2.Трансформація авторитарних режимів у країнах, що розвиваються.
Ядром теорії політичної трансформації став комплекс наукових ідей, об’єднаних умовним поняттям “теорія модернізації”, що сформувався після Другої світової війни, в роки глобальних змін. Протистояння двох суспільно-політичних систем і виникнення третього світу, представленого колишніми колоніями й напівколоніями, поставили західне суспільствознавство перед необхідністю вироблення нової парадигми соціально-економічного розвитку. Ця парадигма мала подолати песимізм попередніх концепцій, що їх репрезентували О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та інші вчені, які досліджували різні аспекти кризи західного світу. Відтоді теорія модернізації пройшла кілька етапів розвитку: на першому етапі (50–60-ті роки) відбулося зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-політичного розвитку в межах традиції західного лібералізму. На другому етапі (70–80-ті роки) відбувалася переоцінка нагромадженого ідейно-теоретичного доробку, а також допущених прорахунків, зокрема неадекватності євроцентричних модернізаційних моделей цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур. Третій етап розвитку теорії модернізації визначається врахуванням водночас з економічними чинниками розвитку позаекономічних — геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін., що виявляється у подоланні євроцентризму, визнанні як самоцінних ісламської та індуїстсько-буддійської цивілізацій, врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів взагалі. Транзитологічний підхід до аналізу трансформаційних процесів виник на початку 70-х років у контексті критики основних положень популярної на той час теорії модернізації і став, свого роду, другим виданням, оновленою редакцією теорії модернізації з максимально можливим урахуванням усіх її недоліків. Основним елементом такого оновлення стала відмова від тлумачення демократизації в контексті глобального процесу модернізації в економічній, соціальній, культурній сферах, та її трактування як самодостатнього, самоцінного політичного феномену, який може виникнути та протікати незалежно, наприклад, від соціально-економічного та культурного рівня суспільства. Засновником транзитології — дисципліни, що здійснює аналіз та моделювання переходів від диктатури до демократії, — вважають американського політолога Денкварта А. Ростоу (основоположна стаття “Переходи до демократії: спроба динамічної моделі”, 1970 р.). Єдиною загальною попередньою умовою демократії, за словами Д. Ростоу, є “національна єдність”, а чинники і причини можуть суттєво різнитися. Принципова особливість транзитологічного підходу в тому, що, на відміну від теорії модернізації, у якій поставлено питання “чому?” (в тих або інших країнах демократизація відбувається успішно, а в інших демократичні реформи зазнають краху), тут на перший план виходить запитання “як?” (відбувається перехід від тоталітарного (авторитарного) правління до іншого типу режиму). Тобто у фокусі аналізу представників цього підходу опинились динаміка, механізми, головні учасники самого перехідного процесу, стратегії та послідовність рішень останніх. Перехід у рамках зазначеної моделі є суто “переходом до демократії”, а своєрідним апофеозом подібного розуміння трансформаційних процесів можна вважати працю американського філософа та політолога Ф. Фукуями “Кінець історії?” (1989 р.), лейтмотивом якої є твердження, що після падіння тоталітарних режимів ХХ ст. ліберальна демократія не має ані сильних конкурентів, ані внутрішніх проблем, здатних знищити її як політичний режим. Теорію транзитології як спеціальну почали інтенсивно розробляти в 70-х роках XX ст., зокрема західні вчені у вигляді теорій “держави перехідного періоду”, а марксисти — “процесу переходу від капіталізму до соціалізму”. Останні намагалися не лише обґрунтувати закономірність загальної трансформації світу від капіталізму до соціалізму, а й подати комунізм, навіть заперечуючи ключові тези самого К. Маркса, як новий зразок суспільного розвитку, перехід від родоплемінного устрою (в Африці), феодалізму (в Азії й Африці) до соціалізму, минаючи стадію капіталізму, а потім до комунізму. Однією з найґрунтовніших спроб розробити теорію “політичного транзиту” вважається модель Д. Ростоу, який намагався доповнити, поліпшити теорію політичної модернізації, усунути недоліки за допомогою її ширшого трактування, а не лише як теорії переходу від традиційного суспільства до сучасного. Д. Ростоу розмежовує моделі “генезис демократії” під впливом внутрішніх механізмів розвитку держави (більшість країн Західної Європи і США), “поштовху ззовні” (в Німеччині та Японії після Другої світової війни), в результаті імпорту емігрантів (Канада, Нова Зеландія, Австралія та ін.). Загалом прихильники “політичної транзитології” визначають дві основні передумови переходу до демократії: наявність відповідного рівня національної єдності, волі до демократичного переходу і реаль-на боротьба за демократію. На основі порівняльного аналізу досвіду переходу до демократії двох досить різних країн — Швеції (1890– 1920) і Туреччини (1940–1960) Д. Ростоу виокремлює три основні фази перехідної динаміки: • підготовчу, яка характеризується конфліктом соціальних сил, що визріває; • фазу прийняття рішень на основі розв’язання конфлікту (мирним або революційним способом), коли виробляються політична формула “великого компромісу між основними акторами” й основні історичні правила демократичної гри; • фазу утвердження нових форм спілкування людей, нових демократичних інститутів. Інакше кажучи, через соціальне протистояння й історичні компроміси, через досягнення національної єдності — до становлення інститутів демократичної держави й закріплення нових правил гри на загальнонаціональному рівні. У 80–90-х роках XX ст., коли деякі дослідники розроблювали моделі демократичного переходу, пристосовані до нових історичних умов, стало зрозуміло, що соціалістична система перебуває у стані глибокої кризи і може розпочатися її швидка трансформація. Саме тоді й виникає теорія політичної трансформації в сучасному розумінні, стрижнем якої є демократизаційна динаміка політичної системи. Слід з’ясувати, в чому суть політичної трансформації в сучасному світі як наукової категорії та навчальної дисципліни, її зміст, методи пізнання та принципи. 11 Даючи визначення понять “політична трансформація”, “перехідне суспільство”, “трансформаційний (перехідний) період”, “трансформаційний процес”, зверніть увагу на особливості їх тлумачення як у підручниках і науковій літературі, так і в різних політичних теоріях сучасності. Для усвідомлення змісту сучасних політичних трансформацій слід виходити з нині загальноприйнятого в європейській політології розподілу політичних режимів сучасного світу на основні три типи: тоталітарний, авторитарний і демократичний. При цьому авторитаризм займає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією, оскільки за характеристикою політичної сфери він ближче до тоталітаризму, за характеристиками позаполітичних сфер — до демократії. Ключовим у розумінні тоталітаризму є критерій загального монополізму, де перетинаються три види монополії: політична (монополія однієї партії на державну владу, внаслідок чого партія стає державною, а держава — партійною); економічна (монополія партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва); ідеологічна (монополія офіційної ідеології, яка підкоряє собі суспільну культуру та визначає “кінцеву мету” суспільного розвитку). За авторитарного режиму монополізм існує тільки у політичній сфері (монополія певної групи осіб на урядову владу), тоді як у позаполітичних сферах зберігається обмежений плюралізм (в економіці його обмежує протекціонізм владної еліти приватним структурам, у яких мають капітал її представники; у сфері культури — забороною використання відносної духовної свободи для боротьби з режимом). Авторитаризм іманентно притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найчіткіше ця тенденція виявляється в діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська і змішана (президентсько-парламентарна) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого концентруються значні повноваження, зокрема у сфері виконавчої влади. Перехідне суспільство — це суспільство, що здійснює свою еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Таке суспільство постає тоді, коли в ньому виникають відносини якісно нового типу, які утверджуються не раптово, а поступово, набуваючи нових 12 інституційних та системних якостей. Термін “перехідний” і, власне, “транзитний” (від англ. transitional) більше використовується науковцями. Важливо усвідомити, що коли розглядається поняття “перехідне” або “транзитивне” суспільство, маються на увазі не лише трансформаційні зміни в посткомуністичних суспільствах, тобто перехід від тоталітаризму до демократії, хоча у переважній більшості концепцій домінує саме такий підхід до аналізу проблематики. Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Трансформаційний (перехідний) період, як засвідчує досвід реформ у країнах Західної, Центральної та Південно-Східної Європи, має неоднакову тривалість й значною мірою залежить від “історичного віку” суспільства, нагромадженого ним досвіду адаптації поколінь до нової соціальної реальності. Поняття “модернізація” оформилося на початку 50-х років XX ст. для характеристики країн, які здійснювали перехід до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури, механізмів економічного зростання. Модернізація має велику привабливість завдяки тому, що дає змогу суспільству рухатися від стану бідності до стану багатства. Відповідно ядром процесу модернізації є індустріалізація; економічне зростання стає домінуючою соцієтальною метою. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизації викристалізувалося поняття “політична модернізація”, яке нині пов’язують із формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократичних цінностей і норм. Політична модернізація за ключову визначає проблему підвищення ефективності влади, раціоналізації політичних систем суспільства і забезпечення прав та свобод особистості. Таким чином, політична модернізація в сучасному розумінні — це розбудова, рух до правової, демократичної, соціальної держави, або, якщо ці визначення розглядаються в єдності, — до соціально-демократичної держави. Адже демократичні або напівдемократичні режими руйнуються і модернізація припиняється, якщо до влади приходять псевдодемокра- 13 тичні, олігархічні режими. Так, у пострадянських режимах очевидні специфічні комбінації прогресивних і регресивних тенденцій. У разі здійснення часткової модернізації всередині країни кардинальні зміни пов’язані з трансформацією інституційних структур або із заміною їх новими структурами (наприклад, замість авторитарного або тоталітарного політичного режиму встановлюється демократичний), але економічний устрій залишається незмінним. Якщо ж модернізується країна в цілому — змінюються економічний і політичний устрій (еволюційно або революційно), ідеологічна система, норми й цінності повсякденного життя, організаційні структури держави і суспільства, зокрема й у міжнародному вимірі. Перший варіант був характерний, наприклад, для Іспанії та Португалії, коли там у 70–80-х років авторитарні політичні режими змінювалися на демократичні. Другий варіант відповідає модернізації в СРСР, яка супроводжувалася кризою комуністичної ідеології, кризою легітимності комуністичного режиму (його цінностей і норм), кардинальними змінами в економічному та політичному устрої, в організаційно-управлінських структурах (фактично створювалася нова система управління), зміною зовнішньополітичних відносин (розпад СРСР і соціалістичної системи), перебудовою всього повсякденного життя. Ця модернізація не відповідає поняттю “революція” або “контрреволюція”, вона стихійніша, масштабніша, суперечливіша, кардинальніша, ніж політичний переворот, здійснюваний якоюсь партією або групою осіб (наприклад, військових) з метою захоплення влади. Вона не відповідає поняттю “прогрес”, особливо за найближчими соціальними наслідками (“шокова терапія”); в ній немає явних “реформістських” або “революційних” сил та організацій. Слід чітко усвідомити особливості саме політичної модернізації: вона може здійснюватися певною мірою автономно від економічних і соціальних умов, так само, як і останні можуть змінюватись незалежно від політичної модернізації (характерний приклад — це сучасний Китай). Політична модернізація може мати загальносистемний або внутрішньосистемний характер, тобто модернізується політична система загалом або ж окремі її елементи (наприклад, виконавча влада); вона має еволюційний або катастрофічний характер (тобто це модернізація після краху діючої системи, наприклад, радянської). Будь-яку модернізацію можна верифікувати за іншим критерієм, який може бути якісним і кількісним, просторово-часовим і ціннісним, класо- 14 вим і прогресивістським тощо. Особливу увагу політологів і соціологів привертають аксіологічні критерії позитивних, прогресивних або негативних, регресивних змін у політичному житті. Важливо усвідомити, модернізаційні зміни — це не безцільний і не нескінченний процес. У стратегічному плані він спрямований на встановлення стійкого і стабільного порядку, регулювання політичної динаміки. Втім нестабільність — необхідний і не завжди негативний елемент політичного розвитку. Адже політична нестабільність у соціальному розумінні виробляє дух творчості та інновацій. Теорія політичної трансформації підпорядковується загальним вимогам суспільних теорій: критерієм успіху теорії, концепції, парадигми є не так теоретичний успіх (хоч і це важливо), як практичне застосування. Наприклад, марксизм був грандіозним модернізаційним проектом, який мав теоретичний успіх. А на практиці, якщо говорити про стратегічні цілі, він фактично не реалізувався. Сьогодні теорії модернізації західного зразка мають “оперативний і стратегічний” простір для реалізації. Та в разі ігнорування індивідуальної й регіональної політичної та культурної специфіки суспільств, що модернізуються, навіть економічна модернізація відбуватиметься складно, однобоко, як технологічна, мало зачіпаючи політичні і культурні процеси. Модернізаційні проекти (глобальні і локальні) залишаються предметом дискусій, як і суперечки щодо завершеності і незавершеності модернізаційного проекту євроцентристського плану щодо завершення епохи модерну і переходу до постмодерну тощо. Для соціального пізнання і практичної діяльності модернізаційні проекти є певними віхами, історичним мірилом, згідно з яким мають відбуватися технологічні й культурні модернізації, реорганізації соціальних сфер, перебудова інститутів “конкурентної демократії”, соціального ринкового господарства, освіти, науки тощо. На рівні індивідів і малих груп реалізація модернізаційних проектів уявляється як виникнення нових шансів, можливостей, які забезпечить модернізоване суспільство. Втім це не означає, що процес модернізації безконфліктний. У політичному житті еволюціоністська наукова парадигма, особливо ідея прямої однолінійності розвитку — від простого до складного, працює неоднозначно, оскільки якщо й можна простежити послідовність ступенів політичного розвитку в глобальному вимірі, то необхідно вносити поправки плюралістичної парадигми про множинність політичних культур, у рамках кожної з яких проблеми вла- 15 ди, політичної поведінки тощо розв’язуються досить специфічно. Скажімо, те, що традиційно прийнятне в Японії, може не одержати масової підтримки у Франції або Італії. Взаємодія традиційних і сучасних ціннісних смислів і змістів у нинішніх політичних вимірах здійснюється досить суперечливо. Трансформаційні проекти (глобальні і локальні) залишаються предметом дискусій. Адже в політичному житті еволюціоністська наукова парадигма, особливо ідея прямої однолінійності розвитку — від простого до складного, працює неоднозначно: якщо й можна простежити послідовність ступенів політичного розвитку в глобальному вимірі, то необхідно вносити поправки плюралістичної парадигми про множинність політичних культур, у рамках кожної з яких проблеми влади, політичної поведінки тощо розв’язуються досить специфічно. Отже, сьогодні ціняться більш гнучкі й багатофакторні моделі модернізації, які враховують і поєднують традиційну специфіку розвитку, насамперед цивілізаційну і національну, і сучасні зразки розвитку. Особливу увагу слід приділити усвідомленню тоталітарного режиму як феномену ХХ ст., причинам його виникнення та особливостям функціонування в різних країнах світу в минулому та в сучасності, а також аналізу авторитаризму як перехідного режиму. Сутність моделі прямого переходу полягає в тому, що після загибелі комуністичного (тоталітарного) режиму у країні встановлюється режим електоральної (процедурної) демократії, який поступово консолідується і переростає у ліберальну (структурну) демократію. При цьому минає дуже короткий термін між легалізацією опозиції, запровадженням нефасадної багатопартійності та проведенням вільних конкурентних політичних виборів. Такий варіант продемонстрували Польща, Словенія, Естонія, Угорщина, Словаччина, Литва, Латвія, Чехія, які, за висновками “Freedom House”, вже стали вільними країнами з консолідованими демократичними режимами. Авторитарні режими дають суспільству більше свободи, ніж тоталітарні, хоча це стосується здебільше його позаполітичних сфер. 16 Роздержавлення позаполітичних сфер народжує структури самоорганізації суспільного життя, внаслідок чого виникає поле громадянського суспільства. Отже, трансформаційний процес набуває двофазової форми: на першій фазі відбувається детоталітаризація суспільного організму (на ній політичний режим перетворюється на авторитарний), а на другій — його політична демократизація. Реальність двофазової моделі довела свого часу Іспанія, де внаслідок громадянської війни 1936–1939 рр. був встановлений тоталітарний режим, який у 60-ті роки еволюціонував у класичний авторитаризм, а після смерті Ф. Франко (1976 р.) трансформувався в демократію. Проте в Іспанії початковим пунктом трансформаційного процесу була права (фашистська) форма тоталітаризму, яка істотно відрізняється від лівої (комуністичної). Приклад Сербії і Чорногорії, в яких після краху комуністичного тоталітарного режиму був встановлений авторитарний режим С. Мілошевича, свідчить на користь можливості трансформації за такою моделлю і в умовах посткомунізму (сьогодні політичні режими Сербії і Чорногорії кваліфікуються як напівконсолідована демократія). Альтернативою двофазовій є модель “зворотного розвитку”, суть якої полягає в тім, що внаслідок певних обставин суспільство повертається до попереднього (тоталітарного) стану. В цьому випадку процес трансформації переривається і суспільство не досягає нової якості. Таку модель, з певними застереженнями, унаочнюють, наприклад, деякі держави Центральної Азії, в яких протягом 1990–2000 рр. простежується тенденція тоталітарної реставрації. Важливо відзначити, що у реальній дійсності наведені моделі не мають абсолютно лінійного характеру. У більшості країн, які вже стали консолідованими демократіями, на цьому шляху траплялися більшмеш значні гальмування та відпливи. Отже, не зовсім ясно, за якою моделлю розвиватимуться країни, політичні режими яких кваліфікуються як перехідні або гібридні. Не виключена можливість появи циклічної моделі, подібної до описаної С. Хантінгтоном, за якої електоральна демократія буде чергуватися з неконсолідованим авторитаризмом. Що стосується раціональності й відповідності завданням політичної трансформації конкретної моделі державного правління, то вона опосередковується характером політичних відносин, які склалися в тому чи іншому суспільстві. Парламентська модель ефективна в суспільствах, у політичній культурі яких виникло домінуюче поле демократичної культури, або принаймні існує консенсус між політич- 17 ними елітами стосовно цілей суспільно-політичного розвитку. Якщо таких умов немає, то парламентське правління, екстраполюючи політичні конфлікти на механізм формування урядової влади, породжує її нестабільність, що несе загрозу демократії. Президентська модель спроможна не допустити такої екстраполяції шляхом персоналізації державного правління. Наприклад, вихід з тяжкої політичної кризи кінця 50-х років ХХ ст. у Франції стався саме завдяки скасуванню парламентської моделі та наданню президентові повноважень щодо формування та діяльності урядової влади. Проте (як, наприклад, в умовах процедурної демократії) демократична складова не стала ще домінуючим полем політичної культури суспільства, збільшення повноважень глави держави загрожує авторитаризацією політичного режиму. У політичній науці існує думка, що перехід від тоталітаризму до демократії має здійснюватися через період функціонування прогресивного авторитарного режиму. Але за будь-якого авторитарного режиму надзвичайно великого значення набуває особистість політичного лідера. Для того щоб через авторитаризм прийти до демократії, президент повинен мати відповідні особисті якості: компетентність щодо вирішення нагальних проблем суспільного розвитку, твердий характер, демократичні переконання. Якщо таких якостей немає, то авторитарний режим, як правило, набуває реакційного характеру, що може на тривалий період загальмувати процес демократизації або повернути траєкторію суспільного розвитку назад. Для ілюстрації репресивних інструментів захисту процедурної демократії можна навести приклад Західної Німеччини, де в період переходу від тоталітаризму до демократії конституційний суд ФРН двічі ухвалював рішення про заборону діяльності політичних партій (1952 р. — неонацистської Німецької імперської партії, 1956 р. — Комуністичної партії Німеччини), посилаючись на статтю 21 Основного Закону ФРН, яка проголошує: “Партії, які за своїми цілями або поведінкою своїх прихильників прагнуть заподіяти шкоду основам вільного демократичного ладу чи ліквідувати його, або поставити під загрозу існування Федеративної Республіки Німеччини, неконституційні. Питання про неконституційність вирішує федеральний конституційний суд”. Серед об’єктивних чинників, що істотно впливають на траєкторію посткомуністичної трансформації, найважливішими уявляються особливості її вихідної позиції (походження тоталітарного режиму, термін 18 його функціонування і ступінь тоталітарності); структура трансформаційного процесу (моністична чи бінарна); цивілізаційний контекст. Взаємодія цих чинників значною мірою зумовлює траєкторію трансформаційного процесу. На перебіг трансформацій впливають також зовнішньополітичні тиски, особисті якості політичних лідерів, структура політичної еліти, але їх вплив опосередковується якістю політичної культури суспільства. Трансформація при переході до демократії від авторитарних режимів відбувається переважно у політичній сфері, де монопольна система перетворюється на плюральну; у позаполітичних сферах відбувається лише їх адаптація до нового режиму функціонування політичної системи (в економіці скасовується протекціонізм, в культурі — політичні обмеження). При переході від тоталітарних режимів трансформаційний процес охоплює усі сфери суспільного життя, бо і в політиці, і в економіці, і в культурі — скрізь треба замінити монопольну систему на плюральну. Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно, найменш сприятливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою. Перехід від тоталітаризму до демократії потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Адже таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного і не може бути виправдане посиланнями на трансформаційний процес. Залежно від використовуваного механізму політичної трансформації можна виділити три типи політичної трансформації: — ендогенна, тобто здійснювана на власній основі (Європа, США і т. п.); — ендогенно-екзогенна, що здійснюється як на власній основі, так і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція та ін.); — екзогенна, що здійснюється на основі запозичень при відсутності власних підстав. При вивчені теми 4 важливо усвідомити, що свою початкову фазу процес трансформації проходить ще в рамках завершального періоду існування старої системи, коли остання демонструє прогресуючу 19 нездатність до ефективного функціонування. Ця фаза включає переоцінку існуючого стану суспільства та змісту й масштабів кризи (що, як правило, має системний характер), соціальну діагностику, тобто неупереджену об’єктивну характеристику реального стану речей, його джерел та причин виникнення, можливостей і шляхів виходу з кризової ситуації. Другий етап полягає в демонтажі віджилої системи, ліквідації її явних невідповідностей досягнутому рівню суспільного розвитку та його тенденціям. Для нього характерний розпад старих політичних інститутів та механізмів функціонування тоталітарної (авторитарної) влади. За ним слідує фаза суспільно-політичної переорієнтації, в рамках якої, з одного боку, спостерігається процес пошуку якісно нових стратегій розвитку, елементами яких є політична, економічна та соціальна (інколи й національна) ідентичність суспільства, шляхів інновативного інституційного врегулювання, та завзята боротьба між старою та новою елітами за власність та владу — з другого. При цьому, як правило, пропонуються альтернативні шляхи як подолання кризи, так і подальшого розвитку. В основних рисах ці три 20 шляхи демократизації визначені С. Хантінгтоном в його фундаментальній праці “Третя хвиля. Демократизація наприкінці ХХ сторіччя”, що вперше вийшла друком в США у 1991 р. При цьому принципово важливо розрізнювати “зовнішні” (процедурні) і “внутрішні” (структурні) показники трансформації суспільства. Адже, як свідчить досвід посткомуністичних країн, парламентські вибори на багатопартійній основі, референдуми, конституції можуть виступати “зовнішніми” показниками політичної трансформації суспільства, в якому на зміну одній системі тоталітаризму приходить інша. Водночас “внутрішній” показник політичної трансформації — свобода особи, політичних партій, громадських організацій, демократія, правова держава — може не відповідати зовнішнім показникам. Як вказує Д. Ростоу, треба розрізняти, які сили забезпечили перехід до демократії, а які використовують демократію як ефективний інструмент влади або ж як ширму для не зовсім демократичних режимів. Тому сучасні транзитологи (Г. О’Доннел, Т. Л. Карл, Ф. Шміттер та ін.) велику увагу приділяють інституційним аспектам політичних змін і механізмам залучення громадян до системи нових політичних інститутів і нових політичних цінностей, де авторитарна влада окремих лідерів і груп бюрократів замінюється пануванням надперсональних процедур і конституційних норм. Таким чином, лише тоді, коли всі демократичні нововведення стають повсякденністю та органічно вплітаються в існуючі реалії, можна стверджувати про затвердження структурної демократії (фаза “звикання до демократії”, за висловом американського економіста та політолога У. Ростоу).
Готуючись до теми 1, важливо усвідомити, що рух людства до універсалізації не стирає відмінностей між культурами, а підсилює і примножує їх зростаючу диверсифікацію. Розуміння цього феномену нерідко відсутнє в деяких вітчизняних вчених, дослідження яких фінансуються різними закордонними організаціями і фондами. На сторінках вітчизняних ЗМІ глобалізація нерідко подається деякими авторами не як складний і тривалий суспільно-історичний процес, а насамперед як невідкладне політичне завдання, котре, на їхню думку, необхідно вирішувати, щось на кшталт прискореної “колективізації у світовому масштабі”. Така диригована Заходом глобалізація передбачає втягування незахідних держав до міжнародного розподілу 96 праці, але лише в його неоколоніалістському варіанті. Саме на таку асиметричну інтеграцію спрямовані, наприклад, основні рекомендації МВФ, деяких інших глобальних фінансових інституцій. Між тим сьогодні лише дві цивілізації — Західна (і то не повністю: у вигляді Північноамериканської і групи найбільш розвинених країн Західноєвропейської субцивілізації) та Японсько-Далекосхідна входять до світ-системного ядра держав, що досягли стадії інформаційного суспільства. Решта світу належить до його напівпериферії та периферії. Однак у цьому оточенні представленого країнами “золотого мільярда” ядра відбуваються свої складні та динамічні процеси. Якщо одні його частини, як, наприклад, більшість держав Транссахарської Африки, помітно деградують, інші, подібно латиноамериканським або арабським країнам, не можуть похвалитися помітними успіхами, то треті, зокрема два таких світових гіганти, як Китай та Індія, сьогодні демонструють високі темпи розвитку. Тому важливо розуміти принципову відмінність між технічною (технологічною) глобалізацією, яка відбувається в світі, що трансформується, і все зростаючою диверсифікацією культур, все більшою “боротьбою за відмінності”, в основі якої лежать соціокультурні, цивілізаційні особливості. Сама ж по собі технологічна уніфікація не веде до єдності. Таким чином, сучасний розвиток цивілізаційних просторів краще розуміти як “глокалізацію” (термін, що часто використовується політологами та культурологами) — місцеве локальне сприйняття глобальних ідей та можливостей у вигляді або включення в глобальні домінантні тренди, або деякого дистанціювання від них. Але частіше — це синтез зазначених двох тенденцій, результат, що залежить від місцевої соціальної історії та включеності у глобальні структури обміну та влади. Готуючись до теми 2, слід відзначити, що наприкінці ХХ ст. стала очевидною тенденція до формування всесвітнього господарства, як наслідку новітнього етапу НТР — “комп’ютерної (інформаційної) революції”. На початку 80-х років у передових країнах відбулося масове впровадження електронно-обчислювальної техніки у промисловість, управління, побут — розгорнулась і триває справжня “комп’ютерна революція”, а відтак і глибокі зміни в соціально-класових зв’язках суспільства. Оволодіння комп’ютерною технікою потребує якісно іншої кваліфікації робітника: вища і середня спеціальна освіта стала базовою для багатьох професій. Це веде до розмивання класових кордонів, 97 формування перехідних міжкласових груп, зростання внутрішньокласової стратифікації. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й організації інтересів, лінією розвитку соціальних структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їх внутрішнє переродження і стратифікація, виникнення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільнот. Готуючись до теми 3, слід згадати, що перехід від доіндустріального суспільства до індустріального характеризується “всепроникаючою раціоналізацією всіх сфер суспільства” (за М. Вебером), приводячи до зсуву від традиційних (зазвичай релігійних) до раціонально-правових цінностей в економічному, політичному і соціальному житті. Однак модернізація — не фінальний етап історії. Становлення передового індустріального суспільства веде до ще одного дуже специфічного зрушення у базових цінностях — коли зменшується значення притаманної індустріальному суспільству інструментальної раціональності. Переважаючими стають цінності постмодерну, несучи з собою ряд різноманітних соцієтальних змін, від рівноправ’я жінок до демократичних політичних інститутів і занепаду державносоціалістичних режимів. Перехід до цінностей постмодерну — не перший в історії випадок великого соціокультурного зсуву. В основних роботах видатного американського соціолога та футуролога Елвіна Тоффлера проводиться теза про те, що людство нині переходить до нової технологічної революції, тобто на зміну “Першій хвилі” (аграрної цивілізації, яка змінила культуру мисливців та збирачів) і “Другій хвилі” (індустріальної цивілізації) приходить “Третя хвиля” (надіндустріальної) інформаційної цивілізації. Протягом десяти тисяч років панування на планеті сільського господарства індивіди надзвичайно тісно ідентифікувалися з сім’єю, кланом, селом або іншими угрупованнями. У індивіда було мало або не було жодного вибору в цьому питанні, і групова ідентичність зазвичай залишалася постійною протягом усього життя людини. Такий світогляд характеризувався неприйняттям соціальної мобільності, і наголос в ньому робився на традиції, успадкований статус та зобов’язання перед громадою, підкріплені абсолютними релігійними нормами. Його змінив світогляд індустріальної цивілізації, що заохочував економічні досягнення та інновації. Промислова революція, що характеризується нуклеарним типом сім’ї, конвеєрною системою освіти та корпоративізмом, призвела до 98 помітної зміни індивідуальної і групової природи ідентифікації (приналежності). Тепер індивіда заохочували за те, щоб він ідентифікувався зі своєю нацією замість свого села. Класова свідомість слугувала ще однією формою ідентифікації. Поділ праці призвів до появи якісно нових угруповань. Національні прихильності стали міцнішими, а місцеві зв’язки слабкішими. Але і в цьому випадку домінуючі ідентифікації, крім професійних зв’язків, як і раніше фіксувалися або значною мірою визначалися вже при народженні. Нині інтелектуальна революція породжує “Третя хвилю”, що також якісно змінює природу ідентичності. Сьогодні ми є свідками переходу до більш гетерогенного, більш диференційованого суспільства, де спостерігається набагато більша різноманітність ідентифікацій та угруповань. Для “Другої хвилі” була характерна масова культура, і від індивідуума очікували вбудовування в неї. Для періоду “Третьої хвилі” характерна відсутність єдиної культури, мінливе й величезне розмаїття субкультур та стилів життя. У такому суспільстві інформація може замінити величезну кількість матеріальних ресурсів і стає основним матеріалом для робітників, які вільно об’єднані в асоціації. Масове споживання пропонує можливість купувати дешеву, націлену на конкретного покупця продукцію, що розподіляється по малих нішах. Межі між продавцем (виробником товару та (або) послуги) та покупцем (споживачем) стираються — виникає феномен “prosumer”, котрий може сам задовольнити свої потреби. Постмодерністська культура доби постіндустріалізації пов’язується з перетворенням процесу праці на різновид творчої діяльності, можливості для якої збільшуються з входженням в життя людей не пригноблюючої їх техніки. Важливо відзначити, що новітні технології в постіндустріальному суспільстві не можуть розглядатися поза контекстом культури. Про зміну підходів в галузі архітектури та будівництва може свідчити подія, що відбулася в 1973 р. в американському місті Сент-Луїс, де був підірваний квартал нових упоряджених будинків, відзначений в 50-ті роки ХХ ст. премією як зразок втілення найпрогресивніших будівельних ідеалів, але в яких ніхто не хотів жити: надто стерильно і монотонно все виглядало. Таким чином, можна зробити узагальнюючий висновок, що модерн — це соціокультурний вияв епохи індустріалізації та урбанізації, а постмодерн — епохи постіндустріальної економіки. Слід звернути увагу, що, незважаючи на сталу гегемонію інформаційної діяльності, спроби підпорядкувати єдиному центру засоби 99 масової комунікації сьогодні приречені на провал. Причина полягає в тому, що світ вже не являє собою систему з чітко вираженою осьовою ієрархією та імперативним центром. Постмодернізм, таким чином, виступаючи проти будь-яких монополізуючих тенденцій в культурі, є запорукою недопущення тоталітаризму будь-якого виду. Світ постіндустріального суспільства більше не є розподіленим на антагоністичні пари типу чорне / біле й представляє швидше мозаїку, колаж з нескінченним набором кольорів, граней та форм. Настання постмодерну пов’язується з відмовою від прагнення охопити все різноманіття нескінченної реальності кількома загальними ідеями або якоюсь вичерпною філософською концепцією. Затвердження постмодерного суспільства потребує і відповідного перетворення усталених засобів соціального пізнання. Постмодерністському світогляду чужа “фундаменталістська установка”. Таким чином, нині відбувається розхитування підвалин фундаменталістського ідеалу. У контексті попередніх положень логічним виглядає прагнення постмодернізму подолати логоцентризм й універсальність новоєвропейської політичної, філософської та наукової традиції, викрити її як прояв “волі до влади”, котра, пропонуючи універсальні пояснювальні принципи і канони, насправді маніпулює свідомістю людини, втискує її бажання в упорядковану “колію смислів”. Наукове пізнання суспільства розглядається постмодернізмом як фікція і симулякр, породжені опорою на владний авторитет. Таким чином, постмодернізм є втіленням “кризової свідомості”, що виникає в умовах вичерпаності традиційної новоєвропейської структури мислення. Він спрямований на критичне осмислення минулого досвіду в рамках нового світосприйняття, котре, однак, ще не оформилося в певну структурну цілісність. Деякі вчені, наприклад російсько-американський дослідник Г. Дерлугьян, пов’язують сучасну епоху з кризою виробництва ідей, яке в ХХ ст. набуло хвильового характеру. Чергування підйомів і спадів приблизно відповідало поколінням. Фаза спаду, розпочавшись ще в 70-ті роки, значно посилилася вторинним чинником обвалу радянської перебудови (враховуючи, що сама перебудова і східноєвропейські антибюрократичні повстання 1989 р. були вторинні по відношенню до світового протестного сплеску 1968 р.). Депресія, таким чином, незвичайно затягнулася, що багатьма сприймалося як наступ якоїсь принципово іншої епохи постмодерну. Тут діють два тісно пов’язаних між собою чинники, які в основному і викликали затяжну кризу у виробництві нових ідей. Справа не 100 тільки в знеціненні дипломів і наукових ступенів, розмиванні фокусу уваги і навіть не в грошах самих по собі — мислителі минулого нерідко терпіли нужду. Головне, як бачиться, — у різкому падінні престижу та соціальної затребуваності творчої праці. До недавніх пір інтелігентність служила високим альтернативним статусом. Родовитості, багатству, зв’язкам досить успішно протиставлялися розум, талант, суспільне визнання і служіння ідеалам. Заради такого можна було і страждати, і дерзати. З ідеалами і визнанням нині головна проблема. Гірка іронія полягає в тому, що ідеалістичне покоління шістдесятників (в наших умовах — перебудовників) своєю сумбурною боротьбою справило такий грандіозний натиск, що його політичний провал спричинив не менш грандіозний вакуум, заповнений як мінімум на наступне покоління егоїстичним розрахунком і відходом в особисті справи. Статусна група інтелігенції розпалася всюди разом зі своїм колективним статусом. Більш рухлива її частина мігрувала в інші соціальні поля, передусім у бізнес, або перетворила інтелектуальну діяльність на різновид бізнесу. Але оскільки в бізнесі успіх має суто приватний і грошовий вимір, а творчість і винахідливість служать підлеглою і навіть не завжди обов’язковою стратегією, то емоційний градус суспільства різко впав. По всьому світу це ще більше посилило ефект “постшестидесятницького” вакууму. Ідейні та естетичні баталії, чиста наука і чисте мистецтво в очах більшості втратили сенс. Виникнення будь-яких творчих ідей, наукових або художніх, вимагає певних матеріальних умов (насамперед бази для професійних спільнот) плюс підживлення емоційною енергією. Матеріальні передумови в цілому не просто зберігаються, але й, незважаючи на кризу, продовжують накопичуватися, оскільки сучасне суспільство неможливе без масової освіти та інформаційної інфраструктури. Сьогодні вже немає нічого футуристичного в розмовах про глобальну комунікаційну мережу. Проблема частково в освоєнні нових можливостей, на що завжди йде час, але понад усе проблема полягає у нестачі емоційного заряду. Серйозні політичні протиріччя і проблеми, що постають перед суспільством, є найпотужнішим стимулом до творчості. Саме в цьому може вбачатися передумова наступного інтелектуального підйому. У 1960–1970 рр. було вражаюче багато зроблено для капітального “ремонту” класичної соціальної науки — тих дірок і упущень, які виявилися в корпусі ідей, успадкованих від XIX і початку ХХ ст., коли відбувалися перші прориви.
1 2 3 4 5 6 7