«Сім’я мусульманського права»
НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ:
Історія виникнення та розвитку мусульманської правової сім’ї.
Загальні риси, що притаманні країнам мусульманського права.
Коран, Суна, Іджма та Кияс як основні джерела мусульманського права.
1. Історія виникнення та розвитку мусульманської правової сім’ї.
Мусульманське право виникло (VII-X століття) у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад – релігійно-етичної та власне правової, пов’язано з ім’ям Магомета - купця з Мекки (570-632 pp.), який об’єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу Іслам. На формування мусульманського права, що нерідко позначається терміном «фікх», великий вплив справили як Іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право.
Досліджуючи мусульманське право, варто розмежовувати такі категорії, як «шаріат» та «фікх», що складають його основу. Розрізнення цих понять засноване на правових критеріях. Шаріат включає всі звернені до людей приписи Корану і Сунни Пророка, а до ісламського права належать лише ті принципи і норми, що були розроблені або витлумачені доктриною і відповідають вимогам права. Шаріат у цілому є релігійним явищем, в якому крізь призму фікху можна виявити лише окремі сліди правових засад. На відміну від нього, ісламське право – юридичний феномен, хоча і вимірюваний релігійною свідомою міркою шаріату
Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу продовжували чотири «праведних» халіфи та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкривало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних джерел – Корана і Cуни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права.
У VIII–X століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень Корана і Cуни, узяли на себе завдання вдосконалити мусульманське право. Мусульманські вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних принципів мусульманського права (доктринальна розробка права). Їх праці набули сили обов’язкових джерел для тих, хто застосовував норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і Суною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань юристів, а не за власним розумінням.
На початку VIII–усередині X століть мусульманське право досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації – «золотою добою».
З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків – сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було незначною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і Суни.
До XIII ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і Суни.
Рішення юристів, прийняті раніше у конкретних питаннях, стали правовими нормами. По суті, мусульманське право перетворилося на національне право. Воно було поділено на окремі гілки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обов’язок вирішувати справи на основі вчення певної школи.
З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичення елементів романо-германського і англо-американського права.
На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція «верховенства шаріату», яка перегукується із сучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї концепції глава держави пов’язаний нормами мусульманського права.
2. Загальні риси, що притаманні країнам мусульманського права.
Мусульманське (ісламське) право – сукупність підтримуваних державою релігійних, моральних і правових норм, принципів і правил, що склалися на основі релігії Ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями та системно викладених в Шаріаті.
Географія ісламського права досить широка. Традиційно воно присутнє в державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія і т.д.), де Іслам виступає державною релігією. Також мусульманське право поширюється на мусульманські общини Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії та інших держав. В назвах деяких держав підкреслюється приналежність до Ісламу: Ісламська Держава Афганістан, Ісламська Республіка Іран та ін. В 35 державах світу мусульмани складають більшість населення. Ісламські общини є більше ніж в 120 країнах. По приблизних підрахунках у світі проживає приблизно 1 млрд. 300 млн. Чоловік, що сповідують Іслам.
За ступенем впливу релігії Іслам на різні сфери суспільного життя держави можна поділити на:
правові системи, що відчули максимального впливу, де Іслам зберігся в якості основи, елемента центрального порядку (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан);
правові системи, де зберігся найменший вплив Ісламу (Турція, Туніс, Марокко).
Іслам, на відміну від християнства або іудейства, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, Іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і пануючого становища у суспільстві. Досягши пануючого становища в суспільстві, Іслам і до наших днів загалом зберіг ті форму і зміст, які йому надав Магомет.
Невід’ємною частиною Ісламу є шаріат («шлях праведного життя»). Це – сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки і почуття. При цьому практично всі нормативні приписи виходять з ідеї обов’язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини.
Серед ознак даної правової сім’ї можна виділити наступні:
1) головний творець права Аллах, а не суспільство, держава, тому юридичні приписи дані раз і назавжди, в них треба вірити і відповідно суворо дотримуватися;
2) джерелами права є релігійно-етичні норми і цінності, що містяться, зокрема, в Корані, Суні, Іджмі та Киясі;
3) тісне переплетення юридичних положень з релігійними, філософськими і моральними постулатами, а також з місцевими звичаями, що утворюють в своїй сукупності єдині правила поведінки;
4) особливе місце в системі джерел права займають праці вчених-юристів (доктрини), що конкретизують і першоджерела, що тлумачать і лежать в основі конкретних рішень;
5) відсутній розподіл права на приватне і публічне;
6) нормативно-правові акти (законодавство) мають вторинне значення;
7) судова практика у власному значенні слова не є джерелом права;
8) багато в чому заснована на ідеї обов’язків, а не прав людини (як це має місце в романо-германській і англо-американській правових сім’ях).
9) ісламське право характеризується своєю казуальністю та догматизмом;
10) в основі Ісламу лежить священний закон – шаріат, що регламентує всі сфери життя мусульман.
3. Коран, Суна, Іджма та Кияс як основні джерела мусульманського права.
Особливу цінність мусульманського права ісламські дослідники вбачають, насамперед, в особливостях його походження. Якщо інші правові системи світу є наслідком людської діяльності, то мусульманське право – результат божественного одкровення. Воно подароване людям Аллахом через пророка Магомета. Як наголошується в одному з досліджень: «мусульманське право – божественне право за своїми джерелами і основними нормами. Воно черпає свою силу не в державній владі, а у волі Аллаха».
Вихідна точка мусульманського права визначається волею Аллаха. При цьому для усвідомлення волі Аллаха мають значення і заповіді, і вчинки, і навіть мовчання Магомета, з яких слід виводити загальні правила, що і становлять норми мусульманського права. Що ж до матеріальних джерел мусульманського права, то першим і найголовнішим з них є Коран (з арабської: «читання») – вічна і незмінна книга мусульман, в якій містяться проповіді Магомета, які були навіяні йому безпосередньо Аллахом, а також подані у переказах Магомета древні легенди і навчання та низка його полемічних виступів проти християнства та іудейства.
Коран – священна книга мусульман і перше за значенням джерело ісламського права. У ньому поєднувалися притчі, молитви, проповіді Магомет із настановами з правових пам’яток Стародавнього Сходу та звичаями до-ісламської Аравії. Коран складався десятиліттями і остаточно сформувався у середині VII ст. У своєму складі цей релігійний талмуд містить 114 глав (сур), поділених на 6219 статей (віршів). Переважна їх більшість належить до сфери міфології, близько 500 – містять приписи щодо правил поведінки мусульманина1 і лише у трохи більше 80 статей містять правові норми. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану зачіпає питання правових взаємовідносин мусульман. Більшість положень стосуються питань релігії та ісламської моралі. Серед норм, що регулюють взаємовідносини між людьми, Коран містить загальні положення, що мають форму абстрактних релігійно-моральних орієнтирів, що дають простір для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла при винесенні рішення пророком конкретних конфліктів, оцінки ним конкретних фактів або при відповіді на задані йому питання. Мусульманські вчені називають їх «правовими строфами» і диференціюють наступним чином: строфи, що встановлюють особистий статус (70 строф), цивільне право (70), кримінальне право (30), судова процедура (13), державне право (10), економіка та фінанси (10), міжнародне право (25).
Суна – друге джерело ісламського права, що являє собою пояснення та доповнення до Корану в перші десятиліття після смерті Магомета. Суна складалась протягом кількох віків (з 7-го по 9-те століття) і мала за мету викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, Суна містить малу кількість юридичних норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Як і Коран, більша частина нормативних приписів Суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається з конкретних казусів-випадків із життя Магомета. За формою Суна – це розповідь про життя, спосіб мислення і поведінці пророка Магомета, його вчинках, повідомлення про його сподвижників та послідовників.
Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлювання Магомета були зафіксовані не самим пророком, який був неписьменним, а його найближчими соратниками і послідовниками. Тому для встановлення дійсності наведених у Суні фактів і висловлювань ще в IX ст. найавторитетнішими докторами Ісламу була здійснена велика дослідницька робота. Переважна частина нормативних приписів, які містить у собі Суна, має казуальне походження. Багато з них збігаються з відповідними нормами Корану, є й нові нормативні приписи.
Іджма – третє джерело ісламського права, за допомогою якого шукалися відповіді на запитання, не вирішені в прямій формі Кораном та Суною. Іджма являє собою висновки древніх ісламських правознавців про обов’язки віруючого, проведене на основі тлумачення Корану та Суни.
Іджма – це збірка одностайних рішень докторів Ісламу щодо вирішення питань, які не врегульовані Кораном та Суною, які запроваджували нові загальнообов’язкові правила поведінки. Цікаво, що авторитет рішень, які не виходять безпосередньо з Корану і Суни, обумовлюється двома положеннями саме з цих джерел. В одному з них говориться від імені Аллаха: «Моя громада (мається на увазі певна сукупність правовірних мусульман) ніколи не прийде до помилкового рішення». А в іншому стверджується: «те, що мусульмани вважають справедливим, справедливо і в очах Аллаха». Але для того, щоб норма права стала складовою Іджми, немає потреби у визнанні її всіма або більшістю віруючих. Йдеться лише про єдність думки компетентних осіб, які офіційно покликані встановлювати право.
Єдність думок щодо принципових положень мусульманського права співіснує з можливістю розбіжності поглядів щодо певних його нюансів. Це також обумовлюється відповідними положеннями із святих джерел. Відповідно до цього всередині мусульманського світу співіснують різні школи (суніти та шиїти), які по-своєму тлумачать певні положення Корану і Суни. Кожна з цих груп, у свою чергу, складається із значної кількості шкіл. Школи сунітського напрямку поширені у Сирії, Афганістані, Саудівській Аравії, Пакистані, а шиїтського – в Ірані, Іраку. Основні суперечності між сунітами і шиїтами полягають у вирішенні питання про наступність верховної світської та релігійної влади, у визнанні канонічними деяких релігійних джерел. Відповідно до того, прибічники сунітських чи шиїтських шкіл знаходяться при владі у конкретній державі, в якій і застосовується відповідний тип Іджми.
Отже, Коран і Суна становлять історичну та концептуально-ідеологічну основу мусульманського права, а Іджма – формулює конкретні норми права, що застосовують у тих , чи інших життєвих ситуаціях. Саме тому більшість конкретних норм права застосовуються тільки тоді, коли вони підтверджені іджмою.
Сучасний суддя не повинен шукати відповіді в Корані та Суні. Йому достатньо того, що Іджма є єдиною догматичною основою ісламського права, він зобов’язаний звертатися до збірників, що безпосередньо відповідають Іджмі, бо в іншому випадку він ризикує втратити свою посаду.
Кияс – четверте джерело ісламського права, що являє собою висновок за аналогією. У деяких випадках у Корані та Суні не сформульовано правило поведінки, на основі якого можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється, виходячи з аналізу і тлумачення випадків із життя пророка, його висловлювань або мовчання, які мали відношення до ситуацій більшою чи меншою мірою аналогічних тій, яку треба розв’язати. Такий підхід уможливлює не тільки усунення прогалини у нормативних приписах Корану і Суни, а й усунення протиріч, що в них містяться і яких ісламські правознавці налічують декілька десятків.
У невизначеності змісту і форми мусульманського права ісламські правознавці вбачають одну з його головних цінностей. Вони стверджують, що ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи ті чи інші джерела та їхні комбінації, завжди можна підібрати норму, яка стосується даного випадку. В цьому виявляється універсальність і гнучкість шаріату.
З погляду людини, яка звикла до правового поля романо-германської системи права, Іджма та Кияс, швидше, є засобом його тлумачення, а не джерелом права. Але психологія мусульманського юриста має свої суттєві особливості. Він відмовляється від абстракцій, кодифікації і уникатиме узагальнень і навіть визначень. За допомогою, наприклад, висновку за аналогією (Кияс), він майже завжди може знайти рішення для даного конкретного випадку. Його не хвилює, що за допомогою таких методів мусульманське право практично неможливо пристосувати до потреб сучасного суспільства. Адже з позицій Ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно, швидше, світило, яке повинно вести віруючих до релігійного ідеалу.