Міністерство освіти
Новгородський ДержавнийУніверситет ім. Ярослава Мудрого
Контрольна робота
по методологічним
основам психології.
Тема: "Методологічний
сенс психологічної схізіса "
Виконала
студентка
2 курсу п / ф 1564-зу
Хатілова
Олена
Олександрівна
Викладач
Деркач Т.О.
Великий Новгород
2003
ПЛАН
1. Введення
2. Практика як принцип пізнання
3. Філософія практики як методологія психології
4. Психотехніка
5. Свідомість
6. Практика
7. Висновок
8. Список літератури
Введення
Карта вітчизняної психології за останні 10 років змінилася, мабуть, більш радикально, ніж карта Східної Європи. Тоді, в 1985р., Над пустельними психологічними просторами височіли кілька академічних фортець (то були головним чином столичні психологічні інститути та факультети психології), де-не-де виднілися відомчі бастіони (психологічні лабораторії в «скриньках», лікарнях, МВС, освітніх установах, і самий численний їх вигляд - кафедри психології провінційних педвузів), здебільшого перебували у васальній теоретичному положенні в однієї з фортець, а струмочки вільної психологічної практики з висоти пташиного польоту майже не було видно.
Бурхливий п'ятиріччя (з 1986 по 1991р) підняло хвилю ентузіазму психологів - практиків. Хвиля облила кріпосні стіни, подекуди перевершила через них і відійшов, розлившись
по великих неакадемічним просторами. Вона стала заповнювати всі улоговини і низовини - всюди з'явилися психологічні служби, ТОО, ТОВ, та й просто лихі молоді люди з дуже
обмеженою відповідальністю, але з безмежною готовністю
на будь-яку психологічну послугу від підготовки кандидата в
президенти країни до зняття порчі.
Недавня пустеля між академічними фортецями і
відомчими бастіонами перетворилася на неспокійне море
психологічної практики. Є в ньому вже й глибокі чисті течії, хоча, зрозуміло, переважають поки мутнуваті води
самовпевненого дилетантизму.
Але подобаються нам наслідки повені чи ні, факт
залишається фактом: все це разом і є «вітчизняна психоло-
гія », хоча її рельєф, клімат, флора і фауна невпізнанно вимірюв-
нілісь. Раніше доля нашої психології кувалася за академічними стінами, відтепер вона визначається тим, як бу-
дуть складатися відносини між утворився «морем» і
«Сушею», між «психологічної практикою» і «наукової пси-
холог ».
У згаданий вище п'ятиріччя «ентузіазму», коли блешні-
ство психологів-практиків складали фахівці з універси-
Тетський академічною освітою, часом здавалося, що про-
дуктивних поєднання науки і практики відбудеться само собою.
Здавалося, що почалася вже нова історична епоха, що позаду
старі природничонаукові ідеали, зверхнє ставлення до практики як відсталої сфері, куди «впроваджуються» наукові досяг-
ня, що збувається пророцтво Л. С. Виготського - «практика входить в найглибші основи наукової операції», «стає конструктивним принципом науки» [4; 387-388], що психологія дійсно вбирає до свого складу практику і ось-ось почне зсередини перетворюватися .
Однак, в науці не відбувається нічого автоматично. Коли почався відплив, виявилося, що перехлеснули хвиля оста-
вила після себе декілька психотехнічних - орієнтованих лабораторій, але ніякого внутрішнього запліднення психоло-
гической науки «філософією практики» не відбулося. Напр-
тив, відлив тривав, розрив між психологічною наукою і практикою стало збільшуватися і досяг загрозливих розмірів.
Найтривожніше, що це розщеплення, що проходить по тілу пси-
холог, нікого особливо не хвилює - ні практиків, ні дослі-
дователей. Якщо б ситуація визначалася гострим протівобор-
ством сторін, спробою зламати опір один одного і
перекроїти всю психологію по-своєму, це було б більш пло-
дотворно. Тоді можна було б говорити про чергову кризу психології. На жаль, доводиться діагностувати не кри-зис, але схізіс нашій психології, її розщеплення. Психологичес-
кая наука і психологічна практика живуть паралельної
життям як дві субособи диссоциированной особистості: у
них немає взаємного інтересу, різні авторитети (думаю, що
більше половини психологів - практиків змогли б назвати прізвища директорів академічних інститутів, а директора навряд чи поінформовані про «зірок» психологічної
практики), різні системи освіти та економічного існування в соціумі, непересічні кола спілкування із західними колегами. Небезпечно, що ні дослідники, ні прак-тики не бачать наукового, теоретичного, методологічного значення практики. А для психології зараз немає нічого теорія-тичне доброї практики.
Найбільш актуальними для нашої психології є психотехнічні дослідження, їх значення не зводиться тільки до розробки ефективних прийомів і методів впливу на людину-
тичне свідомість, але складається насамперед у виробленні общепсі-
хологіческой методології. Методологічна місія псіхотех-ники визначається не тільки зовнішніми чинниками - масовим
поширенням психологічних практик, соціальним замов-
зом, а й внутрішніми тенденціями самої психологічної
науки. Останнє здається особливо важливим - переконатися, що пси-
хотехніка не просто приватна прикладна дисципліна, але загально-
психологічна методологія, «генетично» закладена в оте-
чественной психології. Настав час, коли ця програма
почала реалізовуватися.
Практика як принцип пізнання
У сучасній методології пізнання стало загальним місцем
твердження про нереализуемости класичних наукових канонів при вивченні людини. Парадигма класичної науки при вивчений
чении людини дає тріщину у вирішальному пункті, що стверджує:
об'єкт не залежимо від пізнання. У тих дисциплінах, які вивчений
чають конкретних людей, особливо очевидно, що названа Аксі-
ома не виправдовує себе. Причому в двох з думки: по-перше,
саме знання про людину реально змінює його. Явний приклад то-
му - психоаналіз, що змінює людину, як у кожному конкрет-ном клінічному випадку, так і в сенсі того культурного челове-
тичного типу, який сформувався на Заході: псіхоаналіті-чна символіка, психоаналітичне мистецтво, менеджмент,
лікування, виховання тощо - все це сьогодні невід'ємні елементи-
ти реальному житті звичайного західної людини. По-друге,
сам процес пізнання зовсім не байдужий для людини: і пото-му, що він, будучи об'єктом дослідження, реалізує лише один з багатьох модусів свого існування з особливими культурні-ми нормами, ритуалами, очікуваннями, зовсім не співпадаючими
з іншими модусами (Я як випробуваний, досліджуваний зовсім не дорівнює «собі» грає, працює, люблячого і т.д.), і тому, що форми, процеси та методи пізнання впливають не толь-ко на характер отримуваного знання (не байдуже, чи буде це знання про умовні рефлекси або про життєвий стиль), а й на самого досліджуваного людини.
Тут для нашої психології немає ніякої гностичної новіз-ни. З цих констатацій випливає методологічне завдання, ко-лось вітчизняна психологія так ще до кінця і не виконай-ла. Суть цього завдання в тому, що психологія діяльності посадових осіб на стати діяльною психологією (А. Н. Леонтьєв), або «псіхотех-нической» (Л. С. Виготський). Ще в знаменитих тезах К.Марк-са [7] це методологічне завдання було сформульовано ясно і чітко. В одному з тез мова йшла про те, що філософи лише
різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його, а в іншому - про те, що досліджувану действи-ність слід брати не у формі об'єкта і не в формі созер-цанія, а як людську чуттєву діяльність, як прак- тику.
Ця думка систематично відтворювалася. В. С. Стьопін формулює її в наступному вигляді: «Як у будь-який познават-льно діяльності, в емпіричному шарі науки проявляється фундаментальний принцип теорії відображення, згідно кото-рому об'єкт пізнання визначений лише щодо деякої системи практики. Пізнає суб'єкту предмет досліджень-ня завжди дано не у формі споглядання, а у формі практики ... »[10; 88].
Але визнання ідеї та її реалізація - різні речі. У нашій
психології вона тлумачилася таким чином: вихідний предмет психологічного дослідження-людська практика, діяльність. Центральний, вирішальний пункт полягає в тому,
в якій позиції знаходиться сам дослідник по відношенню до
досліджуваної дійсності. Одна справа-позиція Абсолютно-
го Спостерігача, споглядає діяльність «або у формі
об'єкта або у формі споглядання ». Тут він саму діяльно-
сть бере «об'єктивно». Інше-якщо він займає участн позицію в бутті, стає в практичне відношення до пізнаваною дійсності і свою людську діяльність робить вихідним пунктом пізнання. У цьому випадку діяльність береться «суб'єктивно».
Ці дві методологічні схеми різко відрізняються. У першій дослідник вважає себе поза і над буттям, буття мислить незалежним від своїх досліджень. У межах другої схеми дослідник включає себе саме як дослідника всередину досліджуваної дійсності, входить до поля чуттєво-практичної діяльності, які і є первинною та єдиною дійсністю, в якій потім вже проступають об'єктивний і суб'єктивний полюса. Образ першої схеми - зорове сприйняття, спосіб другий є тактильно-кінетичне. Якщо першу схему можна умовно назвати «філософією гносеологізму», то другу - філософією практики.
Філософія практики - це не філософське пізнання прак-
тики, це і не пізнання, орієнтоване прагматічекі на те, щоб служити виключно практичним цілям; філософія практики не є взагалі методологією одного лише пізнання, так, щоб наукова істина мислилася як вища цінність. Але оскільки пізнання здійснюється в надрах філософії практики, воно повинно безперервно утримувати у своїх процедурах факт власної життєво-практичної вкоріненості у пізнаваному бутті. Пізнання, що реалізує філософію практики, не дивиться на практику ззовні, а зсередини дивиться на відкривається нею світ.Яким чином можна ці філософські положення перетворити на конкретну методологію психології?
Філософія практики
як методологія психології
Л. С. Виготський, аналізуючи криза в психології, прийшов до висновку, що його глибинною причиною була відірваність психології від практики. Зв'язки, що склалися між теоретичною і прикладною психологією, нагадували, за словами Л. С. Виготського, взаємини між метрополією і колонією: «... теорія від практики не залежала анітрохи; практика була виходом, додатком, взагалі виходом за межі науки, операцією занаучной, посленаучной , що починалася там, де наукова операція здавалася закінченою »[4; 387]. Вихід психології з кризи Л. С. Виготський пов'язував з тим, щоб практичні дисципліни зайняли принципово інше положення в усьому ладі науки. Практика повинна стати наріжним каменем нової науки, тобто таким, на який спирається всі споруджений будинок, за яким вивіряються всі його стіни. У новій психології «практика входить в найглибші основи наукової операції і перебудовує її з початку до кінця; практика висуває постановку завдань і служить верховним суддею теорії, критерієм істини; вона диктує, як конструювати поняття і як формулювати закони» [4; 387-388] .
Л. С. Виготський сподівався, що зіткнення психології з високоорганізованої практикою призведе до того, що промисловість і армія, політика та освіта реформують нашу науку.
Ці надії не справдилися. Перш за все, з-за тих гонінь, яких зазнали практично орієнтовані психологічні дисципліни - педологія і психотехніка. По-друге, через потворних форм самої соціальної практики, наскрізь ідеологізованою, орієнтованої не на ефективність, а на планові показники.
Однак безпосередньою причиною затримки методологічного розвитку нашої психології стало те, що вона, взаємодіючи все ж таки (особливо в 60-і роки) з різними видами соціальної практики - медициною, промисловістю, педагогікою, брала участь тільки в «чужий» практиці, не мала своєї психологічної практики , не була самостійною практичної дисципліною.
Тільки в останні 10-15 років ситуація стала змінюватися. Буквально за кілька років психологів - практиків стало на порядок більше, ніж психологів-дослідників і викладачів. Можна з упевненістю стверджувати, що пропорція «практики / дослідники» буде неухильно зростати, враховуючи досвід розвинених країн, прагнення студентів-психологів до навчання практичної психологічної роботи.
Поява психолога-практика як масової професії створює нову ситуацію для всієї нашої психології. Виникає потреба в нових теоретичних підходах, нових формах навчання та нових типах психологічних організацій.
Щоб відповідати цим очікуванням, дослідницька, теоретична психологія повинна реалізовувати такий методологічний підхід, який дозволив би науково вивчати не психіку досліджуваних, а досвід роботи з психікою. Щоб продуктивно розвиватися, психологічна теорія повинна включитися в контекст психологічної практики та сама включити цю практику в свій контекст. Тобто, психологічна теорія повинна реалізовувати психотехнический підхід.
У вітчизняній психології є прекрасний зразок реалізованого психотехнічних підходу. Це теорія поетапного формування розумових дій П. Я. Гальперіна. Суть цієї теорії: не теорія мислення, не теорія розумових дій, але теорія формування, тобто теорія роботи з психікою, а не самої психіки. Тут реалізується надія Л. С. Виготського на те, що практика увійде в основу наукової операції.
Якщо простежити найважливішу лінію розвитку вітчизняної психології, лінію Виготський - Леонтьєв, то психотехнічна закваска виявляється в ній в явному вигляді. Вчення Л. С. Виготського про інтеріоризації як виникненні психічних утворень в ході процесу «згортання» міжособистісної взаємодії, про вищі психічні функції, що реалізують ці ідеї, експерименти А. Н. Леонтьєва [5, 6] з вивчення опосередкованої пам'яті -
все це психотехнічні, в широкому сенсі слова, уявлення. Адже що вивчається в знаменитому експерименті А. Н. Леонтьєва? Пам'ять, узята не як незалежний від дослідження натуральний об'єкт, а як якесь штучне новоутворення свідомості, сформований разом з експериментатором і випробуваним за допомогою запропонованих засобів (картинок) і в мотивуючих контексті соціальної ситуації перевірки пам'яті. Вивчається, значить, не пам'ять взагалі, а, по суті, соціальна мнемотехніка, тобто. вимірюються результати взаємодії двох людей - експериментатора та досліджуваного, згорнуті у здатності відтворити ряд слів в даній спеціальної ситуації.
Ідея філософії практики в додатку до психологічній науці постає як психотехнічна методологія. Психотехніка - це філософія практики для психології. Вітчизняна психологічна традиція в особі культурно-історичної школи Виготського є психотехнічних за своїм споконвічним задумом, за своїм методологічному «генотипу».
Психотехніка
Зараз поняття «психотехніка» вживається в самих різних сенсах: і як набір прийомів психічного впливу на людину, і як сукупність методів саморегуляції, і як новітня методологія психології, що припускає новий тип раціональності [9], і як культура психічної діяльності в тій чи іншій філософсько -релігійної традиції, а іноді це поняття осмислюють як «психологія - техніці», тобто як психофізіологічне дослідження людини як суб'єкта праці з метою наукової організації профвідбору, профорієнтації, взагалі раціоналізації праці. Зараз важливо повернутися до витоків поняття. Автор терміну - Г. Мюнстерберг. Він вважав психотехніку прикладною дисципліною. У ній можна виділити три частини: предмет, спосіб і область застосування.
Область застосування психотехніки Г. Мюнстерберг категорально осмислює як культуру: «У всіх сферах людської культури виникають психотехнічні проблеми» [8; 7]. Учитель впливає на учня, продавець-на покупця, лікар - на пацієнта. В якості прикладів сфер культури Г. Мюнстерберг використовує соціальні сфери, що мають чітко виражений практичний характер. Психотехніка тут постає як дисципліна, вбудована всередину соціальної практики як її необхідний елемент, що дозволяє і пізнавати психіку, і впливати на неї.
Предметом програми в теоретичній рефлексії Г. Мюнстерберг залишається класична психологія свідомості. В одній з ключових дефініцій він говорить, що психотехніка - це використання вчення про явища свідомості для того, щоб вирішити, що ми повинні робити.
На думку Л. С. Виготського [4 [методологічне значення мюнстерберговой психотехніки величезне, і воно визначається тим, що з самого початку каркас поняття «психотехніка», що складається з трьох блоків: предмет програми - спосіб застосування - область програми, був наповнений зв'язкою трьох категорій : свідомість - практика - культура, тобто тими самими категоріями, якими конституюється цілісна людина.
Але якщо так, то, може бути, - назад до Г. Мюнстерберг? Чи може ідея психотехніки, сформульована Г. Мюнстерберг, стати головною методологічною доктриною новітньої психології? І так, і ні. Так, оскільки вона висунула найважливіше завдання науково-практичного освоєння проблеми «свідомість-культура», тобто такого освоєння, де теорія свідомості могла б черпати життєвий матеріал не з інтроспекції психолога або філософа, а з процесів взаємодії в тій чи іншій сфері культури, і в той же час вносити дієвий внесок в оптимізацію, розвиток і розуміння інтимних механізмів функціонування цієї сфери (будь то школа, наука, мистецтво, медицина чи менеджмент). Ні, перш за все тому, що створена в надрах класичної психології теорія свідомості, на яку розраховував Г. Мюнстерберг, не була здатна по-справжньому
брати участь у вирішенні цієї проблеми. Класична психологія свідомості була неадекватна самій ідеї психотехніки. Щоб дійсно, конкретно зв'язати в рамках однієї дисципліни під назвою «психотехніка» свідомість з практикою і культурою, треба було зробити радикальний крок в теорії свідомості.
Свідомість
Такий крок був зроблений у культурно-історичної концепції Л. С. Виготського. Він полягав у тому, що саме свідомість було зрозуміле як «культурне» і «практичне» по своєму генетичному походженню та функціонування.
Це твердження краще за все пояснити на прикладі такої психічної функції, як пам'ять. У класичній психології (у Г. Еббінгаузом) пам'ять досліджувалась як окрема функція, як натуральний об'єкт, річ, всередині себе містить закони, за якими вона живе. У З. Фрейда пам'ять (у його поясненнях процесу забування) стала розглядатися в контексті особистої долі, як особисту дію, розгортається під внутріпсихічних просторі і вирішальне якісь смислові проблеми життя. У П. Жане, в його теорії пам'яті як оповідання, як «реакції на відсутність», пам'ять також розумілася як дію, але розгортається в соціальному контексті і мотивоване цим контекстом (необхідністю відтворити в оповіданні якесь соціально-значима подія). П. Жане і З. Фрейд як би витягли пам'ять із замкнутого маленького світу внутріпсихічних функцій класичної психології і вивели її у вигляді людської дії в реальні життєві контексти - соціальний та біографічний.
Проте радикальні перетворення поняття пам'яті здійснилися в культурно-історичної теорії Л. С. Виготського, який додав до попередніх ще
один контекст розгляду - контекст культури - і зумів зробити в понятті «вищої психічної функції», що відноситься і до пам'яті, синтез всіх цих контекстів. Можна згадати ще раз натхненні Л. С. Виготським досліди О. М. Леонтьєва з вивчення опосередкованої пам'яті [5], [6]. По-перше, їм передував культурологічний екскурс в історію, який був аналізом функціонування культурних коштів пам'яті. Використання коштів запам'ятовування стало центральним пунктом проведених експериментів. По-друге, соціальний контекст (взаємодія експериментатора і досліджуваного) був інтимним внутрішнім механізмом, що породжує досліджуваний предмет - опосередковане запам'ятовування, а не просто зовнішнім умовою «включснія» досвіду і контролю результатів. По-третє, пам'ять тут вивчалася в генетичному аспекті, але не в сенсі природного дозрівання, а в сенсі штучного побудови. І останнє: пам'ять, розуміється так само, як у теоріях З. Фрейда і П. Жане, як дія, на відміну від цих теорій одночасно повертала собі гідність і вигляд психічної функції, тобто знову «поверталася» свідомістю. Таким чином, в школі Л. С. Виготського пам'ять була зрозуміла як штучне утворення, яке породжене в соціальному контексті спільної діяльністю двох людей за допомогою культурних засобів (знаків) і інтеріорізуемое, натуралізуемое в біографічному контексті в нову «вищу» психічну функцію. Л. С. Виготський додав до контекстами розгляду пам'яті - функціональному, біографічного та соціальному - ідею культурної опосредствованность, генези та інтеріоризації та зумів здійснити синтез всіх цих уявлень в понятті «вища психічна функція».
На цьому прикладі чітко видно, що Л. С. Виготський створив теорію свідомості, де воно було зрозуміле як феномен, якому внутрішньо притаманне культура і практика. Її можна було б назвати не просто культурно-історичної, а й культурно-практичної, тому що один з основних смислів слова «історична» у прийнятому назві відбиває ідею генезису свідомості, але не природного (тому це не «генетична
психологія », як у Ж. Піаже), а штучного, виробленого спільною діяльністю, опосередкованої культурними засобами, тобто практикою.
Таке розуміння свідомості на відміну від класичної психології свідомості адекватно загальної ідеї психотехніки, оскільки спочатку включає в згорнутому вигляді всю молекулярну структуру цієї ідеї - «свідомість - практика - культура».
Але чому Л. С. Виготський не назвав свою теорію культурно-практичної, хоча вважав практику наріжним каменем нової психології, і чому не створив психотехнічних підходу, хоча визнавав за психотехнікою найбільше методологічне значення?
Відповідь на це питання криється в розумінні другого вузла категоральной структури психотехніки - вузла практики.
Практика
У Л. С. Виготського було поняття «практичної психології», але не було ще поняття «психологічна практика». На перший погляд, це синоніми, але по суті між ними - прірва, радикальне зрушення, що розділяє дві історичні епохи в розвитку психології (СР [9]).
Практична психологія - це додаток і розвиток психологічних знань у якій-небудь сфері суспільної практики - педагогіці, медицині, оборони і т.д. Види практичної психології отримують відповідні відомчі імена: педагогічна психологія, медична, військова і т.д. Кожен різновид практичної психології включає в себе приватну прикладну психологічну теорію, що реалізовує общепсихологические принципи в матеріалі даної сфери соціальної практики й для розв'язання її завдань. Психологічна практика - це самостоятелная практична діяльність психолога, де він виступає "відповідальним виконавцем робіт", безпосередньо задовольняє і обслуговуючим
соціально оформлені життєві потреби замовника. Психологічна практика обслуговує "споживача", а не "виробника". Одна справа - консультування пацієнта, який звернувся за психологічною допомогою, інше - консультування того ж пацієнта на замовлення його лікуючого лікаря. Хоча процеси можуть бути дуже схожі, але їх внутрішній зміст, форма осмислення результатів, сам спосіб мислення і тип складаються в цих діяльностях відносин разюче відрізняються один від одного. Найбільш "чистими" видами психологічної практики є індивідуальне та сімейне консультування і різного роду психологічні тренінги [3].
Але чому все-таки Л. С. Виготський при чіткому розумінні, що психотехніка є наріжним каменем нової психології, що тільки вона може вивести психологію з кризи, не створив психотехнічних підходу? Причина в тому, що у нього не тільки не було, але й не могло бути поняття «психологічної практики», тому що психологічної практики за життя Л. С. Виготського взагалі не існувало як сформованої соціальної реальності, вона ще тільки зароджувалася з надр практичної психології , яка сама ще в ту пору не досягла повноліття.
Першою, почасти перехідною, формою був ранній психоаналіз. Психоаналіз здійснювався вже як самостійна психологічна практика, але усвідомлював себе на початку як свого роду лікувальну, медичну діяльність, що виправдовуються цінністю здоров'я. Однак це була вже не цілком медицина: занадто велику вагу для психоаналітика мало розкриття істини у порівнянні зі звичайним медичним прагматизмом, і це була не практична, саме - не медична психологія, оскільки психоаналітик, хоч і переслідував не власне психологічні, а медичні цілі, але обслуговував не лікаря, а безпосередньо самого звернувся за допомогою людини, і це була вже не прикладна психологія: психологічні знання черпалися не з наукових психологічних систем, щоб потім бути використаними в
психоаналітичної роботі, а формувалися досвідом самої цієї роботи.
Подія сталася, психоаналіз дав ще небувалий в історії психології і навіть в історії культури феномен власне психологічної практики, самостійної соціальної сфери, що живе за своїми законами, а не обслуговуючої яку-небудь іншу сферу соціального життя. Правда, цей феномен не був поданий ще в чистому вигляді, це був ще «неандерталець» майбутньої психологічної практики, що несе на собі відбиток свого походження з медичної практики та природничо-наукового мислення. Можливо, тому Л. С. Виготський не встиг повністю оцінити масштабу події, що стався з виходом психоаналізу на сцену культурного життя.
Початок століття буяло грандіозними науковими відкриттями, філософськими прозріннями, художніми звершеннями. Але навіть на цьому тлі психоаналіз за своїм впливом на європейську, а через неї і світову культуру постає однією з перших вершин. Вже до 60-х рр.. нашого століття мало не в кожному другому літературному творі, фільмі чи виставі, філософської доктрини, а то й у сновидінні освіченого європейця можна було виявити сліди, впливу, відгомони образів, схем і понять психоаналізу. Він у тих чи інших варіантах буквально пронизав і зсередини реформував культуру.
Хіба міг хто-небудь в кінці ХІХ, та й на початку ХХ ст., Припустити, що психологія, тільки-тільки з'явилася на світ як самостійна наука і перебувала на периферії як наукової, так і культурного життя, раптом так швидко і голосно заявить про собі?
Але чому психоаналіз зобов'язаний своєю запаморочливою кар'єрою? Були й інші наукові психологічні теорії такого ж рангу - гештальтпсихології, генетична епістемологія Ж. Піаже або культурно-історична психологія Л. С. Виготського. Чарівна сила психоаналізу полягала в тому, що він не був у прямому сенсі слова наукової психологічної теорією. Ні наукової, ні психологічної, ні
теорією. Він був першою психотехнічних системою, яка поставила «камінь, який знехтували будівельники» психологічну практику - на чільне місце.
Саме ця обставина - що ставка була зроблена на свою, психологічну практику, визначило як внутрішні теоретичні здобутки психоаналізу - розвиток принципово нового стилю і типу мислення, так і його зовнішні соціальні просування.
І Г. Мюнстерберг, і Л. С. Виготський мріяли про нової, сильної, життєвої, реальної психології, що впливає на людське життя, на культуру. Вони припускали, що психологія увійде в місто сучасної цивілізації через ворота існуючих соціальних практик педагогіки, промисловості, медицини, юриспруденції і т.д. як надійний і ділову зброєносець цих практик, а виявилося, вона сама в'їхала сюди, відкривши свій власний, саме їй належить вхід. Почався небувалий процес психологізації культури.
Ключ до досягнень психоаналізу в тому, що він створив самостійну психологічну практику. Головна ж його заслуга перед наукою психологією - розробка принципово нової методології: в психоаналізі практика стала методом наукового пізнання, в той же час психологічне пізнання стало методом практики. Можливо це стало тому, що психоаналіз дав особливу ідею психотехнічних практики, якої внутрішньо притаманні категорії свідомості та культури. Психоаналітична практика була перш за все практикою роботи зі свідомістю, де свідомість рааматрівалось як елемент системи «робота-с-свідомістю». Що стосується категорії культури, вперше культурні символи стали пояснювальним принципом психологічних явищ. Вперше виникла така система, яка зробила психологічні інтерпретації культурних явищ досить вагомими і серйозними. Психоаналітичні побудови легко включалися в культурне життя і, навпаки, СВМІ вбирали в себе різного роду культурні впливи.
Висновок
Розщеплення, що загрожує розколоти психологію на дві дисципліни, може бути подолано розвитком психотехнічних підходу, що вводить психологічну практику всередину психологічної науки, а науку - всередину практики. Принципова категоральная схема психотехнічних підходу - свідомість - практика - культура. Культурно-історична теорія розробила категорію свідомості, адекватну до цього підходу, психоаналіз розвинув інший категоральний блок - практику - і за рахунок цього дав перший зразок чинної психотехнічних системи. Відповідно до цієї логіки найбільш актуальним завданням, що замикає становлення психотехнічних підходу, є формування категорії культури з психотехнічних точки зору.
Контури народжуваної на наших очах нової психології вже проступають. Маючи справу з свідомістю людини, вона зовсім не відмовиться від пояснення його механізмів, але в той же час стане феноменологічної та діалогічної, тобто розуміє психологією, здатної професійно ставитися не тільки до «третій особі», а й до живого Ти. Не зрікаючись того, щоб бути діяльнісної психологією, вона стане ще й діяльної психологією, що ставить психологічну практику в основу своєї методології. Не відкидаючи своїх природничо-наукових традицій, вона стане, нарешті, і повноцінної гуманітарною дисципліною, здатною розуміти людину в культурі і культуру в людині і взаємодіяти з ним з урахуванням цього розуміння.
Перед психологією у зв'язку з психотехнічних розробкою категорії культури постає багато проблем, і одна з них - проблема культурної відповідальності. Чим більше розвивається психологія як особлива соціальна практика, тим більше психологізується культура. У той же час йде зустрічний
процес «культуризации психології»: у психології немає самостійного культурного змісту (філософського, ці-
тичного, релігійного), і вона стає агентом, провідником, навіть «надпровідником» різних змістів з культури в свідомість. Страшно буває спостерігати, як через канал психології в людську душу під професійно пристойними приводами емоційної підтримки, розширення свідомості, усунення невротичних симптомів і т.д. вводяться жахливі суміші образів, мотивів, ідей з абсолютно несумісних культур і культів від шаманізму до бахаїзма. Порятунок від «ідеології»
не в ідеологічній всеїдності (це заміна рабства на гірше - бути слугою багатьох панів), а в свободі. У свободі совісті, зокрема. Але у нас тепер така професія, що ми у відповіді за те, чи буде людина в своїй душі шукати Едіпа або Христа. Це й означає, що психологія стає культурно - історичної.
Список літератури
1. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості
М.: Мистецтво, 1979
2. Василюк Ф.Є. До проблеми єдності загальної психології / /
Вопр.філос. 1986. № 10 с.76-86
3. Василюк Ф. Е. Від психологічної практики до псіхотех - технiчної теорії / / Моск.псіхотерапевтіческій журн. 1992 № 1. С.15-32.
4. Виготський Л.С. Історичний сенс психологічної кризи / / Собр.соч.: У 6 т. Т.1.М.: Педагогіка, 1982
5. Леонтьєв О.М. Опосередковане запам'ятовування у дітей з недостатнім або болісно зміненим інтелектом / / Вопр.дефектол.1928. № 4. С.15-277.
6. Леонтьєв О.М. Розвиток пам'яті. М.: Учпедгиз, 1931.
7. Маркс К. Тези про Фейєрбаха / / Маркс.К., Енгельс Ф. Соч. 2-е ізд.Т.3. С.3-4
8. Мюнстерберг Г. Основи психотехніки. М.: Рус.кніжнік, 1924.
9. Пузирів А.А. Культурно-історична теорія Л. С. Виготського і сучасна псіхологія.М.: Вид-во МДУ, 1986.
10. Стьопін В.С. Становлення наукової теорії. Мінськ, 1976.
Ідея філософії практики в додатку до психологічній науці постає як психотехнічна методологія. Психотехніка - це філософія практики для психології. Вітчизняна психологічна традиція в особі культурно-історичної школи Виготського є психотехнічних за своїм споконвічним задумом, за своїм методологічному «генотипу».
Психотехніка
Зараз поняття «психотехніка» вживається в самих різних сенсах: і як набір прийомів психічного впливу на людину, і як сукупність методів саморегуляції, і як новітня методологія психології, що припускає новий тип раціональності [9], і як культура психічної діяльності в тій чи іншій філософсько -релігійної традиції, а іноді це поняття осмислюють як «психологія - техніці», тобто як психофізіологічне дослідження людини як суб'єкта праці з метою наукової організації профвідбору, профорієнтації, взагалі раціоналізації праці. Зараз важливо повернутися до витоків поняття. Автор терміну - Г. Мюнстерберг. Він вважав психотехніку прикладною дисципліною. У ній можна виділити три частини: предмет, спосіб і область застосування.
Область застосування психотехніки Г. Мюнстерберг категорально осмислює як культуру: «У всіх сферах людської культури виникають психотехнічні проблеми» [8; 7]. Учитель впливає на учня, продавець-на покупця, лікар - на пацієнта. В якості прикладів сфер культури Г. Мюнстерберг використовує соціальні сфери, що мають чітко виражений практичний характер. Психотехніка тут постає як дисципліна, вбудована всередину соціальної практики як її необхідний елемент, що дозволяє і пізнавати психіку, і впливати на неї.
Предметом програми в теоретичній рефлексії Г. Мюнстерберг залишається класична психологія свідомості. В одній з ключових дефініцій він говорить, що психотехніка - це використання вчення про явища свідомості для того, щоб вирішити, що ми повинні робити.
На думку Л. С. Виготського [4 [методологічне значення мюнстерберговой психотехніки величезне, і воно визначається тим, що з самого початку каркас поняття «психотехніка», що складається з трьох блоків: предмет програми - спосіб застосування - область програми, був наповнений зв'язкою трьох категорій : свідомість - практика - культура, тобто тими самими категоріями, якими конституюється цілісна людина.
Але якщо так, то, може бути, - назад до Г. Мюнстерберг? Чи може ідея психотехніки, сформульована Г. Мюнстерберг, стати головною методологічною доктриною новітньої психології? І так, і ні. Так, оскільки вона висунула найважливіше завдання науково-практичного освоєння проблеми «свідомість-культура», тобто такого освоєння, де теорія свідомості могла б черпати життєвий матеріал не з інтроспекції психолога або філософа, а з процесів взаємодії в тій чи іншій сфері культури, і в той же час вносити дієвий внесок в оптимізацію, розвиток і розуміння інтимних механізмів функціонування цієї сфери (будь то школа, наука, мистецтво, медицина чи менеджмент). Ні, перш за все тому, що створена в надрах класичної психології теорія свідомості, на яку розраховував Г. Мюнстерберг, не була здатна по-справжньому
брати участь у вирішенні цієї проблеми. Класична психологія свідомості була неадекватна самій ідеї психотехніки. Щоб дійсно, конкретно зв'язати в рамках однієї дисципліни під назвою «психотехніка» свідомість з практикою і культурою, треба було зробити радикальний крок в теорії свідомості.
Свідомість
Такий крок був зроблений у культурно-історичної концепції Л. С. Виготського. Він полягав у тому, що саме свідомість було зрозуміле як «культурне» і «практичне» по своєму генетичному походженню та функціонування.
Це твердження краще за все пояснити на прикладі такої психічної функції, як пам'ять. У класичній психології (у Г. Еббінгаузом) пам'ять досліджувалась як окрема функція, як натуральний об'єкт, річ, всередині себе містить закони, за якими вона живе. У З. Фрейда пам'ять (у його поясненнях процесу забування) стала розглядатися в контексті особистої долі, як особисту дію, розгортається під внутріпсихічних просторі і вирішальне якісь смислові проблеми життя. У П. Жане, в його теорії пам'яті як оповідання, як «реакції на відсутність», пам'ять також розумілася як дію, але розгортається в соціальному контексті і мотивоване цим контекстом (необхідністю відтворити в оповіданні якесь соціально-значима подія). П. Жане і З. Фрейд як би витягли пам'ять із замкнутого маленького світу внутріпсихічних функцій класичної психології і вивели її у вигляді людської дії в реальні життєві контексти - соціальний та біографічний.
Проте радикальні перетворення поняття пам'яті здійснилися в культурно-історичної теорії Л. С. Виготського, який додав до попередніх ще
один контекст розгляду - контекст культури - і зумів зробити в понятті «вищої психічної функції», що відноситься і до пам'яті, синтез всіх цих контекстів. Можна згадати ще раз натхненні Л. С. Виготським досліди О. М. Леонтьєва з вивчення опосередкованої пам'яті [5], [6]. По-перше, їм передував культурологічний екскурс в історію, який був аналізом функціонування культурних коштів пам'яті. Використання коштів запам'ятовування стало центральним пунктом проведених експериментів. По-друге, соціальний контекст (взаємодія експериментатора і досліджуваного) був інтимним внутрішнім механізмом, що породжує досліджуваний предмет - опосередковане запам'ятовування, а не просто зовнішнім умовою «включснія» досвіду і контролю результатів. По-третє, пам'ять тут вивчалася в генетичному аспекті, але не в сенсі природного дозрівання, а в сенсі штучного побудови. І останнє: пам'ять, розуміється так само, як у теоріях З. Фрейда і П. Жане, як дія, на відміну від цих теорій одночасно повертала собі гідність і вигляд психічної функції, тобто знову «поверталася» свідомістю. Таким чином, в школі Л. С. Виготського пам'ять була зрозуміла як штучне утворення, яке породжене в соціальному контексті спільної діяльністю двох людей за допомогою культурних засобів (знаків) і інтеріорізуемое, натуралізуемое в біографічному контексті в нову «вищу» психічну функцію. Л. С. Виготський додав до контекстами розгляду пам'яті - функціональному, біографічного та соціальному - ідею культурної опосредствованность, генези та інтеріоризації та зумів здійснити синтез всіх цих уявлень в понятті «вища психічна функція».
На цьому прикладі чітко видно, що Л. С. Виготський створив теорію свідомості, де воно було зрозуміле як феномен, якому внутрішньо притаманне культура і практика. Її можна було б назвати не просто культурно-історичної, а й культурно-практичної, тому що один з основних смислів слова «історична» у прийнятому назві відбиває ідею генезису свідомості, але не природного (тому це не «генетична
психологія », як у Ж. Піаже), а штучного, виробленого спільною діяльністю, опосередкованої культурними засобами, тобто практикою.
Таке розуміння свідомості на відміну від класичної психології свідомості адекватно загальної ідеї психотехніки, оскільки спочатку включає в згорнутому вигляді всю молекулярну структуру цієї ідеї - «свідомість - практика - культура».
Але чому Л. С. Виготський не назвав свою теорію культурно-практичної, хоча вважав практику наріжним каменем нової психології, і чому не створив психотехнічних підходу, хоча визнавав за психотехнікою найбільше методологічне значення?
Відповідь на це питання криється в розумінні другого вузла категоральной структури психотехніки - вузла практики.
Практика
У Л. С. Виготського було поняття «практичної психології», але не було ще поняття «психологічна практика». На перший погляд, це синоніми, але по суті між ними - прірва, радикальне зрушення, що розділяє дві історичні епохи в розвитку психології (СР [9]).
Практична психологія - це додаток і розвиток психологічних знань у якій-небудь сфері суспільної практики - педагогіці, медицині, оборони і т.д. Види практичної психології отримують відповідні відомчі імена: педагогічна психологія, медична, військова і т.д. Кожен різновид практичної психології включає в себе приватну прикладну психологічну теорію, що реалізовує общепсихологические принципи в матеріалі даної сфери соціальної практики й для розв'язання її завдань. Психологічна практика - це самостоятелная практична діяльність психолога, де він виступає "відповідальним виконавцем робіт", безпосередньо задовольняє і обслуговуючим
соціально оформлені життєві потреби замовника. Психологічна практика обслуговує "споживача", а не "виробника". Одна справа - консультування пацієнта, який звернувся за психологічною допомогою, інше - консультування того ж пацієнта на замовлення його лікуючого лікаря. Хоча процеси можуть бути дуже схожі, але їх внутрішній зміст, форма осмислення результатів, сам спосіб мислення і тип складаються в цих діяльностях відносин разюче відрізняються один від одного. Найбільш "чистими" видами психологічної практики є індивідуальне та сімейне консультування і різного роду психологічні тренінги [3].
Але чому все-таки Л. С. Виготський при чіткому розумінні, що психотехніка є наріжним каменем нової психології, що тільки вона може вивести психологію з кризи, не створив психотехнічних підходу? Причина в тому, що у нього не тільки не було, але й не могло бути поняття «психологічної практики», тому що психологічної практики за життя Л. С. Виготського взагалі не існувало як сформованої соціальної реальності, вона ще тільки зароджувалася з надр практичної психології , яка сама ще в ту пору не досягла повноліття.
Першою, почасти перехідною, формою був ранній психоаналіз. Психоаналіз здійснювався вже як самостійна психологічна практика, але усвідомлював себе на початку як свого роду лікувальну, медичну діяльність, що виправдовуються цінністю здоров'я. Однак це була вже не цілком медицина: занадто велику вагу для психоаналітика мало розкриття істини у порівнянні зі звичайним медичним прагматизмом, і це була не практична, саме - не медична психологія, оскільки психоаналітик, хоч і переслідував не власне психологічні, а медичні цілі, але обслуговував не лікаря, а безпосередньо самого звернувся за допомогою людини, і це була вже не прикладна психологія: психологічні знання черпалися не з наукових психологічних систем, щоб потім бути використаними в
психоаналітичної роботі, а формувалися досвідом самої цієї роботи.
Подія сталася, психоаналіз дав ще небувалий в історії психології і навіть в історії культури феномен власне психологічної практики, самостійної соціальної сфери, що живе за своїми законами, а не обслуговуючої яку-небудь іншу сферу соціального життя. Правда, цей феномен не був поданий ще в чистому вигляді, це був ще «неандерталець» майбутньої психологічної практики, що несе на собі відбиток свого походження з медичної практики та природничо-наукового мислення. Можливо, тому Л. С. Виготський не встиг повністю оцінити масштабу події, що стався з виходом психоаналізу на сцену культурного життя.
Початок століття буяло грандіозними науковими відкриттями, філософськими прозріннями, художніми звершеннями. Але навіть на цьому тлі психоаналіз за своїм впливом на європейську, а через неї і світову культуру постає однією з перших вершин. Вже до 60-х рр.. нашого століття мало не в кожному другому літературному творі, фільмі чи виставі, філософської доктрини, а то й у сновидінні освіченого європейця можна було виявити сліди, впливу, відгомони образів, схем і понять психоаналізу. Він у тих чи інших варіантах буквально пронизав і зсередини реформував культуру.
Хіба міг хто-небудь в кінці ХІХ, та й на початку ХХ ст., Припустити, що психологія, тільки-тільки з'явилася на світ як самостійна наука і перебувала на периферії як наукової, так і культурного життя, раптом так швидко і голосно заявить про собі?
Але чому психоаналіз зобов'язаний своєю запаморочливою кар'єрою? Були й інші наукові психологічні теорії такого ж рангу - гештальтпсихології, генетична епістемологія Ж. Піаже або культурно-історична психологія Л. С. Виготського. Чарівна сила психоаналізу полягала в тому, що він не був у прямому сенсі слова наукової психологічної теорією. Ні наукової, ні психологічної, ні
теорією. Він був першою психотехнічних системою, яка поставила «камінь, який знехтували будівельники» психологічну практику - на чільне місце.
Саме ця обставина - що ставка була зроблена на свою, психологічну практику, визначило як внутрішні теоретичні здобутки психоаналізу - розвиток принципово нового стилю і типу мислення, так і його зовнішні соціальні просування.
І Г. Мюнстерберг, і Л. С. Виготський мріяли про нової, сильної, життєвої, реальної психології, що впливає на людське життя, на культуру. Вони припускали, що психологія увійде в місто сучасної цивілізації через ворота існуючих соціальних практик педагогіки, промисловості, медицини, юриспруденції і т.д. як надійний і ділову зброєносець цих практик, а виявилося, вона сама в'їхала сюди, відкривши свій власний, саме їй належить вхід. Почався небувалий процес психологізації культури.
Ключ до досягнень психоаналізу в тому, що він створив самостійну психологічну практику. Головна ж його заслуга перед наукою психологією - розробка принципово нової методології: в психоаналізі практика стала методом наукового пізнання, в той же час психологічне пізнання стало методом практики. Можливо це стало тому, що психоаналіз дав особливу ідею психотехнічних практики, якої внутрішньо притаманні категорії свідомості та культури. Психоаналітична практика була перш за все практикою роботи зі свідомістю, де свідомість рааматрівалось як елемент системи «робота-с-свідомістю». Що стосується категорії культури, вперше культурні символи стали пояснювальним принципом психологічних явищ. Вперше виникла така система, яка зробила психологічні інтерпретації культурних явищ досить вагомими і серйозними. Психоаналітичні побудови легко включалися в культурне життя і, навпаки, СВМІ вбирали в себе різного роду культурні впливи.
Висновок
Розщеплення, що загрожує розколоти психологію на дві дисципліни, може бути подолано розвитком психотехнічних підходу, що вводить психологічну практику всередину психологічної науки, а науку - всередину практики. Принципова категоральная схема психотехнічних підходу - свідомість - практика - культура. Культурно-історична теорія розробила категорію свідомості, адекватну до цього підходу, психоаналіз розвинув інший категоральний блок - практику - і за рахунок цього дав перший зразок чинної психотехнічних системи. Відповідно до цієї логіки найбільш актуальним завданням, що замикає становлення психотехнічних підходу, є формування категорії культури з психотехнічних точки зору.
Контури народжуваної на наших очах нової психології вже проступають. Маючи справу з свідомістю людини, вона зовсім не відмовиться від пояснення його механізмів, але в той же час стане феноменологічної та діалогічної, тобто розуміє психологією, здатної професійно ставитися не тільки до «третій особі», а й до живого Ти. Не зрікаючись того, щоб бути діяльнісної психологією, вона стане ще й діяльної психологією, що ставить психологічну практику в основу своєї методології. Не відкидаючи своїх природничо-наукових традицій, вона стане, нарешті, і повноцінної гуманітарною дисципліною, здатною розуміти людину в культурі і культуру в людині і взаємодіяти з ним з урахуванням цього розуміння.
Перед психологією у зв'язку з психотехнічних розробкою категорії культури постає багато проблем, і одна з них - проблема культурної відповідальності. Чим більше розвивається психологія як особлива соціальна практика, тим більше психологізується культура. У той же час йде зустрічний
процес «культуризации психології»: у психології немає самостійного культурного змісту (філософського, ці-
тичного, релігійного), і вона стає агентом, провідником, навіть «надпровідником» різних змістів з культури в свідомість. Страшно буває спостерігати, як через канал психології в людську душу під професійно пристойними приводами емоційної підтримки, розширення свідомості, усунення невротичних симптомів і т.д. вводяться жахливі суміші образів, мотивів, ідей з абсолютно несумісних культур і культів від шаманізму до бахаїзма. Порятунок від «ідеології»
не в ідеологічній всеїдності (це заміна рабства на гірше - бути слугою багатьох панів), а в свободі. У свободі совісті, зокрема. Але у нас тепер така професія, що ми у відповіді за те, чи буде людина в своїй душі шукати Едіпа або Христа. Це й означає, що психологія стає культурно - історичної.
Список літератури
1. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості
М.: Мистецтво, 1979
2. Василюк Ф.Є. До проблеми єдності загальної психології / /
Вопр.філос. 1986. № 10 с.76-86
3. Василюк Ф. Е. Від психологічної практики до псіхотех - технiчної теорії / / Моск.псіхотерапевтіческій журн. 1992 № 1. С.15-32.
4. Виготський Л.С. Історичний сенс психологічної кризи / / Собр.соч.: У 6 т. Т.1.М.: Педагогіка, 1982
5. Леонтьєв О.М. Опосередковане запам'ятовування у дітей з недостатнім або болісно зміненим інтелектом / / Вопр.дефектол.1928. № 4. С.15-277.
6. Леонтьєв О.М. Розвиток пам'яті. М.: Учпедгиз, 1931.
7. Маркс К. Тези про Фейєрбаха / / Маркс.К., Енгельс Ф. Соч. 2-е ізд.Т.3. С.3-4
8. Мюнстерберг Г. Основи психотехніки. М.: Рус.кніжнік, 1924.
9. Пузирів А.А. Культурно-історична теорія Л. С. Виготського і сучасна псіхологія.М.: Вид-во МДУ, 1986.
10. Стьопін В.С. Становлення наукової теорії. Мінськ, 1976.