенітету наднаціональним інститутам не тільки в регулюванні торгівлі з третіми країнами, а й у сферах валютно-фінансової, аграрної, оплати праці та багатьох інших. Резюмуючи, можна сказати, що в світі спостерігається розвиток так званої універсалістської моделі міжнародного політичного устрою на регіональному рівні на основі добровільної міждержавної інтеграції та кооперації.

Ще більш масштабний приклад перетікання регулятивних функцій з національного на наднаціональний рівень, правда, в порівняно вузькій сфері міжнародних економічних відносин, - Всесвітня торгова організація, яка охопила понад 150 держав. На наших очах регулятивні повноваження національної держави поступово звужуються, а колективні - розширюються. Тому, на думку експертів, на тлі глобалізації, комплексної взаємозалежності високорозвинених країн, регіональної інтеграції державний суверенітет вже не є абсолютно недоторканною категорією, зміст цього поняття зазнало змін. Але при цьому дії влади щодо забезпечення суверенітету переходять у нову якість: здійснюється постійний пошук механізмів, покликаних забезпечити державні інтереси та національну безпеку.

Особливістю останніх десятиліть є те, що свобода дій національних органів влади все більш обмежується з підвищенням рівня техніко-економічного розвитку країн. У наші дні більше половини продукту глобального виробництва включено в міжнародний обмін. Стрімко зростає міжнародна міграція капіталів. Всі тісніше стає залежність між індустріальним потенціалом і широтою економічних, політичних, культурних зв'язків окремих країн. Але чим багатофакторного впливу ззовні на національне життя, ніж менш автономним стає держава в проведенні своєї внутрішньої і зовнішньої політики, тим винахідливішими воно повинно бути в досягненні цілей. Роль "винахідливого гравця" на світовій арені повинні виконувати інститути публічної влади. Тому, здавалося б, не зовсім співзвучні роздуми про характер світових відносин, з одного боку, та адміністративної реформи в України, з іншого боку, насправді безпосередньо визначаються глобальним контекстом. Оскільки комплексна адміністративна реформа стосується публічної адміністрації (центральних органів виконавчої влади та державної служби), адміністративно-територіального устрою та органів місцевого самоврядування, остільки вона є ключовою ланкою у формуванні зовнішньої і внутрішньої політики нашої (і будь-якого) держави.

Про те, як майстерно імітувалася підготовка цієї реформи в Україні і про готовність функціонерів від влади професійно брати участь у виробленні стратегії на національному та наднаціональному рівнях (а якщо потрібно, і протистояти небезпечним глобалізаційним викликам), буде сказано нижче.

2. "Етапи великого шляху"

Про необхідність провести глибоку адміністративну реформу заявив Президент України у своєму Зверненні до Верховної Ради в березні 1997 р. Початком цієї роботи можна вважати вихід президентського Указу в жовтні 1997 р. № 1089 "Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи".

Принципи оновлення публічної влади були закладені Указом Президента України від 22 липня 1998 р. № 810 "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні". Ставилося за мету поетапно створити дієву систему державного управління, яка дозволила б Україні стати розвиненою, інтегрованим у світове господарство, правовим європейською державою з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії. Ключову роль у цьому повинні були зіграти інституційні структури загальнодержавного і територіального значення, функція яких - виконувати конкретні завдання в даному напрямку.

Згадана Державна комісія була створена в кінці 1997 р. Одночасно Прем'єр-міністру України були надані повноваження координувати реформу в цілому, а на Віце-прем'єр-міністра з питань економіки покладалися функції її проведення в центральних органах виконавчої влади. Але Державна комісія з різних причин пропрацювала лише рік, так і не використавши своїх повноважень.

У вересні 1998 р. було покладено початок роздвоєння (а точніше, розмноження) керівних органів. Так, з'явилися робочі групи:

1) з проведення реформи центральних органів виконавчої влади (керівник - Віце-прем'єр-міністр з питань економіки);

2) з проведення реформи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та державної служби (керівник - Глава Адміністрації Президента).

