Поняття і предмет галузі конституційного права
Про конституційне право як галузь можна говорити тільки стосовно кожної окремої країни. Конституційне (державне) право конкретної країни — це сукупність юридичних норм, які закріплюють певні засади економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організацію і компетенцію найголовніших ланок державного механізму, територіальну організацію держави, а також визначають основи взаємовідносин держави та особи.
У різних країнах обсяг конституційно-правового регулювання може помітно різнитися. Відмінним є і конкретний зміст його, що зумовлено наявністю або відсутністю тих чи інших інститутів та їхніми особливостями. Проте все це не суперечить наведеному вище узагальненому визначенню галузі конституційного права, яке дає уявлення про структуру цієї галузі і певною мірою позначає її інститути. Наведене визначення конституційного права має і свої вади: воно не розкриває особливості права як регулятора суспільних відносин, не вказує на предмет галузевого регулювання.
В юридичній науці визнане розмежування галузей за колом суспільних відносин, що ними врегульовані. У навчальній літературі прийнятим є загальне визначення предмета галузі конституційного права як суспільних відносин, що виникають на основі здійснення державної влади, а найчастіше — у процесі її здійснення. Проте таке визначення не дає чіткого уявлення про обсяг конституційно-правового регулювання і не відмежовує конституційно-правові відносини від інших правовідносин публічного характеру: адміністративних, фінансових, кримінальних, процесуальних.
Конституційне право регулює політичні відносини і політичну діяльність у суспільстві. Але будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Тому конституційне право об'єктивно має вужчу сферу регулювання, сферу відносин безпосередньо політичного характеру. Для з'ясування суті конституційно-правового регулювання велике значення має категорія політики як специфічної сфери функціонування і самого існування публічної, державної влади у суспільстві. Політика як головний зміст діяльності державного механізму насамперед має бути віднесена до вищих органів держави. Саме вони здійснюють владні функції політичного характеру.
Однак не всі відносини безпосередньо політичного характеру є предметом конституційного права. Суб'єктами частини з них є політичні партії та інші елементи політичної системи. Зокрема, внутрішньопартійні відносини та ті, що виникають між партіями у зв'язку або у процесі організації та діяльності органів державної влади, далеко не завжди підлягають конституційно-правовому регулюванню.
До предмета конституційного права слід вважати належними ті відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв'язків «держава — особа» і «особа — держава», тобто в самій сфері державного владарювання. Безпосередньо політичний характер названих суспільних відносин, своєрідне коло учасників та специфіка об'єктів дають підстави говорити про їхні особливості. Однією з найважливіших особливостей цих відносин є те, що суб'єктом переважної більшості з них прямо чи опосередковано виступає держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Таке визначення предмета конституційного права відмежовує цю галузь від решти публічно-правових галузей. Так, предмет адміністративного права також становлять відносини державного владарювання. Але ці відносини не мають безпосередньо політичного характеру.
До предмета конституційного права належить і частина суспільних відносин, які слід визначити як соціально-політичні відносини владарювання. Вони виникають у структурі зв'язків «суспільство — держава — особа» і відображають загальну природу політики, лінії її взаємозв'язків з економічною організацією суспільства і звичайно не регулюються конституційним правом. Сказане передусім характерне для країн з так званими старими конституціями, тобто прийнятими у XVIII—XIX ст.ст. Проте і в країнах, де конституції були прийняті після другої світової війни, також здебільшого не пішли далі встановлення загальних положень соціально-політичного характеру і широко не регулюють відносини, безпосередньо пов'язані з економічною і політичною організацією суспільства.
Усе ж певна частина соціально-політичних відносин владарювання включена до предмета конституційного права. Їх можна водночас визначити і як державно-політичні відносини владарювання, оскільки вони є передумовою державного владарювання. Вказані відносини забезпечують внутрішню єдність усіх відносин, що регулюються конституційним правом.
Таким чином, конституційне право можна визначити як сукупність юридичних норм, що регулюють державно-політичні відносини владарювання. Самі ж ці відносини слід поділити на три групи:
1. Відносини, безпосередньо пов'язані з економічною і політичною організацією суспільства.
2. Відносини, що виникають у процесі встановлення і функціонування публічних, державних інститутів і відображають територіальну організацію держави. Це відносини з приводу організації та діяльності державного механізму, насамперед його найважливіших ланок, а також відносини, пов'язані з політико-територіальним й адміністративно-територіальним устроєм держави. Вони відіграють суттєву роль у загальному обсязі конституційно-правового регулювання, а їх регламентація створює передумови для процесу державного владарювання.
3. Відносини, що характеризують основи взаємозв'язків держави та особи. Особі належить винятково важливе місце серед суб'єктів політичних відносин і, зокрема, державно-політичних відносин владарювання. Саме до особи звернено зрештою всю політичну і державну діяльність у суспільстві. Передусім це виявляється в юридичних конструкціях громадянства і основних прав та свобод особи. Зазначені права і свободи нерідко мають самостійне значення, і їх не можна зводити до наслідків діяльності державної влади. Проте вони нормативно закріплюються в процесі її здійснення. Слід також підкреслити, що зовні відповідні конституційно-правові норми відносин державного владарювання не регулюють. Однак регламентуючи права і свободи, ці норми тим самим встановлюють межі державно-владної діяльності.
