Європейський механізм реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина
Поряд з універсальними механізмами забезпечення реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина встановлені і діють регіональні механізми їх реалізації. Це система органів та організацій з їхніми нормативно-правовими актами та правилами процедури, що виконують функції забезпечення, реалізації, охорони, захисту та відтворення прав людини в різних регіонах світу.
Отже, під регіональним механізмом реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні слід розуміти систему закріплених в регіональних документах ЄС, РЄ, ОБСЄ та інших регіональних форумів нормативних стандартів, імплементацію їх в Українське право, гарантування їх здійснення з боку регіональних форумів, охорону, захист від будь-яких посягань та відновлення порушених прав, свобод та обов’язків.
Цей механізм включає такі структурні елементи: а) регіональні стандарти в галузі прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; б) імплементацію (втілення) аналізованих регіональних стандартів прав, свобод та обов’язків людини в національне право України; в) регіональні форуми прав та свобод людини; г) забезпечення цими форумами регіональних стандартів прав та свобод людини в Україні.
Регіональними стандартами (в рамках Європи) в галузі прав, свобод та обов’язків людини в Україні є документи: а) Ради Європи (РЄ); б) Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ); в) Співробітництва незалежних держав (СНД) тощо.
Серед документів РЄ, які закріплюють стандарти прав, свобод та обов’язків людини на європейському континенті є: Статут Ради Європи; Конвенція про захист прав людини і основних свобод; Європейська соціальна хартія; Європейська культурна конвенція; Європейська конвенція про видачу правопорушників; Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах; Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом; Європейська конвенція про відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів; Конвенція про передачу засуджених осіб; Європейська конвенція про запобіганням катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню; Європейська хартія місцевого самоврядування; Європейська хартія регіональних мов або мов меншин; Рамкова конвенція про захист національних меншин тощо.
До документів Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), які закріплюють основні міжнародні стандарти прав та свобод людини слід віднести такі: Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ); Підсумковий документ Мадридської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі; Підсумковий документ Віденської зустрічі держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі; документи Копенгагенської наради Конференції по людському виміру НБСЄ; Паризьку хартію для нової Європи; документи Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ; Празький документ про подальший розвиток інститутів і структур НБСЄ; Декларацію Гельсінської зустрічі на найвищому рівні; рішення Будапештського саміту НБСЄ 1994 року; Декларацію Лісабонського саміту тощо.
Детальний аналіз вищезазначених документів Організації з безпеки та співробітництва в Європі дає можливість сформулювати такі висновки: а) всі розглянуті документи спрямовані на встановлення у відповідності з міжнародними стандартами регіональних правил щодо забезпечення безпеки і співробітництва в Європі; б) змістовно документи не одинакові і включають в себе, як окремі положення прав та свобод людини в регіональних межах, так і в цілому регламентують безпеку людини і громадянина в Європі; в) окремі документи встановлюють самостійні правила щодо забезпечення реалізації прав та свобод людини, інші лише повторюють ці правила і підтверджують прихильність держав-учасників їх здійснювати у власних країнах; г) нормативна база міжнародних стандартів щодо реалізації прав та свобод людини в Європі не вичерпується лише проаналізованими документами і має своє продовження в інших договорах і нормативних актах регіональних організацій.
До документів щодо реалізації прав та свобод людини і громадянина, які були прийняті Співдружністю Незалежних Держав (СНД) можна віднести такі: Статут Співдружності Незалежних держав; Угоду про безвізове пересування громадян держав Співдружності Незалежних Держав по території її учасниць; положення про Комісію з прав людини СНД; Угоду про допомогу біженцям та вимушеним переселенцям; Конвенцію про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин; Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини тощо.
Отже, на регіональному рівні в межах СНД прийнято і діє ряд міжнародних договорів та нормативно-правових актів, які закріплюють і регулюють права та свободи людини і громадянина поряд з національним законодавством України. Значна кількість їх норм, при умові їх ратифікації, діє самостійно, інші трансформувалися у внутрішніх джерелах українського права.