Таким чином, виникли вже два координаційних центру, що призвело до дуалізму в повноваженнях і функціях, а також до утворення "вогнища впливу" вн e сфери виконавчої влади. Суспільство знову-таки не отримало реальних результатів від цієї двополярність.

У 2000 р. робиться нова спроба в руслі організаційних змін: створюються вже три (!) Консультативно-дорадчі органи при Президентові України, а саме:

1) Комісія з питань адміністративно-територіального устрою;

2) Координаційна рада з питань державної служби під керівництвом Глави Адміністрації Президента;

3) Національна рада з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та органів місцевого самоврядування на чолі з Президентом України.

Одночасно Першому віце-прем'єр-міністрові було дано повноваження здійснювати контроль за реформуванням органів виконавчої влади (він був також заступником голови першого з трьох названих органів, а Прем'єр-міністр України - одним із заступників керівника третій орган). Крім того, в Секретаріаті Кабінету Міністрів України тоді ж з'явилося Управління адміністративної реформи.

Як бачимо, 2000-й рік відзначений створенням дуже складною, локально-фрагментарною, нецілісну моделі організаційної структури, яку характеризувало розосередження повноважень між кількома центрами розробки стратегії. Таким чином, знову не був сформований єдиний ідеологічний і координаційний центр, хоча всім було ясно, що саме його відсутність і не дозволило активізувати реформу раніше.

У травні 2001 р. була введена посада Уповноваженого Президента з питань адміністративної реформи, а функції секретаріату Державної комісії з її проведення (нагадаю: комісія була створена в жовтні 1997 р.) перейшли до новоствореного при Адміністрації Президента Управлінню з питань адміністративної реформи (в липні 2001 р.). Однак і ці заходи не принесли ніяких зрушень, бо статус Уповноваженого не дозволяв здійснювати загальну координацію реформ. У червні 2003 р ця посада була ліквідована.

Перший крок у законодавчому забезпеченні реформ був зроблений тільки через 4 роки після їх "старту", коли Указом Президента України від 29 травня 2001 р. № 345 "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" уряду було доручено розробити 5 проектів законів - "Про Кабінет Міністрів України", "Про міністерства, інших центральних органах виконавчої влади", "Про адміністративно-територіальний устрій", "Про Раду Міністрів Автономної Республіки Крим", "Про державний контроль у сфері діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб" . Однак з названих проектів був прийнятий лише перший (у грудні 2006 р., з внесенням змін у травні 2008 р.); нова його редакція затверджена в жовтні поточного року після скасування Конституційним Судом України політичної реформи 2004 р. Всі інші питання залишилися законодавчо не врегульованими до цих пір.

На початку 2005 р. мала місце спроба створити модель з урядовим координаційним центром. У Кабінеті Міністрів України запровадили посаду Віце-прем'єр-міністра з питань адміністративної та адміністративно-територіальної реформи, в чиї обов'язки входили визначення політики адміністративного управління, організація та координація роботи всіх органів у цій сфері. Але і ця модель була недовговічною: вона проіснувала лише до вересня 2005 р. У тому ж році в Секретаріаті Президента Україна з початком каденції нового Президента були ліквідовані Управління з питань адміністративної реформи та Національна рада з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та органів місцевого самоврядування. Натомість було створено Національну раду з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та регіонального розвитку як консультативно-дорадчий орган. Але вже у травні 2006 р. замість нього з'явився Національна рада з питань державного управління та місцевого самоврядування на чолі з Президентом України. А в лютому 2008 р. і цей орган був розпущений, виникла нова структура - Національна рада з питань взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування при Президентові України. В уряді організаційні повноваження в частині адмінреформи були покладені на Міністра Кабміну і апарат Управління адміністративної реформи.

