Поняття та структура діяльності судових і правоохоронних органів з реалізації та захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина
Діяльність судових та правоохоронних органів по реалізації та захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина закріплюється на конституційному рівні та поточним законодавством. Основою цієї системи є положення, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Окрім органів, що належать до структур загальної компетенції і мають серед своїх обов’язків забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, існують органи спеціальної компетенції. До них належать судові та правоохоронні органи. Правоохоронними органами за законом є такі, що беруть безпосередню участь відповідно у: розгляді судових справ у всіх інстанціях; провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; оперативно-розшуковій діяльності; охороні громадського порядку і громадської безпеки; виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів; контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; нагляді і контролі за виконанням законів.
Серед правоохоронних органів закон виділяє органи: прокуратури; внутрішніх справ; служби безпеки; митні органи; охорони державного кордону; державної податкової служби; виконання покарань; державної контрольно-ревізійної служби; рибоохорони; державної лісової охорони та інші, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. Слід також врахувати, що після використання всіх національних засобів правового захисту особа має можливість звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Виходячи з цього можна стверджувати, що систему інституційних (організаційних) засобів реалізації та захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина складають: а) органи державної влади та місцевого самоврядування, загальної компетенції, в межах своїх повноважень; б) спеціалізовані державні і громадські органи, організації, що мають своїм завданням забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина (суди, прокуратура, адвокатура, нотаріат, вітчизняні правозахисні громадські організації та інші); в) міжнародні установи та організації.
Організація діяльності судових та правоохоронних органів по реалізації та захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина характеризується певним механізмом структура якого включає: а) діяльність зазначених органів по здійсненню своїх функцій, компетенції, повноважень, прав і обов’язків з метою створення оптимальних умов для реалізації, охорони, захисту та відтворення прав, свобод та обов’язків; б) результати такої діяльності, що виражається в фактичному втіленні прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.
Конституції України (ст. 55) закріплює, що захист прав і свобод людини та громадянина здійснюється судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Виходячи з цього можна стверджувати, що судова гілка влади є одним із найефективніших засобів реалізації та захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина від правопорушень, а також має своїм завданням їх відновлення у разі порушення.
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні і вирішує всі питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Призначаються судді Конституційного Суду України терміном на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.
До повноважень Конституційного Суду України належить прийняття рішень та дача висновків у справах щодо:
- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, у тому числі і тих, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;
- відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, у тому числі і тих, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;
- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;
- офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Повноваження Конституційного Суду України мають певні межі. До його компетенції не належать питання щодо законності актів органів державної виконавчої влади (крім актів Кабінету Міністрів України), органів влади Автономної Республіки Крим (крім Верховної Ради Автономної Республіки Крим) та органів місцевого самоврядування, деякі інші питання, що віднесені законодавством до компетенції судів загальної юрисдикції.
Забезпечення прав, свобод та обов’язків людини і громадянина багато в чому залежить від правильної організації роботи Конституційного Суду України. Конституцією України, законами та актами Конституційного Суду України, встановлюється порядок організації і функціонування його внутрішньої діяльності.
Реалізацію та захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина здійснюють і суди загальної юрисдикції. При цьому Закон України „Про судоустрій та статус суддів” від 7 липня 2010 року передбачає, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією та законами України. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком. Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанції та Верховний Суд України.
Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України.
Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом ця допомога надається безоплатно.
Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Отже, виконуючи обов’язки по забезпеченню реалізації прав, свобод та обов’язків суди здійснюють їх захист шляхом об’єктивного розгляду звернень громадян у разі їх порушення. Нормативне регулювання звернень громадян на судовий захист своїх прав, свобод та обов’язків базується на закріпленні в законодавстві України норм, що безпосередньо надають можливість людині звертатися за захистом в суд. Законодавством встановлюється порядок подачі звернень до суду, порядок розгляду його та винесення і виконання рішень по зверненню. Нормативну базу цього процесу складають три рівні: а) Конституція України; б) закони України; в) інші нормативно-правові акти.
Розглянемо окремі правоохоронні органи з точки зору їх ролі в реалізації та захисті прав, свобод та обов’язків людини і громадянина
На органи прокуратури, у тому числі і у сфері забезпечення реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, покладаються такі повноваження:
- підтримання державного обвинувачення в суді;
- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
- нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
- нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Служба безпеки України (СБУ) визначається, як державний правоохоронний орган спеціального призначення який забезпечує державну безпеку України. Закон передбачає такі завдання: захист державного суверенітету, конституційного ладу та територіальної цілісності України; забезпечення економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України; забезпечення законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльністю іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб; забезпечення охорони державної таємниці; попередження, виявлення і припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки; попередження, розкриття і розслідування інших, передбачених законодавством, протиправних дій, що безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
СБУ, її органи і посадові та службові особи діють на підставі принципів: а) законності; б) поваги до прав і гідності людини; в) позапартійності та відповідальності перед народом України. В оперативно-розшуковій діяльності СБУ поєднує принципи: а) єдиноначальності та колегіальності; б) гласності і конспірації.
У своїй повсякденній роботі по забезпеченню реалізації прав, свобод та обов’язків людини та громадянина СБУ керується Конституцією і законами України, міжнародними правовими актами відповідного змісту згода на застосування яких надана Верховною Радою України, іншими законодавчими актами України. Вона діє на основі додержання прав людини і зобов’язана: а) поважати гідність людини та проявляти до неї гуманне ставлення; б) не допускати розголошення відомостей про особисте життя. У виняткових випадках з метою припинення і розкриття державних злочинів окремі права і свободи особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку і межах, визначених Конституцією і законами України. Неправомірне обмеження законних прав і свобод людини недопустиме і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Органи СБУ, їх службові та посадові особи у випадках порушення прав і свобод людини при виконанні службових обов’язків зобов’язані прийняти усі необхідні заходи до відновлення цих прав та відшкодування спричинених моральних і матеріальних збитків, притягнення винних до юридичної відповідальності. В разі обмеження прав людини органи СБУ зобов’язані на вимогу громадян надати їм у місячний термін відповідні пояснення стосовно обмеження прав. Дії посадових і службових осіб СБУ громадяни вправі оскаржити до суду.
В структурі механізму забезпечення реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина міліція відіграє важливу роль завдяки своїй діяльність. Ця діяльність має зовнішню і внутрішню сторони. Зовнішня сторона діяльності міліції по забезпеченню реалізації прав, свобод та обов’язків особи характеризується тим, що вона: а) виконує свої завдання неупереджено, у точній відповідності з законом; б) поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення; в) захищає права людини і громадянина незалежно від походження, майнового та іншого становища, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань; г) не розголошує відомості, що стосуються особистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо виконання обов’язків не вимагають іншого; д) тимчасово, в межах чинного законодавства, обмежує права і свободи особи, якщо без цього неможливо виконати покладені на неї обов’язки; е) забезпечує право на захист та інші юридичні права затриманих і взятих під варту; ж) створює умови для реалізації прав, охороняє і захищає особистість від правопорушення, вживає всі передбачені законом заходи до поновлення порушеного права.
Внутрішня сторона діяльності міліції характеризується тим, що вона: а) в межах своїх завдань і функцій, своєї компетенції виконує свої обов’язки і права; б) застосовує заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю на законних підставах; в) використовує правові і організаційні форми і методи при забезпеченні прав людини і громадянина; г) її працівники не повинні самі порушувати закони, права та свободи особи.
Міліція повинна виконувати свої завдання неупереджено, у відповідності з діючим законодавством. Це означає, що забезпечуючи особисту безпеку людині, захищаючи її права, міліція діє в межах своєї компетенції у точній відповідності з діючим законом. Порушення закону не може бути виправдано ніякими винятковими обставинами або вказівками посадових осіб. Для забезпечення громадського порядку працівники міліції повинні вжити заходів по припиненню правопорушень і викриттю правопорушників. За порушення вимог закону або неналежне виконання своїх обов’язків працівники міліції несуть відповідальність у встановленому законом порядку.
Таким чином, до судових органів, що забезпечують реалізацію та захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина відносяться: а) Конституційний Суд України; б) суди загальної юрисдикції. Правоохоронними органами, що, у найбільшій мірі, причетні до реалізації та захисту прав, свобод та обов’язків є органи: а) прокуратури; б) служби безпеки; в) внутрішніх справ; г) інші, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.
