Тема Теоретичні основи використання спеціальних знань у доказуванні

Ім'я файлу: використання_спеціальних_знань_тема_1.docx
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 23.04.2023
скачати
Пов'язані файли:
ЦП тема 10.docx (1-6).docx
питання_на_іспит_фінансове_право_Іра.docx
Основні_етапи_формування_інституту_спеціальних_знань_1_120 — коп
динаміка кп (1).DOCX
дтп.docx

Тема 1. Теоретичні основи використання спеціальних знань у доказуванні

Основні етапи формування інституту спеціальних знань.

Використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві має давню історію, пов’язану з виникненням і розвитком судовомедичних, криміналістичних та інших прикладних знань, пов’язаних з участю обізнаних осіб у розслідування, проведенні експертних досліджень.

Раніше за всіх у процесі правосуддя почали використовуватись медичні знання, про що свідчать численні джерела періоду до нашої ери. Ще Гіппократ вивчав питання аборту, терміну вагітності, тяжкості і смертельності різних тілесних ушкоджень тощо. Отримані ним знання і нині широко використовуються у судовій медицині.

У старовинних документах є окремі згадки про те, що у Римській імперії провели лікарський огляд тіла вбитого Юлія Цезаря (44 рік до н.е.) і виявили серед двадцяти трьох ран одну, яка стала смертельною.

У середні віки проведення судово-медичної експертизи є вже обов’язковим у відповідності до чинних на той час деяких нормативних актів. У 1209 році Папа Інокентій ІІІ видав спеціальний припис у справі про вбивство залучити медика для визначення смерті потерпілого. У 1248 році у Китаї з’явилася книга “Hsi Jüan Lu”, яку розглядають як перший підручник застосування медичних знань при розслідуванні і судовому розгляді злочинів. У Кримінально-судового Укладення імператора Священної Римської імперії Карла V 1521 року, більш відомого під назвою «Кароліна» в ст. 149 було записано вимоги до суду проводити огляд трупа за участю лікаря1 . Можливість застосування спеціальних знань у судочинстві передбачалася також статтею CXLIX, в якій з метою встановлення факту наявності тілесних ушкоджень регламентувалося проведення судового огляду тіла перед його похованням за участю судді, двох шефенів, судового писаря і одного чи двох хірургів. Про випадки залучення обізнаних осіб до розслідування злочинів згадувалося і в трактаті Бомануара «Кутюми Бовуазі» XII ст., який відноситься до епохи становлення розшукового процесу у Франції; в збережених документах Китаю X-XIII ст., складених за часів Танської і Сунської династій, які засвідчують факти відібрання відбитків пальців рук з метою ідентифікації особи, та в китайській пам’ятці судової медицини «Сі-юань-лу» 1247 року. Ордонанс короля Франції Людовіка XIV 1670 року передбачав порядок виклику лікарів і хірургів з метою проведення огляду поранених та померлих, проведення освідування і порівняння документів1 . Ретроспективний аналіз становлення інституту обізнаних осіб у Росії свідчить про те, що, починаючи з XV ст., з метою порівняння так званих «подмётных писем» з почерком осіб, які були запідозрені в їх написанні, та встановлення підробки документів стали запрошуватися обізнані особи. Крім цього, в XVI ст. лікарями почали проводитися освідування осіб з метою встановлення тілесних ушкоджень, випадків неправильного призначення ліків, виявлення лікарських помилок. До середини XVII ст. відносяться перші збережені документи про участь лікарів у проведенні зовнішніх оглядів трупів з метою встановлення причин смерті, дослідження ними речовин для визначення їх отрутних та цілющих властивостей, освідування монахами осіб з метою встановлення їх психічного стану, огляд дяками документів з метою встановлення їх достовірності та дослідження почерку в судових справах тощо2 . Слід відзначити, що тривалий час законодавча регламентація участі обізнаних осіб у кримінальному судочинстві була відсутньою. Вони здійснювали свою діяльність на підставі указу великого князя або розпорядження призначеного ним судді. Перша згадка про запрошення «сторонних людей» для виконання функцій обізнаних осіб на законодавчому рівні міститься в ст. ст. 272 і 274 «Соборного Уложения» 1649 року. Загальні положення, що стосувались їх залучення до дослідження документів, відображались також в Указе від 9 листопада 1699 року «О порядке исследования подписей на крепостных актах в случае возникшего о подлинности оных спора или сомнения, о писании крепостей поместных и вотчинных делах в поместном приказе, а не на Ивановской площади, и о потребном числе свидетелей для крепостных актов». Наступні етапи формування інституту обізнаних осіб пов’язані з прийняттям 30 березня 1716 року «Артикула воинского», який передбачав у справах про вбивства розтин лікарями трупів померлих з метою встановлення причини смерті. Можливість використання спеціальних знань регламентувалася і «Экспедицией Заготовления Государственных Бумаг» 1818 року. У першій половині XIX ст. з’явилися роботи російських процесуалістів, які започаткували теорію судової експертизи, сутність якої обумовлювалася розшуковим характером існуючого тоді кримінального процесу. Так, основним способом отримання визнання обвинуваченим своєї вини у скоєнні злочину, що розглядалося як незаперечний доказ, були тортури, які В.Д. Спасович називав «особенной экспертизой». При цьому експерт відігравав роль ката1 . Подальший розвиток правового регулювання участі обізнаних осіб у судочинстві пов’язаний з прийняттям «Свода законов уголовных», ст. ст. 79-81 якого регламентували проведення лікарями медичного огляду мертвих тіл з метою встановлення причин смерті людини, а ст. 328 формулювала умови визнання «свидетельства медицинских чиновников … совершенным доказательством». Ст. 197 даного Зводу відносила показання обізнаних осіб до джерел доказів. «Устав уголовного судопроизводства» 1864 року більш детально врегулював діяльність обізнаних осіб. Вони залучались до участі у кримінальному провадженні в тих випадках, коли для точного встановлення обставин вчиненого злочину були необхідні спеціальні відомості або досвід. У ст. 325 зазначалося: «Обізнані особи запрошуються у тих випадках, коли для точного розуміння обставини, що зустрічається у справі, необхідні спеціальні відомості або досвід у науці, мистецтві, ремеслі, промислі або якому-небудь занятті». А в ст. 326 Статуту говорилося: «Як обізнані люди можуть бути запрошені: лікарі, фармацевти, професори, вчителі, техніки, художники, ремісники, скарбники та особи, які тривалими заняттями у будь-якій службі або галузі набули особливу досвідченість». Вказаний нормативний акт передбачав проведення оглядів та освідувань через обізнаних осіб (ст. ст. 325-355 Статуту), регламентував можливість залучення перекладача (толмача) та особи, яка розуміє знаки глухих і німих, до участі у справі (ст. ст. 410, 450, 730, 731 793 Статуту), а також допит обізнаних свідків (ст. ст. 693, 573 Статуту) і експерта в суді (ст. 695 Статуту). У Статуті термін «експертиза» не використовувався. Це призвело до можливості залучення обізнаних осіб не лише для проведення досліджень, але й до їх участі у провадженні слідчих дій. Виконання певних досліджень обізнаною особою без участі слідчого було прообразом сучасної експертизи, а їх проведення в присутності слідчого і понятих – прообразом участі спеціаліста в слідчих діях. Сторони могли просити суд про виклик обізнаних осіб як для перевірки вже «проведенного испытания», так і для «определения предмета», що було продовженням формування таких форм використання спеціальних знань як експертиза і допит обізнаних осіб1 . У ХVI-XVII століттях появились вже перші наукові праці з судової медицини, а бурхливий її розвиток почався у ХІХ ст. У цей же період зароджується і криміналістика. Так, у 1877 році чиновник британської адміністрації в Індії Вільям Хершель, а в 1879 році шотландський лікар Генрі Фулдс, який викладав японським студентам фізіологію, вперше описали спосіб ідентифікації злочинців за формою папілярних ліній пальців рук, що поклало початок використанню цих знань у роботі поліцейських служб всього світу. Писар поліцейської префектури Парижа Альфонс Бертільон у 1883 році вперше почав використовувати наукові дані антропології і статистики для ідентифікації особи. А одним із основоположників наукових криміналістичних знань вважається австрійський юрист Ганс Грос (1847-1915). Він є творцем першого в світі музею криміналістики у м. Грац. Процесуальне визначення експертизи як доказу з’явилося у 1808 році у Кримінально-процесуальному кодексі Франції за Імператора Наполеона. Французький криміналіст Боньє характеризував її як «збільшуюче скло». Цей інститут експертизи як форми застосування спеціальних знань отримав подальший розвиток у процесуальному законодавстві ХІХ ст. Австрії, Італії, Росії, Німеччини та інших країн. А.Ф. Коні у статті «Суд – наука – мистецтво» розкрив картину широкого застосування спеціальних знань у судовій діяльності того часу. Він відмічав, що «судова практика дуже часто примушує звертатися до спеціальних досліджень, зосереджуючи у них центр ваги справи, або звертатися за допомогою до обізнаних людей, тобто експертів, у різних спеціальних галузях знань, мистецтв і ремесел» [63]. Спочатку, як було сказано, експертами виступали особи, які володіли медичними знаннями і давали свої висновки щодо факту смерті потерпілих тощо. З часом спектр і сфера застосування спеціальних знань значно розширилися. Разом з цим розвивалися і наукові погляди на цей інститут кримінального судочинства. Експертизу почали розглядати як вид особистого огляду, а експерта – як інструмент у руках слідчого і судді, які його проводять. Завзятим прихильником цієї теорії у ХІХ ст. був французький криміналіст Е. Боньє. Ця теорія була народжена середньовічним інквізиційним кримінальним судочинством, коли при огляді разом з суддями були присутні обізнані особи у певній галузі знань. Після 1917 року у процесуальному законодавстві колишніх радянських республік, що входили до складу Радянського Союзу, у тому числі України, передбачалася єдина форма застосування спеціальних знань – експертиза. Але у 1949 році А.І. Вінберг вперше у Радянському Союзі порушив питання про введення у кримінальний процес поряд з експертом такої особи як, спеціаліст, функції котрого повинні бути відмінні від функцій експерта1 . У цьому напрямі почала розвиватися наука про спеціальні знання та форми їх застосування. Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР 1927 року передбачив участь лише деяких спеціалістів (перекладачів, лікарів та педагогів) при проведенні слідчих дій (ст.ст. 66, 162, 190). У Кримінально-процесуальному кодексі Української РСР 1960 року, що замінив попередній та діяв в Україні до 2012 року, спочатку також участь спеціалістів у розслідуванні злочинів обмежувалась тільки окремими слідчими діями: огляд трупа; ексгумація трупа; судовомедичне освідування особи; допит осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, сліпих, глухонімих, неповнолітніх; проведення ревізії. Але широке практичне використання спеціальних знань у процесі розслідування кримінальних справ та його наукове обґрунтування спонукало законодавця до внесення відповідних змін у процесуальне законодавство. 30 серпня 1971 року цей Кодекс доповнено ст.ст. 1281 і 2701, які допускають спеціалістів до участі у всіх слідчих та судових діях. Прийнятий 13.04.2012 року Кримінальний процесуальний кодекс практично не змінив процесуального становища експерта та спеціаліста, але, одночасно, конкретизував їх процесуальні права та обов’язки у зв’язку з впровадженням змагальної системи кримінального процесу. Участь спеціаліста при проведенні слідчих (розшукових) дій регламентована ст.ст. 71, 72, 79, 80, 83, 105, 122, 126, 228, 236, 237, 240, 245, 262, 266, 327, 329, 357, 358, 359, 360, 361, 496, 517 КПК України. Процесуальний статус експерта, порядок призначення та проведення експертизи регламентовано ст.ст. 69, 70, 79, 101, 102, 122, 242-245, 327, 332, 486, 509, 518 КПК України. З означеної кількості статей помітно, що законодавче забезпечення процесу використання спеціальних знань у кримінальному провадженні вдосконалюється, що є позитивним. Зазначене дозволяє зробити висновок про те, що використання спеціальних знань у процесі кримінально-процесуального пізнання, є процесуальний інститут, який склався історично. Протягом всього періоду його розвитку вони слугували успішному вирішенню завдань кримінального судочинства, підвищенню якості досудового слідства
2. Поняття «спеціальних знань» у доказуванні.

«Спеціальні знання» це професійні знання, вміння та навички в галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо, що необхідні для розв’язання питань, які виникають у ході досудового розслідування кримінальних проваджень та розгляду їх матеріалів у суді.

Спеціальними вважають знання, що

не є загальнопоширеними, загальновідомими і здобуваються в результаті цілеспрямованої професійної підготовки та досвіду практичної роботи в якійнебудь діяльності та являють собою систему знань про певні об’єкти, явища і закономірності, що досліджуються відповідною галуззю науки.

Визначення спеціальних знань у нормативних документах не існує, проте у деяких актах вживається термін «спеціальні знання».

У законі України «Про судову експертизу» зазначається, що судова експертиза – це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об’єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Про «спеціальні знання» експерта говориться також у ч. 2 ст. 16 Закону «Про судову експертизу» – метою атестації працівників державної спеціалізованої установи, які залучаються до проведення судових експертиз та/або беруть участь у розробленні теоретичної та науково-методичної бази судової експертизи, є оцінка рівня їх спеціальних знань та відповідність займаній посаді.

У кримінально-процесуальному кодексі України при тлумаченні визначення експерта йдеться й про спеціальні знання.

Так відповідно до ч. 1 ст. 69 КПК України експертом є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України ―Про судову експертизу‖ на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об’єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань.

Таким чином, законодавець до спеціальних знань відніс

наукові, технічні або інші знання, які необхідні і достатні для того, щоб дати висновок з питань, що виникають під час досудового розслідування і судового розгляду.

У ст. 71 КПК України зазначається про спеціаліста, як про особу яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів.

Отже, в нормативних документах відсутнє чітке визначення поняття спеціальних знань, не розкривається його зміст та суть.

Спеціальні знання у кримінально-процесуальному аспекті – це наукові, технічні або інші знання, які потрібні для дачі відповіді суб’єкта – носія цих знань на поставлені йому під час розслідування злочинів питання. Спеціальними вважаються знання, що

не є загальнопоширеними, загальновідомими, а лише ті, яких набули спеціалісти, експерти, слідчі в тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла, тощо.

Отже, при визначенні спеціальних знань треба взяти до уваги такі особливості: 1. Спеціальні знання не є професіональними для слідчого, працівників органів дізнання, прокурора, судді. За виключенням зазначених вище спеціальних юридичних наук і галузі криміналістичної техніки, спеціальні знання не є юридичними.

2. Спеціальні знання повинні базуватись на досягненнях науки і не можуть бути загальновідомими.

3. За способом отримання спеціальні знання набуваються шляхом теоретичного засвоєння певної інформації або періодичними практичними заняттями окремим видом роботи. Тобто поняття “спеціальні знання” охоплює також практичні вміння та навички. 4. Загальна мета використання спеціальних знань – це сприяння 15 вирішенню завдань кримінального судочинства.
3. Мета та завдання, що вирішуються з використанням спеціальних знань.

Метою використання спеціальних знань є: отримання за їх допомогою доказів, іншої інформації, що має значення для правильного вирішення справи. Зокрема, у кримінальному судочинстві метою є: допомога в збиранні (виявленні, фіксації, вилученні, забезпеченні схоронності), дослідженні доказів (зокрема слідів, речових доказів). На підставі результатів застосування спеціальних знань будуються версії, планується розслідування, перевіряються докази, обирається тактика окремих слідчих дій.
4. Характеристика процесуальних форм використання спеціальних знань.

На сучасному етапі немає єдиної думки щодо форм використання спеціальних знань, її кількості, процесуальної регламентації, змісту та класифікації. Доцільно розрізняти процесуальні і непроцесуальні форми використання спеціальних знань.

Процесуальними слід вважати такі форми, що прямо передбачені законом, а саме:

а) участь спеціаліста у кримінальному провадженні;

б) проведення судових експертиз.

Діяльність спеціаліста - це лише складова загального процесу проведення слідчої дії, вона навіть не зазначена в законі як джерело доказів. Спеціаліст своєю участю самостійно не виявляє фактів, що мають доказове значення. Однак, наприклад, дані, отримані за його допомогою, стають складником огляду місця події, та отже, становлять органічну частину джерела доказів. Те саме можна зазначити й про інші слідчі дії, в яких бере участь спеціаліст.

Участь спеціаліста підлягає фіксації в протоколі слідчої дії: вказується зміст його діяльності, застосовувані технічні засоби й методи, результати їх застосування. Такий варіант фіксації виконаного спеціалістом обсягу роботи регламентовано КПК України.

У процесі попереднього дослідження найчастіше визначається відносність виявлених слідів до розслідуваної події, встановлюється механізм їхнього утворення, ознаки слідоутворюючих об'єктів, визначається можливість ідентифікаційного дослідження. Результати дослідження фіксують у підсумковому документі - довідці спеціаліста. Законодавець не відносить проведення попереднього дослідження до компетенції спеціаліста або слідчого, але, з огляду на практику правоохоронної діяльності найбільш якісно таке дослідження може провести саме спеціаліст у певній галузі знань.

Однією з важливих форм опосередкованого застосування спеціальних знань є ревізія, підставою для призначення якої слід вважати необхідність перевірки фінансово-господарської діяльності посадової особи або підприємства. Ревізію слід відрізняти від загальної документальної ревізії, тому що перед останньою визначені завдання щодо перевірки законності операцій узагалі (дотримання фінансової дисципліни, правильності бухгалтерського і матеріального обліку тощо) і лише як одне із завдань - виявлення зловживань.

Такі перевірки проводять посадові особи податкових і контрольно-ревізійних органів. їх діяльність регламентовано відповідними нормативними документами: так, проведення планових і позапланових перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств і посадових осіб інспекторами податкових адміністрацій регламентоване, насамперед, Указом Президента України "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" за № 817/98 від 23.07.1998 зі змінами та доповненнями.

Якщо під час розслідування кримінальної справи слідчий вимагає призначення ревізії, її конкретною метою є виявлення або перевірка злочинних фактів. Ревізії проводяться спеціалістами у галузі бухгалтерського обліку (ч. 1 ст. 66 КПК України). У такому випадку спеціалістами можуть бути як посадові особи контрольно-ревізійних органів, а також інші особи, що відповідають вимогам ст. 128і КПК України та компетентні в галузі бухгалтерського обліку.

Експертне дослідження - це використання спеціальних знань експерта для виявлення та пояснення таких, що мають значення для справи, фактів у об'єктах, направлених на експертизу (І. Л. Петрухін). Значення висновків експерта неможливо переоцінити, адже в певних випадках вони використовуються в оперативно-розшукових цілях, для розв'язання тактичних завдань, побудови версій, планування розслідування, обґрунтування віднесеності об'єктів до розслідуваної події та реалізації їх доказової функції.

Судова експертиза відрізняється від інших форм використання спеціальних знань за сукупністю ознак: за змістом дій експерта (самостійне дослідження об'єктів і вихідних даних, заданих слідчим, що проводиться з метою розв'язання певних питань, які вимагають застосування спеціальних знань); за підставою проведення (постанова слідчого); за оформленням результатів (висновок експерта); висновки експерта ґрунтуються на проведених ним дослідженнях, у межах спеціальних знань, які він має. Організацію судової експертизи в Україні регламентовано Законом України "Про судову експертизу в Україні".

Допит експерта - необхідна й ефективна форма використання спеціальних знань у процесі розкриття та розслідування злочинів. Чинним кримінально-процесуальним законодавством України (ст. 201) допит експерта регламентований із метою роз'яснення й уточнення окремих моментів наданого ним висновку, до яких можна віднести і докладний опис методів дослідження та обґрунтування їхнього застосування тощо. Отже, письмовий висновок експерта може бути доповнено його усними поясненнями слідчому.

Законодавець дозволяє застосування будь-яких видів спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва та ремесла. Це цілком справедливо, оскільки нормами кримінального права врегульовано значну кількість суспільних відносин, а пізнання причин та обставин їх порушення у процесі слідства може вимагати застосування різних за змістом спеціальних знань, досвіду та навичок. Не менш важливим аргументом є те, що людство у своєму розвитку постійно збагачується все новими і новими знаннями у різних галузях, тому дати в законі їх вичерпний перелік неможливо.
5. Характеристика непроцесуальних форм використання спеціальних знань.

Основною непроцесуальною формою застосування спеціальних знань є довідково-консультативна діяльність обізнаної особи. Не- процесуальна форма такого застосування найчастіше необхідна сторонам та їх представникам до початку провадження у справі або на його початковому етапі. Для вирішення питання щодо доцільності подання позовної заяви у цивільному або господарському процесі сторони або їх представники можуть звернутися до спеціаліста і здійснити попереднє дослідження об'єктів до початку провадження у справі. У подальшому сторона, яка ініціювала дослідження, відповідно до чинного процесуального законодавства може звернутися до суду з клопотанням про визнання акта експертного дослідження або консультації спеціаліста письмовим доказом.

Непроцесуальними слід вважати спеціальні знання не за межами кримінального процесу, а ті, що прямо не передбачені законом.

Такими формами є:

а) відомчі розслідування, перевірки технічного стану;

б) проведення досліджень об’єктів безпосередньо на місці події;

в) консультаційно довідкова допомога;

г) надання технічної допомоги в підготовці технічних засобів, виконанні трудомістких робіт;

д) використання допомоги обізнаних осіб при проведенні оперативно-розшукових заходів.

Особливе місце в опосередкованому застосуванні спеціальних знань відведене консультаціям довідкового характеру. Довідкові дані - відомості про факти, які містяться в спеціальній літературі, довідниках, інструкціях, положеннях, статутах, номенклатурних документах тощо. До таких даних віднесено: посадові інструкції щодо прав та обов'язків посадових осіб, відомості про вартість товарно-матеріальних цінностей, правила техніки безпеки на виробництві, дані про технологію виробництва певних промислових товарів, відносно схеми реалізації товарів тощо.

Наприклад, на місці події було виявлено металеве кільце. Спеціаліст-зброяр під час консультації визначив, що це деталь багатозарядного напівавтоматичного складного карабіна "Спорт". Такі довідкові як такі, власне, не викривають злочинця, але під час розгляду їх сукупно з результатами огляду місця події, результатами огляду тілесних ушкоджень потерпілого й ін. фактами такі відомості допомагають слідчому висунути правильну версію й відповідним чином організувати пошук злочинця.

Консультації спеціаліста можуть містити відомості про час, місце, учасників проведення слідчої дії; про технічні засоби, необхідні для фіксації перебігу й результатів слідчої дії; про технічні й спеціальні засоби, методи роботи (виявлення, фіксацію, вилучення, упакування, транспортування) з речовими доказами-джерелами інформації про злочинну подію й особу злочинця; про послідовність дослідження об'єктів; інформаційно-доказовий потенціал виявлених об'єктів і можливості його реалізації за допомогою проведення попередніх і експертних досліджень; про можливі питання спеціалістові або експертові, відповіді на які сприятимуть максимальному розкриттю інформаційно-доказового потенціалу об'єктів дослідження; про конкретних спеціалістів, експертів або установи, які спеціалізуються на дослідженні відповідних об'єктів.

Непроцесуальними формами використання спеціальних знань є проведення ревізій, аудиторських перевірок та попереднього дослідження об’єктів, консультації спеціалістів. Попередні дослідження – це криміналістичне непроцесуальне дослідження об’єктів, що проводиться як до, так і після відкриття кримінального провадження з метою виявлення ознак злочинної діяльності та причетності до неї конкретних перевірених осіб, а також для отримання швидкої орієнтовної інформації щодо кримінального провадження. В самому понятті «попереднє дослідження» свідомо закладено право обізнаної особи на помилку. Зазвичай дослідження проводиться за письмовим дорученням органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, особами, що володіють спеціальними знаннями. Вважається, що за наявності стандартизованих методик дослідження можуть проводитися і безпосередньо працівниками слідчими (наприклад, визначення наркотичного засобу за допомогою експрес-тестів).

6. Загальна характеристика суб’єктів використання спеціальних знань.

Відповідно до форм використання спеціальних знань та чинного законодавства, суб’єктами, які ними володіють є експерт (ст. 69 КПК) і спеціаліст (ст. 71 КПК)

Стаття 69. Експерт

1. Експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України "Про судову експертизу" на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об’єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань.

2. Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від сторін кримінального провадження або потерпілого.

3. Експерт має право:

1) знайомитися з матеріалами кримінального провадження, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про надання додаткових матеріалів і зразків та вчинення інших дій, пов’язаних із проведенням експертизи;

3) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предметів та об’єктів дослідження;

4) викладати у висновку експертизи виявлені в ході її проведення відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких йому не були поставлені запитання;

5) ставити запитання, що стосуються предмета та об’єктів дослідження, особам, які беруть участь у кримінальному провадженні;

6) одержати винагороду за виконану роботу та відшкодування витрат, пов’язаних із проведенням експертизи і викликом для надання пояснень чи показань, у разі, якщо проведення експертизи не є службовим обов’язком особи, яка залучена як експерт;

7) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом;

8) користуватися іншими правами, передбаченими Законом України "Про судову експертизу".

4. Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо поданих йому матеріалів недостатньо для виконання покладених на нього обов’язків. Заява про відмову має бути вмотивованою.

5. Експерт зобов’язаний:

1) особисто провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на поставлені йому запитання, а в разі необхідності - роз’яснити його;

2) прибути до суду і дати відповіді на запитання під час допиту;

3) забезпечити збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт повинен одержати на це дозвіл від особи, яка залучила експерта;

4) не розголошувати без дозволу сторони кримінального провадження, яка його залучила, чи суду відомості, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язків, або не повідомляти будь-кому, крім особи, яка його залучила, чи суду про хід проведення експертизи та її результати;

5) заявити самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Кодексом.

6. Експерт невідкладно повинен повідомити особу, яка його залучила, чи суд, що доручив проведення експертизи, про неможливість проведення експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

7. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє клопотання особі, яка призначила експертизу, чи суду, що доручив її проведення, щодо його уточнення або повідомляє про неможливість проведення експертизи за поставленим запитанням або без залучення інших осіб.

Стаття 70. Відповідальність експерта

1. За завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від виконання покладених обов’язків у суді, невиконання інших обов’язків експерт несе відповідальність, встановлену законом.

Стаття 71. Спеціаліст

1. Спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками і може надавати консультації, пояснення, довідки та висновки під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

2. Спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування і судом під час судового розгляду, а також для надання висновків у випадках, передбачених пунктом 7 частини четвертої цієї статті.

3. Сторони кримінального провадження мають право під час судового розгляду заявляти клопотання про залучення спеціаліста або використання його пояснень і допомоги.

4. Спеціаліст має право:

1) ставити запитання учасникам процесуальної дії з дозволу сторони кримінального провадження, яка його залучила, чи суду;

2) користуватися технічними засобами, приладами та спеціальним обладнанням;

3) звертати увагу сторони кримінального провадження, яка його залучила, або суду на характерні обставини чи особливості речей і документів;

3^-¹) викладати у висновку відомості, що мають значення для кримінального провадження і щодо яких йому не були поставлені запитання;

4) знайомитися з протоколами процесуальних дій, в яких він брав участь, і подавати до них зауваження;

5) одержувати винагороду за виконану роботу та відшкодування витрат, пов’язаних із його залученням до кримінального провадження;

6) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом;

7) надавати висновки з питань, що належать до сфери його знань, під час досудового розслідування кримінальних проступків, у тому числі у випадках, передбачених частиною третьою статті 214 цього Кодексу;

8) надавати довідки з питань, що належать до сфери його знань, у випадках, передбачених частиною третьою статті 245^-¹ цього Кодексу.

5. Спеціаліст зобов’язаний:

1) прибути за викликом до слідчого, дізнавача, прокурора, суду і мати при собі необхідні технічне обладнання, пристрої та прилади;

2) виконувати вказівки сторони кримінального провадження, яка його залучила, чи суду та давати пояснення з поставлених запитань;

3) не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього, і які стали відомі спеціалісту у зв’язку з виконанням його обов’язків;

4) заявити самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Кодексом.

Стаття 72. Відповідальність спеціаліста

1. У разі неприбуття до суду без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття на спеціаліста судом покладаються всі витрати, пов’язані з оголошенням перерви в судовому засіданні.

2. За завідомо неправдивий висновок спеціаліст несе відповідальність, встановлену законом.
скачати