У 2010 р. з початком каденції нинішнього Президента розпочато роботу в іншому форматі. У рамках програми економічних реформ на 2010-2014 р. "Благополучне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна влада" при Комітеті економічних реформ створили спеціальну робочу групу для реформування державної служби та системи органів державної виконавчої влади під керівництвом Міністра юстиції України, а також за участю юридичної департаменту Кабінету Міністрів України, Головного управління державної служби України та регіональних комітетів реформ. Можна очікувати, що справа нарешті зрушиться з місця і продовжиться на зовсім новому якісному рівні, (зокрема, у напрямку наближення механізмів державного управління до стандартів ЄС).

Як бачимо, саме многоступенчатость, багатошаровість, нераціональність, частота створення і скасування керівних структур багато в чому загальмували здійснення адміністративної реформи. Складається враження, що всі зусилля зводилися лише до безперервної освіти, а потім ліквідації комітетів, комісій, рад, управлінь на різних рівнях, що засвідчено наведеної вище хронологією. Не були створені оптимальна модель організаційної структури забезпечення адміністративної реформи, з єдиним координаційним центром загальнодержавного значення та регіональними координаційними центрами, з прагматичним консенсусом у взаємодії Президента, Уряду, Парламенту, органів центральної влади та місцевого самоврядування.

Крім того, часті зміни у складі "діючих осіб" не дозволили організувати на загальнодержавному та регіональному рівнях функціональне обстеження органів виконавчої влади із затвердженням їх організаційних структур. Таке завдання поставила названа вище Концепція, і його можна по праву вважати альфою і омегою адміністративної реформи, бо без чіткого упорядкування функціональних повноважень неможливо визначити необхідно-достатній перелік міністерств, граничну чисельність управлінського персоналу всіх рівнів та ін

Указами Президента України від 11 лютого 2000 р № 208 "Про підвищення ефективності системи державної служби" і від 5 березня 2004 р. № 278 "Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу" це справа доручалося уряду, а методичне забезпечення покладалося на Головне управління державної служби України.

У середині 2005 р. ця установа затвердив "Порядок проведення функціонального обстеження органів державної влади", а рекомендації щодо місцевих органів виконавчої влади були затверджені лише в 2007 р. Протягом 2006-2007 рр.. проводилися функціональні обстеження окремих центральних та місцевих органів виконавчої влади, в 2008 р. - у зв'язку з підготовкою до фіналу чемпіонату Європи 2012 р. з футболу. У 2009 р. на основі вдосконаленої методики та Реєстру державних функцій було здійснено секторний дослідження органів праці та соціального захисту населення.

Не відповідає вимогам часу та схема, затверджена президентським Указом від 15 грудня 1999 р. № 1572 "Про систему центральних органів виконавчої влади". Вона включає 15 міністерств, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України, 20 державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України, та 11 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом; крім того, в ній виділені 11 органів , діяльність яких спрямовується і координується Кабміном через відповідних міністрів. За період незалежності система центральних органів виконавчої влади зазнала понад 350 трансформацій (створення, ліквідація, реорганізація). Тільки з 2000 р. схема, про яку йде мова, змінювалася 45 разів. Ще одна зміна відбулася в квітні 2007 р.

Підкреслю, з травня 2007 р. утворення, ліквідація та реорганізація органів відбувалися без внесення відповідних змін у схему. Тому включений в неї перелік центральних органів виконавчої влади не відповідає чинним нормативним вимогам. Протягом ряду років уряд не робив заходів до впорядкування структури та підпорядкованості центральних органів виконавчої влади, незважаючи на передачу з січня 2006 р. всіх повноважень за освітою, ліквідації та реорганізації центральних органів виконавчої влади Кабінету Міністрів України. З дня затвердження схеми кількість центральних органів виконавчої влади збільшилася на 31 од., Або на 32%, і сьогодні налічує 127 од.