Міжнародний механізм реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина
В сучасній теорії прав людини не існує єдиного поняття міжнародних механізмів реалізації її прав, свобод та обов’язків. При цьому варто зазначити, що розрізняють механізм міжнародного захисту прав людини, міжнародну систему захисту прав людини, міжнародний механізм підвищення ефективності міждержавного співробітництва в галузі прав людини, універсальні міжнародні механізми захисту прав людини та інші. Наприклад, В. Євінтов визначає механізм міжнародного захисту прав людини „як систему міжнародних (створених державою) органів та організацій, які діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини або їхнього відновлення в разі порушення”. На думку А. Колодія та А. Олійника міжнародний механізм реалізації прав та свобод є ширшим за механізм захисту таких прав і повинен включати в себе систему міжнародних стандартів, імплементацію їх в Українське право, гарантування їх здійснення з боку міжнародних і регіональних форумів, охорону, захист від будь-яких посягань з боку держави і інших міжнародних суб’єктів та відновлення порушених прав та свобод.
Міжнародні стандарти є важливим нормативним елементом міжнародного механізму реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Існують різні їх визначення. Наприклад, М. Баймуратов пише, що міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського Заключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.
П. Рабинович і М. Хавронюк визначають міжнародні стандарти прав людини як закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави.
На думку А. Колодія та А. Олійника, міжнародні стандарти як елемент міжнародного механізму реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні – це закріплені у міжнародно-правових договорах, нормативно-правових актах та інших міжнародних документах норми і принципи, що є взірцем для національного права у галузі прав та свободи людини, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави та їх законодавчі акти про права людини.
Існують різні класифікації міжнародних документів у галузі прав людини. Виділяють: 1) документи, що закріплюють становлення та розвиток принципів прав та свобод людини; 2) міжнародні документи універсального характеру; 3) документи регіонального характеру.
Серед документів, що характеризують становлення і розвиток принципів прав та свобод людини нами вже називалися: а) Велика хартія вольностей 1215 р.; б) Петиція про права 1628 р.; в) Акт про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув’язнень за морями (Хабеас корпус акт) 1679 р.; г) Біль про права 1689 р.; д) Акт про подальше обмеження Корони і краще забезпечення прав і вільностей підданих 1701 р. тощо.
До міжнародних документів універсального характеру належать: Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один - про громадянські і політичні права, інший - про економічні, соціальні і культурні права. До того ж був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: Про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), Про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік), Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 рік), Про права дитини (1989 рік) та ін.
Отже, міжнародні стандарти в галузі прав та свобод людини закріплені в: а) Загальній декларації прав людини; б) Міжнародному договорі (пакті) про громадянські і політичні права; в) Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; г) Другому факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що спрямований на відміну смертної кари; д) Міжнародному договорі (пакті) про економічні, соціальні та культурні права; е) інших міжнародних документах.
До інших основних міжнародних документів у галузі прав людини відносять: а) Заклик Тегеранської Конференції від 13 травня 1968 року (Міжнародна конференція з прав людини в Тегерані); б) Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 48/141. Верховний комісар по заохоченню і захисту усіх прав людини; в) Декларація про права народів на мир від 12 листопада 1984 року; г) Декларація про права на розвиток від 4 грудня 1986 року; д) Декларація про права осіб, що належать до національних чи етнічних, релігійних і мовних меншин; е) Декларація про расу і расові забобони; е) Конвенція про корінні народи і народи, що ведуть племінний образ життя в незалежних країнах та ін.
Слід, також, назвати ряд міжнародних документів, що спрямовані на попередження дискримінації: а) Декларація про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії і переконань; б) Декларація про основні принципи, що торкаються внеску засобів масової інформації в зміцнення миру і міжнародного взаєморозуміння, в розвиток прав людини і в боротьбу проти расизму і апартеїду і підбурювання до війни; в) Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації; г) Міжнародна конвенція про припинення злочинів апартеїду і покарання за них; д) Конвенція про дискримінацію в галузі праці і зайнятості; е) Конвенція по боротьбі з дискримінацією в галузі освіти та ін.
Окремим блоком можна розглядати міжнародні документи Всесвітньої медичної асоціації: а) Декларація по правам людини і особистої свободи медичних працівників; б) Декларація відносно незалежності і професійної свободи лікаря; в) Декларація відносно евтаназії; г) Декларація відносно трансплантації людських органів; д) Тимчасове положення про СНІД; е) Декларація по боротьбі з травматизмом; є) Мальтійська декларація відносно осіб, що оголосили голодування тощо.
Потрібно звернути увагу і на ряд міжнародних документів з прав людини щодо відправлення правосуддя та здійснення правоохоронної та іншої професійної діяльності. Серед них: а) Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою; б) Основні принципи незалежності судових органів; в) Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку; г) Звід принципів захисту усіх осіб, що затримувалися чи трималися під вартою у будь-якій формі; д) Конференція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання; е) Конвенція про права дитини; є) Основні принципи поводження з в’язнями; ж) Правила Організації Об’єднаних Націй, що торкаються захисту неповнолітніх, позбавлених волі; з) Декларація прав людини стосовно осіб, що не є громадянами країни в якій вони проживають; і) Конвенція про статус біженців; ї) Принципи міжнародного співробітництва щодо виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у воєнних злочинах і злочинах проти людства; й) Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами; к) Декларація про право і обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини і основні свободи; л) Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та ін.
Основні принципи незалежності судових органів схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року. Вони стали результатом сьомого Конгресу ООН з профілактики злочинності та поводженні з правопорушниками (26 серпня – 6 вересня 1985 року). В них підкреслюється, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Кожен повинен мати право на справедливий і публічних розгляд його справи у справедливому, незалежному та об’єктивному суді. В документі закріплені такі основні принципи діяльності судових органів: а) їх незалежність і підпорядкування лише закону; б) свобода слова та асоціацій; в) високі моральні якості, здібності, кваліфікація і підготовка; г) незалежно встановлені умови служби та термін повноважень; д) професійна таємниця та імунітет; е) механізми покарання, стягнення, усунення від посади і звільнення.
Пропонується розширити систему принципів правосуддя, закріпивши такі засади: а) здійснення правосуддя виключно судами; б) право на судовий захист; в) рівність перед законом і судом; г) правова допомога при вирішенні справ у судах; д) гласність судового процесу; е) мова судочинства; є) обов'язковість судових рішень; ж) право на оскарження судового рішення; з) колегіальний та одноособовий розгляд справ; і) самостійність судів і незалежність суддів; й) недоторканність суддів; ї) незмінюваність суддів; к) суддівське самоврядування. При цьому зразу ж хотілося б обумовитись, що це загальний перелік принципів щодо функціонування судових органів. На наш погляд, цей перелік може бути розширено через систему правосуддя в Україні шляхом деталізації окремих принципів та введення нових основних ідей.
Значної шкоди забезпеченню реалізації прав і свобод людини на міжнародному рівні завдає транснаціональна організована злочинність. З метою співробітництва держав-учасниць щодо ефективного попередження транснаціональної організованої злочинності і боротьби з нею резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 15 листопада 2000 року була прийнята „Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності”. До сфери транснаціональної організованої злочинності вона відносить: 1) злочини, що визнані такими відповідно до статей 5, 6, 8, 23 Конвенції, а саме – щодо криміналізації: а) участі в організованих злочинних групах; б) відмивання прибутків від злочинів; в) корупції; г) протистояння здійсненню правосуддя; 2) серйозні злочини, що носять транснаціональний характер і вчинені за участю організованих злочинних груп. Серйозними відповідно до Конвенції вважаються злочини, за які передбачається покарання на строк від 4 років позбавлення волі і більш жорсткі покарання. Злочини вважаються такими, що носять транснаціональний характер, якщо вони вчинені: а) у більш ніж одній державі; б) в одній державі але значна частина підготовки, планування, керівництва і контролю злочинної діяльності мала місце в іншій державі; в) в одній державі але за участю організованої злочинної групи, яка здійснює злочинну діяльність в більш ніж одній державі; г) в одній державі але їх значні наслідки мають місце в іншій державі.
Отже, міжнародні права та свободи закріплені у міжнародних документах і складають міжнародні стандарти конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні. Кожна держава-учасниця договору зобов’язана робити все від неї можливе, щоб забезпечити своїм громадянам і будь-якій іншій людини на її території належне користування цими правами та свободами.