Хоча державно-політичні відносини владарювання і становлять предмет конституційного права, проте у своїй сукупності вони не є вихідними для всіх інших суспільних відносин. Це не заперечує центральне місце конституційного права у правових системах зарубіжних країн. Підтвердженням цьому є особливий юридичний характер конституції як основного закону. Конституційне право в цілому не є системо-утворювальним фактором у правовій системі, але його норми визначають процедуру законотворчості, субординацію нормативних актів незалежно від галузевої їх належності. До того ж окремі норми конституційного права мають програмний характер щодо інших галузей права. Наприклад, конституційні норми про недоторканність особи та деякі інші програмують основний зміст кримінально-процесуального права.
На основі норм конституційного права легітимується державний механізм та його головні ланки, створюються юридичні підстави для їх функціонування. Тим самим конституційне право набуває своєрідного установчого значення. В теорії і практиці конституціоналізму визначається ряд загальних принципів (наприклад, правової держави) і декларується універсальний характер їх для всієї правової системи.
Центральне місце конституційного права у правових системах зумовлене і його особливо тісними зв'язками з системою міжнародного публічного права. У різних країнах зв'язок між конституційним і міжнародним правом має різний зміст і характер. Звичайно в нормах конституційного права в тій чи іншій формі знаходять своє відображення принципи суверенітету, положення про державну територію, громадянство, права і свободи тощо. Усі ці принципи і положення мають не тільки конституційно-правове, а й міжнародно-правове значення. Конституційне право кожної країни закріплює основи організації і функціонування механізму здійснення зовнішньої політики, визначає форми реалізації відповідної державної функції. Іноді в його нормах декларуються принципи зовнішньої політики.
У конституційному праві визначається взаємодія систем національного і міжнародного права. Його положення розкривають порядок ратифікації і денонсації міжнародних договорів, механізми імплементації норм міжнародного права тощо. Основні закони цілого ряду держав містять статті про примат міжнародного права і про вирішення колізій, що виникають між ним і національним правом. Усе це також дає змогу говорити про особливу роль конституційного права в національних правових системах.
Характеристика конституційного права набуває завершеності при розгляді питань історії розвитку відповідних засобів регулювання. Ці засоби виникають практично з утворенням самої держави, хоч у різні історичні часи суттєво різняться за формою і змістом. Початковий розвиток правового регулювання владарювання в різних країнах був неоднаковим і зумовлювався не тільки соціальне визначеним характером самої влади, а й конкретно-історичними політичними режимами, за яких ця влада здійснювалась.
Засоби первісного регулювання владної діяльності не могли становити і не становили окремої галузі. Однак у цілому вони збігалися у Стародавньому Римі із значною частиною публічного права. У період римської республіки вперше з'явився і сам термін «конституція», яким пізніше, за часів імперії, позначалися різного роду акти правителя.
За феодалізму правове регулювання владарювання протягом певного періоду майже повністю здійснювалося на основі звичаїв. У поодиноких писаних актах, що тоді приймалися, найчастіше від імені монархів проголошувалися права і привілеї «народу». Іноді укладались угоди між феодальними володарями з приводу об'єднання в єдину державу. З часом писані акти почали відігравати все помітнішу роль у правовому регулюванні організації і діяльності державної влади.
Специфічний характер правового регулювання владарювання за феодальних часів виявлявся і в тому, що писані засоби такого регулювання зовні мали характер своєрідних договорів між різними верствами і групами феодалів. Подібні договірні стосунки в дещо зміненій формі залишалися і в наступний період розвитку феодального суспільства — період станово-представницької монархії. Боротьба станів з королівською владою призвела до формування більш загальних і сталих правових засобів організації державної влади — так званих хартій. Це були договори, які визначали не тільки організацію влади, а й її статус. Найбільш відомими з таких хартій були англійська Велика хартія вільностей 1215 p. і угорська Золота булла 1222 р. За своїм характером вони не були законами, що як форма права склалися пізніше.
З часом в Англії договірна форма регламентування організації й діяльності державної влади трансформувалась у своєрідні компроміси між королем і парламентом, відмінні від актів, прийнятих на основі звичайної законодавчої процедури. Прикладами подібних компромісів є Петиція про права 1628 p., Білль про права 1689 р. та Акт про престоло-наслідування 1701 р., формально чинні й сьогодні. Разом з Великою хартією вільностей та деякими іншими так званими історичними документами вони складають своєрідну «біблію британської конституції».
Ідеї конституціоналізму, тобто обмеженого основним законом державного правління, поступово набували все більшої ваги і остаточно сформувались у XVIII ст. Саме відтоді знову став використовуватись і набув свого сучасного значення термін «конституція». З прийняттям перших конституцій — юридичних актів вищої сили — власне і починається формування відповідних галузей права як цілісних і достатньо широких за обсягом регулювання систем юридичних норм.
Існує дві назви галузі — конституційне право і державне право. Історично відмінність між цими термінами зумовлена різними підходами у політико-правовій теорії XVII—XIX ст.ст. У першому випадку вихідними визначались ідеї демократії, законності й конституціоналізму (Великобританія, Франція, США), у другому — абсолютизувалася роль держави (Німеччина). Сьогодні такі відмінності мають відносне значення. Проте термін «конституційне право» більш поширений. До того ж він є точнішим, адже саме конституція є головним джерелом, ядром галузі. Власне з конституції починалася сучасна історія правового регулювання державно-політичних відносин владарювання. І саме термін «конституційне право» відмежовує у масовій правосвідомості відповідну галузь від інших.