Реферат на тему:
Правила доказового міркування
Будь-яке судження про що-небудь, є або істинним або хибним. Тому воно може бути прийняте за істину тільки після того, як ми переконаємося у його істинності.
В істинності деяких положень можна переконатися шляхом безпосереднього співставлення їх із дійсністю, за допомогою органів почуття, у процесі практичної діяльності. Так, щоб установити і перевірити істинність судження «Замок, на який замикалися двері будинку потерпіло- го, має сліди пошкодження», досить оглянути цей замок
Але переконатися в істинності того чи іншого положення безпосередньо не завжди можна. Так, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може буті встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно оскільки під час пізнання таких фактів вони вже не існують в дійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо. Не можна, наприклад, безпосередньо упевнитися в істинності таких суджень: «Потерпілий С. вбитий обвинувачуваним К.»; «Під час скоєння злочину обвинувачуваний знаходився на місці вчинення злочину»; «Організатором скоєного злочину був Т.» і так далі. Істинність подібних суджень установлюється і перевіряється не безпосередньо, а опосередковано, за допомогою умовиводів і логічних доказів.
Доведення — це процес думки, що полягає в обгрунтуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше.
Наприклад, нам треба довести істинність судження про те, що «Одержання хабара є діяння небезпечне для суспільства». Для цього ми наводимо такі два судження:
1) «Всякий злочин є діянням суспільне небезпечним»;
2) «Одержання хабара є злочин» — і виводимо з них за правилами категоричного силогізму істинність доводжуваного судження.
Доведення є умовиводом. У нашому прикладі воно відбувається у формі одного умовиводу. У більшості випадків доведення є складними, вони складаються не з одного, а багатьох умовиводів.
Термін «доведення» вживається в кількох значеннях.
1. Під доведенням розуміють факти, за допомогою котрих обгрунтовується істинність того чи іншого положення.
2. Словом «доведення» позначають джерела даних про факти, наприклад, літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.
3. Доведення — це процес мислення, логічний процес обгрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін «доведення» вживається саме в цьому значенні. Логіка вивчає доведення як мисленний процес.
Складний, полемічний характер самої процедури аргументації об’єднує дві різні за своїм напрямком операції: доведення і спростування (обґрунтування і критику).
За способом аргументації розрізняють два види доведення висунутого положення: пряме і непряме (опосередковане).
1. Прямим називають обґрунтування тезису без звернення до конкуруючих з тезисом припущень. Пряме доведення може приймати форму (1) дедуктивних умовиводів, індукції, аналогії.
(1) Дедуктивне доведення виражається в підведенні часткового випадку під загальне правило – демонстрація протікає в формі умовно-категоричного умовиводу. При істинності посилок-аргументів і дотримання правил виводу воно дає достовірні результати.
(2) Індуктивне доведення – це логічний перехід від аргументів, інформацією про окремі випадки певного роду, до тезису, узагальнюючому ці випадки. Якщо доведення протікає в формі повної індукції при істинності засновків істинним буде і висновок. При неповній індукції тезис буде обґрунтований лише в більшій чи меншій степені ймовірності.
(3) Демонстрація в формі аналогії – це пряме обґрунтування тезису, в якому формулюється ствердження про властивості одиничного явища.
2. Непрямим називають доведення тезису шляхом встановлення хибності антитезису чи інших конкуруючих з тезисом припущень. Конкуруючими з тезисом (Т) припущеннями можуть бути два їх різновиди: суперечний тезису антитезис (~Т), члени диз’юнкції в розділовому судженні: ТvАvВ ; Розрізнення в структурі конкуруючих припущень визначає два види непрямого доведення: (1) аналогічне і (2) розділове.
(1) Аналогічним називають обґрунтування тезису шляхом встановлення хибності протирічливого йому припущення. Аргументація в цьому випадку ділиться на три етапи:
Перший етап – тезису (Т) висувають антитезис ~Т, умовно визнають істинним і виводять логічно витікаючи з нього наслідки: ~Т С.
Другий етап – логічно виведені з антитезису наслідки співставляють з положеннями, істинність яких встановлена (F), і в випадку неспівпадіння відмовляються від цих наслідків - ;
Третій етап – з хибності наслідків логічно заключають про хибність припущення ~Т. Міркування протікає в формі заперечного модуса умовно-категоричного умовиводу: або
Аналогічний вид непрямого доведення застосовується лише тоді, коли між Т і ~Т існує відношення протиріччя: чи одне чи інше, третього не дано.
(2) Розділовим називають непряме доведення тезису, виступаючого членом диз’юнкції шляхом встановлення хибності і виключення всіх інших конкуруючих членів диз’юнкції. Воно будується методом виключення. Міркування протікає в формі заперечно-ствердного модуса (tollendo ponens) розділово-категоричного умовиводу: . Воно є дійсним лише в тому випадку, якщо диз’юнктивне судження є повним чи закритим < TvBvC >.
2. Критика (спростування) – це логічна операція, направлена на зруйнування раніше ставшогося процесу аргументації. По формі вираження буває неявною і явною.
1. Неявна критика – скепсис і сумнів щодо позиції пропонента без конкретної аргументації.
2. Явна критика – вказування на конкретні недоліки в аргументації пропонента. По направленості може бути трьох видів: деструктивна, конструктивна і змішана.
(1) Деструктивною назвемо критику, направлену на зруйнування аргументованого процесу шляхом критики: тезису, аргументів чи демонстрації.
- Критика тезису – спростування тезису. Існує пряме спростування, яке отримало назву “зведення до абсурду”: спочатку допускають істинність тезису пропонента, а потім шляхом співставлення наслідків з фактами, вказують на хибність тезису (якщо наслідки протирічать їм):
1. ТC. 2.. 3.
. В процесі аргументації пряме спростування виконує деструктивну функцію.
- Критика аргументів – і, отже, доведення хибності всього тезису.
- Критика демонстрації – показують, що в міркування пропонента нема логічного зв’язку між аргументами і тезисом. Для створення видимості логічного зв’язку попонент чисто прибігає до уловок мовних: “Отже, в даній ситуації можна зробити лише один висновок...”, “Факти переконливо підтверджують ідею про те, що...”.
(2) Конструктивною критикою називають обґрунтування опонентом власного тезису з ціллю спростування альтернативного ствердження пропонента. Стратегія цієї критики виражається в слідую чому:
Чітко і розгорнуто представити тезис;
Показати, що тезис не просто відрізняється, а суперечить тезису пропонента;
Зосередити зусилля на підборі аргументів на користь власного тезису. Це конструктивна опозиція.
(3) Під змішаною критикою розуміється критика поєднання конструктивного і деструктивного підходів. Будується двома шляхами: перший – конструктивно-деструктивна композиція (КДК) – спочатку будують свій тезис, а потім критично аналізують пропонента і друга – деструктивно-конструктивна композиція (ДКК) – навпаки.
Доказ тісно пов'язаний із спростуванням. Досить часто ми не тільки доводимо істинність висунутої тези, але одночасно й спростовуємо якесь інше положення, котре ми вважаємо хибним.
Спростуванням називається процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому.
Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення (міркування). Згідно з цим розрізняють такі способи спростування:
спростування тези;
спростування аргументів;
3) спростування зв'язку тези з аргументами.
1. Спростування тези
Спростування, спрямоване безпосередньо проти тези, можна досягти різним шляхом.
а) Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, котра суперечить спростовуваній.
Цей спосіб спростування грунтується на закон виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує Спростовування тези, і остання буде спростована. Це спростування будується так. Коли треба спростувати тезу, ще суперечить тій, котру ми спростовуємо, і доводимо її істинність. А потім, спираючись на закон виключеного третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.
б) Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду (безглуздості). Спростування в таких випадках відбувається так. Припустімо, що спростовувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умовно-категоричного силогізму доходять висновку про хибність і самої основи спростовуваної тези.
2. Спростування аргументів
Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами.
а) Шляхом доведення хибності аргументів.
Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обгрунтована. Наприклад, доводиться теза про те, що «Потерпіла Л. була психічно хвора» таким чином: «Усі самовбивці—психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою». Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому («Усі самовбивці — психічно хворі») є хибним.
б) Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обгрунтовується висунута теза, є для тези недостатньою.
Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається необгрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обгрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних доказів.
в) Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними.
Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необгрунтованою.
У судовій практиці доказ вважається спростованим, якщо встановлено, що висновки у справі грунтуються не на достовірно відомих фактах, а на передбаченнях, тобто таких судженнях, істинність котрих не доведена.
г) Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є неякісним.
У судовій практиці такий спосіб спростування спрямований на те, щоб довести неякісність показань того чи іншого свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта. Якщо установлено, що показання свідка чи іншої особи є неякісне, таке, котрому не можна вірити, то це означає, що показання свідка і факти, повідомлені ним, не можуть бути взяті за основу висновку у справі.
Суть цього способу спростування полягає в доведенні неспроможності демонстрації.
Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі котрого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим.
Згідно з цим правилом, один із засновників має бути заперечним, а у нас обидва засновки стверджувані, тому істинного висновку із них зробити не можна.