Вадим Руднєв
Агату Крісті виключили з клубу детективних письменників за її, можливо, кращий роман - "Вбивство Роджера Екройда". Справа в тому, що в цьому романі вбивцею виявляється сам оповідач, доктор Шепард. Але він будує свій опис подій так, як ніби він не знає (як не знає і читач до самого кінця), хто вбивця. Еркюль Пуаро здогадується, у чому справа, і доктору Шепард доводиться закінчувати свій рукопис (збігається з романом), визнанням, що він скоїв вбивство.
При цьому можна сказати, що в якомусь сенсі аж до кінця свого оповідання доктор Шепард дійсно не знає, хто вбивця. Він не знає цього як автор роману від першої особи. Опинившись вбивцею, він порушив не тільки кримінальні закони - він порушив закони детективного жанру, і тому, на жаль, можна констатувати, що Агату Крісті правильно вигнали з клубу.
Розв'язка цього роману є найсильнішим шоком, причому прагматичним шоком (див. прагматика) для читача, тому що читач детектива природним чином ототожнює себе з оповідачем - така психологія читання белетристики. І тому коли виявляється, що вбивця - оповідач, у читача мимоволі виникає дивна, але закономірна думка: "Виявляється, вбивця - це я".
Автор словника не може сказати, що читач зобов'язаний випробувати подібне почуття, тому відтепер я буду посилатися на власний інтроспективний досвід. Цей Е. о. тісно пов'язаний з тим, як ми уявляємо собі онтологію та поетику ХХ ст., зокрема переплетення внутрішньої прагматики оповідання і зовнішньої прагматики реальності (див. текст, реальність, час, віртуальні реальності, "Портрет Доріана Грея", "Блідий вогонь", " Хозарський словник ").
Можна було б сказати, що я просто аналізую стан людини, який під впливом "чарівної сили мистецтва" вирішив, що він убивця. Але це було б не зовсім точно. По-перше, я аналізую свій досвід, який стався якось зі мною в реальності після прочитання роману "Вбивство Роджера Екройда". Подруге, цей досвід був надзвичайно специфічний. Якщо завгодно, це був досвід розуміння, або самопізнання, але не в містичному сенсі, а саме в прагматичному: я якимось чином зрозумів, що попався в прагматичну пастку, якимось чином зрозумів, що я вбивця, і, можливо, я подумав тоді щось на кшталт: "Ах, ось воно що! .."
Це як якщо б людина раптом зрозумів, наприклад, що він негр.
Є непорушне "дитяче" правило при читанні белетристики: якщо розповідь ведеться від першої особи, то це значить, що герой залишиться живий. Це правило можна як-небудь обійти, але порушити його навпростець досить важко. Кінець моєї розповіді не може збігтися з моєю смертю - це прагматичне протиріччя, тому що "смерть не є подією в житті людини" (Л. Вітгенштейн). І ось Агата Крісті зробила щось подібне: її оповідач помер як оповідач в кінці розповіді. І одночасно читач помер як читач. Агата Крісті перевищила свої повноваження, занадто "високо підняла прагматичну планку". Якби вона писала модерністсквій роман, то, будь ласка, там все можна, але вона писала детектив - і те, що вона зробила, був заборонений прийом, удар нижче пояса.
Подібні прагматичні збої були вже у Достоєвського. (Я виходжу з природної передумови, що цей автор є безпосереднім попередником літератури ХХ ст.) Наприклад, коли Раскольніков запитує у Порфирія Петровича: "Так хто ж вбив?" - Тут найцікавіше, що він питає це щиро, тому що він ще прагматично НЕ перебудувався, для інших людей, для зовнішнього світу він ще не вбивця. На початку ХХ ст. Інокентій Анненський і Лев Шестов тому взагалі вважали, що ніякого вбивства старої не було, все це Раскольнікову привиділося у хворобливому петербурзькому бреду. Це, звичайно, був погляд з ХХ ст., Погляд людей, які прочитали "Петербург" Андрія Білого, людей, скуштували, так би мовити, від прагматичної "стрічки Мебіуса" культури ХХ ст. Така точка зору була б майже безперечною, якби мова йшла не про Достоєвського, а про Кафку чи Борхеса.
Другий приклад, пов'язаний з Достоєвським та вбивствами, - роман "Брати Карамазови". Строго кажучи, не можна сказати, що читачеві точно відомо, що Федора Павловича Карамазова вбив Смердяков. Так, він зізнався в цьому Івану Карамазову, але ж вони обидва тоді перебували, м'яко кажучи, у змінених станах свідомості. Як можна вірити божевільному свідкові, який посилається на божевільного Смердякова, який на той час вже наклав на себе руки? Щоб свідоцтво було юридично легітимним, потрібно два живих і осудних свідка. Тому суд і не повірив Івану Карамазову - і правильно зробив. Але це зовсім не означає, що судової помилки не було і Федора Павловича вбив Дмитро.
У Конан-Дойля є оповідання, в якому Шерлок Холмс аналізує роман Достоєвського і приходить до висновку, звичайно парадоксального і шокуючого, що вбивцею батька був Альоша. Доводи великого сищика були переконливі, при тому що він не міг, швидше за все, знати, що Достоєвський в третій частині роману, що залишилася ненаписаної, мав намір зробити Альошу народовольців і вбивцею царя, що те ж саме, що батька (пор. словосполучення царьбатюшка).
Повернемося, однак, до Е. о., Випробуваного читачем роману Агати Крісті. Найбільш фундаментальною рисою, пов'язаної з переживанням себе вбивцею, була риса, яку можна виразити в наступному переконанні: "Зі мною може трапитися все що завгодно". Звичайно, перш за все це переживання, близьке до того, що ми відчуваємо в сновидінні, де з нами може "статися" дійсно все що завгодно. Але особливість даного Е. о. полягала не в цьому.
Сучасний американський філософ-аналітик (див. аналітична філософія) Сол Крипкая написав книгу з досить нудною назвою "Вітгенштейн про правила та індивідуальному мові (див. - В. Р.)". Перша і найбільш захоплююча глава цієї книги аналізує ситуацію, при якій людина виробляє дію додавання 67 і 55. Крипкая говорить, що нічим логічно не гарантовано, що відповідь буде 122, а не, скажімо, 5. Не можна логічно гарантувати, що вчора ця людина під складанням розумів саме ту дію, яку він застосував зараз. Вчора це могло бути зовсім інша дія, результати якого не збігаються з сьогоднішніми. Цей експериментальний аналітичний досвід родинний того, який описую я.
Адже я міг просто забути, "замкнути" у своєму несвідомому той факт, що я вбивця, і читання роману Агати Крісті в результаті прагматичного шоку, подібного занурення в себе в сеансах трансперсональної психології, дозволило мені згадати щось зі свого минулого чи з минулого своїх колишніх втілень.
Але що значить "бути вбивцею"? Це перш за все означає "не бути жертвою". Але жертва і вбивця нерозривно пов'язані, вони потрібні і цікаві один одному (пор. "Три дні Кондора"). Ці два стани знаходяться в одній площині.
Звичайно, я розумію і розумів тоді, що я не вбивця, а письменник, але я розумію також, що я письменник ХХ ст., Який, може бути, за ці кілька секунд проник в істину.
Список літератури
Руднєв В. Дослідження екстремального досвіду / / Художній журнал, 1996. - No 9.
Крипкая С.А Загадка контекстів думки: / / Нове в зарубіжній лінгвістиці .- Вип. 18, 1987.