Головний європейський правозахисний орган – Європейський суд прав людини – має одну відверту перевагу перед більшістю сучасних правозахисних організацій – його рішення обов’язкові для держав, що приєдналися до Конвенції про захист прав людини і основних свобод. У результаті, рішення Суду впливають на формування не тільки європейських, але і світових стандартів прав людини, і навіть на відповідну законодавчу практику багатьох цивілізованих держав.
Крім Суду, при Раді Європи діють Європейський комітет з прав меншин, Комітет незалежних експертів із соціальних і економічних прав, Європейський комітет запобігання катуванням.
Європейський суд з прав людини (далі – Суд) є міжнародним органом, який за умов, визначених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав. Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язалися дотримуватися прав та основоположних свобод людини. Ці права гарантуються як самою Конвенцією, так і протоколами до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7, 12 і 13), згода на обов’язковість яких надана державами – сторонами Конвенції. Європейський Суд з прав людини функціонує на постійній основі з метою забезпечення виконання Високими договірними сторонами зобов’язань за Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі Конвенція). Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та протоколів до неї в національних правових системах.
Порядок створення, компетенція і регламентація діяльності Суду та його повноваження визначені та регулюються статтями 19-51 Конвенції.
Європейський суд замінив дві попередні інституції – Європейську Комісію і Суд з прав людини – в 1998 році, після набрання чинності Протоколом №11. Це дає можливість розглядати дедалі більшу кількість справ. Місцезнаходженням Суду є місто Страсбург (Франція). Засідання Суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація його діяльності, правила, процедури, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень встановлені Конвенцією та регламентом Суду.
Нова система захисту прав людини з єдиним Європейським Судом почала функціонувати з 1 листопада 1998 року. Ця система покликана раціоналізувати чинний правозахисний механізм, скоротити процесуальні терміни і підвищити рівень захисту прав людини. Іншою важливою зміною є те, що нова судова система зобов’язує держави визнавати юрисдикцію єдиного Суду без витікання термінів давнини. Механізми процедури захисту прав людини в Старому Суді, що існували з початку його заснування, вже втратили свою силу для держав сторін після того, як Протокол № 11 автоматично встановив одночасне визнання права як на індивідуальну заяву, так і обов’язкової юрисдикції Європейського суду.
Конвенцією і регламентом Європейського Суду чітко встановлені критерії процесу звернення в Європейський суд і безпосередньо прийнятності заяв. Щоб бути упевненим, що заява буде розглянута, необхідно чітко дотримуватися цих критеріїв. Конвенція передбачає два види звернень у Суд:
заяви, що стосуються міждержавних справ, коли одна Висока Договірна Сторона звертається в Суд про порушення іншою Високою Договірною Стороною положень Конвенції;
індивідуальні заяви, що подаються особою проти Високої Договірної Сторони.
В даний час найбільш типовими й актуальними є індивідуальні заяви.
Право на подання індивідуальних заяв є одним з найбільш ефективних засобів захисту прав людини, суттєвим елементом контрольного механізму, який був встановлений Європейською Конвенцією.
Україна, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, повністю визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини з усіх питань, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції. Тим самим Україна визнала право фізичних та юридичних осіб, які перебувають під її юрисдикцією, звертатися до Європейського суду з прав людини відповідно до процедури, передбаченої Конвенцією.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини ( і це важливо для громадян держав-членів Ради Європи ) не є апеляційним судом стосовно національних судових органів (доктрина четвертої інстанції або quatrieme instance”) та не може ні скасувати, ні змінити їх рішення, як і “заступитися” за громадянина перед даною національною інстанцією (проти якої було направлено цю скаргу).
Рішення Суду є остаточним, і воно обов’язкове для виконання державою. За виконанням рішень Суду наглядає Комітет Міністрів Ради Європи.
У своїй сукупності рішення Європейського Суду утворюють так зване прецедентне право Ради Європи.
Законом України від 17 липня 1997 року було ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Перший протокол та Протоколи № 2, 4, 7, 11 до неї. Згідно з цим законом Україна визнала всі зобов’язання, передбачені даними міжнародно-правовими актами, зокрема, “дію на своїй території ст. 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції”. Окрім того, в силу даного закону Україна “зобов’язується виконувати рішення Суду у будь-якій справі, в якій…” вона “…є стороною”.
