Ім'я файлу: Запорозьке козацтво.docx
Розширення: docx
Розмір: 672кб.
Дата: 03.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
ЕФЕКТИВНІСТЬ ТА НЕОБХІДНІСТЬ СНУ У СТУДЕНТІВ МЕДИЧНИХ ЗВО.doc
Розширення: docx
Розмір: 672кб.
Дата: 03.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
ЕФЕКТИВНІСТЬ ТА НЕОБХІДНІСТЬ СНУ У СТУДЕНТІВ МЕДИЧНИХ ЗВО.doc
Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на Січ, привозили з собою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо.
Багатство здобичі тоді виявлялося в тому, що запорожці дерли на шматки китайкову тканину й накручували її на ноги замість онуч. У народній думі про козака Голоту розповідається, як цей герой, убивши багатого татарина, одягнув на себе його дорогий одяг, чоботи, жупан і оксамитовий шлик і в такому вигляді гуляв у Січі й вихваляв Килиїмське поле.
Із тих самих свідчень дізнаємося, що у запорожців ніколи не було одноманітного одягу; що нерідко під час війни вони одягалися в такий одяг, який був у неприятеля, і що їх похідний одяг взагалі був бідним, зате домашній парадний — дуже розкішним. Перші відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в подорожніх нотатках XVI ст. німецького посла Еріха Лясоти. Лясота каже, що у запорожців були у вжитку татарські кобеняки — Kepnikh — або плащі, які були їх головним одягом, і тут же додає, що головний начальник козаків, відпускаючи посла з Січі, подарував йому куничу шубу й хутряну шапку з чорних лисів. У XVII ст. відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в праці французького інженера Боплана. Він пише про сорочки, шаровари й жупани, виготовлені з грубого сукна, які становили повсякденний одяг козаків. Але ці відомості надто загальні й невиразні. У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим верхом, що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з річкового звіра кабарги або видри, оздоблену навхрест позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і в походах під час війни. Академік Василь Зуєв, котрий жив у XVIII ст., каже, що обов'язковим одягом запорізьких козаків були сорочка і шаровари: цей одяг був у них звичним і вони носили його, не міняючи, доки він не розпадався на клаптики, а щоб збутися миття й комах, вони просочували його риб'ячим жиром і в'ялили на сонці. Зрештою, крім цього найнеобхіднішого одягу, запорожці, за словами того ж Зуєва, носили хороший сукняний одяг, оксамитові шапки, шовкові пояси й сап'янові чоботи. Свідки, що жили значно пізніше за М. Коржа й В. Зуєва, описують запорізький одяг так: «Жупани у них були сині й виготовлялися з такого хорошого сукна, що воно ніколи не линяло; відлоги на рукавах (їх звали «закаврашами») та пояс були червоними, шаровари сині китайчані на очкурі. Саме такий жупан був у мого батька: темно-синій, а закавраші зелені, запинався він гапликами до самої гори, комірчик у нього був тоненьким на два пальці, а на комірці два гачечки та дві бабки; гаплички від гори жупана до самого пояса йшли так густо, що за ними не видно було й гачечків. Як у кого, пояс був зеленим чи якимось іншим, але мій батько весь час носив червоний, і йому це дуже личило; свій жупан він називав каптанком; рукави в ньому були вузенькі й на кінцях защіпалися гачечками при самій руці. Точнісінько так одягався й дід». За іншим описом, кожен жупан робили рясним у подолі, «карваші» доштуковували з оксамиту, клини «повинні бути цілими» й повинні пришиватися до підпашників між собком і передами, весь він шився зеленим шовком, неодмінно з боковими «гаманками». Але й цей перелік одягу неповний: писані документи, що дійшли до нас, називають серед запорізького одягу ще сукняні широкі киреї й короткі юпки, схожі на турецькі куртки, а старовинні картини, крім того, показують козаків у коротких шкірянках.
Ясне й більш-менш точне уявлення про запорізький одяг дають нам гравюри, ікони, прапори й портрети минулого століття. Три такі гравюри є у творі Рігельмана. Одна з них зображає вибори військової старшини, дві інші — запорізьких козаків; запорожці одягнуті в широкі шаровари, довгі каптани, низькі шапки й кошлаті бурки. Дві ікони, одна в Одеському публічному музеї старожитностей, інша в церкві села Покровського, де колись була остання запорізька Січ: на першій зображено групу запорожців, що моляться Богоматері й одягнуті в червоні нижні черкески й верхні темно-зелені каптани з відкидними рукавами, широкі, з низькими спусками, червоні шаровари, підперезані кольоровими, з набором та без нього, поясами, і взуті у червоні гостроносі чоботи. На другій іконі представлено двоє запорожців, котрі стоять на колінах і вдягнуті в нижні вузького крою черкески й верхні, дуже широкі, жупани, схожі на киреї. Великий військовий прапор, що зберігається в Ермітажі, має зображення запорожців у різнобарвних каптанах, нижніх черкесках, шовкових поясах, різних шапках — низьких, притиснених, і високих з гострими кінцями, зі смушковими околицями й сукняним чи шовковим верхом, у широких шароварах і неодмінно з довгою хусткою при поясі уздовж шароварів. Портрети запорізького полковника Опанаса Федоровича Ковпака та двох незначних запорожців, Івана та Якова Шиянів, писані олією майже на весь зріст з натури, зберігаються в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі поблизу м. Новомосковська Катеринославської губ. та в Одеському публічному музеї старожитностей. На них зображено запорожців з відкритими головами, з шапками в руці чи під пахвою, у червоних каптанах, шовкових штофних із візерунком черкесках, широких червоних шовкових поясах і сап'янових червоних чи жовтих чоботях. Ці портрети найточніше зображають одяг запорізьких козаків. До їх опису можна додати лише те, що переховується у власному зібранні автора даної праці, та дещо з того, що є в інших приватних колекціях запорізьких старожитностей із одягу. Запорізький одяг власного зібрання складається з двох нижніх уборів, так званих черкесок, на людину більшого зросту й малого; одна з них бурякового кольору, друга червоного, обидві завдовжки трохи нижче колін. Ззаду обидві мають по два вуси, як каптани чи черкески кубанських козаків, та шовкові бабки на коротеньких шовкових шнурках попереду. Обидві мають на кінцях рукавів невеликі відлоги з темного оксамиту, прикріплені до рукава металевими гачками; обидві досить широкі в плечах і досить вузькі в попереку; нарешті обидві підбиті картатою китайкою. Перевага крою цих черкесок в тому, що вони дозволяють людині махати рукою вперед і назад, зовсім не сковуючи рухів. До цих черкесок є й пояси, виткані з перського шовку-сирцю, завширшки дві з половиною четверті, завдовжки в одинадцять аршинів, бурякового кольору, з позолоченими на три четверті кінцями, і з шовковими плетеними шнурками аршинної довжини, прикріпленими до кожного з кінців пояса. Другий такий самий, але завдовжки в сім аршинів, ліловий, з посрібленими кінцями. Третій такої ж ширини й довжини, але без позолоти на кінцях і витканий з чудової шовкової тканини з квітами й візерунками, так званої шальової.