До теперішнього часу єдина система центральних органів виконавчої влади, порядок їх взаємодії та підпорядкування законодавчо не затверджені. Це створює грунт для паралелізму, неузгодженості керівних і управлінських функцій, а також дублювання роботи новостворених і вже існуючих органів влади. Відсутній чіткий механізм передачі функцій ліквідованих органів новоствореним інститутам; зазначену обставину, у свою чергу, призводить до того, що повністю або частково дублюються повноваження, а самі структури, аналогічні за функціональним призначенням, різняться лише назвами. Можна констатувати, що в органах влади не дотримується професійна спадкоємність, відсутня стабільність в роботі апарату, не зберігається "інституційна пам'ять".

Головне управління державної служби України в 2009-2010 рр.. розробило пропозиції в частині оптимізації системи і структур центральних органів виконавчої влади на основі функціонального принципу та узагальнення типових функцій органу влади, які включають: формування державної політики, затвердження нормативно-правових актів, контроль та моніторинг у певній сфері діяльності, надання державних послуг, управління державним майном. Пропозиції передбачають організацію виконавчої влади на трьох рівнях:

1-й рівень - Кабінет Міністрів України;

2-й - міністерства Україна і національні комісії;

3-й - державні служби, державні інспекції та державні агентства.

Опублікований "План модернізації державного управління", за задумом авторів, дає можливість реалізувати ключові завдання побудови сервісного держави в Україну.

ВИСНОВКИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ

Від просування адміністративної реформи безпосередньо залежать кардинальні зміни і в інших сферах життя країни. За період більше 10 років було прийнято близько 100 нормативно-правових документів за системою державного управління, створено багато організаційних структур для забезпечення адміністративної реформи. Але конкретних досягнень у цій справі немає. Іншими словами, в України не оптимізується система державного управління, не вдосконалюються адміністративно-управлінські процеси для виконання державних функцій, не поліпшується якість прийнятих рішень, які тісно пов'язані з набором і обсягом повноважень держави.

Результати дослідження, проведеного Рахунковою палатою, показали, що зроблені кроки в напрямку адміністративної реформи можна асоціювати зі стратегією, що отримала умовну назву "Рантьє", коли дії влади та функціональних структур зводяться тільки до централізації і перерозподілу бюджетних коштів, а також використанню природної ренти. Це, у свою чергу, призводить до зростання соціальних зобов'язань та державного боргу (що й спостерігається у нас протягом багатьох років). Також частково реалізовувався сценарій під умовною назвою "Мобілізація", тобто мали місце перерозподіл ресурсів і їх концентрація в певних секторах економіки. У передостанньому, скороченому вигляді здійснювався також сценарій "Інерція", що свідчить, з одного боку, про тактичному маневруванні уряду між групами бізнес - інтересів, а з іншого - про вирішення проблем соціальної нерівності в міру їх загострення, без застосування механізмів завчасного попередження. Не була задіяна стратегія "Модернізація". Аналіз показав, що в України не практикувалося поступова зміна інституційних механізмів з формуванням нових правил функціонування центральних і місцевих органів влади. Як можна судити за матеріалами дослідження, домінував кадровий інструментарій, що виразилося, крім усього іншого, в регулярній ротації персоналу і погіршенні якості адміністративних послуг. Не був включений технологічний інструментарій, тобто набір управлінських технологій, раціоналізують діяльність органів влади, хоча адміністративна реформа повинна бути спочатку націлена на технологічний підхід. Відсутність управлінських технологій різко знизило ефект від використання бюджетних коштів (що й виявила Рахункова палата). Фактично не застосовувався інституційний інструментарій, який передбачає створення стійких інститутів громадської участі в процесах підготовки, прийняття та коригування управлінських рішень, а також формування зворотного зв'язку для широкого взаємодії органів влади з суспільством. Саме з інституціоналістів в значній мірі складався "мозковий центр" реалізації нового курсу реформ Президента США Ф. Рузвельта. Відоме визначення інституту як "способу думати і діяти" (вираз Т. Веблена), вбудованого в "колективне, спільна дія" (Дж. Коммонс), підтверджує найважливішу роль, яку відіграють державні інститути в суспільному розвитку. Усвідомити це дуже важливо, оскільки парадокс ринків, на думку відомого гарвардського економіста Д. Родрік, полягає в тому, що процвітають вони не в умовах повної свободи від держави (laissez - faire), а під постійним і пильним наглядом публічних інститутів.

