Про велику вітчизняному війні - Рецензія на повість а. Приставкіна ночувала хмаринка золота

Починаючи писати рецензію на твір Анатолія Приставкіна "Ночувала хмаринка золота", хочеться написати і про самого автора. Адже. Рецензія - це не тільки аналіз позитивних і негативних сторін твору, але і спроба проникнути в саму суть, витоки та коріння написаного.
А. Приставкін, автор повісті "Ночувала хмаринка золота", родом, як і всі ми, зі свого дитинства. Але звична для його однолітків формула "ми родом з війни" передбачає уточнення. А. Приставкін родом з дитбудинку воєнних років, де легше було вмерти, ніж вижити.
У письменника гарною була рання, за визначенням Ф. М. Достоєвського, перша пам'ять. Пам'ять ця - безрадісно гірка, але А. Приставкін їй не зраджує, не шукає в ній розради, не намагається темні сторони врівноважити світлими. Сам письменник не без здивування пригадує своє злиденне дитинство, бродяжництво: невже так було?
Повість Анатолія Приставкіна "Ночувала хмаринка золота" - це війна, її куточок, не освітлений ні спалахами "Катюш", ні розсипом переможних феєрверків; таємниця, породженою не фронтовий необхідністю, а мерзенність задуму і здійснення. Тепер-то таємниця розкрита, тепер ми читаємо у А. Приставкіна про дитбудинку-близнюках Кузьменишах, відправлених з Підмосков'я в благодатний край-на Кавказ, де казково тепло і ситно.
Душі у повісті дитячі; долі, покручені війною,. Сирітством, кримінальщиною. Безпритульний, нещадний світ. Зі своїми законами і беззаконням своїм.
Кузьменишей очікує таке, про що неможливо здогадатися на початку повісті, з перших сторінок не обіцяла легкого, безжурного читання. Яка тут легкість, коли підмосковний дитбудинок живе однією несамовитої думою: "вдихнути п'янкий, дурманний запах".
Нікому не потрібними насінням летять через війну, через зруйновані землі брати. Вони вміють вийти якщо і не сухими з води, то хоча б не піти на дно, не пустити бульбашки. Спорідненість по крові переходить у спорідненість душ. Одинадцятирічні близнюки нерозлучні. Це допомагало їм вижити, зносити всі напасті, спільно шахраювати, красти. Вони завжди разом - чотири руки, чотири ноги, дві голови - і до того схожі: ніхто не відрізнить - Колька це чи Сашка. Близнюки майстерно всіх морочили, і, навіть коли не було необхідності, один видавав себе за іншу. Рятуючи один одного, було легше вижити в згубних обставин. Їх скритність стала натурою. Близнюки відверті тільки один з одним. Відвертість ця в тому внутрішньому єднанні, коли один настільки доповнює другу, що вони окремо не мислять, не представляють власного існування.
Біда зближує тих, хто потрапив в неї. Коли на станції Кубань ешелон з безпритульними зустрічається з глухо загратованим ешелоном, де знемагають під замком чорноокі люди, Колька, не розуміючи, що просять воду, простягає долоню з ягодами терну. На природний порив здатний тільки хлопчик-безпритульний. Станція живе своїм життям, не бажаючи чути крик і плач з замкнених теплушок; з репродукторів доноситься "Широка страна моя рідна ...".
Сумно завершується і ця главку, натякаючи на фатальну невипадковість зустрічі двох ешелонів.
"Наші поїзда постояли пліч-о-пліч, як два брати-близнюки, не дізналися один одного, і розійшлися назавжди, і зовсім нічого не означало, що їхали вони - одні на північ, інші на південь. Ми були пов'язані однією долею ". Цей зв'язок сам письменник усвідомив і зрозумів не одразу. І до цих пір ми пов'язані зі страшними діяннями, які призвели до горя і загибелі тисяч і тисяч людей. Людина, що відкрив існування народів-зрадників, мав славу фахівцем з національного питання. Ним був розроблений план боротьби з цими народами, правда, до кінця перетворити теорію в практику навіть йому не вдалося - не уда-лось покарати цілком всі народи за те, що і серед них траплялися зрадники, перебіжчики. Проте теорія осіла в головах і в пам'яті людей образливими прізвиськами, "теорій" про "національної вини", "національних хворобах" і так далі.
Наслідки її - в подіях Степанакерту і Сумгаїту, Риги та Тбілісі, в чеченській війні.
А в 1944 році сховалися в горах чеченці знищили дитячий будинок. Сашка загинув смертю жахливої, бузувірської. Сцену, написану А. Приставкін, не часто зустрінеш у нашій літературі. Колька своїми очима побачив, яку смерть прийняв його брат. Від побаченого помутилася свідомість. Коли Колька везе на візку мертвого брата з виклювали вороною очима, він ніби діє за інерцією, здійснює колишній їхній план втекти з згубного Кавказу. Сашко для нього ще живий, і він хоче, щоб тому було зручно у візку, а в собачник, залізному ящику під вагоном, не було холодно. Колька вів уявний розмову з вбивцею: "Слухай, чечен, осліп ти, чи що? Хіба ти не бачиш, що ми з Сашком проти тебе не воюємо! Нас привезли сюди жити, так ми і живемо, а потім ми б поїхали все одно. А тепер, бачиш, як виходить ... Ти нас з Сашком вбив, а солдати прийшли, тебе вб'ють ... А ти солдатів станеш вбивати, і все: і вони, і ти - загинете. А хіба не краще було те, щоб ти жив, і вони жили, і ми з Сашком теж щоб жили? .. "Колькіни міркування настільки нехитро, що ледь не віддають юродством. Колька, звиклий бути для Сашка руками і ногами, на одвічне питання: "Ти Колька або Сашко?" - Тепер відповідає: "Я - шпалери!" У новому своїй якості Колька дивний. А як залишитися не дивним, переживши таке? Дивина посилюється "новим Сашком", що з'являються замість мертвого, якому так і має бути вічно колесити по країні в залізному собачників. "Нового Сашка" звуть Алхузур - це чеченець, одноліток Кольки. Такий же самотній, неприкаяний син війни, що позбавила його даху і батьків. На додачу право жити в рідному краю. Вони зближуються, коли хворий Колька в маренні кличе брата, а над ним схиляється Алхузур, ламаною російською мовою запевняючи: я і є "Саекі". Турботою, сміливістю, готовністю ділити будь-які небезпеки Алхузур доводить своє право стати Колькіним братом, називатися Кузьменишем. Колька і Алхузур ведуть себе, не погодившись з правилами, заповідями, яких дотримуються дорослі. Над ненавистю, жагою помсти взяла гору братерська любов. Любов допомогла вижити колишнім Кузьменишам, допомагає і новим.
Анатолій Приставкін в своїй книзі не робить вигляд, ніби колишнє поросло бур'яном. "Але ж, не приховаю, - пише А. Приставкін, - приходила, не могла не прийти така думка, що живі, десь існують всі ті люди, які від Його імені волю його творили". Можливо, письменник зняв вантаж, частина вантажу з власної душі, але читацькі душі не дуже-то полегшив. Але справжня література - останнім часом ми знову-таки в тому переконалися - не поспішає навіяти "сон золотий". Вона закликає читачів до роздумів і душевної роботі, до сумнівів в собі, увазі до оточуючих. Вона служить застереженням майбутнього.