Черкеска та два перші пояси зберігалися у внука запорожця з с. Лапинки Катеринославського повіту селянина Мокія Лося і дійшли до нас без жодної переробки, що засвідчила вся громада села; тепер вони зберігаються у приватному музеї збирача козацьких старожитностей Г. П. Алексєєва в Петербурзі. До цього опису слід лише додати кілька слів про шкіряні пояси: кілька запорізьких поясів є у катеринославському зібранні О. М. Поля. Довжина їх не перевищує необхідної, щоб охопити живіт, але зовнішнє оздоблення найрізноманітніше. Воно складається з різних металевих накладок, як на черкеських поясах на Кавказі. 117-річний дід Іван Гнатович Розсолода, запорожець, що народився на батьковому зимівнику, часто бачив свого батька в запорізькому одязі, довго зберігав його потім у себе й рік тому помер у селі Чернишівці Катеринославського пов., описує його так: «Ходили запорожці добре, одягались і розкішно, й гарно. Голови вони, бачтено, голили; поголять та ще й милом намажуть, щоб, бач, волосся краще росло; саму лише чуприну (від слова «чуб», а «чуб» від перського «чуб» — китиця, пучок) залишали на голові, завдовжки, мабуть, з аршин, чорну та кучеряву. Заткне її, закрутить разів зо два чи зо три за ліве вухо, та й повісить, вона й висить у нього аж до плеча, та так за вухом і живе... А інший візьме та й перев'яже свою чуприну стрічкою, закрутить її на чолі, так і ляже спати, а вранці як встане та розпустить її, то вона наче хвіст у вівці зробиться. То все на вихвалку. Дівчата коси відрощують, а запорожці чуприни. А якщо вже задовга виросте, тоді козак закрутить її спочатку за ліве вухо, тоді проведе за потилицею на праве вухо, та так і ходить. Бороди також голили, лише вуса залишали й ростили їх довгими-предовгими. Правда, у деяких були й маленькі вуса — як у кого волосся росло, але вуса вони дуже любили. Ото як запорожець чуприну закрутив, вуса зачесав, тоді вже й одягається у свій одяг. А одяг був у них на дроті, на ваті, на шовкових шнурках та на гудзиках, з тонкого сукна різних кольорів: той одягне голубий, той зелений, той червоний, хто якого забажає. Лише сорочки були власного виготовлення, бо бавовняної тканини вони тоді не знали. На голову одягали високу гостру шапку зі смушковою околицею заввишки з четверть, із сукняним червоним чи зеленим дном, заввишки в півтори четверті, на ваті, із золотими перехрестами, срібною китицею на самому вершку й гачком для китиці — пристібати, щоб не теліпалася. Околиця шапки часто правила козакові за кисет чи кишеню: туди він клав тютюн, кресало, люльку чи ріжок з тютюном, особливо люльку: тільки-но витягне її з рота, відразу й затикає за околицю. Шапки робили переважно куренями: який курінь, така й шапка, такий і колір. Перш ніж одягнути на себе шапку, козак замотував свою чуприну за вухо й потім уже одягав шапку; як одягнув шапку, то вже й козак — це найперший і найголовніший одяг козака. Тоді вже одягає черкеску, завдовжки по коліна, кольорову, з травами, візерунками й розводами, з гудзиками, на шовкових шнурках, з двома зборами позаду, з двома гачками для пістолетів на боках і з невеликими закотами з оксамиту на кінцях рукавів, пристібнутими залізними гачками. Запне ту черкеску гудзиками, зав'яже поясом та й готовий. А пояси робили з шалі або з турецького й перського шовку, широкі та довгі, не такі, як тепер парубки носять, які вони замотують на середині живота й зав'язують вузлом, а такі, як, наприклад, черниці роблять попам: завдовжки аршинів із десять чи й більше, а завширшки четверті на півтори чи й на дві; кінці їх золотили чи сріблили, а до самих країв прив'язували шовкові шнурочки.
Коли козакові треба було оперезатися, він прив'яже пояс шнурочком до цвяха та й повертається, так весь пояс на себе й намотає. Потім шнурки зав'яже або позад себе, на спині, або на боці, а позолочені кінці залишить попереду, на животі, та так і ходить, як справжній лицар. Пояси були різних кольорів: зелені, червоні, голубі, коричневі. Крім довгих поясів запорожці носили й короткі, зроблені зі шкіри чи з волосся, ззаду до них чіпляли китиці, а попереду гачки, пряжки, ремені для кинджалів, шабель та люльок. Ото як надягнув запорожець червону черкеску, оперезався поясом, начепив на себе кинджал, прилаштував шаблю, тоді він одягає каптан або жупан. Це вже одяг просторий і довгий, майже по кісточки, з широкими рукавами, наче підрясник у попа або той одяг, який вдягають архієрейські півчі по містах. Каптан був уже іншого кольору, ніж черкеска; якщо черкеска червона, то каптан голубий чи синій; він також був призбираний і на шнурках, гаптований золотом, з різними золотими позументами, гудзиками на подолі, кінцях рукавів, розрізах, з гапликами, з тонким дротом усередині і з широкими-преширокими рукавами, або, як там кажуть, роздьорами чи розпорами. Розпори ці робилися якраз у тому місці, де рука згиналася в лікті, завдовжки з півтори чи дві четверті; нижче розпорів рукав уже був зшитий до самого кінця. В такі рукави просували руки або просто через їх кінці, або через розпори посеред рукавів. Коли руки просувалися просто через кінці рукавів, тоді з-під них виступали оксамитні закоти черкески і на кожну руку виходило по два рукави; а коли руки просувалися через розпори, тоді виходило, ніби на кожну руку козака одягнуто по чотири рукави: два лежать, а один позаду «метляється». Те, що «метлялося» позаду, можна було закласти за спину і зв'язати разом. Тому й виходило, що як їде, бувало, запорожець верхи зі зв'язаними рукавами, то здається, ніби на його спині причеплені крила; по цих крилах і впізнають запорожця здалеку. На каптан часом одягали кирею, це зовсім довгий одяг, аж до п'ят, зроблений або зі шкіри, або з вовни, без рукавів, схожий на плащ.
От який був у них одяг. Такий одяг, що він і сорочки не продасть за сто карбованців; як іде вулицею, то ніби весь сяє зірками чи квітами. До цього широкого й просторого одягу личили шаровари, сукняні, нанкові, шкіряні, з кишенями з обох боків, — і тут кишеня, й тут кишеня, — обидві облямовані золотими позументами, різнокольорові, але переважно сині; матню штанів робили таку, що торкалася землі, мовби щось волочиться: як іде козак, то й слід за собою мете. До шароварів підганяли довгі очкурі, шовкові чи вовняні, з золотими китицями на обох кінцях. Холоші шароварів носили поверх халяв, — не так, як тепер роблять, що заправляють їх у чоботи; їх прив'язували до литок срібними підв'язками чи шовковими шнурками з золотими чи срібними китицями на кінцях, а самі підв'язки кріпили так, що від них видно було лише китиці. Як іде запорожець, то так і бачиш, як ті китиці з-під шароварів метляються. Під шаровари взували сап'янові чоботи, жовті, зелені, червоні, із золотими, срібними й мідними підківками, з вузенькими носками; від чобіт видніли лише носки чи підбори, так низько напускали на них запорожці свої шаровари:
Шапка на запорожцеві оксамитна, червона з кутами, а околиця завширшки зо три пальці, сіра чи чорна; згори у нього жупан з найдорожчого червоного сукна, горить, як вогонь, просто очі сліпить, а знизу черкеска з вильотами, або синя, або голуба; штани сукняні сині, широкі — так і висять майже над носками чобіт; чоботи червоні; на ладунці золото чи срібло; навіть перев'язь у позолоті, а шабля при боці вся в золоті — так і сяє.
З усіх наведених свідчень видно, що найдорожчий одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку, польського й англійського сукна, кармазину й оксамиту. Вбрання з шовкової штофної тканини, схожої на тканину шалей, називалося у запорожців шалевим; вбрання з польського й англійського сукна звалося саєтами, від польського слова «sajeta» з тим же значенням; вбрання з червоного східного сукна звалося кармазинним від татарського слова «киримизи» — червоний; нарешті, вбрання з оксамиту називалося оксамитним; оксамит — це дорога тканина, зроблена з шести ниток, тому й отримала свою назву від грецького слова складеного з двох слів — шість та — одяг, звідки пішло латинське «examitum», німецьке «samet», нижньолужицьке «samot».
Оксамит — золота чи срібна тканина, щільна, ворсиста, схожа на бархат, з травами, розводами й кольоровими візерунками, мов парча, шита золотими й срібними петлями; оксамит здобували переважно у Візантії й використовували давні руси на церковні убори, одяг для князів та багатих бояр, а у запорожців переважно на нижній одяг, черкеску.
Нема сумніву, що крій запорізького одягу, особливо високих шапок, широких шароварів, довгих жупанів і широких поясів, східного походження і запозичений ними від татар і турків. Це запозичення здійснювалося або захопленням під час наїздів, або купівлею, або шляхом дарування з боку вищих татарських і турецьких властей запорізьким козакам. З оттоманської історії турецького історіографа Наїми, наприклад, ми знаємо, що 1653 р. кримський хан Іслам-Гірей подарував запорізьким старшинам сукняні каптани. Загалом запорізький одяг мав ту перевагу, що не сковував рухів людини й був пристосованим до гарячого клімату країни.
Військові звичаї. Коли Запорозьке Військо виступало в похід суходолом, то воно поділялося не на курені, а на полки, і кожен із них складався з трьох і чотирьох куренів або охочих козаків од усього Коша. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя; у бранці не здавалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Зате й вороги не знали від них милосердя — рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили. Коли ж вороги тікали, то запорожці неодмінно наздоганяли їх.Коли Запорозьке Військо виступало в похід суходолом, то воно поділялося не на курені, а на полки, і кожен із них складався з трьох і чотирьох куренів або охочих козаків од усього Коша. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя; у бранці не здавалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Зате й вороги не знали від них милосердя — рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили. Коли ж вороги тікали, то запорожці неодмінно наздоганяли їх.
За козацькими звичаями, смерть на ліжку вважали ганьбою, навіть божою карою за гріхи, і через те в бойовищі запорожець не уникав смерті, а йшов їй назустріч.
Здибавшись із переважаючим ворогом, козаки ставали до оборони. Щоб стримати чужу кінноту, вони обгороджували табір возами і з-за них відстрілювалися з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька рядів (лав), і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно. Для того, щоб вороги не порозкочували возів, козаки прив'язували їх один до одного ланцюгами.
У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті, втративши марно чимало людей, знімали облогу й відступали геть, запорожці відразу ж сідали на коней і, наздогнавши татар, кидалися на них
з-за спини.
Великі бої запорожці не розпочинали враз. Щоб краще розгледіти ворожий стан та навести ворога на свій табір, вони передовсім висилали охочих товаришів до супротивника, викликати його богатирів битися один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати й ганьбити їх, що, здається, й мертвий підвівся б, щоб обстоювати свою честь. Роздратовані боями вороги здебільшого люто кидалися на козацький табір, а тут їх зустрічали кулями, що все поле навкруги вкривав ворог трупом.
Походи на море давали запорожцям ще більше небезпеки, ніж степові походи. Щоб випливти чайками, треба' було перш за все обдурити турків, які підстерігали козаків на Дніпрі нижче Січі. На острові Тавань з давніх-давен стояла турецька фортеця Аслам. Звідти було добре видно і ліву — вузьку — протоку Дніпра, і праву — широку, й коли потрібно, то обстрілювали з гармат обидві протоки. Згодом, зважаючи на те, що ширшою протокою запорожці все-таки могли прокрастися в море, турки поставили на правому березі Дніпра, напроти Аслам-города, ще й іншу фортецю — Кизикермен, так що запорожцям звідтоді доводилося обминати вже два форпости. Коли й це не допомагало, то турки надумали протягти від Асла-ма ланцюги через усю річку до Кизикермена на те, щоб козаки, як пливтимуть чайками та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, зачувши той брязкіт, умить обстріляють ворога з гармат.
Щоб і тут перехитрити турків, козаки підпливали до тих міст темної ночі й, зрубавши з десяток верб, зв'язували з них торок (невеликий пліт), та й пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх, турки мерщій палити з гармат, а запорожці, виждавши, доки вщухне стрілянина, непомітно виходили повз фортеці до лиману.
Ще важче було козакам вертатися з походу. Не раз їм доводилося обминати ці міста суходолом, переносячи чайки на плечах, а часом і потопляючи їх у примітних тільки запорожцям місцях, і діставатись до Січі пішки, розгубивши свою здобич.
Щоб спекатися перепони на Дніпрі, всі заповзяті запорозькі гетьмани починали своє правління з того, що вирушали походом на турецькі подніпрові міста, що, як мовлять, «болячкою сиділи запорожцям у печінках»; доки ж турки поновляли зруйновані фортеці, козакам років 5 — 6 можна було безпечно виходити в море.
Де лиман сходився з морем, козаки мали другу перешкоду до виходу в море — це Очаків. Тільки там морська протока сягала 10 верст завширшки, і запорожцям легше було обійти фортецю, а часом і проскочити повз турецькі галери.
У безкрайньому морі козаки завжди вкмітовували великі турецькі кораблі й галери з високими щоглами й вітрилами далеко раніше, ніж турки розпізнавали низенькі чайки, і через те запорожці завжди мали змогу або обійти турецькі судна стороною, або напасти на них несподівано. Задумавши взяти приступом галери, козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб не виказати себе; надвечір же вони наближалися до галер із заходу, щоб проти сонця їх не могли розгледіти турки, і вже поночі підходили чайками до бортів галер, обступали їх з усіх боків, зачіпали гаками за чердаки и, доки одні козаки стріляли в турків із рушниць, інші видряпувалися по линвах та веслами вгору, стинали турків, розбивали кайдани невольникам, що сиділи біля гребок, переносили з галер на чайки скарби, а потім галери палили або топили в морі, прорубуючи їм днища.
Зате коли на морі здіймалася хуртовина — наставала велика біда: хвилі розкидали козацькі чайки в усі боки, мов тріски, і хоч не могли їх потопити, та заливали водою, перекидалися через них і змивали людей у море. Іноді море прибивало запорозькі чайки до турецьких берегів і кидало їх на скелі. Небагато січовиків рятувалося в негоду, та й ті потрапляли в неволю. Не раз бувало, що з походу верталася додому лише половина козаків, а часом нікому було й звістку подати з моря про те, що все славне товариство, скільки його вирушило із Січі, загинуло в морській безодні. Ну, зате коли похід складався щасливо, то козаки привозили на чайках величезну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одягом та зброєю.
Як козаки зустрічали Новий рік. Поділ землі і вибір усієї старшини відбувались у запорожців першого січня кожного нового року. Ось як се діялося. Поділ землі і вибір усієї старшини відбувались у запорожців першого січня кожного нового року. Ось як се діялося.
Ще за кілька днів перед Новим роком всі козаки, що жили на зимівниках, на річках, озерах, степах та займались там хто домашнім господарством, хто риболовлею, а хто полюванням, — всі спішили до столиці свого козацького товариства, до Січі, з-за того що зближався час поділу землі і вибору старшини. В самий день Нового року вони вставали вельми рано. Зараз-таки вмивались, вбирались в найліпшу одіж, в «матеріальні», квітчасті жупани, червоні черкески з довгими вильотами, в чоботи-сап'ян-ці, високі шапки, мережані шовкові пояси, озброювались шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами і спішили на відгомін дзвонів в січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці. В церкві вони слухали спершу утрені, а опісля обідні, котрі у них співали все два священики, ченці київського Спасо-Преображенського Межигірського монастиря. Від тих священиків вимагали особливої тверезості життя і красноречивості в проповідях. При ченцях було двох дияконів, звісно, з дуже добрими голосами, два дячки, паламар і цілий хор співаків, старших і молодших, що учились читати і співати в січовій школі і жили після осібних товариських прав незалежно від загальної січової управи. Увійшовши в церкву, козаки ставали на осібних місцях: старшина за так званими бакунами, або стадіями, прості ж козаки довгими рядами один за одним серед церкви. Хвалу Божу відправляли з особливою урочистістю: в часі заздоровної єктенії після членів царської родини російського дому споминали по імені чотирьох чоловіків січової старшини: кошового, суддю, писаря і осавула. В часі заупокойної єктенії вичитували імена забитих на війні козаків, прописані на осібній дощечці, котру диякон держав у руці, читаючи перед вівтарем. Коли священик читав Євангеліє, козаки брали за ручки своїх сабель і виймали їх до половиці з піхви на знак, що готові битись за слово Боже з невірними народами.
Коли скінчилась хвала Божа, козаки розходились з церкви по куренях, щоб пообідати. Тут вони молилися перед образами, поздоровляли один одного з святом, відтак здіймали з себе на деякий час коштовну верхню одіж і садовились за стіл, званий сирним, лишаючи все курінному отаманові місце в куті під образами, де висіла невгасаючи лампа і стояли бляшанки, щоб кидати в них гроші. Пообідавши, чим Бог дав: тетерою, щербою, риб'ячою юшкою, рибою, а іноді й дичиною, рідко галушками, а ще рідше варениками і випивши ради великого свята доволі горілки, пива, меду або варенухи, козаки вставали з-за столів, молились Богові, дякували отаманові, курінному кухареві, один одному, кидали по одному, інколи по два, по три шаги в бляшанку на купно їжі на слідуючу днину, а опісля всі висипали з куренів на майдан, на військову раду.
