НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАСТВО Національне багатство - це сукупність створених і накопичених в країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення за всю його історію. Масштаби, структура і якісний рівень національного багатства визначають економічну могутність країни, потенціал її подальшого соціально-економічного розвитку (що входить в структуру національного багатства: див. схему "Національне багатство"). Основними складовими національного багатства є: 1) суспільне, тобто створене працею, речове багатство; 2) природні ресурси; 3) нематеріальне багатство (освітній, кваліфікаційний, науковий, культурний, організаційний потенціали). До речового багатства входять створені і накопичені в країні виробничі фонди, що поділяються на основні і оборотні. Основні фонди включають у себе засоби праці, які служать протягом більш чи менш тривалого часу, беручи участь у багатьох виробничих циклах, перш ніж виникне необхідність їх заміни. Оборотні фонди (предмети праці), навпаки, використовуються повністю протягом одного виробничого циклу і вимагають безперервного поновлення. Оборотні фонди не нагромаджуються,
МАКРО ТА МІКРОЕКОНОМІКА Макроекономіка намагається намалювати загальну картину, або накреслити загальну схему структури економіки і зв'язків між великими агрегатами, що складають економіку в цілому. Тому не дивно, що макроекономічні дослідження економічних проблем охоплюють аналіз таких величин, як: - загальний обсяг продукції; - загальний рівень зайнятості; - загальний обсяг доходу; - загальний обсяг витрат; - загальний рівень цін і т.п. Образно кажучи, макроекономіка вивчає не дерева, а ліс. Вона дає нам дослідження економіки з висоти пташиного польоту. Макроекономісти не цікавляться взагалі поділом предметів споживання на автомобілі, велосипеди, телевізори, комп'ютери. Вони віддають перевагу вивченню усього цього як єдиного цілого під назвою "предмети споживання", тому що вони цікавляться переважно взаємодіями між купівлею домогосподарствами предметів споживання і рішенням фірм про купівлю обладнання і будівель. На відміну від цього мікроекономіка має справу з конкретними економічними одиницями, з детальним вивченням поведінки цих індивідуальних одиниць. Коли економіст звертається до мікроекономічного аналізу, то він, фігурально виражаючись, ставить економічну одиницю або дуже маленьку частину економіки під мікроскоп і детально вивчає аспекти її функціонування. Тут ми оперуємо термінами: окрема галузь, фірма або домогосподарство - і зосереджуємо увагу на таких величинах, як: - виробництво або ціна конкретного продукту; - чисельність робітників, зайнятих у одній фірмі; - виторг або дохід окремої фірми або окремого домогосподарства; - витрати даної фірми або сім'ї і т.д.У мікроекономіці ми вивчаємо уже не ліс, а дерева. Отже, мікроекономіка - це наука, що детально вивчає рішення, які приймаються індивідуумами щодо окремо взятих благ.
ПРИБУТОК І ПРИБУТКОВІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА Прибуток - це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Він характеризує перевищення надходжень над витратами, характеризує мету підприємницької діяльності і береться як головний показник результативності підприємства.Існує декілька видів прибутку: загальний - це весь прибуток від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. Інакше - це балансовий прибуток. прибуток після оподаткування - це прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства. Це є чистий прибуток. Прибуток є основне джерело розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування. Прибуток як важлива категорія ринкових відносин визначає такі функції: 1) характеризує економічний ефект - вона служить кінцевим фінансовим результатом. Разом з тим на величину прибутку, його динаміку, які залежать і не залежать від підприємства. Практично поза межами підприємства знаходяться кон'юнктура ринку, рівень ціни на матеріально-сировинні і паливно-енергетичні ресурси, норми амортизації. Від підприємства залежить рівень цін на реалізовану продукцію, зарплату, рівень господарювання, компетентність керівників, конкурентоспроможність продукції, організація виробництва і праці, продуктивність праці, фінансове планування. 2) прибуток відіграє стимулюючу функцію - він одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства. Самофінансування визначається отриманим прибутком. Доля чистого прибутку має бути достатньою для фінансування виробничої діяльності соціального розвитку колективу і матеріального стимулювання. 3) прибуток джерело формування бюджетів різних рівнів. Він поступає в бюджет у виді податків і використовується для фінансування державних, інвестиційних, виробничих, науково-технічних і соціальних програм.
РЕНТАБЕЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА Рентабельність - це співвідношення прибутку з понесеними витратами (один із основних показників ефективності діяльності суб'єктів господарювання різних форм власностей, який характеризує інтенсивність їх роботи) Показники рентабельності є відносними характеристиками фінансових результатів і ефективності діяльності підприємства. Вони вимірюють прибутковість підприємства з різних позицій і групуються відповідно до інтересів учасників економічного процесу, ринкового обміну. Показники рентабельності є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку (доходу) підприємства. З цієї причини вони є важливими обов'язковими елементами порівняльного аналізу й оцінки фінансового стану підприємства. При аналізі виробництва показники рентабельності використовуються як інструмент інвестиційної політики і ціноутворення.
ПРОСТЕ І РОЗВИНУТЕ ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВОТоварне виробництво виникає як просте товарне виробництво, яке засноване на особистій праці власника засобів виробництва, дрібне за розмірами, характеризується прямим поєднанням виробника із засобами виробництва та відсутністю експлуатації. У формі товару виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт. Орієнтація на ринок стає основою прискорення розшарування виробників різних особистих якостей, вміння використати кон'юнктуру ринку тощо, що призводить до збагачення меншості й зубожіння більшості. Водночас відбувається модифікація товарних відносин: з одного боку, з'являються власники грошей і засобів виробництва, з другого, - люди, позбавлені їх і вимушені продавати свій єдиний товар - робочу силу. Перші з них стають підприємцями, які можуть наймати робочу силу, другі - найманими робітниками, які не мають засобів виробництва, а тому й засобів для існування. Таким чином, просте товарне виробництво стало основою для виникнення капіталістичного господарства, капіталістичних відносин. Цьому сприяло й так зване первісне нагромадження капіталу - насильницьке відокремлення виробників від засобів виробництва і розвиток купецького та лихварського капіталів. Поряд з ринком засобів праці й предметів споживання виникає новий - ринок праці. Форма господарства, коли товаром стає не лише продукт людської праці, а й сама робоча сила людини, називається капіталістичним товарним виробництвом. За капіталізму всі (або майже всі) продукти праці виготовляються як товари, товарне виробництво набуває загального характеру і стає всеохоплюючою формою прояву економічних зв'язків між людьми. Між простою і розвинутою (яка застосовує найману працю) формами товарного виробництва є спільні риси й відмінності. Спільні риси Приватна власність на засоби виробництва Ринкова форма зв'язку між виробниками Конкуренція між товаровиробниками Стихійний розвиток
СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО Світове господарство — це система взаємозв'язаних національних господарств, в основі якої—міжнародний поділ праці, різні економічні і політичні відносини. Світове господарство охоплює всі країни, звідси його неоднорідність і внутрішня суперечливість. Об'єктивною основою розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці, тобто спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції, якими вони обмінюються. Для того, щоб сформувалася спеціалізація, потрібні певні умови. По-перше, країна, яка бере участь у міжнародному поділі праці, повинна мати переваги (наприклад, багаті природні ресурси) перед іншими країнами у виробництві відповідної продукції; по-друге, мають бути країни, які потребують цієї продукції; по-третє, витрати на доставку продукції до місця продажу мають бути вигідні країн і-виробнику
ДЕРЖАВНІ ДОХОДИ І ВИДАТКИ. ДЕФІЦИТ БЮДЖЕТУ Державний бюджет (англ. budget - сумка) - це фінансовий план видатків держави та джерел їхнього покриття (за рік). Завданням державного бюджету є підтримка ринкової рівноваги і стимулювання розвитку окремих сфер та галузей національної економіки. Держбюджет як список державних доходів і видатків за певний період (фінансовий рік) має бути затверджений у законодавчому порядку. Через державний бюджет розподіляється близько 70% національного доходу країни. Сутність держбюджету визначається соціально-економічним ладом, природою, завдання і функціями держави. Бюджетну систему України складають державний бюджет і місцеві бюджети. Сума всіх бюджетів бюджетної системи називається зведеним бюджетом. На першому етапі відбувається процес складання проекту держбюджету, Кабінет Міністрів України не пізніше ніж 15 вересня подає його на розгляд Верховній Раді України. На другому етапі - розгляд і затвердження проекту бюджету на сесії Верховної Ради. На третьому етапі - виконання і складання звіту про виконання (покладено на Кабінет Міністрів України). Фактично виконання бюджету починається з 1 січня і завершується 31 грудня кожного календарного року. У 1990 р. прийнято Закон "Про бюджетну систему України", згідно з яким державний бюджет складається з двох ланок - загальнодержавного бюджету і місцевих бюджетів. За ними закріплені доходи та видатки. До основних джерел доходів відносять: - податки; - платежі за використання природних ресурсів (воду, землю); - неподаткові надходження (від приватизації); - доходи від операцій з капіталом; - офіційні трансферти; - цільові фонди Основним джерелом поповнення державного бюджету є податки. Податки забезпечують близько 90% доходів держави. Розглянемо їх суть детальніше. Податки - це обов'язкові платежі (примусові), стягувані державою та місцевою владою з фізичних та юридичних осіб. Податки виконують дві основні функції: - розподільчу - є інструментом перерозподілу грошових доходів держави; - фіскальну - формування державних фондів. Дефіцит державного бюджету - це перевищення видатків державного бюджету над доходами. Дефіцит вважається безпечним, якщо він перебуває на рівні 2-3% від ВВП. До причин дефіциту державного бюджету можна віднести: - зменшення приросту національного доходу в умовах кризового стану економіки; - падіння доходів; - зменшення акцизних податків, які надходять до держбюджету; - збільшення бюджетних витрат; - непослідовна фінансово-економічна політика. Для зменшення бюджетного дефіциту потрібно: - змінити систему оподаткування; - перейти від фінансування до кредитування; - зменшити управлінські витрати; - підвщити роль місцевих бюджетів; - скасувати необгрунтовані фінансові пільги.
СУТНІСТЬ ЗАЙНЯТОСТІ Зайнятість — це сукупність соціально-економічних відносин між людьми з метою забезпечення працездатного населення робочими місцями, пов'язана з формуванням, розподілом і перерозподілом трудових ресурсів для участі в суспільно корисній праці та забезпечення розширеного відтворення робочої сили. Розрізняють такі основні види зайнятості, повну, раціональну та ефективну. Виділяють також повну, неповну, часткову, первинну зайнятість та інші. Повна зайнятість — це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільне корисною працею, на основі якої відбувається індивідуальне (у межах сім''ї) і колективне (за участю підприємств, фірм, компаній, держави) перетворення робочої сили й задоволення всієї сукупності потреб. Раціональна зайнятість ураховує доцільність перерозподілу та використання трудових ресурсів. Вона не завжди буває ефективною, тому що здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих регіонів. Ефективна зайнятість здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу перетворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності. Вона зорієнтована на скорочення обсягів ручної, непрестижної та важкої праці. Одним з ключових завдань макроекономічної політики є досягнення високого рівня зайнятості. Мета досягнення високого рівня зайнятості важлива з точки зору як позитивної так і нормативної економічної теорії.
ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ Економічна думка Стародавньої Греції найбільш вагомо представлена в працях і висловлюваннях таких мислителів, як Ксенофонт, Платон і Аристотель. Ксенофонт (430-355 або 354 до н. е.) вважав землеробство основою всього господарства, виправдовував рабство, розглядав його як вічне природне явище. Дав оцінку грошам як концентрованому багатству і засобу обігу. Він обгрунтовував поділ праці на фізичну (праця виконавця-раба) і розумову (праця рабовласника-керівника). Одним з перших звернув увагу на зв'язок між поділом праці і розмірами ринку, а також між суб'єктивною корисністю товару, його ціною та багатством. Серед всіх його творів слід виділити працю з економіки Стародавньої Греції – “Економікос”. Ця книга набула значного поширення в Стародавньому Римі, а пізніше – у середньовічній Західній Європі. Платон (428 або 427 – 348 або 347 до н. е) дав глибокий аналіз поділу праці як прогресивного явища. В своєму творі “Держава” стверджував, що виникнення міст відбулось завдяки розвитку спеціалізації і поділу праці. Стверджуючи, що спеціалізація і поділ праці є джерелом ефективності і продуктивності, він був одним з перших, хто поставив питання про те, як мають розподілятися товари. Він писав, що товари розподіляються через ринок за допомогою грошей як засобу обміну. Проте, Платон не вважав, що ринок є здатним до саморегуляції, що він радше потребує адміністративного контролю. Елементами такого контролю, на його думку, повинні бути паперові гроші з призначеною вартістю, адміністративний контроль за якими дозволить усунути прибуток та лихварство, а певні “правила” справедливості (тобто звичаї і традиції) дозволять встановити долі розподілу у відповідності з чіткими математичними принципами. Арістотель (384-322 до н. е.) може справедливо вважатись найвидатнішим мислителем античного світу. Серед його найбільш важливих економічних думок треба виділити ті, що стосуються обміну, вартості речей. Так, він формулює чимало слушних висновків щодо “ідеального обміну”, тобто такого, участь в якому беруть тільки два контрагента, керуючись своїми суб'єктивними преференціями, без врахування інших альтернативних можливостей ринку. Зосередження на питанні ізольованого обміну (на противагу ринковому обміну) пояснюється тим, що цей вид обміну був звичним для тих часів. Аристотеля турбують такі аспекти обміну, як справедливість, суб'єктивна гранична корисність. Цей останній аспект можна вважати продовженням позитивної тенденції Ксенофонта та деяких інших стародавніх мислителів, яка визріла у суттєвий теоретичний прорив у 70-х роках XIX століття, відомий під назвою “маржинапьна методологія економічного аналізу”. При дослідженні обміну він розрізняв споживчу вартість і обмінну вартість. Арістотель розробив теорію грошей як загальноприйнятного засобу для непрямого обміну.
ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ Еволюція міжнародної валютної системи Еволюція світової валютної системи визначається розвитком і потребами національних та світової економіки, змінами, що відбуваються в цілому у світовому господарстві та міжнародних економічних відносинах. З'явившись у XIX ст., вона пройшла 3 етапи еволюції: I - Золотий стандарт або Паризька валютна система. II - Бреттон-Вудська система фіксованих валютних курсів. ІІІ - Ямайська система плаваючих валютний курсів. Система золотого стандарту Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою системи "золотого стандарту" Система золотого стандарту характеризувалася тим, що роль загального еквівалента закріплювалася за золотом, а в обігу функціонували золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото Золотий стандарт базувався на таких принципах: - його основою був золотомонетний стандарт; - кожна валюта мала золотий вміст. Курс національних валют жорстко прив'язувався до золота і через золотий вміст валюти співвідносився один з одним за твердим валютним курсом. Відповідно до золотого вмісту валют установлювалися їх золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото. Золото використовувалося як світові гроші;
РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ Економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток, як "Руська правда" Ярослава (XI ст.), "Повчання" Володимира Мономаха (XII ст), "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), літопису "Повість временних літ" (кінець XI — початок XII ст.), "Київський літопис" (XII ст.), "Галицько-Волинський літопис" (XII—XIIIст.), "Моління Даниїла Заточника" (XIIIст.). Ці твори містять окремі елементи суспільно-економічної думки, що відображають ідеологію пануючого класу феодалів, його намагання зміцнити феодальний лад та обгрунтувати прагнення давньоруської держави відігравати самостійну роль у міжнародному житті. У XVI — на початку XVII ст. суспільно-економічна думка була спрямована на захист національної незалежності українських земель, які захопила шляхетська Польща. Серед просвітителів України значне місце посідає І. Вишенський, який вбачав ідеал майбутнього суспільства у створенні "царства божого", де всі люди будуть рівними. Засобом досягнення цього він вважав самовдосконалення людини, додержання заповідей божих. З другої половини XVII ст. головним центром культури та освіти стала Києво-Могилянська академія. Видатними її діячами були І. Гізель, Л. Баранович, Ф. Прокопович. У другій половині XVIII ст. суспільно-економічній думці України були властиві антикріпосницькі ідеї. Так, просвітитель Я. П. Козельський у творі "Філософські пропозиції" (1768) зазначав, що "не золото та срібло, а працелюбність людей складає багатство народів". Найрішучіший протест проти кріпосництва висловив Г. С. Сковорода — видатний український мислитель. Найбільшим благом людства Г. С. Сковорода проголошував свободу. Новий суспільний устрій, створений на основі принципу загального щастя, філософ вбачав у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу і відносини братства між людьми. Здійснення свого соціального ідеалу Г. С. Сковорода пов'язував з вихованням людей, розвитком освіти і культури Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в умовах розпаду кріпосницької системи та формування капіталістичного укладу відбувався процес становлення економічної науки як самостійної галузі знань. У цей період посилилася дворянсько-ліберальна течія, видатним представником якої був В. Н. Каразін — засновник Харківського університету. Він розробив аграрну програму, в якій пропонував ліквідувати панщину, замінивши її грошовою рентою, а частину поміщицьких земель передати селянам у вічне спадкування. З метою подолання економічної відсталості В. Н. Каразін пропонував розвивати високими темпами промисловість, зміцнювати грошову систему та державні фінанси.
1 2 3