Україна, ратифікуючи Конвенцію, визнала обов’язкову юрисдикцію Суду, тому винесені щодо неї рішення Суду підлягають обов’язковому виконанню. За таких обставин рішення Суду діють як акт міжнародного органу, який державі необхідно виконати, та своєрідний взірець “зважування” інтересів особи, з одного боку, та інтересів демократичного суспільства і держави – з другого.
Імплементаційні можливості рішень Суду знаходять свій вияв у тому, що останні є:
прикладом, взірцем “зважування” інтересів особи та інтересів демократичного суспільства;
можливим зразком тлумачення і застосування норм Конвенції (який може використовуватися і при тлумаченні норм національного законодавства);
одним із чинників впливу на правосвідомість громадян та посадових осіб.
Під виконанням рішення Європейського суду слід розуміти виплату справедливої компенсації, вжиття державою індивідуальних заходів, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного в рішенні Суду, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до Суду аналогічних заяв проти України у майбутньому.
Індивідуальні заходи полягають у відновленні, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Зазначене можливе, зокрема шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, повторного розгляду справи адміністративним органом тощо.
Заходи загального характеру полягають у вчиненні дій, спрямованих на усунення причини, що стала підставою звернення до Суду, з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення. Такими заходами у більшості випадків є внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до адміністративної практики; забезпечення юридичної експертизи законопроектів та інші заходи, які унеможливлюють подальші порушення Конвенції та забезпечують максимальне відшкодування наслідків порушень, які вже мали місце.
Таким чином, виконання рішення Суду є комплексним поняттям і потребує вчинення цілого ряду дій як щодо виправлення конкретного порушення щодо конкретної особи, так і спрямованих на уникнення аналогічних порушень щодо інших осіб в подальшому. І лише в разі ефективності вчинення такого комплексу дій рішення може вважатися виконаним. З метою ефективного виконання рішень Суду, з огляду на те, що процедура виконання рішень Суду є достатньо складною і потребує злагодженої роботи всіх органів державної влади, 23 лютого 2006 року було прийнято Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", який зафіксував на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень Суду та запобігання новим порушенням Конвенції.
Зазначений Закон увібрав у себе всі сучасні напрацювання Ради Європи, спрямовані на всебічне вирішення питань виконання державами-членами рішень Європейського суду з прав людини. Законом також запроваджено механізм взаємодії органів державної влади у процесі виконання рішень Суду та визначено дії органів та посадових осіб, відповідальних за вжиття заходів індивідуального та загального характеру.
Таким чином, найбільш високий ступінь інтеграції, в сфері прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, спостерігається в європейському регіоні. Це проявляється в тому, що тут злагоджено працюють структури політичного, економічного, гуманітарного та військово-політичного співробітництва. Україна зробила європейський вибір і акцентувала увагу на подальшому соціально-політичному й економічному стратегічному розвитку, активно приймає участь у діяльності європейських інтеграційних структур, включаючи і питання забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина. Вона є державою-членом Ради Європи, здійснює активне співробітництво з Європейським Союзом і НАТО.
ВИСНОВКИ
Конституція України закріплює систему елементів, що складають механізм реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина до яких належать: конституційні норми, які закріплюють права, свободи та обов’язки; самі конституційні права та свободи, їх зміст та структура; конституційні обов'язки; юридична діяльність, яка складає саму суть реалізації; законність і правосвідомість людини і громадянина, яка забезпечує правильне розуміння ними своїх конституційних прав, свобод та обов’язків і кожного права окремо, шляхів їх реалізації; стадії реалізації кожного конкретного конституційного права.
Провідне місце в процесі реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина належить судовим та правоохоронним органам України.
Загальне визнання Україною міжнародних стандартів (універсальних та регіональних) обумовлює зобов’язання держави погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. На їх основі держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини, а головне, забезпечити практичне здійснення міжнародних стандартів в галузі прав людини.
Укладач:
доцент кафедри конституційного
та міжнародного права НАВС,
к.ю.н., підполковник міліції Тригубенко Г.В.
1 2 3