Для того щоб повідомити кардинально новий зміст адміністративної реформи і як можна швидше активізувати її, необхідно:

- Визначити на адміністративно-правовому рівні категорію "управління" і оптимальне співвідношення між централізацією і децентралізацією управлінських функцій. У Конституції України не визначено сфери державного управління в різних секторах економіки, а на практиці регулювання переважно зводиться до державного сектора;

- Забезпечити дієву правову базу, підвищити відповідальність за стан реформи, як з боку органів влади, так і персональну вищих посадових осіб;

- Розробити методики та критерії оцінки ефективності державного управління на загальнодержавному та місцевому рівнях;

- Сформувати раціональну модель організаційної структури забезпечення адміністративної реформи з єдиним координаційним центром;

- Розробити чіткі механізми взаємодії та колективного прийняття рішень з управління адміністративною реформою між Президентом України, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів, місцевими органами самоврядування, громадськими організаціями;

- Визначити з урахуванням тенденцій соціально-економічного розвитку українського суспільства напрями реформи адміністративно-територіального устрою, центральних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

- Здійснити функціональне обстеження центральних і місцевих органів виконавчої влади. На базі результатів розробити план заходів з упорядкування структури, схеми підпорядкування центральних органів виконавчої влади, оптимізації чисельності працівників їх апаратів і видатків державного бюджету на забезпечення діяльності цих органів;

- Прискорити розробку законопроектів "Про міністерства та інших центральних органах виконавчої влади" та "Про адміністративні послуги";

- Затвердити в установленому порядку довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців;

- Розробити механізм визначення асигнувань на забезпечення діяльності органів державного управління з бюджетів всіх рівнів;

- Затвердити єдиний порядок отримання і використання центральними органами виконавчої влади коштів від надання платних послуг і сформувати Реєстр державних та адміністративних послуг.

Ці завдання можна назвати першочерговими.

Активна позиція всіх гілок влади в негайному проведенні адміністративної реформи має виразитися в постановці нових завдань, які логічно випливають з ролі держави в сучасному світі та розширення повноважень публічної адміністрації у визначенні пріоритетів внутрішньої і зовнішньої політики в ім'я добробуту держави та її громадян.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

Московський А. Інституціоналізм: теорія, основа ухвалення рішень, метод критики. "Питання економіки" № 3, 2009, с. 110-124.
"Адміністративне регулювання - найважливіший фактор реформ" - "Економіка Україна" № 10,2010, с. 4-14
В. Геєць "Ліберально-демократичні основи: курс на модернізацію Україна" - "Економіка Україна" № 3,2010, с. 4-20
Осадча І. Постіндустріальна економіка: чи змінюється роль держави? - "Світова економіка і міжнародні відносини" № 5, 2009, с. 31-42
3агашвілі В. Держава на новому етапі економічної глобалізації. - "Світова економіка і міжнародні відносини" № 5, 2009, с. 43-51
Шишков Ю. Держава в епоху глобалізації. - "Світова економіка і міжнародні відносини" № 1, 2010, с. 3-13
Клинова М. Повернення держави: "швидка допомога" в кризі або стійка тенденція? - "Світова економіка і міжнародні відносини" № 5, 2010, с. 18-31
Зуйков Р. Вестфальська система міждержавних відносин: критерії та трансформації. - "Світова економіка і міжнародні відносини" № 3,2010, с. 13-27
Адміністративна реформа в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи - Дніпропетровськ, "Моноліт", 2009, 384 с.
Вишневський А., Афанасьєва В., Гекалюк Р. (та ін.) План модернізації Державного управління: пропозіції Щодо приведення Державного управління та ДЕРЖАВНОЇ служби України у відповідність Із принципами і практика демократичного урядування .- К., Центр адаптації ДЕРЖАВНОЇ служби до стандартів Європейського Союзу, 2010, 396 с.