Ім'я файлу: Руська правда Види права.docx
Розширення: docx
Розмір: 39кб.
Дата: 10.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
4.24.стаття Жиган.doc
Курсовой .docx
135056.docx
Рошен курс.docx

«Русская правда» «правда Ярославичів» цивільне, зобов'язальне, сімейне та кримінальне право Київської Русі

Мета : • сформувати в учнів знання про процес утворення Київської Русі та висвітлити основні події, ознайомити з першими актами Київської Русі, визначити історичне значення події Київської Русі та її актів;

• розвивати вміння аналізувати та узагальнювати; критично працювати з різними джерелами інформації, аргументовано висловлювати свою думку щодо поставленої проблеми, неупереджено аналізувати та оцінювати діяльність політичних діячів минулого; закріпити уміння працювати з настінною картою, історичним атласом, аргументовано висловлювати свій погляд на поставлену проблему, формувати критичне історичне мислення;

• виховувати інтерес до історії своєї країни, активну громадянську позицію та патріотизм.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Обладнання: мультимедійна презентація, підручник О. Реєнт, О. Малій. Історія України 10 клас, роздатковий матеріал,  фото періоду Директорії.

Хід Уроку

І. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Бесіда:

  1. Пригадайте, в яких сферах Київська Русь досягла найбільших успіхів?

  2. Які прорахунки допустили Князі при вирішенні найболючіших питань життя древнього українського суспільств?

  3. Тестування. (слайд №2, 3)

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

Слово вчителя:

В Українській державі під назвою Київська Русь виникли перші законодавчі закони котрі регулюють всі сфери життя тогочасного українця.

II. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

План уроку: (слайд №5)

  1. Загальна характеристика джерел права Київської Русі. Княже законодавство.

  2. Руська Правда» - визначна пам’ятка давньоруського права: джерела, списки, редакції, структура.

  3. Право власності, спадкове, зобов’язальне та шлюбно-сімейне право за «Руською Правдою».

  4. Особливості кримінального права. Види злочинів і система покарань, визначених в «Руській Правді».



  1. Загальна характеристика джерел права Київської Русі. Княже законодавство.

Утворення Руської держави супроводжувалося формуванням феодального права. Система права ґрунтувалася на досить широкій базі загальних і партикулярних (особливих) джерел права. У тогочасних джерелах не існувало чіткого розмежування на галузі права, але наявні норми можна розподілити на цивільно-правові та кримінально-правові. Суб’єктами права були лише вільні люди – за злочин раба відповідав його пан, а вбивство холопа прирівнювалося до знищення майна.

Джерела права Русі поділялися на дві групи: місцеві та рецептовані (іноземні). Місцевими джерелами права на Русі були як звичай, так і закон.

Основною, системоутворюючою формою права на Русі являлося звичаєве право. Джерелом звичаєвого права в Київській Русі були насамперед звичаї, традиції, побутове й культурне багатство, які домінували у свідомості народу, їх використання в повсякденному житті було тісно пов’язане із загальною культурою й духовністю народу. У свідомості народу вони поступово трансформувались і набували характеру правових. Створюючи й застосовуючи традиції і звичаї, будучи впевненим, що треба діяти, виходячи з доброти, справедливості тощо, народ на підсвідомому рівні творить право, яке може докорінно відрізнятися від офіційних, державних нормотворчих актів. Звичаєве право є продуктом народної правотворчості, перебуває в постійному розвитку, а його зрілість і досконалість залежить від правосвідомості народу. Норми звичаєвого права є самостійними видами соціальних норм.

У Русі ІХст. звичай набув значення неписаної норми права. У стародавніх письмових пам’ятках застосовувалися різноманітні поняття звичаєвого права: звичай, норов, правда, покон і закон. Правові звичаї проявлялися в різних формах: у формі обряду „посадження князя на стіл” (узаконення князівської влади); через „рукобиття”, що символізувало укладання договору; у формі обряду „покори”, що символізувало примирення родичів убитого з убивцею тощо. Досліджуючи українські прислів’я і приказки, ми можемо отримати відповіді на розуміння народом суті права, про норми й інститути давньоукраїнського права: „молодий князь, молода і дума”, „що вирішить місто, те й села будуть робити” – це свідчення про обов’язковість рішення народних зборів (віче) міста і для селян.

З українських прислів’їв ми дізнаємося про шлюбно-сімейні взаємини та про право власності: „Чоловік дружині отець, а дружина чоловікові вінець”, „Чоловік з дружиною лається, третій не втручається”, „Молодшому синові батьків двір, старшому – новосілля”, „Чий двір, того й хороми”, „Чия воля старіша, той і правіший”; про визначення межі володіння: „Куди коса і плуг ходили”. Є українські прислів’я і приказки, що характеризують кримінальне право і процес: „З одного вола дві шкури не здереш”, „Повинну голову і меч не січе”, „Розбійника, грабіжника і душогубця де спіймають, там і судять”, „ІІравда важча за золото, але у воді не тоне”, „Заліза і змій боїться” тощо.

Звичаєве право будь-якого народу характеризується своєрідними рисами й особливостями, які формуються під впливом його психологічного складу, матеріальної та духовної культури.

Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був „Устав і закон руський” (Закон Руський). На його існування вказує згадка, що міститься у ст.6 русько-візантійського договору 945 р.

Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В історичних і правових пам’ятках того часу вони мають назву „миру”, „ряду”. Відомі такі договори:

- договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в разі самовільного захоплення князівського стола. У період становлення держави (ІХ – ХІ ст.) укладалися як усно, так і письмово. З ХІІст. договори стали оформлятися лише в письмовій формі. У них зазначалися умови, на яких князь мав здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу й обраного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування;

- міжкнязівські договори. Відомі з ХІІ ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися „хрестовими грамотами”;

- договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико-правовій літературі часто зустрічається згадка про договір 907 р. Проте, за твердженням дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не доведена реальність існування самого договору. Договір 911 р. містив зобов’язання греків перед Києвом і навпаки. Зобов’язання греків були набагато ширшими, ніж у слов’ян. Договір 945 р. князя Ігоря є додатковим до договору 911 р. Його норми мають характер уточнень і доповнень, спричинених новими обставинами. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов’язань греків перед Руссю, знайшов відображення в статтях, які забороняють русичам боротися за Корсунську землю, зобов’язують надавати грекам військову допомогу. Договір 971 р. був самостійною угодою князя Святослава після поразки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь бере односторонні зобов’язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними „мир і міцну дружбу”.

Князівські уроки та устави. Урок означає „уректи”, тобто проголосити, висловити, а устав – „установити”, „постановити”. Уроки видавалися за власним бажанням князя, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовий характер. Устави мали погоджуватися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою і діяли на увесь період перебування князя при владі. Так, „Устави” та „Уроки” княгині Ольги (Х ст.) є першими зразками князівської правотворчості. Окрім того, серед цього виду джерел збереглися:

1) Устав земляний князя Володимира Святославовича – визначав основи державного ладу та правового становища дружинників;

2) Устав князя Володимира (церковний) – конспективний кодекс церковного судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до XVIIIст. У його основі лежала грамота князя Володимира, що додавалася до Кормчої книги. У ній підтверджувалися постанови візантійського імператорського законодавства про церкву і визначався обсяг візантійської церковної юрисдикції;

3) Устав князя Ярослава (церковний) – розвивав ідеї, закладені в Уставі князя Володимира. Він визначав церковну юрисдикцію у справах моралі, сім’ї та шлюбу, а також тих, що стосувалися злочинів священиків, членів їхніх родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся.

Найвідомішим джерелом права періоду, що нами розглядається, безумовно, є „Руська Правда” – перший відомий кодифікований збірник феодального права Руської держави. Комплексному аналізу юридичної природи цього джерела права присвячена наступне питання лекції.

Рецептовані (запозичені) джерела права. Окрім власне руських (місцевих) джерел права, широкого застосування набули й іноземні форми права. Їх поява на Русі була зумовлена впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнства у 988 р. До них належать:

- „Закон судний людем” – юридичний збірник, укладений болгарським царем Симеоном (893 – 927 рр.), що являв собою переробку візантійських і давньоєврейських законів. Мав велике поширення на Русі;

- „Номоканони”, які на Русі називалися Кормчі книги – це юридичні збірники, де містились як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів про церкву. Формувалися в епоху Вселенських соборів у зв’язку з потребою кодифікації і практичного використання значної кількості церковно-канонічного та світського законодавства щодо церкви, напрацьованого на той час. Найдавнішим Номоканоном традиційно вважається „Номоканон у 50 титулах” Івана Схоластика (565 – 578 рр.), а найвідомішим і найбільш важливим для становлення християнської церкви – „Номоканон у 14 титулах”, авторство якого приписується константинопольському патріарху Фотію 883р.;

- „Еклога” (грец. – відбір, вибір) – офіційний законодавчий звід візантійського права VIIIст. мав на меті обмежити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувався проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, принцип рівності всіх перед законом, оплатність діяльності суддів, безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Звід значно пом’якшувалася відповідальність за злочинні діяння. Збірник регулював також шлюбно-сімейні відносини, зобов’язальне право, питання власності.

- „Прохірон” (букв. – той, що є під руками) – своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантійської імперії, змінив багато джерел права. Виданий у 879 р. за імператора Василія Македонянина. Був своєрідним практичним керівництвом у тогочасному візантійському судочинстві. Його 40 титулів (глав) містили стислий виклад нормативних положень цивільного, кримінального, почасти судового і церковного права. У галузі спадкового права скасував інститут заповіту, збільшив розмір шлюбного подарунку нареченого. Перекладені слов’янською мовою „Еклога” та „Прохірон” отримали на Русі назву „Градського закону”;

- „Книги законні” – це переклад візантійських законів. Їх джерелами були закони візантійських імператорів, „Еклога” та „Прохірон”. На Русі з’являються в кінці ХІІ – на початку ХІІІст. Основна увага приділена кримінальному праву, зокрема системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров’я, честі фізичних осіб.

„Руська правда”: історія створення, списки та редакції.

„Руська правда” – це систематизований збірник норм давньоруського права, основне історичне джерело вивчення суспільного ладу та державно-правових інститутів Руської держави. Це перший зі збірників руських законів, що дійшли до нас, – джерело не менш цінне та унікальне, ніж літописи, яке демонструє як у зв’язку зі зміною суспільних відносин трансформувалися й норми права, які сформувалися протягом X – XIст. Поза сумнівами і те, що окремі статті „Правди” сягають ще в язичницьку давнину.

Питання про походження „Руської правди”, час появи її найдавнішої частини ще повністю не досліджене. Так, академік Б.Греков відносить її створення до VIIст. Проте переважна більшість сучасних дослідників поєднують „Руську правду” з іменем Ярослава Мудрого. Суперечливим залишається і питання про місце видання цієї частини „Руської правди”. У літописі вказується Новгород, хоча чимало авторів небезпідставно називають Київ. Оригінал „Руської правди” не зберігся, її текст пощастило відтворити по 106списках, що збереглись у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Списки – це тексти „Руської правди”, переписані, вірогідно, місцевою адміністрацією, суддями, один в одного, їх цікавив насамперед зміст постанов, а не форма їх викладу. Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поділяють „Руську правду” на три редакції:

1. Найдавніша або „Коротка правда”. В її тексті трапляються фрагменти, що відносяться до VIII – IXст. Вона поділяється на кілька частин:

-„Правда Ярослава”, час укладення якої відносять до періоду князювання Ярослава Мудрого (перша пол. XI ст.), складалася з 18 статей, майже повністю присвячених кримінальному праву та процесу. Умовно їх можна поділити на дві частини: 1) норми права про злочини проти особи (ст.1 – 9); 2) норми права про злочини проти майнових прав і про способи відновлення права власності на рухомі речі (ст.10 – 18);

- „Правда Ярославичів” – укладена трьома синами Ярослава Мудрого й ухвалена на одному з князівських з’їздів (скемів) у період між 1054 і 1073рр. Відрізнялася відсутністю чітко впорядкованої системи. Юридичні норми були розташовані хаотично та мали між собою лише хронологічний зв’язок. Складалася з 23 статей (ст.19 – 41), що доповнювали „Правду Ярослава” та були присвячені в основному злочинам проти особистих, майнових прав і деяким питанням кримінального процесу;

- „Покон вірний” (ст.42) – виданий у 30-х роках XIст., стосувався надходжень від штрафів, накладених за протиправні діяння, а також винагород князівським слугам;

- „Урок мостикам” (ст.43) – датується кінцем XII – початком XIIIст., присвячений організації мостіння головних торгових вулиць Новгорода. Належить до пам’яток новгородського адміністративного законодавства.

2. „Розширена правда” (або Велика, Широка, Просторова), час укладення якої відносять до періоду князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава (перша третина XIIст.), за змістом повніша, ніж „Коротка правда”. Поділялася на дві частини:

- „Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська”, яка містила 52 статті – більшість норм „Короткої правди”, які онуки і наступники Ярослава Мудрого доповнили новими юридичними нормами цивільного, кримінального, кримінально-процесуального права;

- „Устав великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха” – охоплював статі 53 – 121. Окрім цивільного, кримінального, процесуального права, регулював шлюбно-сімейні відносини, питання спадщини, опікунства та інші галузі права. Кожній статті „Короткої правди” відповідали одна чи кілька статей Статуту зокрема і „Розширеної правди” загалом.

3. „Скорочена правда”, створена вилученням низки застарілих норм із „Розширеної правди”. Більшість науковців відносять її появу до ХІІ – XVст. чи навіть XVIIст. Вона є вибіркою з „Розширеної правди”, пристосованою до більш розвинених суспільних відносин періоду феодальної роздробленості та монгольської супремації (окупації, домінування) Русі.

Кожна редакція відображає певний етап суспільно-політичного розвитку Руської держави. Текст у всіх списках пам’ятки – суцільний (неструктурований). Дослідники запропонували умовний поділ Короткої редакції на 43 статті, Поширеної – на 121 або 142 статті (залежно від списку) і Скороченої редакції – на 52 статті. Існують відмінності між окремими списками однієї редакції в послідовності розміщення статей та їх формулюванні.

У часи, коли створювалася „Руська правда” ще не розрізнялися окремі галузі права, але, виходячи з сучасних підстав, тепер виокремлюють низку норм кримінального права, цивільного права (права власності, зобов’язального права, спадкового права), процесуальні норми (без поділу на цивільний і кримінальний процес) тощо. Дослідники здебільшого не вбачають певної логічної системи у викладі цих норм.

На теперішній час в історико-правовій науці „Руська правда” переважно розглядається як офіційне джерело світського характеру, кодекс феодального права, що від імені княжої влади забезпечував правовий захист життя, тілесної недоторканності, честі, майнових та інших інтересів панівних верств суспільства, а також обмежений захист інших верств населення. Вона відобразила становлення феодальних відносин на Русі: розвиток товарного господарства, поглиблення соціальної диференціації суспільства та посилення феодальної залежності сільського населення (смердів, холопів, закупів).

Встановлено, що „Руська правда” базувалася на власне вітчизняних джерелах права; питання ж про вплив на неї німецького, візантійського та болгарського права залишається дискусійним. Після занепаду Русі „Руська правда” продовжувала діяти в Галицько-Волинському князівстві й Великому князівстві Литовському, Московському великому князівстві (до 1497 р.) та на інших колишніх давньоруських землях.

  1. «Руська Правда» - визначна пам’ятка давньоруського права: джерела, списки, редакції, структура.

Вершиною староруської класики є збірник священного закону Руської правди. На думку дослідників, його прототипом є збірник законів «Устав» і «Закон Руський» початку Х ст., який ліг в основу тогочасної правової системи. Оригінал «Роської Правди» не зберігся. Він дійшов до нас у 106 каталогах – у літописах і класичних збірниках з 13 по 17 століття. Ці списки називаються за місцем їх знаходження (Редакційний - у бібліотеці Синоду, Академічний - у бібліотеці Академії наук, Троїцький - у Троїце-Сергієвій лаврі) або за тим, хто їх відкрив (Крамзинський, Татішевський та ін.) . ) Ці списки поділяються на три варіанти - короткий, розширений і короткий.

Найдавнішим є скорочений варіант Руської Правди, який відображає державний устрій і давньоруські закони феодальної доби. Він складається з «Правди про Ярославль», «Правди про Ярославль», «Вихорний бій» та «Уроків мостовиків». Вважається, що Парвада Ярослав з'явився в 10-30-х роках XI століття, а Парвада Ярославич в 1150-60 роках. Суспільні відносини були організовані в перші роки феодалізму. У «Правді Ярослава» зберігається, хоч і з великими обмеженнями, інститут кривавої помсти. Основним органом правової охорони в скороченому варіанті є життя та особиста безпека князів і дружинників, він регулює питання власності, володіння та спадщини. Специфіка феодального права як привілею панівного класу очевидна. Зміни і доповнення до Правди Ярославича призначені для захисту князя і княжого висадного вантажу. Навіть заміна міжусобиць на систему санкцій забезпечила збільшення доходів фонду.

Збитки від вимагання стосуються розподілу доходів від вимагання (сплата кримінальних штрафів) і продажу (натуральні або грошові винагороди, які мають бути отримані після настання терміну погашення). Ремонт міського мосту оплачує організація «Клас мостів».

У розширеній редакції «Правди» відображено розвиток феодального права в результаті безперервного соціально-економічного та політичного розвитку Київської держави. Воно було засноване під проводом Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Він містив кілька перероблених і доповнених скорочених норм, а також Уложення Мономаха Владислава, яке містило нові норми, що захищали інтереси феодалів і обмежували майнові та особисті права феодалів-васалів. Проте головною метою договору було усунення станових протиріч, які загострилися у зв’язку з розпадом Київської держави (що виникло внаслідок київського повстання 1113 р.). Займався спадкуванням, регулюванням боргів і боргових зобов'язань, визначенням процентів, забороною купівлі товарів рабами, регулюванням правового становища рабів.

Третю редакцію — скорочену — «Руської Правди» вчені вважають редакцією XV—XVII ст. Одне з розширених видань.

Аналіз правил «Руської Правди» показує, що вони виникли на місцевому рівні внаслідок розвитку правової думки Київської Русі. Тому наші предки були носіями тогочасної шляхетської правової культури. «Роська Правда» справила величезний вплив на розвиток права західних і північно-східних слов'ян, особливо законів Литви і Пскова, кодексів 1497, 1550 рр. і певною мірою на формування таких правових пам'яток, як Устав. З парламенту 1649 року

  1. Право власності, спадкове, зобов’язальне та шлюбно-сімейне право за «Руською Правдою».

Право власності в праві Київської Русі права власності не мають і не можуть мати універсального визначення, оскільки їх значення залежить від того, хто є власником і що є об'єктом права власності. Крім того, ст. Статті 13 і 14 КК приводять нас до висновку, що Руська правда відрізняє власність від володіння, оскільки регулює порядок одержання чужого майна. Люди. Пізніше законодавець de facto заговорив про самовільне заволодіння (ст. 44 ЦК), зобов'язуючи власника не тільки повернути річ справжньому власнику, а й відшкодувати збитки. Захист приватної власності - одне із завдань Російської Правди. Таким чином, відповідно до ст. Стаття 71 Цивільного кодексу передбачає великий штраф (12 національних валют) за знищення знаків власності на бортових деревах. Мається на увазі, перш за все, принцип захисту приватної власності, яку порушують злочинці. Руська правда відображає процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в КК розмір штрафу залежав від виду і кількості викраденого майна (наприклад, худоби), то в КК (ст.) охоронялося феодальне землеволодіння. Загалом через положення «Роської Правди» пронизує ідея захисту передусім господарства феодалів, хоча певною мірою вони захищали особисті інтереси селян від грубих форм феодального свавілля, які могли викликати виступи селян проти поміщиків. Феодальна власність відображена в більш ранньому скороченому варіанті Російської Правди. Якщо перша частина – правда Ярослава – називає права власності на коней, зброю, одяг, тобто рухоме майно воїнів. У «Правді Ярослава» вже є статті, які доводять приватну власність на землю.

У розділі 24 йдеться про розвиток князівського землеробства та привабливість великої кількості родів, до яких були поміщені князівські старшини. Стаття 34 передбачала великі штрафи за оранку та знищення межових знаків. У статті 32 тонко говорилося про захист королівської власності, про покарання за знищення королівської власності. Common Truth пішов далі, створивши правила для захисту феодальних земельних прав. Для нього (с. 72) К.П. існує більша різноманітність ситуацій порушення кордону (особливо тут межі списків, списків і привілейованих блоків), ніж у параграфі 34, що є важливим фактором подальших порушень права приватної власності в контексті загострення соціальної та класової нерівності протиріччя. Як зазначалося раніше, феодальне землеволодіння існувало у формі князівських, дворянських і монастирських вотчин. Спочатку джерелом придбання була вільна земля, яка експлуатувалася в кредит, праця кріпаків і кріпаків. Згодом основним способом набуття землі став прямий викуп із сусідніх поселень («ділянка»). Князі ділили поля між дружинами, слугами та служницями. В останньому номері «Правди» збільшено кількість записів про розвиток феодальної власності, таких як поміщицькі оруми, квартири для слуг, кімнати для слуг і залежних селян, предмети побуту. Васали займали ліси, заправляли кораблі, займали рибальські угіддя та промислові райони для виробництва меду. Спадкове право виникло і розвинулося внаслідок виникнення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадкове право мало велике значення. Проте багатство, накопичене поколіннями землевласників, завжди було в руках одного класу. Ще в 911 р. договір між Руссю і Візантією розрізняв заповіт і спадщину. Пізніше він був включений до Руської Правди. Спадщиною можуть бути тільки хлопчики. Батьківське майно переходить до молодшого сина без поділу (ст. 100 ПЗ). Дочки не вважаються спадкоємцями, інакше вони придбали б майно поза сім'єю в шлюбі. За угодою, укладеною між Руссю та Візантією в 911 р., якщо померлий не мав синів, спадкувати могли його брати. Вони були змушені одружитися на сестрі, давши їй придане. Із зростанням королівської влади майно Самада, який помер бездітним, стало переходити в руки князів (стор. 90). Сини та піддані були виключені – у разі відсутності синів спадщина також могла переходити до дочок (ст. 91(1)). У цьому особливо виявляється принцип феодального права як юридичної привілеї. Далі диктує мистецтво. 91 поліпропілен замиж, то принцачався верекун з разменних родичів. Передача майна верекуну очень при свидках. Для виконання своїх обов'язків опікун використовував доходи від майна тих, кого він опікував. Якщо опікун втратить щось зі спадщини, він повинен відшкодувати збитки. Зобов'язальне прово. Розвинутість об'язного права в Київській Русі є переконливим віднівним пануванням тут права приватної провінції. Здійснення цього права та його захист пов’язані насамперед із обов’язком заподіяння шкоди, про який йдеться вже в Законі Ярослава. Особа, яка зламала чужий надпис чи щит, застібнула одяг, повинна заплатити ціну застібнутого. Закуп, шкіру занапастив коня соговорской госсобордя о не замкнув иго у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, має заплатити власникові ціну коня (ст. 58 П. П.). Російське законодавство також згадує договірні зобов'язання. У той же час для ранньофеодального права було характерно те, що невиконання стороною певних зобов'язань могло не тільки тягнути за собою грошові штрафи, але й надавати потерпілій стороні за певних обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань. зобов'язання (продаж рабів) (ст. 54, 55 п.

П.). Договори («зав'язки») укладалися, як правило, на торзі усно та в присутності свідків або митників. Про письмові договори Російська правда не пам'ятає. Перші дійшли до нас письмові договори купівлі-продажу землі були укладені в Новгороді. Про існування одного з найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — свідчать уже російсько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу регламновусь в Русский Правди. Тут передусім передусім передусім продям купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а тут передусім продам установу добросовісного пречі (статті 37, 39 П. П.). Якщо продавець продавав річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець пред'являв до продавця позов про відшкодування збитків. Особливе значення полягає в тому, що продавати себе в рабство мало. У цьому випадку договір обов'язково укладався до слухань (ст. 101 П. П.). Договір позики обслуговування кредитних операцій з гришми, продуктами та речами. Він удався публічно, в пресі послухів. В'ятки припускалися лиша для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови боржника) кредитор мав внести заставу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати проценти, які називалися «резами» (на гроші), «уступками» (при медовій позиці), «присо-пом» (при довічній позиці). Відсотки були вихідними, з короткою позицією, розмір яких не обмежувався, тарифікувалась щомісячно. Але якщо позика тривала більше року, то замість місячних відсотків брали річні відсотки, розмір яких становив 50% суми позики (ст. 51 П. П.). Після повстання 1113 p., спрямованого проти лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небезпеку для панівного класу масових народних заворушень, обмежив стягнення процентів двома роками, після чого виплачувалися лише позичені суми. Якщо кредитор отримував проценти за три роки (які становили 150% боргу), він втрачав право на повернення боргу (ст. 53 П. П.). Російському праву відомий також особливий договір позики між покупцями, за яким кредит надавався для збільшення товарообігу.

Ця служба була заснована на довірі, вона не потребувала присутності слухачів. У разі виникнення спору питання вирішувалося ліквідаційною заставою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут идеться про зачатки феодальних купецьких товариств "на вирі". Пам'ятки права розняли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вина внаслідок стихійного лиха, корабельної аварії, пожежі чи пограбування. У цьому випадку покупцеві надана відстрочка по сплаті боргу. Другий вид — коли купець проп’є обо програйте чужий товар. У цьому випадку кредитори на свій розсуд могли або дочекатися повернення боргу, давши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.). Третій вид — злисне банкрутство, коли неплаточальний боржник, залишеному без кредиту шивий гордяни, брав лойку у гостя з обхідного міста про чужоземство і не прогав її. Таке банкрутство було продано в рабство. З одержаних грошей в продажу банкрута і року майна передусім відсходовуались дорожники князеві, потім заїжджим гостіння, а залишок зображеннявся між початковими кредиторами. Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір передбачав право роботодавця на окремого працівника. Наймання в службі (тиунство, ключниться) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше спеціально не передбачено. Найчастіше найми приводили до феодальної залежності.

  1. Особливості кримінального права. Види злочинів і система покарань, визначених в «Руській Правді».

«Руська правда» опублікувала низку статей, що демонструють високий розвиток тюремної системи.

Об'єктом злочину є особа та майно. Кримінальні справи поділяються на дві стадії: замах на злочин (наприклад, особа, якій погрожували мечем, карається, якщо її не вдарили) і чистий злочин. Закон визнає поняття співучасті та вимагає покарання винних. Проте Алітія ще не врахувала ступінь участі кожного співучасника (підбурювача, організатора тощо). За правом Київської Русі вже існує поняття переходу кордону з метою необхідної оборони (злодія, спійманого на гарячому, можна вбити лише опором; якщо злодія вбито після того, як його спіймали, він повинен заплатити порушнику ( у цьому випадку), коли безпосередня небезпека минула.

Злочинець - це просто людина зі своїми підданими (рабами). Закон на той час не мав поняття юридичної особи. Законодавці не встановили мінімальний вік для злочинців. Суб'єктивна сторона всього - умисел і бездіяльність. Мотиви злочину та початкові звинувачення поки невідомі. Проте тогочасна правова дійсність знала як обставини, що пом’якшують, так і обтяжують відповідальність у тлумаченні злочинів. Обставинами, що пом’якшують покарання, закон відносить злочини, вчинені у стані сп’яніння («вопіру»), а обставинами, що обтяжують покарання, — сумлінність. Законодавець також визначив терміни рецидив злочинів і рецидив (як у випадку конокрадства). Суворіше покарання і багато злочинів одночасно. У цьому випадку візерунок Руска Прабда відображав бажання махараджі покарати масові «бунти» та придушити будь-які повстання в зародку.

Величезний вплив на визначення кримінальної юрисдикції, усі суб’єкти якої є приватними особами, має той факт, що «Роська Прабда» є приватним кодексом.

вид злочину

Найпоширенішим видом злочину є злочин проти особистості. До них відносяться загальновідомі злочини проти життя - вбивство (умисне чи ненавмисне), особистої безпеки, людської гідності та свободи.

За нанесення каліцтва передбачені великі штрафи. Наприклад, за втрату пальця штрафують 3 гривні, а за втрату руки – 40 гривень, – розповів «Правді» Ярослав. Має своє тлумачення. Адже інвалідність, через яку людина частково або повністю працює і стає інвалідом, обертається цивільною смертю: по-перше, їй не можна особисто помститися, а по-друге, вона стає тягарем для тієї самої родини, яку намагається забрати. позбуватися. з. w. Деякі дослідники пояснюють (Н.

Вільновідпущеникам чи слугам князів закон гарантував шану й повагу. Особливу увагу Руська Правда приділяє охороні феодальної честі. За порушення вартості («обидва») в скороченому варіанті передбачений великий штраф (12 національних валют). Це вчетверо більше, ніж кількість каліцтв чи побоїв, або більш ніж удвічі більше, ніж кількість убивств князів, паламонів чи рабів. Ця «скарга» виражається, наприклад, погрозою застосування меча або видалення вусів чи бороди (що є приниженням людської гідності). За образи не карали, але образа жінок була одним із діянь, які каралися церковним правом.

Російська газета «Правда» злочинів проти держави не прогнозувала. Як об’єкт кримінального втручання сам князь вважається особою високого статусу та привілеїв. Тому втручання в королівську владу (заколот, зрада вірності князів) можна вважати злочином проти держави.

Злочини проти релігії та Церкви (чаклунство, «чаклунство» чи язичницькі ритуали, крадіжки предметів культу, пограбування могил тощо) караються лише згідно з положеннями канону Церкви та залежать від привілейованого статусу з боку Церкви.

Помітними були також злочини проти родини та звичаїв, до яких у Київській Русі належали полігамія, зґвалтування, подружня зрада, кровне споріднення, позашлюбні діти тощо.

До майнових злочинів відносяться крадіжки (телефонна крадіжка), грабіж (крадіжка зі зломом), привласнення втраченого майна або раба-втікача, самовільне використання чужого майна, умисне пошкодження чужого майна, підпал та ін.

Висновки

Зміст речового права Київської Русі залежить від того, хто є суб'єктом речового права і що вважається суб'єктом речового права. Через низький рівень технічного та законодавчого прогресу конкретна тривалість володіння ще не визначена. Але з того, що Руська Правда визначає порядок повернення незаконного володіння справжньому власникові, можна зробити висновок, що система власності і володіння була прийнята в давньоруському праві. Захист прав власності феодалів був одним із головних завдань правової системи Київської Русі. У формах землеволодіння переважали князівські, шляхетські та монастирські вотчини, а також землі сільських громад. Спочатку джерелом права землекористування було переважно освоєння вільних земель, встановлених князем. Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. У російсько-візантійському договорі 911 р., а потім і в Руській Правді розрізняють спадщину і заповіт. Закони про спадковість відповідали державному поділу суспільства.

Встановлено діючі норми відносин капіталу. Перше зобов'язання стосується шкоди. Контракти також ведуть до зобов’язань. Найдавнішим видом договору є договір купівлі-продажу («ряд»). Вони регулювали загальний режим торгових відносин, а також деякі важливі акти купівлі-продажу (послуги, продаж рабів, добросовісні покупки). Найбільш регламентованими є договори позики (грошей, товарів, продуктів).

До прийняття християнства шлюбно-сімейне право регулювалося звичаєвим правом. Після прийняття християнства сімейне право в Києві розвивалося за візантійським канонічним правом. Була введена моногамія.

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ ТА ПОВТОРЕННЯ ВИВЧЕНОГО НА УРОЦІ

1. Чому на Русі домінувало звичаєве право?

2. Які джерела візантійського права були чинними на Русі?

3. Які сторони суспільного життя на Русі врегульовувалися нормами

візантійського права?

4. На підставі аналізу статей «Руської Правди» доведіть, що вона захищала

приватну власність феодалів на рухоме і нерухоме майно та на землю.

5. Які статті скороченої редакції «Руської Правди свідчать про розмежування права

власності та права володіння?

6. Про який тип власності не йдеться в «Правді Ярослава» і знаходить

відображення в «Правді Ярославичів»?

7. У яких формах існувала земельна власність на Русі?

8. Які форми спадку встановлює розширена «Правда»?

9. На підставі аналізу розширеної редакції «Правди» доведіть, що у спадковому

праві панував мінорат.

10. Які статті «Руської Правди» свідчать про високе становище жінки у

давньоруському суспільстві?

11. У вирішенні яких питань шлюбно - сімейних відносин Устав Володимира

надавав повноваження церкві?

12. Які злочини у Давньоруському праві вважалися особливо тяжкими?

13. Які злочини відповідно до статей «Руської Правди» вважалися найтяжчими

злочинами проти особи?

Реферати:

1. Роль звичаєвого права в системі права Київської Русі.

2. Візантійське право та його роль у формуванні правової системи Давньоруської

держави.

3. Міжнародне право часів Київської Русі.

4. Церковні статути як джерело права.

5. Характеристика розшуку в Київській Русі.

6. Грамоти і договори князів.

7. Правове становище селян за Короткою та Розширеною Правдами (порівняльний

аналіз)..

8. Закономірності виникнення й еволюція права на Русі.

14. Які види майнових злочинів та покарання за їх скоєння передбачали статті

«Руської Правди?

15. На підставі аналізу статей «Руської Правди» вкажіть, за які злочини і у якому

обсязі передбачалося покарання у вигляді грошового стягнення – вири?

16. У чому полягає значення «Руської Правди» як першого законодавчого акту на

Русі?

V. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

Директорія,як тимчасова верховна влада, намагалась утримати свою владу і здійснити перетворення в державі і суспільстві, які б зміцнили Україну. Частково це їй вдалося,але не надовго. Національна політика Симона Петлюри, як отамана військ УНР, воз’єднання ЗУНР та УНР були намаганнями свідомо творити державність українців. Але не дивлячись на це поразка Директорії відбулася. Цьому прикрому факту, були свої причини:

  • Суперечлива внутрішня політика, у тому числі нерозв’язане аграрне питання.

  • Розквіт отаманства, наростаюча анархія в суспільстві.

  • Особисте протистояння лідерів – В.Винниченка та С.Петлюри.

  • Неспроможність стати на перешкоді єврейським погромам.

  • Нерозбірливе закриття установ,створених за часів гетьмана.

  • Незадовільна підготовка та організація армії і складна зовнішньополітична ситуація.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас