1   2   3   4
Ім'я файлу: Запорозьке козацтво.docx
Розширення: docx
Розмір: 672кб.
Дата: 03.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
ЕФЕКТИВНІСТЬ ТА НЕОБХІДНІСТЬ СНУ У СТУДЕНТІВ МЕДИЧНИХ ЗВО.doc

Запорозьке козацтво, його звичаї, побут, зброя



Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240р.) У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в латино-персидсько-кипчацькому рукописі «Codex cumanicus» (1303р.) (Згідно з Куманським кодексом, слово козак означало сторож, вартовий) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Під 1308р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже як розбійники. За пізнішою фіксацією це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. Згадує про татарських козаків і тогочасний польський хроніст Ян Длуґош, визначаючи їх так: Втікачі, розбійники і вигнанці, що їхньою мовою звуться козаками. На Україні назва «козак» вперше вживається у 1492р.



Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;
2) «чорно-клобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмуторокані; 
4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;
8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;
10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання. 

Як бачимо, самий лише перелік точок зору достатньо свідчить, наскільки дискусійним є це питання. Принциповим розходженням у суперечках істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати його за факт принесений, відгомін тюркських інститутів. На мою думку у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія — це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдеш явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тож і в проблемі походження козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від строгого візантійського лику Русі Київської.



Таким чином, жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. 
Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;
2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.
Причини виникнення козацтва зумовлена:
1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;
3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.
Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями. 

Перші згадки про козацтво датуються ХIIІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування.

300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни. Центром реєстрового козацтва було м. Трахтемирів. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: 

а) утворенню реєстрових збройних формувань; 
б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви. 
Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів, контроль за нереєстровими козаками і порядком у містах і селах. 

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638р.), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва. 

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої. 

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар. 

Заняття, побут і звичаї козаків
Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках і бурдюгах значно відрізнялося одне від одного. На Січі жили неодружені козаки і в Січ аж ніяк не допускали жінок, чи буде то мати, сестра або стороння жінка для козака . Запорізьким козакам не дозволяється бути одруженими усередині їхніх жител (в Січі), а які вже одружені, повинні, щоб дружини їх жили в близьких місцях, куди їздять вони до них тимчасово; але це потрібно робити так, щоб не знали старшини. 

Вже у другій половині XV - на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

Н а формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV-XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецькими загарбниками.

Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. Їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.

П омітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і

Заборона уведення жінок на Січ поширювалося не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб, постійно або тимчасово проживаючих в козацькій столиці. Так, коли в 1728 році, під час російсько-турецьких війн, на Січ приїхав російський підполковник Глєбов із власною дружиною й деякими іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова й вимагали видачі їм жінок, що перебувають там, «дабы каждый имел в них участие»» . Підполковник з великими зусиллями зміг відговорити запорожців від нанесення ними жорстокої ганьби жінкам, і те не інакше, як виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він примушений був негайно видалити свою дружину із Січі, через нове сум'яття козаків . «Найдавніший і найсуворіше дотримуваний звичай, у запорізьких козаків, - зауважує француз Лезюр, - був той, який виключав, під страхом бути страченим, поява в Січі жінки; відступ від цього звичаю ніколи не проходив безкарно Заборона уведення жінки в Січ тим суворіше дотримувалося в запорожців, що в них було загальне вірування, як тільки ступить у Січ нога жінки, тоді кінець життя всьому Запоріжжю. 

Звичай нежонатості запорізьких козаків може бути пояснений перш за все їх військовим станом. Постійно зайнятий війною, постійно в погоні за ворогом, постійно піддаючись різного роду випадкам, запорожець не міг, зрозуміло, і думати про мирне сімейне життя:

Але крім цього безсімейне життя запорізьких козаків було спричинене й самим ладом їхнього військового порядку: товариство жадало від кожного козака вище особистого блага ставити благо суспільства; у силу цього військовий видобуток запорізьких козаків ділилася між всіма членами товариства нарівно, нерухоме майно козаків у принципі становило власність усього війська. 

Таким чином, життя запорізького козака — свого роду аскетизм, до якого він дійшов досвідом, а не запозичив ззовні: «лицарю - лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати». Але щоб полегшити труднощі своєї самотньої долі, щоб мати, якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто прибігали в себе до так називаного побратимства. Січовий козак, що або сам нападав, або від інших чекав нападу, мав потребу у вірному товаришеві, що міг би вчасно подати йому допомогу або усунути від нього непередбачену небезпеку. Потребуючи із цієї сторони один в одному два козака, зовсім чужі один іншому, приходили до думки «побрататися» між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один за одного, якщо в тім трапиться потреба. А для того, щоб дружба мала чинність закону між побратимами, вони відправлялися в церкву й там скріпляли офіційно побратимство. 

Отже, у Січі жили винятково неодружені козаки, що називали себе, на відміну від одружених, лицарями й товаришами. Тут частина з них розміщалася по тридцятьох восьми куренях, в самій Січі, а частина поза нею, по власних будинках; згідно із цим, частина харчувалася військовим столом, частина власним , але в загальному життя тих й інших була однакова. 

Повсякденне життя запорізьких козаків на Січі складалось в такий спосіб. Козаки піднімалися на ноги зі сходом сонця, одразу ж вмивалися холодною річковою водою, потім молилися богові й після молитви, через деякий час, сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводили по-різному: хто об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, хто лагодив плаття, а хто просто лежав на боці, попихкував з люльки-носогрійки, розповідав про власні подвиги на війні, слухав розповіді інших і викладав плани нових походів. Рівно в 12 годин курінний кухар ударяв у казан, і тоді, по звуці казана, кожен козак поспішав у свій курінь до обіду. Обід приготовлявся в кожному курені особливим кухарем, або поваром , і його помічниками, невеликими хлопцями, на обов'язку яких лежало приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд: «посуд — казани, ложки, корита дуже чисто держут і чистіше, як себе, а тим паче одягу» . Їжа готувалася в великих мідних або чавунних казанах, що навішувались за допомогою залізних гачків на кабице в сінях кожного куреня, і варилася три рази в день на все наявне число козаків куреня, за що платилося кухарю по два рубля й п'ять копійок з кожного козака в рік, тобто 9 рублів й 50 копійок при 150 чоловіках середнього числа козаків у кожному курені. До стола, що по-запорізьки називався «сирном», звичайно подавалися: соломаха, тобто житнє борошно, густо зварене з водою, тетеря, тобто житнє борошно або пшоно, не дуже густе зварені на квасу, і щерба — теж рідко зварене борошно на риб'ячій юшці. Очевидець Василь Зуєв відносно їжі запорожців говорить, що в них уживалися тетеря й братко; тетерею називалася пшоняна кашка, до якої під час кипіння додавалося кисле житнє тісто; у крутому вигляді тетеря їлася з риб'ячою юшкою, жиром, молоком або просто водою; братко — та ж пшоняна кашка з домішкою, замість кислого житнього тіста пшеничного або іншого якого-небудь прісного. Якщо ж козаки, понад звичайну їжу, бажали поласувати м'ясом, дичиною, рибою, варениками, гречаними із часником галушками або чим-небудь іншим у цьому роді, то для цього вони становили артіль, збирали гроші, на них купували продовольство й передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки вживали ще фляки, свинину, мамалигу - тісто із проса або кукурудзи, що їли із бринзою, тобто солоним овечим сиром, або з пастремою, тобто висушеної на сонці бараниною, і загріби - коржі, які називалися так, тому що клали в натоплену грубку й загрібалися золою й гарячими вугіллями. 

Провізія для їжі або доставлялася кожному куреню після розділу царської хлібної платні, або купувалася на спільні гроші всього куреня, що завжди зберігалися в курінній скарбниці під відомством курінного отамана. 
Увійшовши в курінь, козаки знаходили страви вже налитими в «ваганки», або невеликі дерев'яні корита, і розставленими в ряд по краях сирна, а біля ваганків різні напої — горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у великих дерев'яних коновках із привішеними до них дерев'яними коряками або михайликами. Перш ніж сісти за їжу, товариші ставали в ряд друг поруч друга, хрестилися на ікони, читали молитву про насущний хліб і потім уже розсідалися уздовж стола на вузьких лавах, надаючи завжди місце в передньому куті, під образами, біля лампадки й карнавки, неодмінно курінному отаманові. 

Пообідавши, чим бог послав, козаки вставали від стола, хрестилися на ікони, дякували спершу отаману, потім курінному кухарю. Потім кидали кожний по дрібній монеті, а, за бажанням, і більш того в карнавку для закупівлі провізії до наступного дня й, нарешті, виходили з куреня на площу. На зібрані гроші кухар купував необхідну провізію до наступного дня, причому, якщо залишених грошей виявлялося мало, то курінний отаман повинен був додати кухарю з курінних доходів. Час від обіду до вечері проводилося в тих же заняттях. Увечері, по заходу сонця, козаки знову збиралися в курені; тут вони вечеряли гарячою вечерею; після вечері одні та ж година молилися богові й потім лягали спати, узимку в куренях, улітку й у куренях, і на відкритому повітрі; інші збиралися в невеликі купки й по-своєму веселилися: грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах, басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах,- одним словом, на чому потрапило, на тім і грали, і відразу танцювали. З всіх музичних інструментів найбільш улюбленим і тому найпоширенішим інструментом у запорізьких козаків, була, без сумніву, кобза. 

У дні більших свят, наприклад, Різдва Христова й св. Великодня, запорізькі козаки протягом цілого тижня ходили поздоровляти зі святом до кошового, судді, писаря й осавула, приносили їм подарунки, пригощалися в них різними напоями й під час частуванні стріляли з гармат . Але особливо урочисто зустрічали запорожці день 6-го січня кожного нового року. У цей день, з раннього ранку, всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія збиралися на площу перед церквою й стояли тут рядами по куренях, без шапок, до закінчення богослужебної служби; всі були одягнені в кращі плаття, озброєні кращою зброєю; над кожним куренем розвівалися особливі розфарбовані прапори, які тримали хорунжі, сидячи на вогненні й прекрасно прибраних конях. По закінченні богослужебної літургії із церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним попарно йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, усе в дорогому одяганні; за духівництвом струнко, рядами, із що розвіваються корогвами й важкими пушками рухалися козаки; за козаками маса простого народу, а всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордань. Отут всі ставали рядами й слухали службу. Коли архімандрит у перший раз занурював хрест у воду, то козаки в один постріл залпом ударяли так голосно й сильно, що від того удару земля стогнала, а глядачі покривалися димом, що застеляв всіх, подібно тьмі, і не могли бачити один одного; заспокоївшись на кілька хвилин, давши час пройти диму, а настоятелеві ще два рази занурити хрест у воду, козаки знову стріляли й цього разу палили стільки, скільки кому завгодно було . 

В звичайні святкові дні запорізькі козаки нерідко розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збиралися ввечері на січову площу, розділялися на команди, з яких одна складалася з верхніх, інша — з нижніх куренів, і вступали в бій; у цих боях вони нерідко озлоблялися до того, що наносили один одному страшні каліцтва й навіть один іншого вбивали. 

Опис проводження часу запорізьких козаків відрізнялося порівняно скромним характером з тим часом, коли вони поверталися додому з військових походів. 
Січовий козак аж ніяк не хлібороб і не торгаш; обробляти землю, за безперевною війною, він не міг; займатися торгівлею вважав низькою справою для себе, тому слово «крамар», тобто дрібний торгаш, у нього було навіть лайкою, образливим для лицарської честі... На старих картинах минулого сторіччя, що дійшли до нас із різними підписами, читаємо:

При такому погляді на честь січовому козаку залишалася одна справа — війна, а в мирний час — веселощі так широкий розгул, по прислів'ю «воля та відвага або мед п'є, або кандали тре». Цим запорожці увесь світ дивували. Особливо великі веселощі бували в них після повернення з військових походів. Тоді козаки, прибувши в Січ, протягом декількох днів ходили по вулицях, водили за собою величезну юрбу музикантів і січових півчих-школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги й удачі, невпинно танцювали й у танцях викидали всілякі фігури; за ними несли в цебрах і казанах різного роду п'яні напої, як ось: горілку, пиво, мед, наливку, варену, що представляла собою суміш горілки, меду, сушених фруктів, переважно ізюму, винограду, груш, яблук, разом зварених з різними пряностями. У цей час усякого, хто б не їхав і хто б не йшов, будь те знайомий або зовсім невідома людина, що гуляли лицарі запрошували у свою компанію, пригощали напоями й закусками, і погано тому, хто насмілиться відмовитися від пропонованого дарового частування: того вилають й з ганьбою проженуть геть. Від січових козаків не відставали й зимовчаки-козаки: вони розпродавали в цей час власний видобуток - товари, рибу, звірів, птахів й, заражені загальними веселощами, також гуляли й веселилися. Протягом декількох днів подібної гулянки козаки пропивали й всі добуті ними на війні гроші, і всю захоплену у ворога видобуток і навіть під кінець входили в борги. Цим веселим настроєм козаків відмінно користувалися січові шинкарі й крамарі: вони купували в козаків усяке добро за дешеву ціну, а потім продавали його іншим часом тим же козакам з більшим баришем; втім, частина отриманого баришу й вони повинні були нерідко пропивати разом із козаками. 

Пропив гроші, видобуток, набравши й у борг усякої всячини, козаки під кінець прибігали й до інших засобів, щоб продовжити свої веселощі. Справа в тому, що в Січі існував особливого роду звичай, по якому дозволялось грабувати майно шинкарів, або м'ясників, що занадто підвищували ціни на свої товари проти встановленої військом норми. Користуючись цим правом козаки, що пропились зібравшись у числі біля ста або більше чоловік, кидалися на майно винних і все, що знаходили в них — продукти, гроші, горілку, плаття — брали собі; найбільше, зрозуміло, накидалися вони на горілку: розбивши бочку або висадивши в ній дно, козаки або виливали горілку прямо на вулицю, або забирали її в що потрапило й продовжували пити. 

Як би те не було, але в загальному домашнє життя січових козаків була занадто проста й скромна. 
У козаків виробилися особливого роду умовні паролі, терміни й прийоми. Січові козаки, що приїжджали в зимівник, не злазити з коней, повинні були насамперед три рази прокричати: «Пугу! пугу! пугу!». Хазяїн, почувши лемент, відповідав приїхавшим два рази: «Пугу! пугу!». Приїхаші на цю дворазову відповідь знову кричали: «Козак з лугу!». Хазяїн, не задовольняючись цим, через вікно запитував: «А з якого лугу-чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого, іди до колу!». Вдивившись у вершників і переконавшись, що те дійсно січові козаки, хазяїн зимівника кричав їм: «В'яжте коней до ясел та просимо до господи!». Тоді з хати вискакували хазяйські хлопці й виводили козацьких коней у стайню, а самим гостям указували хід «господи», тобто до хати. Гості спершу входили в покрову, клали там на «тяжах», тобто на кабице, свої ратища, потім із сіней вступали в хату, там насамперед молилися на образи, потім кланялися хазяїнові й говорили: «Отамане, товариство, ваші голо-ви!» Хазяїн, відповідаючи на уклін уклоном, говорив: «Ваші голови, ваші голови». Потім просив сідати гостей, що приїхали, на клавках і пропонував їм різні частування - напої й страви. Погулявши й весело й досить кілька днів, гості збираючись у від'їзд, дякували ласкавому хазяїнові за частування. Після цього гості виходили з хати, хлопці подавали їм нагодованих, напоєних й осідланих коней, і січовики, підхопившись на своїх коней, неслися від зимівника . 

порох та олово. Торгували також шкірами та хутром.

 

 

Умови життя козаків були суворими й простими, вимагали фізичної витривалості, здатності витримувати холод і спеку. Одяг простих козаків був із домотканого сукна й полотна. Із нього шили широкі шаровари, сорочку, поверх яких одягалися широкополі кобеняки та киреї, що підперізувалися поясом. Взуттям слугували чоботи, а головним убором шапка.

Козацька їжа була невибагливою, але поживною. Вони готували саламаху, тетерю, щербу - варені страви з пшона, житнього борошна й риби, уживали в їжу смажену дичину і в'ялену рибу. В короткі хвилини дозвілля козаки любили заспівати пісню, послухати гру на кобзі або затанцювати. 




  1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас