МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Київський національний університет будівництва і архітектури
Індивідуальне завдання
З дисципліни: Правознавство
Виконав:
Студент групи ВВ-41
Марценюк А.В
Перевірила ЩербаковаО.М
Київ-2021
Зміст
1. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу……………………………………………………………………………………………3
Вступ………………………………………………………………………………………...3
1.2 Постановка проблеми…………………………………………………………………..3
1.3 Висновки……………………………………………………………………………………9
2. Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язань………………………11
2 .1. Вступ………………………………………………………………………………………11
2.2 Поняття, види, та підстави виникнення господарських зобов'язань……………..11
2.4 Припинення господарських зобов'язань……………………………………………..16
2.5. Розірвання господарських зобов'язань. ………………………………………18
2.6 Висновки ………………………………………………………………………………… 19
3.Література…………………………………………………………………………………….20
1. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
1.1 Вступ
Питання присвячене з’ясуванню особливостей процедури розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. В данній темі проаналізовано поняття «припинення трудового договору», «розірвання трудового договору» та «звільнення». З’ясовано, що розірванням трудового договору є припинення трудових правовідносин одностороннім волевиявленням сторони договору чи третьої особи. Визначено, що роботодавець, на відміну від працівника, може розірвати трудовий договір лише у визначених законом випадках та встановленому законом порядку.Підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця можна умовно поділити на три групи: 1) пов’язані з виробничою необхідністю; 2) пов’язані з особою працівника за відсутності його вини; 3) пов’язані з винними діями працівника. Розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця у зв’язку з винними діями працівника (вчинення дисциплінарного проступку) відбувається шляхом застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення.При цьому мають бути дотримані як загальні вимоги до розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (наприклад, заборона звільнення в період тимчасової непрацездатності або під час відпустки), так і порядок накладення дисциплінарного стягнення, визначений Кодексом законів про працю України.З’ясовано, що у кожному конкретному випадку роботодавець зобов’язаний довести наявність відповідної підстави належними доказами (це можуть бути службові записки, рішення атестаційної комісії, акти й матеріали перевірок, накази про накладання на працівника дисциплінарних стягнень протягом року, покази свідків тощо).
1.2 Постановка проблеми.
Стаття 43 Конституції України проголошує право кожного на працю, яке реалізується шляхом укладення безстрокового або строкового (у визначених законом випадках) трудового договору у порядку, встановленому Кодексом законів про працю України (далі –КЗпП України).
Метою законодавчого регулювання трудових відносин є гарантування вищезазначеного права на працю, в тому числі шляхом захисту від незаконного звільнення, а також збалансування інтересів працівника та роботодавця. Судова практика розгляду трудових спорів за останні роки свідчить про те, що в сфері трудових правовідносин не в повній мірі забезпечується захист трудових прав працівників від свавілля роботодавців. На сучасному етапі нерідкі випадки порушення роботодавцями прав працівників, а також незаконних звільнень. У зв'язку з цим є велика потреба більш чіткого регламентування порядку звільнення працівників. Саме тому представляється необхідним приділити увагу особливостям розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця. Аналіз останніх досліджень та публікацій.
Питання розірвання трудового договору було об’єктом дослідження таких науковців, як В. С. Венедіктова, С. М. Прилипка, О. М. Ярошенко, О. О. Конопельцевої, О. А. Ситницької, та інших. Метою даної теми є визначення поняття розірвання трудового договору та відмежування його від суміжних понять, визначення підстав та з’ясування особливостей розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця.Виклад основного матеріалу.
Трудовим договором відповідно до ст. 21 КЗпП України є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи
фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Саме з укладенням трудового договору закон пов’язує виникнення й існування трудових правовідносин.КЗпП України містить такі поняття, як «припинення трудового договору», «розірвання трудового договору» та «звільнення», які використовуються для позначення припинення трудових відносин, тому необхідно їх проаналізувати та відмежувати одне від одного. В. С. Венедіктов під припиненням трудового договору пропонує розуміти родове поняття, яке об’єднує всі підстави розірвання трудових зв’язків: як за ініціативою працівника, власника чи уповноваженого ним органу, третіх осіб, так і у зв’язку з вибуттям працівника зі спискового складу підприємства, у зв’язку з його смертю.
У свою чергу О. О. Конопельцева погоджується з думкою С. М. Прилипка та О. М. Ярошенка, що під припиненням трудового договору слід розуміти закінчення дії трудових правовідносин працівника з роботодавцем у всіх випадках, передбачених законодавством про працю.В. В. Єрьоменко визначає, що юридичними підставами припинення трудових правовідносин виступають юридичні факти, що містять у собі двостороннє волевиявлення учасників трудових правовідносин (п. 1 ст. 36 КЗпП України), одностороннє волевиявлення одного з них (ст. ст. 38-41 КЗпП України) та випадки, коли підставами припинення трудових правовідносин є волевиявлення (юридичний акт) уповноваженого суб’єкта (третьої особи), який не виступає стороною трудових правовідносин.Щодо розірвання трудового договору, то С. М. Прилипко розуміє під цим поняттям припинення трудових відносин одностороннім волевиявленням (чи роботодавця, чи працівника, чи осіб, які не є стороною трудового договору).В. Р. Шишлюк вказує, що термін «розірвання трудового договору» фактично є видовим поняттям та означає припинення трудового договору за одностороннім волевиявленням працівника, роботодавця або на вимогу третіх осіб, які не є стороною трудового договору .О. О. Конопельцева також приходить до висновку, що поняття «припинення трудового договору» за своїм змістом є ширше поняття, ніж поняття «розірвання трудового договору», оскільки, термін «розірвання трудового договору» вже передбачає в собі припинення трудових правовідносин одностороннім волевиявленням (чи працівника, чи роботодавця або осіб, які не є стороною трудового договору).
Стосовно поняття «звільнення», на думку В. Р. Шишлюк, воно означає комплекс взаємопов’язаних процедурних дій роботодавця щодо працівника, за допомогою яких здійснюється юридичне оформлення припинення трудових відносин.Законодавцем «звільнення» використовується у трьох значеннях, а саме: 1) як вид дисциплінарного стягнення (ч. 1 ст. 147 КЗпП України); 2) наслідок припинення трудового договору; 3) процедура оформлення припинення трудових правовідносин.С. В. Селезень зазначає, що припинення дії трудового договору є правомірним при: 1) наявності зазначеної у законі підстави; 2) дотриманні відповідного порядку звільнення працівника згідно з цією підставою. Законодавством установлений вичерпний перелік підстав припинення трудового договору, де, зокрема, закріплені й підстави для одностороннього розірвання трудового договору.
Слід звернути увагу, що працівник може розірвати трудовий договір у будь-який час незалежно від причин, попередивши роботодавця у встановлений законом строк, проте останній може це зробити лише у визначених законом випадках, що зумовлено необхідністю захисту інтересів працівника як більш вразливої сторони трудового договору.До таких випадків ст. 40 КЗпП України (загальні підстави) відносить:-зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідацію, реорганізацію, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;-виявлену невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само відмову у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;-систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;-прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
-нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні.
За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;-поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;-появу на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;-вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майнавласника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу;-призов або мобілізацію власника -фізичної особи під час особливого періоду;-встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.Стаття 41 КЗпП України встановлює також додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов, а саме:-одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами;-винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;-винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;-вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи;-перебування всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції» у прямому підпорядкуванні у близької особи;-наявності у працівника реального чи потенційного конфлікту інтересів, який має постійний характер і не може бути врегульований в інший спосіб, передбачений Законом України «Про запобігання корупції»;-припинення повноважень посадових осіб.
Вищенаведені підстави звільнення з ініціативи роботодавця можна поділити на три основні групи: 1) підстави, пов’язані з економічними та виробничими факторами; 2) підстави, пов’язані з особою працівника, але немає його вини; 3) підстави, пов’язані з винною поведінкою працівника (передбачені пп. 3, 4, 7, 8 ч. 1 ст. 40, пп. 1, 11, 2, 3 ч. 1 ст. 41 КЗпП України).
У кожному конкретному випадку роботодавець зобов’язаний довести наявність відповідної підстави належними доказами (наприклад, службові записки, довідки, акти, рішення суду тощо). Тобто обставини, що свідчать про наявність певної підстави для розірвання з працівником трудового договору, мають бути належним чином зафіксовані та оформлені. Наприклад, доказами, що підтверджують факт невідповідності працівника займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації, можуть бути рішення атестаційної комісії, акти й матеріали перевірок; факт систематичного невиконання працівником трудових обов’язків підтверджують службові записки, накази про накладання на працівника дисциплінарних стягнень протягом року; поява на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння підтверджується відповідним актом, показами свідків, службовими записками, медичним висновком; винні дії працівника, який безпосередньо обслуговує грошові цінності, засвідчують акти ревізій, матеріали перевірок про недостачу або надлишок.Розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця у зв’язку з винними діями працівника (вчинення дисциплінарного проступку) відбувається шляхом застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення. При цьому має бути дотримана процедура звільнення, зокрема вимоги ст.ст. 147-149 КЗпП України (щодо строку накладення дисциплінарного стягнення та порядку його застосування).Слід зазначити, що чинний КЗпП України не містить визначення поняття «дисциплінарний проступок», натомість у проекті Трудового кодексу України (ст. 348) пояснюється, що дисциплінарним проступком є невиконання або неналежне виконання працівником трудових обов’язків, покладених на нього згідно з цим Кодексом, трудовим законодавством, колективним договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку, нормативним актом роботодавця і трудовим договором.
У науковій літературі дане поняття конкретизується і визначається як суспільно шкідливе, винне (вчинене умисно або через грубу необережність) діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом дисциплінарної відповідальності при здійсненні професійної діяльності, що має свій прояв у порушенні норм трудового законодавства, положень колективного договору, інших локальних актів, положень угоди сторін.
С. В. Селезень звертає увагу на те, що додаткові підстави реалізують як ті функції, що притаманні загальним, так і виконують деякі особливі завдання, зумовлені тим, що робота працівників, до яких можуть бути застосовані додаткові підстави розірвання трудового договору, характеризується підвищеною соціальною значущістю й цінністю. Слід зазначити, що судова практика свідчить про наявність свавільних звільнень з додаткових підстав працівників, які не належать до спеціальних категорій у розумінні ст. 41 КЗпП України (наприклад, рішення Івано-Франківського міського суду від 30.03.2016 р. у справі No 344/10243/15-ц).
Також, законодавцю слід розкрити поняття «одноразового грубого порушення трудових обов’язків» зметою зменшення впливу суб’єктивного фактору при розірванні трудового договору. Залишається багато невизначених положень і при звільненні за вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи (п. 3 ч. 1 ст. 41 КЗпП України). КЗпП України не пов'язує можливість звільнення працівника по даній підставі з місцем, де був здійснений аморальний проступок -на роботі або в іншому місці. Тому в таких випадках звільнення працівника представляється можливим, наприклад, при здійсненні аморального проступку в побуті, поза зв'язком із здійсненням трудової функції. Необхідно враховувати, що поняття «аморальний проступок» є досить умовним і не може мати однозначного тлумачення, оскільки моральні засади і загальноприйняті в суспільстві морально-етичні норми дуже динамічні. Тому при тлумаченні поняття «аморальний проступок» доцільно орієнтуватися на положення, вироблені судовою практикою. Обов'язок доведення того, що вчинений працівником проступок, є аморальним(тобто таким, що суперечить нормам моралі, моральним нормам поведінки, а також таким, що порушує законодавство і внутрішні документи роботодавця, що стосуються виховної роботи), лежить на роботодавцеві.
Слід мати на увазі, що в разі вчинення такого проступку поза місцем роботи, обов'язок доведення аморальності проступку покладається на суд. При розгляді судами даної категорії справ, необхідно виходити з того, що за цим пунктом допускається звільнення тільки тих працівників, які займаються виховною діяльністю (в т.ч. якщо виховна діяльність є основною) наприклад, вчителів, викладачів навчальних закладів, майстрів виробничого навчання, вихователів дитячих установ, логопедів, тренерів і т.д. і незалежно від того, де вчинено аморальний проступок: за місцем роботи або в побуті. Інші працівники не можуть бути звільнені за цією підставою. На нашу думку, представляється необхідним запровадити уточнення діючого законодавства в питаннях визначення поняття «аморального проступку» та процедури звільнення, зокрема якщо аморальний проступок вчинено працівником за місцем роботи і в зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків, то такий працівник може бути звільнений з роботи за умови дотримання порядку застосування дисциплінарних стягнень, встановленого ст. 149 КЗпП України.Чинним законодавством встановлено певні гарантії і компенсації працівникам при розірванні трудового договору з ініціативи роботодавця.
Слід звернути увагу, що однією зі складових порядку розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця є обов’язкове отримання ним попередньої згоди виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, на звільнення останнього за підставами, визначеними у ч. 3 ст. 43 КЗпП України. При цьому судова практика свідчить, що немає значення, чи відповідна первинна профспілкова організація брала участь в укладенні колективного договору з роботодавцем. Крім того, ч. 3 ст. 40 КЗпП України забороняє звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (за винятком звільнення за п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці, крім випадку
повної ліквідації підприємства, установи, організації .
При розгляді справ про поновлення на роботі слід мати на увазі, що має бути дотримано загально-правового принципу неприпустимості зловживання правом, в тому числі і з боку працівників. Зокрема, неприпустимо приховування працівником тимчасової непрацездатності на час його звільнення з роботи або тієї обставини, що він є членом первинної профспілкової організації або керівником (його заступником) виборного органу первинної профспілкової організації, так при встановленні факту зловживання працівником правом, суд може відмовити в задоволенні його позову пропоновлення на роботі (змінивши при цьому на прохання працівника, звільненого в період тимчасової непрацездатності, дату звільнення), оскільки в зазначеному випадку роботодавець не повинен відповідати за несприятливі наслідки, які настали внаслідок недобросовісних дій з боку працівника.
Ще однією важливою гарантією при припиненні трудових відносин є вихідна допомога. Положення про вихідну допомогу передбаченні ст. 44 КЗпП, в якій залежно від різної категорії підстав визначається різний розмір вихідної допомоги.
Оскільки порядок ознайомлення працівника з гарантіями не прописано на законодавчому рівні, роботодавець часто ними нехтує, не виконуючи норми трудового законодавства. Необхідно ввести на законодавчому рівні включення всіх належних гарантій при звільненні працівника у трудовий договір і ознайомлення з ними під підпис, для того, щоб роботодавець не зміг при звільненні працівника ущемити його права та залишити без матеріального забезпечення, яке визначено законом.
1.3 Висновки.
Таким чином, розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу –це припинення дії трудового договору за одностороннім волевиявленням роботодавця з визначених законом підстав та у встановленому законом порядку. Власник або уповноважений ним орган, на відміну від працівника, може розірвати трудовий договір з власної ініціативи лише у випадках, передбачених ст.ст. 40, 41 КЗпП України. Дані випадки умовно можна поділити на такі групи: 1) пов’язані з виробничою необхідністю; 2) пов’язані з особою працівниказа відсутності його вини; 3) пов’язані з винними діями працівника. Щодо останньої групи, тут розірвання трудового договору є наслідком застосування до працівника дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, підставою якого є вчинення працівником дисциплінарного проступку.Додаткові підстави розірвання трудового договору, передбачені ст. 41 КЗпП України, зумовлені особливою соціальною функцією та відповідальністю працівників. При розірванні трудового договору із вищезазначених підстав часто допускаються зловживання з боку роботодавців (зокрема, звільняються працівники, які не належать до категорій, передбачених ст. 41 КЗпП України), тому доцільно законодавчо закріпити перелік суб’єктів, які можуть бути звільнені за додатковими підставами. Уточненню також підлягає поняття одноразового грубого порушення трудових обов’язків
2. Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язань
2 .1. Вступ
Категорія господарського зобов'язання своєму виникненню зобов'язана науці господарського права, яка розглядає господарські зобов'язання як одну з фундаментальних господарсько-правових категорій, що відображає зміст особливої правової форми господарських відносин. Сформульоване спочатку доктринально в юридичній літературі, а тепер закріплене (з деякими модифікаціями, викликаними змінами в економічній системі) в ст. 173 ГК, визначення поняття господарського зобов'язання дозволяє з'ясувати його основні ознаки, за якими воно відрізняється від зобов'язання цивільно-правового.
2.2 Поняття, види, та підстави виникнення господарських зобов'язань
Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов'язання -це зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.З цього визначення випливають наступні ознаки господарського зобов'язання:а) особливий суб'єктний склад учасників господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання виникає між суб'єктом господарювання і іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання. Суб'єкти господарського зобов'язання зобов'язана сторона і управлена сторона -це не лише боржник і кредитор, які традиційно характерні для цивільно-правових (майново-господарських -за ГК) зобов'язань, але й суб'єкти організаційно-господарських повноважень;
б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають господарські зобов'язання -сфера господарювання;в) особливі підстави виникнення господарських зобов'язань.
Господарське зобов'язання виникає з підстав, передбачених ГК;г) особливий характер дій, що їх зобов'язаний вчинити (або утриматися від певних дій) один суб'єкт на користь іншого. Це дії господарського чи управлінсько-господарського характеру.Господарські зобов'язання поділяються на два види:майново-господарські зобов'язання;організаційно-господарські зобов'язання.Майново-господарські зобов'язання -це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом.
Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:а) суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК;б) негосподарюючі суб'єкти -юридичні особи;в) органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами -юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржникі кредитор.Ч. 3ст.175 ГК містить застереження, згідно з яким зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ЦК тощо).Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.
Організаційно-господарські зобов'язання-це господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 176 ГК).Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:
-між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
-між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;
-між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;-в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.
Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору (наприклад, засновницького договору про створення об'єднанняпідприємств, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об'єднання та органом управління об'єднання).Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження напідставі доручення, підписаного іншими учасниками.
Однією з особливостей господарських зобов'язань є підстави їх виникнення, примірний перелік яких встановлено в ст. 174 ГК.Так, господарські зобов'язання можуть виникати:а) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;б) з акту управління господарською діяльністю;в) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;г) внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;д) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності;е) у результаті інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).
2.3 Забезпечення виконання господарських зобов'язань
Загальні принципи і умови виконання господарських зобов'язань, а також господарських договорів врегульовані главою 22 ГК (ст.193-198). Щодо господарських договорів застосовуютьсявідповідні положення ЦК з урахуваннямособливостей, передбачених ГК. Зокрема, на господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (ст. 526-545 ЦК) та забезпечення виконання зобов'язань (ст. 546-597 ЦК).
Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути певною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.Основним принципом виконання господарського зобов'язання є принцип належного виконання. Він закріплений у ч. 1 ст. 193 ГК, згідно з якою суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Важливе значення для належного виконання господарських зобов'язань має вказівка закону на те, що кожна сторонаповинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених Кодексом, іншими законами або договором (ч. 2 ст. 193 ГК).Як, встановлено ч. З ст. 193 ГК, застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, колиінше передбачено законом або договором, або управлена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.
По-суті, в цій нормі закріплено один з принципів господарсько-правової відповідальності, встановлених ч. 3ст. 216 ГК.Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.Проте, за загальним правилом, встановленим ч. 6 ст. 193 ГК, не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмовепосвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. Таким письмовим посвідченням є згідно з ч. 1 ст. 545 ЦК розписка. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Одним з елементів належного виконання зобов'язання є виконання його належною особою. Ч. 1 ст. 194 ГК передбачає можливість покладення виконання господарського зобов'язання (в цілому або в частині) третьою особою, яка не є стороноюв зобов'язанні При цьому управнена сторона яка зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою -безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.Замінасторони в господарському зобов'язанні можлива не лише щодо зобов'язаного суб'єкта (ч. 1 ст. 194 ГК), але і щодо управленого суб'єкта господарського зобов'язання, який, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько -управлінських повноважень.
Передача (делегування) таких прав може бути здійснена на певний строк.Прикладом передачі (делегування) прав може бути Закон України від 21 вересня 2006 року «Про управління об’єктом державної власності», яким Кабінет Міністрівпоклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчійому органи державної виконавчої влади. Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цихповноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.
В господарському зобов'язанні, так само як і вцивільно-правовому, може мати місце множинність осіб на стороні управненого або зобов'язаного суб'єкта (ст. 196 ГК).У разі якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з управлених суб'єктівмає право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням.У випадках, передбачених законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК, якщо інше не передбачено законом.Наступним елементом належного виконання господарського зобов'язання ємісце його виконання.Зі змісту ч. 1 ст. 197 ГК випливає, що господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем: а) визначеним законом, б) визначеним господарським договором, в) місцем, яке визначено змістом зобов'язання.У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено одним із зазначених способів, зобов'язання повинно бути виконано:-за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна -за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
-за грошовими зобов'язаннями -за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцезнаходженням (місцем проживанням)за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;-за іншими зобов'язаннями -за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.Певні особливості встановлені господарським законодавством стосовно виконання грошових зобов'язань.За загальним правилом (ч. 1 ст. 198 ГК) платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків (інше може бути встановлено законом).
Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях, яка є національною валютою України.
В іноземній валюті грошові зобов'язання можуть бути виражені лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону (ч. 2 ст. 198 ГК).У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної конториабо приватного нотаріуса, якіповідомляють про це управнену сторону.
Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори або приватного нотаріуса вважається виконанням зобов'язання (ч. 3 ст.197 ГК). Виконання господарських зобов'язань забезпечуєтьсязаходами захиступрав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами (в першу чергу ЦК). Сторони можуть погодити застосування передбачених законом або таких, що йому не суперечать, видів забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обороті (ч. 1 ст. 199 ГК).Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.У доповнення до видів забезпечення виконання господарських зобов'язань, передбаченихнормами ЦК, ГК встановлюєще один вид -загальногосподарські (публічні) гарантіївиконання зобов'язань (ст. 201 ГК).Сутність цього виду забезпечення полягає в тому, що законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти абоцінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язання
встановлюються з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів.
2.4 Припинення господарських зобов'язань
Відносини щодо припинення господарських зобов'язань регулюються відповідними положеннями ЦК (Глава 50, ст. 598-609 ЦК) з урахуванням особливостей, встановлених ГК.
Загальні умови припиненнягосподарських зобов'язань встановлені ч. 1, 2 ст. 202 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється:-виконанням, проведеним належним чином;-зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;-у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі;-за згодою сторін;-через неможливість виконання;-в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.Найпоширенішою підставою припинення господарського зобов'язання є його виконання, проведене належним чином(здійснене належним суб'єктом, належному суб'єкту, належним способом, в належному місці, належним предметом і в належний строк).
Господарське зобов'язання припиняється виконанням і в тому випадку, коли зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання).Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої наставабо строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання. Ч. 5 ст. 203 ГК встановлює заборону зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом (наприклад, не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства -ч. 2 ст. 144 ЦК).
Згідно з ч. 1 ст. 204 ГК господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами (новація), якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі(наприклад, у разі реорганізації суб'єкта господарювання-юридичної особи у вигляді злиття або приєднання).
Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється (ч. 2 ст. 204 ГК).
Неможливість виконання як підстава припинення господарського зобов'язання регулюється ст. 205 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.
У разі неможливості виконання зобов'язання повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходівщодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення незвільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону (ч. 2 ст. 205 ГК).
Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням. Так само підставою припинення зобов'язання суб'єкта господарювання -банкрута є його ліквідація.
2.5. Розірвання господарських зобов'язань.
Недійсність господарського зобов'язанняГосподарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГК стосовно розірвання господарських договорів.Як зазначено в ч. 2 ст. 206 ГК, державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту (тут слід було б записати «на підставі якого було укладено державний контракт»), з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання.
Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.Ч. 1 ст. 207 ГК встановлює три підстави, з яких господарське зобов'язання може бути визнане недійсним:а) якщо господарське зобов'язання не відповідає вимогам закону;б) якщо господарське зобов'язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;в) якщо господарське зобов'язання укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
Визнання господарського зобов'язання недійсним здійснюється судом на вимогу однієї із сторін зобов'язання або відповідного органу державної влади. Господарське зобов'язання може бути визнано недійсним повністю або в частині.Крім визнання недійсним зобов'язання ГК передбачає визнання недійсною також нікчемної умови господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими .умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.Нікчемними, згідно з ч. 2 ст. 207 ГК, визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:
-виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;-допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;-вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення.
У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє (ч. 3ст. 207 ГК).Відповідно до ГК наслідки визнання господарського зобов'язання недійснимподіляються на дві групи залежно від того, з яких підстав зобов'язання було визнано недійсним:1) якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то:а) за наявності наміру в обох сторін -у разі виконання зобов'язання обома сторонами -в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;б) за наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави (ч.1 ст. 208 ГК);2) у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі -відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом (ч. 2 ст. 208 ГК).
2.6 Висновки
Господарське зобов'язання -це зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язкуГосподарські зобов'язання поділяються на два види:майново-господарські зобов'язання;організаційно-господарські зобов'язання.
Основним принципом виконання господарського зобов'язання є принцип належного виконання.Загальні умови припиненнягосподарських зобов'язань:-виконанням, проведеним належним чином;-зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;-у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі;-за згодою сторін;-через неможливість виконання;-в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.
Господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами.ГК встановлює три підстави,з яких господарське зобов'язання може бути визнане недійсним:а) якщо господарське зобов'язання не відповідає вимогам закону;б) якщо господарське зобов'язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;в) якщо господарське зобов'язання укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).Не дійсними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:-виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;-допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;-вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
3.Література
1. Венедиктов В. С. Трудовое право Украины. Харьков : Консум, 2004. 304 с.
2. Заборовський В.В. Дисциплінарний проступок як підстава дисциплінарної відповідальності адвоката / В.В. Заборовський // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2015. Вип. 31(3). С. 115-118.
3. Єрьоменко В. В. Підстави виникнення, зміни та припинення трудових правовідносин. Актуальні проблеми розвитку законодавства про працю та соціальне забезпечення : тези допов. та наук. повідомл. учасн. Міжнар. наук.-практ. конф. (22–23 квітня 2009 р.). Харків : Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого / за ред. В. В. Жернакова, 2009. С. 124–128.
4. Кодекс законів про працю України No 322-VIII від 10.12.1971 URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08/conv#Text.
5. Конопельцева О. О. Щодо співвідношення понять «припинення трудового договору», «розірвання трудового договору» та «звільнення» / О. О. Конопельцева // Право та інновації. 2018. No 2. С. 54-59.
6. Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Трудове право України : підручник. 2-ге вид., перероб. і доп. Харків : Видавництво «ФІНН», 2009. 728 с.
7. Проект Трудового кодексу України No 2410 від 08.11.2019 URL : https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67331.