Одним з елементів міжнародного механізму забезпечення реалізації людиною вище розглянутих стандартів прав і свобод є їх імплементація (втілення) в національне право України. П. Рабинович і М. Хавронюк визначають імплементацію міжнародних актів як діяльність міжнародних і державних органів по втіленню норм та інших положень цих актів у національну юридичну практику. Вони розрізняють декілька стадій такого втілення, а саме: а) державне визнання прав людини шляхом їх проголошення, закріплення в Конституції та законах, участі держави у прийняття та ратифікації відповідних міжнародних актів; б) етапізація здійснення прав людини; в) інституціоналізація здійснення прав людини; г) інтерпретація та конкретизація юридичних актів щодо прав людини; д) процедуризація здійснення прав людини; е) встановлення і реалізація юридичних засобів охорони та захисту прав людини. Підтримуючи в основному запропоновану етапізація імплементації міжнародних норм і принципів у національне право України на нашу думку головним етапом такого втілення є їх державне визнання шляхом проголошення, закріплення в Конституції та законах, участі держави у їх прийняття та ратифікації.
Відповідно до вимог статті 9 Конституції України „чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. Відповідно до положень конституційної норми Верховна Рада України може надавати згоду на обов’язковість лише чинних міжнародних договорів. Чинними слід вважати такі міжнародні договори, які належним чином укладені Україною. Такий висновок випливає з положень Закону України „Про дію міжнародних договорів на території України”, де закріплено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, тільки укладені і ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори можуть бути імплементовані (втілені в життя) в Україні.
Порядок укладення і виконання міжнародних договорів встановлює Закон України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. Укладення міжнародного договору України охоплює: а) ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору; б) прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності; в) висловлення згоди на обов’язковість міжнародного договору для України.
Підписання ad referendum договору представником держави, якщо воно підтверджується цією державою, означає остаточне підписання договору.
Підписані договори, що стосуються прав і свобод людини і громадянина ратифікуються Верховною Радою України. МЗС України подає Президентові України пропозиції щодо схвалення ним такого міжнародного договору. Президент України, схваливши договір, приймає рішення про подання договору на ратифікацію до Верховної Ради України. Попередньо подані міжнародні договори розглядаються відповідними комітетами Верховної Ради України. У випадках, коли комітети встановлять розбіжності норм міжнародного договору і норм Конституції України, такі договори направляються Конституційному Суду України для отримання висновку щодо його відповідності Конституції України. Якщо Конституційний Суд України дасть висновок, що такий договір суперечить Конституції України його ратифікація можлива лише після внесення змін до Конституції України. У тих випадках, коли для виконання поданого на ратифікацію договору потрібно ухвалення нових законів, проекти таких законів подаються до Верховної Ради України разом з поданням міжнародного договору і ухвалюються одночасно. З урахуванням висновків комітетів та Конституційного Суду України Верховна Рада України ухвалює рішення щодо ратифікації договору. Разом з законом про ратифікацію підписується ратифікаційна грамота. Обмін міжнародними грамотами здійснює МЗС України чи доручає здійснення такого обміну дипломатичним представництвам України чи представництву України при міжнародній організації.
Україною ратифіковано ряд багатосторонніх договорів щодо прав та свобод людини і громадянина від свавільного позбавлення життя та посягання на здоров’я, честь і гідність людини та громадянина їх недоторканність та безпеку. Серед них: а) Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року; б) Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року; в) Конвенція про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього від 30 листопада 1973 року; г) Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року; д) Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників від 17 грудня 1979 року; е) Конвенція про злочини і деякі інші дії, вчинених на борту повітряного судна від 14 вересня 1963 року; є) Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства від 10 березня 1988 року; Конвенція Організації Об’єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обороту наркотичних речовин і психотропних речовин від 19 грудня 1988 року та багато інших.
Як відмічалося вище, процес входження міжнародних норм у внутрішнє національне право називається імплементацією (втіленням). Засобами імплементації є трансформація. Трансформація може бути загальною і індивідуальною. При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни. При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом. В Україні використовується індивідуальна трансформація. Верховна Рада України, ратифікуючи договори щодо прав, свобод та обов’язків людини і громадянина видає у кожному випадку окремий Закон України. Міжнародні договори, що пройшли ратифікацію посідають друге місце після Конституції України, як джерела правових норм, що підлягають застосуванню в Україні.
Отже, втілення міжнародних норм, що регулюють права, свободи та обов’язки людини в право України можливо після надання Верховною Радою України згоди на їх обов’язковість способом індивідуальної трансформації.
Важливим елементом міжнародного механізму реалізації прав, свобод та обов’язків людини є міжнародні форуми. Це міжнародні організації та посадові особи, які беруть участь у реалізації прав людини. Очолює цю систему організацій ООН. В систему головних органів ООН входять а) Генеральна Асамблея (ГА); б) Рада Безпеки (РБ); в) Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР); г) Рада ООН з прав людини; д) Міжнародний Суд (МС); е) Секретаріат та інші допоміжні органи. Серед допоміжних органів та посадових осіб з питань забезпечення основних прав та свобод людини утворюються: а) Верховний комісар ООН з прав людини; б) Комісію зі становища жінок (КСЖ); в) Система контрольних органів, які створюються за міжнародними угодами; г) Інші постійні виконавчі органи ООН, що займаються правами людини; д) Міжнародні організації системи ООН тощо.
В 1945 році у Сан-Франциско члени ООН розробили і 26 червня підписали Статут ООН, в якому серед інших питань було проголошено завдання держав, учасниць ООН щодо спільної діяльності, спрямованої на дотримання і повагу прав людини та їх реалізації. Одною з держав, що визнала своїм обов’язком дотримуватися прав і свобод людини перелік яких визначила ООН, є Україна. Сьогодні в рамках ООН діє міжнародний механізм забезпечення прав людини. Про права людини йдеться у Преамбулі та статтях 1, 8, 13, 55, 62, 68, 76 Статуту ООН. ООН створена, як об’єднання різних націй для утвердження віри в основні права людини, в гідність і соціальну цінність особистості, в рівність чоловіка і жінки, в рівність прав великих і малих націй. Підкреслюючи рівність чоловіка і жінки, ООН не встановлює ніяких обмежень участі їх на рівних умовах в її головних і допоміжних органах.
З метою сприяння міжнародному співробітництву в галузі реалізації прав і свобод людини незалежно від раси, статі, мови і релігії ГА ООН організує дослідження і робить наукові рекомендації. ООН створює умови для мирних і дружніх стосунків між націями і сприяє загальній повазі і дотриманню основних прав та свобод людини. ЕКОСОР ООН має своїм повноваженням робити рекомендації з метою поваги і додержання прав та свобод для усіх і скликати міжнародні конференції з цих питань, створює комісії щодо заохочення прав і основних свобод людини. ЕКОСОР ООН створила Комісію з прав людини (КПЛ), КСЖ та інші комісії щодо окремих прав та свобод людини. Комісія з прав людини діяла з 1946 року і була ліквідована у квітні 2006 року. Замість комісії, яка підпорядковувалася Економічній і Соціальній Раді ООН створена Рада ООН з прав людини яка підпорядковується Генеральній Асамблеї ООН.
Для більш ефективної організації міжнародного контролю за дотриманням конвенцій держави-учасниці створюють свої конвенційні органи контролю. Особливість цих органів у тому, що вони стосуються виключно держав учасниць тієї чи іншої конвенції, а не всіх членів ООН. Нині створені і діють такі конвенційні органи: а) Комітет з ліквідації расової дискримінації; б) Комітет із прав людини; в) Комітет із ліквідації дискримінації щодо жінок; г) Комітет проти катувань; д) Комітет з економічних, соціальних і культурних прав; е) Комітет з прав дитини.
ООН створила під своїм керівництвом міжнародну систему опіки з метою заохочення поваги до прав та свобод усіх людей.
До інших постійних виконавчих органів і посадових осіб, що займаються правами людини слід віднести: а) Спеціальний комітет з деколонізації; б) Спеціальний комітет проти апартеїду; в) Спеціальний комітет з розслідування практики Ізраїлю, що зачіпає права населення окупованих територій; г) Комісія з запобігання та контролю злочинності; д) Спеціальний доповідач з групових та довільних страт; е) Спеціальний доповідач з тортур; є) Спеціальний доповідач із знищення усіх форм релігійної нетерпимості; ж) Робоча група з примусових та недобровільних зникнень; з) Центр прав людини; і) Комісія з свободи асоціацій тощо.
Для забезпечення прав людини і громадянина в окремих галузях суспільного життя створені і діють міжнародні організації ООН. До них слід віднести: а) Міжнародну організацію праці (МОТ); б) Освітня, наукова та культурна організація ООН (ЮНЕСКО); в) Харчова та сільськогосподарська організація ООН (ХСО); г) Фундація життєвого середовища та людських поселень ООН (ФЖСЛП); д) Міжнародна правнича комісія (МПК) тощо.
Отже, ООН, як добровільне міжнародне об’єднання націй має постійні форуми, які покликані забезпечувати права та свободи людини. Організація їх діяльності регламентується міжнародно-правовими нормами та стандартами. Для ефективного забезпечення окремих прав та свобод людини і громадянина утворюються державами-учасницями конвенційні органи контролю, які діють щодо держав учасниць, коли має місце порушення прав людини на території цих держав.
Одним з важливих елементів міжнародного механізму забезпечення основних прав та свобод людини є процесуальний порядок організації діяльності форумів міжнародних стандартів прав та свобод людини в Україні. ГА ООН організує свою діяльність на підставі статуту і дає рекомендації щодо здійснення і поваги до прав людини. Вона виступає ініціатором досліджень міжнародного співробітництва в економічній, соціальній, культурній освітній галузях та охороні здоров’я, забезпеченні фундаментальних прав та свобод в названих галузях. З цією метою ГА ООН прийняла Всесвітню декларацію прав людини та приймає резолюції з конкретних питань забезпечення прав людини, які носять рекомендаційний характер і відкриті для ратифікації державами – членами ООН. Більшість проблем щодо основних прав та свобод людини містяться в звітах ЕКОСОР. ГА ООН з важливих питань щодо основних прав та свобод людини утворює допоміжні органи (Спеціальний комітет з деконсолідації, Комітет із здійснення невід’ємних прав палестинського народу тощо).
Одним із органів ООН, що займається питаннями міжнародного миру та безпеки людей і цілих народів є Рада безпеки. Її дії мають безпосередній вплив на права і свободи людини. Серед основних проблем, що стосуються прав і свобод людини і можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці є загрози регіональній стабільності, що пов’язані з контролем збоку Ради безпеки за: а) виборами; б) додержанням прав людини; в) репатріацією біженців; г) врегулюванням регіональних конфліктів тощо.
Самостійним органом ООН, що створений з метою сприяння повазі до прав та фундаментальних свобод людини для всіх та їх додержанню є Економічна та соціальна рада (ЕКОСОР). Вона складається з 54 членів. Двічі на рік вона збирається на одне звичайне та одне організаційне засідання. ЕКОСОР створює свої функціональні комісії.
З метою зміцнення забезпечення прав і свобод людини на виконання рішення Всесвітньої зустрічі-2005 задля зміцнення захисту та забезпечення прав людини та основних свобод у світі була створена нова Рада ООН з прав людини (РПЛ). Вона є правонаступницею Комісії з прав людини і включає в себе 47 представників держав – членів ООН. Рада ООН з прав людини (РПЛ) є головним органом ООН, що займається правами людини. Вона: а) виробляє проекти конвенцій для ГА ООН; б) розглядає факти брутальних та масових порушень прав людини; в) розглядає скарги фізичних осіб, їхніх адвокатів і міжнародних недержавних організацій про випадки брутальних порушень прав людини; г) проводить універсальні періодичні огляди тощо.
РПЛ надає пропозиції, рекомендації та доповіді ЕКОСОР стосовно: а) міжнародного законодавства прав людини; б) міжнародних декларацій та конвенцій громадянських свобод, статусу жінок, свободи інформації та подібних справ; в) захисту меншостей; г) запобігання дискримінації на підставі раси, статі, мови чи релігії; д) будь-яких інших питань, що стосуються прав людини. Вона підтримує ЕКОСОР у координації її діяльності в галузі прав людини в межах системи ООН. Працює РПЛ шляхом проведення засідань та публічних дебатів. Засідання РПЛ проводяться відкрито і закрито. Значна частина засідань Ради є відкритими. Закриті засідання проводяться за звичай тільки один день за процедурами 1235 і 1503, що вміщені у порядку денному під заголовком “Порушення прав та фундаментальних свобод людини у будь-якій частині світу”. На своїх засіданнях РПЛ приймає резолюції та рішення. До її функцій відносяться: а) встановлення міжнародних стандартів з прав людини; б) нагляд за додержанням прав і фундаментальних свобод людини; в) впровадження міжнародних стандартів; г) призначення спеціальних доповідачів, представників, експертів та робочих груп по темах з прав людини; д) проводить універсальні періодичні огляди. Рада працює на постійній основі.
