Здавалося б, що тут такого - герої роману пишуть одне одному листи? Здається, звичайне справу. Але це тільки на перший погляд.
Листи ці, різко виділяючись із загального тексту пушкінського роману у віршах "Євгеній Онєгін", дають деякі риси характерів героїв, і навіть сам автор поволі виділяє ці два листи: уважний читач одразу помітить, що тут вже немає строго організованою "онегинской строфи", тут - повна свобода пушкінського вірша. Лист Тетяни до Онєгіна ... Його писала юна повітова панночка (як відомо, по-французьки), ймовірно, переступаючи через величезні моральні заборони, сама лякаючись несподіваною сили своїх почуттів:
Я до вас пишу - чи не доволі?
Що я можу ще сказати?
Тепер, я знаю, в вашій волі
Мене презирством покарати ...
Вже в цих рядках - вся Тетяна. Гордість її, її поняття про пристойність страждають від одного - їй приходиться першою зізнаватися в коханні чоловікові. І в глибині душі Тетяна напевно була впевнена у взаємності. Вона припускає, що могла б бути щасливою з іншим, і в цьому припущенні є частка настільки невластивого їй кокетства, але тут же стрімкість почуттів у ній бере верх і вихлюпується:
Інший! .. Ні, нікому в світі
Не віддала б серця я ...
Різкий, раптовий перехід на "ти" - напевно випадковий, неусвідомлений. Чому? .. Тетяна тут - і в наступних рядках - гранично розкрита, абсолютно відверта. Вона викладає все повністю, нічого не приховуючи, чесно і прямо. І ми читаємо такі, наприклад, рядки:
Уяви: я тут одна,
Ніхто мене не розуміє,
Розум мій кінчається,
І мовчки гинути я повинна.
Так ось що шукала вона в Онєгіні! .. Розуміння ... Онєгін, з його світської непридатною пересиченням, здавався їй, юної сільської дівчинці, людиною незвичайним - а значить, здатним її зрозуміти. Але Тетяна сама усвідомлює жах свого вчинку,. Аморального в очах світла (але не в її власних!), І пише:
Кінчаю! Страшно перечитати ...
Соромом і страхом завмираю ...
Але мені порукою ваша честь,
І сміливо їй себе довіряю ...
Яка сила і простота в цих словах! .. І знову - перехід на "ви" ... Нараз спохопилася, пошкодувала про власну сміливою щирості ("страшно перечитати"), але - жодного слова не виправила. Ось вона - Тетяна Ларіна, героїня романа.Онегін не такий.
До речі, не треба забувати, що Онєгін на початку роману і в кінці його - різні люди. Лист пише "другий Онєгін", змінився за час мандрів, знову здатний любити. Як і Тетяна, він переступає через неписані закони суспільної моральності (пише любовний лист заміжньої дами!):
Передбачаю все: вас образить
Сумною таємниці пояснення,
Яким презирством
Ваш погляд, гордий повсякчас! ..
Тут не стрімкий юний порив Тетяни, а глибоке почуття зрілої людини. Розуміючи, що він може пошкодити репутації Тетяни, Онєгін ні в якій мірі не ставить її під удар, нічого не просить:
Ні, щохвилини бачити вас,
Ходити вслід за вами
Посмішку вуст, погляд
Ловити закоханими очима,
- От і все, про більше він не сміє сказати. Тепер це - зовсім інша людина. Колишній Онєгін - той самий, що дав таку сувору одповідь Тетяні в парку - не зміг би повністю підкоритися такому почуттю, не зміг би так любити. А цей - може:
І, припадаючи у ваших ніг,
Вилити благання, признання, пені,
Все, все, що висловити б міг,
А навіч холодом жорстоким
І мову, і нісенітниця ...
Онєгін - не Тетяна. Він не може (і не сміє, і не має права!) Висловити інакше свою любов. Він змушений прикидатися.
І в підсумку герой визнає себе переможеним:
Але так і бути: я сам собі
Не встою більш;
Все вирішено: Я у вашій волі
І віддаюся моїй долі.
Зауважимо, що тут - майже дослівне повторення листа Тетяни: "Усе вирішено: Я у вашій волі", - пише Онєгін, а вона: "Тепер, я знаю, в вашій волі ...". Бути" в чужій волі ", залежатиме від когось - і щастя і нещастя одночасно. Пушкін любить своїх героїв, але не шкодує їх - вони повинні пройти складний і тернистий шлях морального вдосконалення, і два листи, таких близьких за змістом і таких різних за його висловом, - етапи цього складного шляху.