СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ИМЕНІ
А. С. МАКАРЕНКА
НАВЧАЛЬО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
Кафедра обратворчого мистецтва, музикознавства і культурології
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Відродження національних традицій засобами мистецтва»
Студентки IV курсу, 845 групи
Шовкун Яны Андріївни
Науковий керівник: старший
викладач
Гончаренко Олена Віталіївна
Суми 2021
План
Вступ………………………………………………………………..……….…….....3
Розділ І. Українська художня культура в своєму історичному розвитку
1.1 Перші уявлення про жінку-матір, як хранительку роду…..………..…………6
1.2 Найдавніші форми релігійних уявлень і вірувань: тотеїзм, магія і анімізм…7
1.3 У часи трипільської культури виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї…………………………………………………………………………...7
1.4 Трудова, хліборобська діяльність наших предків………………………...…...8
Розділ ІІ. Традиційно-культурна спадщина українського народу та її навчально-виховний вплив на здобувачів освіти
2.1 Міфологія – один із найдавніших видів народної творчості…….………….10
2.2 Фольклор – перлина українського народу…………………………………....12
2.3 Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу…………………………………………………………...14
2.4 Українське народне декоративно-прикладне мистецтво…………………….15
Висновки……………………………………………….…………………………..18
Використана література…………………………….…………………………...21
Вступ
Сьогодні в умовах розбудови України, як суверенної держави перед закладами освіти стоїть складне й відповідальне завдання з дослідження шляхів реалізації у змісті освіти закономірностей історичного розвитку, етнічної історії та етногенезу українців.
Останнім часом у закладах освіти та культури, державних установах, намагаються підняти на належний рівень статус України, як незалежної, духовно-багатої держави, що має величезні скарби не тільки у народній творчості, а й у різних галузях мистецтва.
Важливим на даний час являється залучення кожної людини до піднесення культурного розвитку України. Стало необхідним висвітлення всіх сфер української культури та впровадження в навчальний процес елементів національного виховання, так як культура нашої країни різноманітна, колоритна, неповторна і варта уваги. Вона протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві.
Кожна людина є представником якогось конкретного народу. Народ має свою мову, свою національну культуру. Культура кожного народу має свою національну форму. В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і національні. Серед численних традицій і звичаїв провідне місце належить культуротворчим і духовнотворчим, політичним і державотворчим.
Традиції (від лат. Traditio – передача) – це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються від покоління до покоління. У традиціях поєднується минуле, сучасне і майбутнє. У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичаї – загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існують у громадському житті, побуті, діяльності певного народу, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичайним, засвоєним, загальноважливим, насущним.
В сучасному житті суспільства назріла потреба піднесення ролі українських національних традицій, які сприятимуть формуванню національної свідомості і самосвідомості, світогляду, патріотизму, глибокої поваги до споконвічних традицій свого народу. Адже традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і етнічний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації. Бо на відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські діячі культури закликають до іншого. "Споріднена праця" і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.
І. Українська художня культура в своєму історичному розвитку
Сучасна українська культура ґрунтується, як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу. Тривалий час вона нехтувалась, заборонялась, а в останні десятиріччя взагалі була відкинута. Нині, спираючись на глибинні національні традиції свого народу поступово відроджується.
Ще в епоху Київської Русі для потреб держави та розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні й державні
діячі тощо. Ще в домонгольську добу лише в Києві, діяло більше 400 церков і монастирів.
У наступні періоди зароджувалася традиційна народна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін.
Вершинних успіхів досягла українська культура в епоху великого національного Відродження (ХУІ-ХУШ ст.). Цей період став «зоряним часом» її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, мистецтво і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя. Козацько-гетьманська епоха теж забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної культури.
З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська культура. Польські, російські і австро-угорські реакціонери-шовіністи, загарбавши українські території, прагнули знищити національну державність, культуру. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди
відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.
У таких драматичних історичних умовах українська культура зазнавала удару за ударом, розвивалася повільно. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу, національно свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, народні традиції, духовність.
Потім перші багатообіцяючі пагони національної культури були штучно загальмовані і багато в чому знищені лютим морозом періоду тоталітарного
режиму в СРСР. У часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії «злиття націй», «старшого брата» та ін.
З часом завдяки письменнику-патріоту Олесю Берднику ідея створення Української Духовної Республіки (УДР) сколихнула тисячі людей, зокрема молоді (студентів, учнів). Поділяючи ідеї УДР, учні і студенти глибоко вивчають рідну культуру, відновлюють забуті і занедбані пам'ятки історії та ін..
Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворити у культурно-побутове, традиційно-виробниче,
моральне, духовне явище, яке сприймається усім народом, стати його суттю, відбувався складний процес добору. Бо лиш те здобуває право на існування, що відповідає багатьом компонентам буття людського колективу, характеру людини.
1.1 Перші уявлення про жінку-матір, як хранительку роду
Залучення досягнень археології, історії, мистецтва дозволяє відновити, а то й реанімувати культуру наших далеких предків.
Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців ще в епоху глибокої античності, часів трипільської культури вже мали власну
писемність, агрокалендар, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Складалися перші уявлення про жінку-матір як хранительку роду, своєрідний
оберіг, що прямо і опосередковано спонукало появі перших народно-педагогічних уявлень про роль матері у вихованні дітей, про формування певних навичок і умінь, рис характеру, про ставлення до жінки.
Основою організації населення України ще в епоху палеоліту стали роди і племена. У племена об'єднувалися окремі родини, що мешкали у своєму дворищі, мали відокремлені оселі. Очолювався рід найбільш поважною особою – старшиною.
Декілька родів, об'єднуючись між собою, створювали більшу групу населення – плем'я. На чолі роду і племені стояли жінки, які були і воєначальницями у більшості випадків. Протягом цього історичного періоду розвитку суспільства на першому місці була визначна роль жінки, яка першою виступила за парний шлюб, за кохання двох, за міцну сім'ю.
1.2 Найдавніші форми релігійних уявлень і вірувань: тотеїзм, магія і анімізм
Племена, що заселяли територію України епохи середнього палеоліту, схилялися до найдавніших форм релігійних уявлень і вірувань, а саме: тотеїзму, магії і анімізму. Так, кожна родова група людей вірила, що має спільного предка у вигляді тварин або рослини, перед якими шанобливо схилялась, вважаючи її покровителем і родоначальником. Тотем став об'єктом і культом покоління для всіх членів родової громади, яких навчали легендам і переказам давнини, отим міфам, що збереглися через століття. Кожен рід мав свої свята на честь тотему, що супроводжували досить давні обряди і традиції, наприклад, обряд жертвоприношення, що проіснували кілька тисячоліть.
Магія уже в ту давнину стала розподілятися на білу і чорну або ту, що сіє зло. Діти тогочасного населення виховувалися в дусі віри магічним діям знавців (наставників, знахарів, волхвів), поширеним серед дорослих людей прикметами
і забобонами, що здійснювалося безпосередньо в сім'ї. Поступово рід розпався на родини, проте випаси, ліси, озера залишались в громадському користуванні.
Коли людина перейшла від пасивного сприйняття і споживання до відтворення, відображення, фіксування у певних образах та формах виникло первісне мистецтво, що стало можливим лише за умови значного піднесення людської свідомості. Десь тут, в цій тривалій історії пізнього палеоліту, і ховається поява абстрагованого Найвищого духу, бо, як видно з наступної мезолітичної доби, населення України, національний дух, віра в богів, наслідування вимогам моралі, що сформувалися протягом багатьох століть, стануть домінуючими.
1.3 У часи трипільської культури виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї
В прошарку історії людської епохи пізнього палеоліту України закріпилися уявлення про навчання і виховання. І якщо вже мистецтво з давніх-давен сприяло в навчанні і вихованні, то саме йому належить право розквіту в сучасному суспільстві, і саме за допомогою засобів мистецтва можливе і доцільне відродження національних традицій.
З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей», поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес
систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.
Давні українці трипільської культури розпочинали виховання своїх дітей розповідями про рід, предків, сповіщали своїм чадам легенди про перших людей, про світобудову, про своїх богів, закладаючи основи моралі і моральності тогочасної людяності. Виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї: поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри і іграшки.
Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людини, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Побувавши на Україні, чужоземці відзначали, що анти і словени щирі і привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися на світ веселими очима, виявляти особливу увагу до старших в роді, до пам'яті своїх предків.
Зміст і характер виховання визначався умовами життя і виробничою діяльністю дорослих. У племенах, де займалися землеробством, дітей здебільшого призвичаювали до землі, мисливських – до мисливства і т.д.
1.4 Трудова, хліборобська діяльність наших предків
Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті підростаючих поколінь. Утверджувався культ людини і культ природи. Діти чуйно ставилися до всього живого на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать комашину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній
людини здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.
Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу.
ІІ. Традиційно-культурна спадщина українського народу та її навчально-виховний вплив на здобувачів освіти
Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягав весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади.
З глибини віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість – пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення української культури.
Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною народознавчою силою. Він констатував: «Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому… Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу».
Одне з найважливіших і невідкладних завдань – відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. Її основу складають глибока, всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив’язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливе ставлення до природи, людей інших національностей.
Родинно-побутова культура – це збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та інше. Тому моє завдання відкривати підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнювати сім’ю – «націю в мініатюрі». Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів, прадідів, а також здобутків сучасної науки.
Феноменально багатюща українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу. Традиційна обрядовість виникла як органічний зв'язок духовного і матеріального у процесі буття. Вона набула ролі капіляра
світоглядного і духовного живлення національного організму, крізь призму вікових контактів. Коли зловмисники відчули неспроможність фізичної розправи над народом, вони винайшли найдошкульніший метод – знищити звичаї і традиції. Але це їм не вдалося. Адже кожна особистість, кожна місцевість були і є носіями національно-культурних і духовних традицій.
2.1 Міфологія – один із найдавніших видів народної творчості.
Народно-традиційна культура як сфера світського буття органічно об'єдналася з духовно-християнською. Саме синтез духовного і світського став
стрижнем національної стійкості, основою українського характеру.
Основними жанрами народної міфології є легенди, притчі, казки, апокрифи тощо. Міфологія – один із найдавніших видів народної творчості. Міфологія – чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють у собі згустки народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії, прийоми. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої снаги, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.
У міфології – витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. В давні часи наші предки вірували в те, що природа жива вона може чути та спілкуватися, розуміти їх. Людська віра одухотворювала все навкруги. А традиційні народні свята стали її складовою частиною. Українські легенди, притчі, міфи є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал, який просто необхідний для моїх учнів.
Не можна закривати очі на той історичний факт, що релігійні виховні традиції мали і мають значний вплив на молодь, в першу чергу у сім’ях віруючих, яких нині в Україні мільйони. Серед української діаспори і на материковій Україні відроджується РУН віра – рідна українська національна віра, в основі якої – віра наших пращурів – дайбожичів дохристиянської доби. Християнство, зокрема православна релігія, віра наших предків утверджує загальнолюдські ідеї та ідеали добра, правди, краси, справедливості, благородства, милосердя тощо. Релігійне мислення, духовність – це специфічна сфера ідеального життя, яка набуває національних ознак. Під впливом релігії, як правило, формуються гуманні погляди на людину, природу, суспільство. Такі люди не можуть зробити зла, шкоди іншим людям.
2.2 Фольклор – перлина українського народу
Сьогодні у прогресивній вітчизняній культурі високо цінується фольклор як важливий чинник національних традицій. Бо в ньому передаються характерні риси українського світогляду, а саме: щирий патріотизм, любов і пошана до батьків та свого роду, культ дружби и побратимства, свідомість своєї людської гідності, почуття честі, чистота почуття кохання, любов до праці, непереможна любов до волі й ненависть до рабства й неволі, працелюбство, любов до своєї хати та своєї землі, віра в Бога.
У фольклорі яскраво виражені гуманістичні ідеї, пов’язані з розумінням людини, як частини природи й певних, властивих їй здібностей. Усна пісенна творчість українців підносила ідеал людини, яка прагнула до знань, цінувала розум більше за багатство.
З давніх-давен важливою частиною духовної культури була музика.
Широко побутували обрядові пісні, танці, дійства, що пов’язані з язичницькими віруваннями (календарно-землеробський цикл). Існували давньоруські народні професіонали – скоморохи, актори і музиканти. Вони виступали при княжих дворах, на міських площах. Ці скомороські вистави різко засуджувалися церквою. Після прийняття християнства поширився хоровий спів (унісонний і багатоголосний). Урізноманітнився й збагатився з часом український фольклор.
З відродженням національного духовного життя звернення митців до подій вітчизняної історії, нових історичних фактів, що раніше залишалися поза увагою, сприяє пробудженню національної музичної культури, у якій поряд з відродженням української класики відчутний вплив авангардистських течій.
Одним зі шляхів оновлення української естрадної пісні є творче переосмислення, звернення на новому рівні до національних фольклорних джерел, які завжди були й залишаються життєдайним струменем відродження та розвитку музичного мистецтва. Саме тому сильні сторони української естради пов’язані із зображенням національного «обличчя» при врахуванні впливу світової музичної гри. Прагнучи надати національній традиції оригінального, адекватного часові звучання, в 60-ті роки композитори намагалися залучити до типових, апробованих професійним мистецтвом зразків фольклорні мотиви. Народними стали вважати пісні «Два кольори» слова Д. Павличка, музика О. Білаша та «Пісню про рушник» (слова Малишка, музика П. Майбороди), які виконав Дмитро Гнатюк, тому що були наповнені великою любов’ю до рідної землі, батьківського порога, рідної матері.
У фольклорі відображені багатогранна і глибока душа народу, його духовне багатство, першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоколіричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях народу.
Фольклор пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Припадаючи спраглими вустами до фольклорних джерел, учні сповнюються світлими дерзаннями, устремліннями утверджувати в житті добро, правду, красу.
Сповнена гуманізму пісенна творчість народу сприяла розвитку ініціативи, допитливості, дієвості, уважного ставлення до духовних потреб людини, її естетичних запитів. Наприклад, українські колискові пісні - перше, що чує дитина - містять величезний шар соціально-етичних еталонів та настанов. У них особлива увага приділяється засудженню вад і спрямуванню дитини на засвоєння бажаних якостей: «A-а коточок, Украв у баби клубочок, Да поніс Галі, Положив на лаві, Стала Галя кота бити, Не вчись, коте, красти, Да учись робити».
Мої учні – майбутні батьки і якщо від них залежить відродження національних традицій, то моя мета спонукати й зацікавити їх вивчати, досліджувати, співати, цінувати перлину українського народу – фольклор. Поринаючи в естетичне народнопісенне багатство, кожен учень усвідомлює, що пісня - незмінний супутник українця.
2.3 Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу
Великий внесок в національну художню культуру – це існування народного календаря. Бо це ціла система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються всім народом протягом року. Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які пов'язані з природою рідного краю, а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі – трудова діяльність людей, її різноманітні види в залежності від пори року.
В народних прикметах і віруваннях відображені зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтовну, регулюючу і прогнозуючу функції. Такі згустки народних спостережень, передбачень часто зафіксовані в крилатих виразах, усталених висловлюваннях. У прикметах та віруваннях сконцентровані результати багаторічних спостережень дідів і прадідів над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю. Народні прикмети та вірування одухотворяють природу, вчать дітей берегти, примножувати та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань – народної біології, астрономії, медицини, метереології, хліборобської справи тощо. Народні прикмети у цікавій, нерідко дотепній і кмітливій формі розкривають важливі грані життя природи, людей. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутньому.
Народні вірування, гадання, ворожіння є важливими сферами духовності народу. Вони мають не лише історико-культурне, а й пізнавально-виховне значення. У віруваннях, гаданнях і ворожіннях відображено специфічні особливості способу мислення, такі його прийоми, як ідеалізація, гіперболізація, персоніфікація тощо. Продовжуючи такі народні традиції, наприклад, у дні свят Івана Купала, Андрія тощо, молодь вчиться прогнозувати, передбачати майбутнє, певні події в житті, переконується в тому, що необхідно постійно розвивати власне пізнання дійсності, гармонійно поєднувати в житті матеріальні і духовні чинники.
Щодо молоді, народний календар виконує найголовнішу роль природо відповідальної програми національного виховання. Вивчення народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя та багатьох інших чеснот.
2.4 Українське народне декоративно-прикладне мистецтво
До народної культури, народного мистецтва, народних традицій належить декоративна творчість українського народу. Це різьба по дереву, вишиванки, вибійки, вироби з шкіри, металу, кераміки, килимарство, лозоплетіння, ткацтво, писанкарство.
Українське народне декоративно-прикладне мистецтво багате і різноманітне. Для нього характерні глибока традиційність, стриманість декоративного вирішення, перевага давніх геометричних мотивів, чорно-червона гама в прикрашанні одягу, наявність спільного в мотивах, тематиці і характері з мистецтвом інших слов'янських народів.
Своєрідність прикладного мистецтва нашого народу обумовлена особливостями суспільно-політичного розвитку української держави, природними умовами її території. Спілкування з національним народно-прикладним мистецтвом необхідне в моральному становленні особистості кожної дитини. Воно є неоціненим засобом виховання любові до рідного краю, формування почуття краси мистецтва. Розкриває багатство культури українців, знайомить з їх минулим і сучасним, допомагає засвоїти національні звичаї, традиції та інше.
Сьогодні елементи національної творчості широко присутні в побуті, одязі, предметах декоративно-прикладного мистецтва. З раннього дитинства вироби народних майстрів природно входять у наше життя. Вишита серветка, глиняна іграшка, розписна шкатулка, радують і приваблюють нас. Конкретність, емоційність, яскравість виробів відповідають психологічним можливостям сприймання людей.
На Україні з давніх-давен виготовляли багато різноманітного посуду — столового, господарського, декоративного. Формують посуд з глини на гончарному крузі, потім висушують, обпалюють у печі. Покривають його частіше коричневою, бежевою, зеленою поливою. Іноді він прикрашається нескладним орнаментом (прямі і хвилясті лінії, крапки, мазки, дуги).
Для прикрашання внутрішнього та зовнішнього вигляду приміщень, а також поверхні різних предметів застосовували декоративний розпис.
Розпис — це не тільки прикраса, а й своєрідна символічна основа народного мистецтва. Яскраві за кольором химерні композиції надають житлу урочистості, святковості. Традиційні види народного розпису добре збереглися в селі Петриківка нашої рідної Дніпропетровщини. Тут і сьогодні місцеві майстри створюють своєрідні, дивовижної краси твори. В їх умілих руках розцвітають букети казкових квітів, переплітаються дивовижні рослини, зростають небачені фрукти. Для засвоєння техніки петриківського розпису необхідно оволодіти чотирма типами мазка, традиційна назва яких «гребінчик», «зернятко», «горішок» та «перехідний мазок».
Своєрідною технологією, художнім смаком і стриманістю декору виділяється яворівський розпис (Львівська область). У порівнянні з іншими видами художньої обробки дерева він до останнього часу був менш відомий, хоча має свої давні традиції. Найбільш часто яворівський розпис використовувався при прикрашанні скринь. Яворівські скрині виготовляли з соснових і липових дощок. Живиця, яка міститься в соснових дошках, відлякує міль. Липа також виділяє фітонциди, які діють на комах. Скрині з сосни покривали фарбою цегляного кольору, створюючи фон для розпису, а у виготовлених з липи в якості фону залишали фактуру чистого дерева. В останні роки на основі традиційних появились нові прийоми яворівського розпису.
Протягом віків вбирала в себе кращі національні традиції народна іграшка, її створювали як предмет мистецтва, надаючи великої художньої довершеності. Народні дитячі іграшки — це традиційні свистульки, пташки, ляльки, вершники, качки, баранці, півники. Історія їх народження простежується з глибокої давнини.
На Україні найбільшого поширення набули глиняні іграшки. Особливо славились у виготовленні іграшок гончарів Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Одещини, Гуцульщини. Вироби різних регіонів відрізняються особливостями приготування глини, техніки формування, сушки, випалювання, за формою прийомами розпису, гамою кольорів.
Полтавські гончарі виробляли іграшки-свищики у формі вершників, півників, баранчиків, ляльок. Майстри Київської області вдало передали характер і повадки птахів і тварин. У їхніх виробах життєва правда поєднувалась з казковістю. В ічнянській іграшці (Чернігівщина) збереглась техніка оздоблення ще з часів Київської Русі. Іграшки прикрашались гравіруванням по сирій глині або орнаментом, відтиснутим дерев'яним штампом. Виготовлення опішнянської (Полтавщина) іграшки вимагає великого хисту. Адже треба майстерно виліпити і з'єднати окремі частини — тулуб, голову, шию, ноги, крила, надавши образові характерних рис. Іграшки оздоблюють рельєфними візерунками, хвилястими гравірованими борозенками, або накладанням, тоненьких джгутиків. Декоративно стилізовані форми, пишний рослинний орнамент з червоного, зеленого, білого, коричневого і чорного кольорів надають опішнянським іграшкам казковості і ошатності.
Загалом вся українська творчість спонукає до любові, духовності, моральних цінностей.
Висновки
Кожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу.
У всіх цивілізованих країнах діють закони про захист художньої спадщини і порядок зберігання мистецьких творів – національних скарбів, розробляються новітні технології їх реставрації та охорони. Каталогізацію та облік також проводять із застосуванням прогресивних технологій. Те саме стосується археологічних досліджень і розкопок, які нині спрямовані не на пошуки окремих предметів старовини, а на наукову реконструкцію стародавніх цивілізацій і культур. Уряди різних держав багато років обговорюють можливість об’єднання міжнародних зусиль, щоб припинити незаконне вивезення і торгівлю викраденими національними цінностями.
Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного "Я".
Зараз молодь (віком від 15 до 25 років) має широкий спектр поглядів, інтересів, цілей. І, як наслідок цього, в сучасному суспільстві можна спостерігати існування величезної кількості будь-якого роду течій, напрямків, поглядів щодо релігійних, музичних так і соціальних підвалин (прикладом є "нові українці" та "мажори"). Усе ж, говорячи про сучасну молодь, спостерігається як мінімум загальне дотримання кримінального кодексу та юридичних прав. Імперативність моралі, яка проявляється у формі поваги до старших, також не втратила своєї актуальності, що свідчать про глибину й непорушність традицій. Було б несправедливо не відзначити, що сучасне передове молоде покоління характеризується своєю наполегливістю, швидким засвоєнням нових технологій, здатністю конкурувати, швидко реагувати на зміни, які відбуваються в суспільстві. Однак здається, що молодіжна культура повинна не тільки виступати фундаментом революційних та інноваційних процесів, вона не повинна відштовхувати й нехтувати національними традиціями й моральними підвалинами, завдяки яким людина стає людиною й залишається нею протягом всього свого життя.
Неможливо спрогнозувати майбутнє, але з певністю можна наголосити: як спосіб індивідуального самовираження і спілкування між людьми досі не винайдено нічого, рівноцінного мистецтву. Мистецтво — універсальна категорія, яка належить усьому людству, впливова, визначальна, діюча спадщина духовного і практичного життя кожної окремої людини.
Історична енергія народу, стійкість, багатство, краса його національного духу трансформувалися і акумулювалися в різноманітних видах і жанрах мистецтва – пісенному, музичному, танцювальному, декоративно-прикладному тощо. Проймаючись чарами естетичних цінностей, дійств, учні переконуються в тому, що мистецькими традиціями пройняті всі сфери життя, діяльності, побуту, дозвілля народу.
Національне мистецтво як найяскравіше втілення творчого потенціалу народу завжди було масовим заняттям, і в цьому секрет виникнення багатьох мистецьких осередків, появи народних майстрів, оригінальних мистецьких почерків, стилів, напрямів.
З давніх-давен Україна славиться чудовими майстрами. В нас уміють ткати й вишивати, вирізати по дереву і розписувати, виготовляти кераміку. Умільці з народу передають свої вміння від покоління до покоління, щоб нащадки залучалися до скарбниці національного мистецтва. Знане у світі українське народне малярство, декоративність та образність якого привертають увагу мільйонів людей. Національні традиції підтримують та продовжують талановиті митці, вихідці з різних регіонів України. Власний світ яскравих образів, що випромінюють тепло і світло, любов до рідної землі.
В наш час коли Україна розпочала великий шлях до відродження національної системи цінностей нашого народу велику роль і значне місце відіграє національне мистецтво. Це найяскравіше втілення творчого людського потенціалу. Національне мистецтво дає змогу виховувати любов до рідної землі, природи. Дає поняття про традиції нашої держави, побут, культуру.
Мистецтво – є однією із складових частин ланки національної системи відродження. Цей скарб накопичується століттями та передається з покоління у покоління. Мистецтво – дає змогу зрозуміти і відчути історію наших пращурів, що є дуже цінним для становлення нашої суверенної держави, як окремо одного цілого. Світ мистецтва безмежний. Й до пізнання його і розуміння йти слід не день, не рік, а все життя.
Література
Борисова Т. Б. Мистецтвознавчі аспекти підвищення кваліфікації працівників культури/Т. Б. Борисова//Актуальні питання культурології. - Рівне : РДГУ, 2016
Вишневський О. Ще раз про народження громадянина: Національне і громадянське у сучасному українському вихованні / О. Вишневський // Освіта. - 2012
Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: "Молоде Життя", 1954—1989
Костомаров М. І. Слов’янська міфологія : Вибрані праці з фольклористики й літературознавства/М. І. Костомаров. - К. : Либідь, 1994
Про схвалення Концепції проекту Загальнодержавної цільової соціальної програми «Молодь України» на 2009 - 2015 роки : за станом черв. 2008 р. / Кабінет Міністрів України // Офіц. вісн. України. - № 43
Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993
Шевнюк О. Л. Культуроолгія: Навч. посіб. – К.: Знання Прес, 2004
Інтернет ресурси: www.yandex.ua
Інтернет ресурси: www.qooqle.com.ua
Все для вчителя: osvita-vdv@ukr.net