Питаннями прав людини щодо їх нагляду і впровадження займаються різні підрозділи Секретаріату ООН. Серед таких підрозділів особливо слід назвати Центр соціального розвитку та гуманітарних справ (ЦСРГС) у Відні та Центр прав людини ООН у Женеві.
Важливу роль в організації міжнародного контролю за дотриманням і втіленням в життя та забезпечення реалізації окремих конвенцій відіграють конвенційні органи контролю. Вони організують свою роботу по забезпеченню впровадження виключно для держав-учасниць положень тієї чи іншої конвенції. Серед них Комітети із: а) знищення расової дискримінації; б) прав людини; в) знищення дискримінації щодо жінок; г) запобігання тортурам (проти катувань); д) економічних, соціальних і культурних прав; е) прав дитини. Всі вони, за винятком Комітету з економічних, соціальних і культурних прав, не є органами ООН. Свій статус вони отримали від відповідних конвенцій.
Для реалізації процесуального порядку організації міжнародних форумів щодо реалізації прав та свобод людини мають велике значення процедури, засновані на Статуті. До них відносяться процедури: а) 1503; б) 1235.
Резолюцією ЕКОСОР 1503 від 27 травня 1970 року була створена конфіденційна процедура розгляду повідомлень про порушення прав людини. Відповідно до цієї процедури на розгляд приймаються повідомлення, що вказують на послідовну систему серйозних та надійно задокументованих порушень прав людини. Всі інші повідомлення передаються на розгляд відповідно до інших процедур, на розсуд Секретаріату. Процедура складається з п’яти стадій. Перша стадія включає діяльність робочої групи Підкомісії РПЛ. Робоча група вивчає усі матеріали і повинна вирішити, які з скарг будуть передані до пленарного засідання Підкомісії. З п’яти членів робочої групи повинно проголосувати не менше трьох за передання справи до Підкомісії. Якщо більшість не проголосує, процедура на цьому закінчується. Підкомісія розробила ряд формальних правил, при наявності яких приймаються скарги. Серед них: а) не розглядаються скарги, пов’язані з індивідуальними справами, якщо вони не вказують на систему або ситуацію у якій відбуваються серйозні порушення; б) індивідуальні скарги мають бути подані особами, групами чи організаціями (не обов’язково жертвами) але з прямою та надійною інформацією або інформацією з других рук, яка підкріплена очевидними доказами; в) не приймаються скарги з політичною мотивацією, що суперечить Статуту ООН та скарги, що базуються виключно на відомостях, отриманих із засобів масової інформації; г) не приймаються анонімні скарги, однак скаржник може наполягати на нерозголошенні його особи; д) перш ніж звернутися до ООН скаржник повинен вичерпати усі національні правничі процедури. На другій стадії Підкомісія проводить закриті пленарні засідання на яких розглядає кожне досьє окремо та більшістю голосів шляхом таємного голосування вирішує передавати скаргу до РПЛ чи ні. Третя стадія має великий вплив на прийняття рішення. РПЛ призначає робочу групу з п’яти членів. Робоча група вивчає досьє, які Підкомісія передає РПЛ, готує проекти рішень і передає разом з досьє на пленарне засідання РПЛ. На четвертій стадії проходить пленарне засідання РПЛ. На засідання запрошуються представники різних урядів, які відповідають на питання про положення прав людини у їхніх країнах. Засідання проводяться закрито. Рішення приймаються простою більшістю. За згодою відповідного уряду можуть призначатися експерти для глибокого вивчення ситуації. Комісії можуть подати рекомендації ЕКОСОР. На п’ятій стадії ЕКОСОР публічно розглядає рекомендації, висунуті РПЛ. Рекомендації ЕКОСОР може дати державам. Вони є сигналами занепокоєння міжнародної громади положенням прав людини в цій державі. РПЛ ООН в її новому статусі може давати рекомендації державам самостійно.
РПЛ на підставі процедури 1235, що була затверджена резолюцією ЕКОСОР 1235 від 6 червня 1967 року може публічно обговорювати порушення прав людини у будь-якій частині світу. Обговоривши питання порушення прав людини РПЛ має право призначати на свій розсуд Спеціальних доповідачів, а також уповноважених на незалежне розслідування фактів порушення прав людини. Усі доповідачі поділяються на доповідачів по: а) країнах, що зосереджуються на одній конкретній країні; б) темах, що зосереджуються на одній конкретній проблемі прав людини.