Тут перш усього кошовий отаман приказував військовому довбушеві взяти довбеньки, що опікувався ними довбуш в курені, відтак йти до церкви, де у запорожців переховувались військові клейноди, винести з неї литаври, а опісля бити в них спершу один раз; і на сей звук спішили, як оси на мед, козаки на радний або вічовий майдан, котрий був гладко вирівняний, висипаний піском, обставлений навколо, наче правильна підкова, 38 куренями і кінчився, звичайно, в полудневім боці січовою церквою з срібною при ній дзвіницею, що заступала башту. Вибивши один раз в литаври, довбуш знов входив у церкву, брав звідтам великий військовий стяг, корогву, виносив їх на майдан, ставив коло церкви і відтак знов бив в литаври два рази. Після сього на майдан виступала січова старшина: кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і тридцять вісім курінних отаманів, кожний з знаком своєї гідності: кошовий — з великою булавою, суддя — з великою срібною печаткою, писар — з пером і срібним каламарем, осавул — з малою палицею. Довбуш, побачивши йдучу старшину, віддавав їй честь, б'ючи в литаври. Вся старшина йшла з відкритою головою і, вийшовши на середину, перш усього наближалась до стоячому там столикові, клала на нього шапки, відтак ставали на майдан, в один ряд, один побіч одного після старшинства своїх чинів і кланялись на всі чотири боки зібраному славному низовому товариству. Товариство також з відкритими головами ставало за курінними отаманами навколо церкви, зачинаючи правим крилом від кошового, а кінчаючи лівим крилом побіч військового осавула, а іноді, при повнім військовім зборі, не можучи поміститись на майдані, влазили на курені, на дзвіницю, в рівці, або спускались на ріку. На поклони старшини відповідали поклонами. Невдовзі опісля на майдані являвся священик і, потім вже починлась рада, служив церковну службу. Коли скінчилась відправа, кошовий отаман оповідав зібраному товариству, над чим тепер радитиме.
— Панове молодці! У нас тепер Новий рік; треба нам по старому нашому звичаю зробити між товаришами поділ річок, озер, полювання і риболовлі.
— Та треба, треба! Будемо ділити, як здавен-давна. Тоді виступав військовий писар, котрий заздалегідь розписував після куренів всі річки, призначені до поділу, на маленьких карточках, перемішував їх потрясаючи і викликав курінних отаманів підходити і розбирати карточки. Отамани підходили і розбирали.
Писар прочитував, а що якому куреневі припало, тим він і володів через цілий рік до нового поділу. Тут спорів і суперечок не бувало: отамани дякували старшині і ставали на свої місця. Так ділилась вся земля запорожців від устя річки Самари до верхів'я річки Конки і від порожистої частини Дніпра до устя Бугу.
Скоро поділ скінчився, довбуш знов бив в литаври, і козаки знов прибували, інколи до 5 000 людей. Кошовий отаман знов звертався з бесідою до січового товариства про те чи не хочуть вони змінити всю старшину, про що уже вище згадувалось.
Коли скінчився вибір військової старшини, виносять з майдану всі знаки військові і знаті, що означають владу. Відразу змінюється картина. На майдан виходять співаки, являються музиканти, викочують з різними напоями бочки, привозять цілі гори бубликів, цілі вози риби, ковбас, сала і всяких ласощів за рахунок вибраної старшини, і починається могорич та гульня в цілій Січі: і в куренях, і на майданах, і на козацьких слободах... Тут дзвенить кобза, там свище сопілка, онде глухо гуде бубон, а там розлягається пісня з уст цілої сотні січових школярів, пісня, що голосно, гучно і дзвінко розливається по чистому, морозному повітрі. А під звуки музики вже носяться, наче легкі тіні, веселі козаки. І чого то вони не доказують! Той несподівано присяде, в одній хвилині підскочить горі, знов спуститься долі, потім бадьоро візьметься під боки, а далі піде витанцьовувати і передом, і задом, і скоком, і боком, і вправо, і вліво, і на голові, і на руках... Інший вскочить всередину танцюючих, швидко зсуне на потилицю свою червону з гострим верхом шапку і в сап'янцях на срібних підковах почне вибивати дрібного козачка, підтримуючи одною рукою побренькуючу шаблю в дорогій оправі з каменями, а другою взявшись за вус, чорний, мов смола, гарний, наче криця, а довгий, як дівоча коса. Тільки й видно, як туди й сюди мотається на козацькій голові кінчик червоної шапки, неначе той мак, що зацвів в зеленому городі... Іншим танці і не в голові. Вони зібрались на торговім майдані і радять, як учинити напад на базарних людей: на кітлярів, ковалів, пушкарів, шинкарів, греків, вірменів, москалів, що приїжджали на Січ для торгового промислу. І ось одні вже рознесли кілька крамниць, там тащать товари, а інші знов впали до шинків і виливають з бочок горілку... Пустилась горілка рікою. Всякий спішить зачерпнути: хто з кітлом, хто з горшком, хто з відрами, хто з коновками... І чого то там не придумає вигадливість запорожця? Ось підкотили кілька бочок горілки до куреня, забили в курені двері, влили крізь вікно горілку і пливають по ній, мов по справжній ріці. А ось цілий десяток добрих молодців уставили серед майдану превеликий казанище і дерев'яними ложками зачерпують з нього, ніби борщ, п'яне пиття та закусують улюбленими ласощами -бубликами. А коло них якийсь молокосос сперечається з старим запорожцем, хто скоріше викарабкається на високий, гладко виструганий стовп, закопаний в землю, і маже свої шаровари медом, швидко підіймається на самий шпиль стовпа і аж заходиться від сміху з невдачі сивоусого козарлюги. А там, за Січею, гарцює на бистрих конях кількох їздців: вони переганяють один одного, стріляють на бігу з пістолів в воздух і, шалено розганяючись, перескакують височезні перешкоди. Ось так весело проводиться на Січі перший день Нового року.
Монастирі, церква і освіта. Найбільше любили запорожці монастирі — Самарський, Мотронинський, Межигірський та Братський. Найбільше любили запорожці монастирі — Самарський, Мотронинський, Межигірський та Братський.
Монастир у Самарі заснували двоє старих козаків десь року 1576-го, тобто за часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і нині в лісі за дві версти від запорозького міста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир містився в лісах Чигиринщини, Межигірський — біля Дніпра, недалеко від Києва, а Братський — в самому Києві, на Подолі.
На Запорожжі в останні його часи, крім січової церкви, існували ще й церкви в паланках. Монастирі й церкви не тільки задовольняли духовні потреби козаків, а водночас були осередками освіти й запомоги калікам та недужим. При всіх церквах Запорожжя працювали школи і шпиталі. Освіту дітям давало біле духовенство; в січових же церквах та монастирях — ієромонахи з різних місць та Києво-Печерської лаври.
У січовій школі вчилися не тільки діти (молодики та приймаки), а часом і дорослі запорожці, серед яких значна частина була добре письменна.
За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на запорожців був такий великий, що, скажімо, в 1775р., під час нападу на Січ війська генерала Текелія, священик умовив козаків не проливати кров і скоритися волі цариці.
Воєнне мистецтво козаків
Козацьке військо існувало й розвивалося три століття, від кінця XVст. до кінця XVIIIст. Але розвиток його не був такий безперервний, як це було з нашим військом за княжих часів. Тоді, за князівської влади, весь час існувала українська держава і, хоч вона переходила різні переміни, то все ж державна незалежність була тривкою основою української армії. Інакше було з козацьким військом. Козаччина повстала під чужою владою, без державної опіки, як народне військо. Вона пробивалася вперед серед усяких труднощів і перешкод, не маючи певного захисту, тиняючись по диких полях та безлюдних Дніпрових островах. Дуже важко було утримати суцільність війська, постійну організацію й провід. Раз-у-раз наново творилися козацькі ватаги, сотні, полки й так-само скоро занепадали, серед важких обставин степового життя; раз-по-раз змінялися отамани, полковники, гетьмани. Не раз провід над військом брали всякі одчайдухи й самовільники, що тільки того пильнували, щоб наживитися жити легким хлібом й заводили козацьку організацію в нетрі анархії. Поволі наростала верства «старинних» козаків, де верховодили статечні, ідейні елементи, що бажали створити справжнє національне військо. Самійло Кішка, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Кулага-Петражицький, це ті люди, яким козаччина завдячувала цінними елементами дисципліни, порядку й військової готовності. Все більше зростала в козаків свідомість, що вони мають вести боротьбу не тільки за права свого стану, але, що їх головний обов'язок ставати в обороні своєї батьківщини. У боротьбі з татарами, в далеких походах на Чорне море, у кривавих боях із поляками запорозьке військо розвинулося у велику воєнну організацію.
В нову епоху ввійшла козаччина за гетьманування Богдана Хмельницького. Великі перемоги над Жовтими Водами, під Корсунем і Пилявцями віддали в козацькі руки всю Придніпрянщину, а далі козацькі полки, немов та бурхлива повінь, залила далеко аж західні окраїни, а потім полилася й поза північні кордони українського народу, в білоруські землі. На широких просторах організувалася нова українська держава, а її творцем й основою була козаччина. Провід обняла козацька старшина, в яку ввійшли найкращі одиниці з поміж козаччини, міщанство, шляхта, справжня еліта українського народу, такі люди, як Виговський, Нечай, Богун, Чернята, Джалалій і багато інших. Козацьку справу вони ставили на європейські платформі, а незалежність України стала для них головною політичною метою. Це завзяте, непоступливе покоління проявляло героїчні зусилля, одною рукою відбиваючись від ворогів, другою організуючи життя країни. Козацький устрій, вироблений у далеких степах, стали тепер прикладати до державних потреб; козацьке військо, що не знало над собою пана, признало службу для держави за свій перший обов'язок.
Але ця доба широкої державної праці протривала недовго. Ще тільки за гетьманства Виговського й Дорошенка Україна жила справді незалежним життям, а військо перемогами на різних фронтах продовжувало традиції Хмельниччини. Потім козаччина на Правобережжі занепала в безнадійній боротьбі з турками й поляками, а козацька влада удержалася тільки на Лівобережній Україні. Але утримати державну незалежність вже не вдалося, козаччина мусила визнати московську зверхність, мусила погодитися на обмеження, піддатися наказам московських царів. Ще час-від-часу підіймалися визвольні змагання: навіть Брюховецький, що найбільше підлягав Москві, пробував розбити московське ярмо. Мазепа гірко переживав упокорення своєї нації, бачив, як занепадає запорозьке військо, як гине Україна; він зірвався ще раз до війни з грізним ворогом, але серед трагічних обставин не зміг здійснити своїх задумів. Його наслідники Скоропадський, Полуботок, Апостол вже тільки боронили останки минулого, поліпшували військовий устрій, підносили технічну організацію війська, консервували давній військовий побут, але давнього значення України вже не могли повернути.
Не опиралося й буйне Запорожжя. Традиція про те, що з Запорожжя вийшло козацьке військо, давала Січі виняткове моральне значіння. На Низу збиралися всі ті, що не
могли погодитися чи з соціальним, чи з політичним поневоленням. Січ була вогнищем протесту й бунту, давала захист визвольним змаганням, але не раз підсиляла й егоїстичні пориви різних амбітних одиниць. Запорожці теж не хотіли піддаватися Москві, і коли цар Петро зруйнував Січ, шукали пристановища на турецьких землях, навіть далеко за Дунаєм. Але остаточно й вони мусіли скоритися обставинам. Остання Січ уже не мала політичного значіння, але все ще залишилася школою військової майстерності. залишилася місцем, де побожно переховувалися старосвітські козацькі звичаї і традиції.
Тип війська. Тип козака ми уявляємо собі звичайно як вершника, кінного вояка. Це правда, але тільки на половину: козаки бували чудовими вершниками й володіли добре шаблею, але як кіннота це не було найкраще військо. Козацьке військо добуло собі славу як піхота. Всі давні теоретики військової справи погоджуються в тому, що козаки були незрівнянні піхотинці, які прекрасно вміли використати терен і дійшли до незвичайних досягнень у мистецтві закладати шанці й сипати вали. Це була річ природна, бо в пустому степу єдиним захистом був рів і вал, що його сам козак собі приготовив. Те, що козаки в походах користувалися табором, збільшувало ще силу й рухливість піхоти; під заслоною рухомої фортеці, складеної з возів, військо могло протиставитися найгрізнішому ворогові. До того ж козаки уславилися як незвичайні стрільці. Козацька піхота своїм обстрілом ворога звичайно вирішувала бій. Це помітно тим більше, що козаки рідко мали рушниці новіших типів, а часто користувалися старосвітськими «пищалями». Організацією піхоти Україна значно випередила Польщу, яка в XVIIст. все ще головну свою силу опирала на кінноті і, як це визнають історики польського війська, у зустрічах з козаками польська кіннота утратила своє давнє значіння. Тип козака ми уявляємо собі звичайно як вершника, кінного вояка. Це правда, але тільки на половину: козаки бували чудовими вершниками й володіли добре шаблею, але як кіннота це не було найкраще військо. Козацьке військо добуло собі славу як піхота. Всі давні теоретики військової справи погоджуються в тому, що козаки були незрівнянні піхотинці, які прекрасно вміли використати терен і дійшли до незвичайних досягнень у мистецтві закладати шанці й сипати вали. Це була річ природна, бо в пустому степу єдиним захистом був рів і вал, що його сам козак собі приготовив. Те, що козаки в походах користувалися табором, збільшувало ще силу й рухливість піхоти; під заслоною рухомої фортеці, складеної з возів, військо могло протиставитися найгрізнішому ворогові. До того ж козаки уславилися як незвичайні стрільці. Козацька піхота своїм обстрілом ворога звичайно вирішувала бій. Це помітно тим більше, що козаки рідко мали рушниці новіших типів, а часто користувалися старосвітськими «пищалями». Організацією піхоти Україна значно випередила Польщу, яка в XVIIст. все ще головну свою силу опирала на кінноті і, як це визнають історики польського війська, у зустрічах з козаками польська кіннота утратила своє давнє значіння.
Але перевага піхоти була водночас і слабою стороною козацького війська. Піхотинці були занадто залежні від терену, занадто були зв'язані зі землею, не мали сміливості рухів, не зважувалися на ширший розмах. Богдан Хмельницький, єдиний великий козацький стратег, відчував це добре й остерігав козаків, щоб занадто не довіряли своїм «ямам». Хмельницький любив вести війну на широких просторах, великими масами людей. Не спинявся коло замків і оборонних міст, не облягав їх, а йшов просто на головне військо ворога й старався звести з ним генеральний бій. Майстерно орудував своїми полками, швидким походом стягав їх у одне місце й бив на ворога відразу всією своєю армією. Не давав ворожим військам опам'ятатися і розтрощував їх одним ударом. Коли полковник Золотаренко 1655. р. відправився на Білу Русь, Хмельницький наказував йому, щоб не бавився коло «курників», малих замків, дивився все, де є «голова» ворога. Стратегічними засадами Хмельницького керувався Виговський й Дорошенко, але вони не доходили вже до таких досягнень, як Великий Гетьман,— тут усе вирішував винятковий талант полководця. Пізніше, під московським протекторатом, козацьке військо не мало вже змоги розвивати ширших стратегічних планів. Військові операції обмежувалися знову піхотною боротьбою з поза шанців, а ще більше козаків схилялись на розвідки, на дрібні набіги. Так козаччина в XVIIIст. втратила ті тактичні цінності, які добула собі в XVI і XVIIст.
Моральні цінності. Козацьке військо мало особливу ціну тим, що це було народне військо. Коли в інших країнах і державах військову справу вела вища верства родовитої шляхти, то козаччина вийшла з народних низів і ніколи не втрачувала своїх зв'язків з народом. Це давало козацькому війську тривку і невичерпану силу: все з народної маси напливали свіжі вояки. Це незвичайно полегшувало і воєнну мобілізацію,— кожна оселя давала відразу готову сотню. Козацьке військо мало особливу ціну тим, що це було народне військо. Коли в інших країнах і державах військову справу вела вища верства родовитої шляхти, то козаччина вийшла з народних низів і ніколи не втрачувала своїх зв'язків з народом. Це давало козацькому війську тривку і невичерпану силу: все з народної маси напливали свіжі вояки. Це незвичайно полегшувало і воєнну мобілізацію,— кожна оселя давала відразу готову сотню.
Зв'язки з народом давали козакам свідомість, що вони є оборонцями своєї землі, своєї батьківщини, всіх народних справ і надбань,— що вони підіймають зброю за свою, добру справу. Випливом цього було й козацьке завзяття, і непоступливість
Підчас боїв на Брацлавщині в 1650-их роках у деяких замках козаки давали себе винищити огнем, а не піддавалися. Під Берестечком уславилася козацька сотня, що цілий день відбивалася від переможної сили ворога, а на ніякі переговори не хотіла здаватися. Кілька згадок про таких безіменних козацьких героїв стрічаємо навіть у ворожих джерелах. Народне військо розуміло, що боронить своєї справи. «Козаки служать тільки за свої вольності», заявив гетьман Скоропадський цареві Петрові і викликав тим крайній гнів царя.
У народнім війську природний був демократичний устрій. На Січі всі козаки вважалися рівними. Ніякого значіння не мав рід ні походження; не звертали уваги на це, хто чим бував і звідки приходив. У війську всі були товаришами, всі творили одне військове братство. Навіть знатні козаки, що походили зі шляхти і добували собі вищу освіту, не могли в ніякий спосіб зазначувати своєї вищості. На раді старшина складала низький поклін черні, на знак, що всі вийшли з рядового козацтва і тільки військовій ласці завдячують своє значіння. Кожний рядовий товариш міг стати старшиною
Але рівночасно приналежність до запорозького війська вважалася за велику шану й почесть. Всі козаки титулувалися запорозьким лицарством і дуже дорожили цим іменем.
Українське громадянство уміло оцінити вагу своєї армії. Українська інтелігенція вважала козаків за прямих наслідників давнього княжого війська.
А як цінила козаччину народна маса, про це й говорити не приходиться; досить нагадати ці незчисленні пісні, в яких оспівується славні хлопці запорожці. Козаччина так тісно зв'язалася з Україною, що у довгі часи весь український народ звали «козацькою нацією». Козацька традиція відіграла теж велику роль в обнові української національної свідомості; спогади й оповідання про запорожців усе більше розбуджували і розбуджують тугу за своїм військом і своєю державністю.
Зброя козаків. Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків першим озброїв 1511р. Остафій Дашкович. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його ховали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли». Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648р. запорізькі козаки вітали Богдана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVIIст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пищалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Мишецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінги, пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків. Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського: з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху. Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків першим озброїв 1511р. Остафій Дашкович. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його ховали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли». Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648р. запорізькі козаки вітали Богдана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVIIст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пищалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Мишецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінги, пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків. Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського: з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.
Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, турецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких кораблях і галерах». В самій Польщі гармати (мідні) почали відливати не раніше XVст.; через те в першій половині XVIст. вони були досить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На рахунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізьких. В актах 1672р. вказуються гармати мідні, ломові, польові, затинні мідні пищалі, затинні залізні пищалі, залізні городові; в цей час у Чортомлицькій Січі всіх гармат налічувалося 17, а до них по 100 залізних і свинцевих ядер для мідної й ломової, по 200 для інших, вагою по гривенці й півгривенці ядро, та кілька десятків пудів гнота. Від російського царя запорожці вперше отримали «пушки ломовыя, гранати, ракеты, сипоши и трубы», здається, аж 1673р. Гармати, що дійшли до нас, чотирьох видів: мортири, мідні гармати, залізні ковані й чавунні; зразки всіх цих видів є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей. Мідна мортира має вигляд мідної ступки завдовжки 10, завширшки 90 із отвором 40 мм; мідна гармата має ствол завдовжки 5, завтовшки 4 й отвір 1 четверть, шпиль на півтори четверті з глухої сторони; залізна гармата має залізну ковану трубу, скріплену вісьмома залізними кільцями й відкриту з обох кінців. До одного з них (звідки заряджають) прироблено залізні дужки, в котрі вкладали залізний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, самого ящика 240, отже, всієї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кінця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 60 мм, товщина стінок труби по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та підставкою для прицілу; довжина ствола 640, хвоста 120 мм, отже, всієї гармати 760 мм, діаметр при хвості 160, при дулі — 125 мм, діаметр отвору — 55 мм.
Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запорізьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладеному на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю.
Так само виглядали й менші за розмірами пістолети, названі запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «кубур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів. Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»; тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї». Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дерева завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку.
Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек, — і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються.
Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі. Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви часто прикрашені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс.
Як справжній лицар, запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовувати її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусурманського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями.
Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їхнього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605-1622рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною. Віце-адмірал К. Крюйс 1699р. писав про запорізьких козаків, що вони використовували луки й стріли, котрими дуже влучно стріляли.
Сагайдак — від татарського «сагайдак» чи «саадак» — дикий козел або його шкіра для обшивання лука й навіть сам лук, — використовували запорізькі ко заки, як і татари, для збереження у ньому стріл і носили на ремені за плечима; сагайдаки запорожці здобували переважно у татар.
До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх заносили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки використовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й порохом, мов сучасні патронташі.
Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове військо було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаблю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші. Своїм озброєнням запорізькі козаки переважали навіть Західну Європу. «Згадаймо, — зауважує щодо цього Коховський, — що в описаний час у європейських військах ручна вогнепальна зброя ще не була такою поширеною». Особливо примітне на Запоріжжі те, що там «мушкет не виключав списа, котрий замінював собою багнет, а в Західній Європі мушкетери були відокремлені від пікінерів, з чого в бою виникала дуже суттєва незручність, оскільки воїн мав або лише наступальну зброю, або лише оборонну».
Щоправда, з появою реєстрового козацтва і подальшим розвитком січового господарства та торгівлі становище козацтва дещо змінилося. Більшість і далі залишалася голотою, що пишалася своєю бідністю, але поруч з нею з'явились заможні верстви козацької старшини. Вони відрізнялись одягом, зброєю, намагались жити і харчуватись окремо від товариства, чим викликали обурення простого козацтва. Але майнове розшарування, що почалося серед козаків вже наприкінці XVI ст., неможливо було зупинити. Прірва між різними верствами козацтва дедалі поглиблювалася, що призвело до гострих соціальних конфліктів у козацькому таборі.
Н
а другу половину XVI ст. січовики створили велике військо. Основу його становила піхота. Запорожці відправлялись в похід верхи, але воювали як піші воїни. Разом з військом йшов табір, що складався з легких возів: на відкритих місцевостях під прикриттям возів велися бойові операції. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька рядів (лав), і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно. Вози прив'язували один до одного ланцюгами. Під час походів у війську була залізна дисципліна, заборонялись спиртні напої, гра в карти, суперечки. Зброю запорожці мали різноманітну: в XV та XVI ст. перевагу надавали сагайдакам зі стрілами, списам, келепам і гаківницям, пізніше в запорожців були рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Окрім того, доброю зброєю були чингалі, здобуті у турків ятагани. Кожен носив ту зброю, яку спромігся купити або здобути в бою. Гармат запорожці самі не виплавляли, а воювали тими, які відбивали у ворога.Зростанню міжнародного авторитету Запорожжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.
В
ійськовий флот війська становили виключно чайки, які називали байдаками. Вони були невеликі - 20 м завдовжки і 3-4 м завширшки, з обох боків мали по 15-20 весел, посередині кріпили щоглу з вітрилом; були озброєні легкими гарматами і брали на борт 50-70 осіб. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери.На своїх плоскодонних кораблях козаки могли проходити плавні, мілини і навіть дніпровські пороги. На них вони добирались не тільки до Очакова, а й до узбережжя Криму і навіть до Константинополя, прорвавши турецько-татарську блокаду на морі.
1 2 3 4