2. 3. Русинофільський рух в 20-х - 30-х роках XX століття
Ідею єдності земель стефанської корони підтримувало угорське населення Закарпаття та змадяризована частина русинської інтелігенції, переважно чиновники та керівництво уніатської церкви. Виявленням подібних прагнень була діяльність створеної за ініціативи уніатського єпископа А. Паппа 6 листопада 1918 р. Угорської Ради рутенів Мадьярії. До складу Ради входили відомі громадські діячі, які правда, вбачали свій ідеал в угорській державі Й. Камінський, Є. Сабо, а секретарем - А. Волошин, прорусинські настрої якого не викликали сумнівів. Більшість членів заявила, що Закарпаття має бути у складі Угорщини. Обраний головою ради Сабо заявив: "Рада рутенів хоче служити Мадьярії". Подібні рішення в листопаді - грудні 1918 року було схвалено на зборах відповідних органах в місті Мукачеві, Берегові, Косино. Треба розуміти, що ці рішення відповідали національним інтересам угорського народу1.
Прем'єр-міністр Угорщини вітав такі рішення, а русини повсюдно відкидали. Відкидали ці рішення, тому що русини Закарпаття дуже потерпали від шовіністичної політики угорського уряду, яка особливо посилилася на початку XX століття. Тому повсюдно відкидали цей шлях. Отже перша альтернатива явно не проходила.
Події, що розгорталися на Закарпатті, не могли не турбувати офіційні кола в Будапешті. Уряд Каролі опублікував указ про право всіх неугорських народів на самовизначення. Так, на Закарпатті уряд почав поступово звільняти з керівних посад угорців, а призначати русинів, звичайно проугорської орієнтації. 10 грудня 1918 р. в Будапешті було скликано нараду представників руського населення для обговорення нового закону про утворення в складі Угорщини нової адміністративної одиниці - Руської Країни. Прибуло 200 делегатів. Але проти планів угорського уряду виступили делегати з Мукачівщини, Свалявщини, Мароморщини і які вимагали приєднатися до України2.
21 грудня 1918 р. уряд видав Закон №10 "Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині". Основні положення: нації русинів (рутченів), що проживають в Угорщині, належить повне право самоврядування в питаннях внутрішньої адміністрації, юстиції, освіти, виховання, релігії і використання мови як в законодавстві, так і в управлінні згідно з правилами, передбаченими цим Законом.1.
Хоч закон №10 був кроком вперед у розвитку угорської державності, але мав ряд обмежень: міністр Руської Країни мав знаходитися в Будапешті, а адміністрація повинна знаходитися під головним контролем міністра Руської Країни, а це означає, що міністр, який буде в Будапешті, не зможе не служити своїм господарям; не можна говорити про автономію Руської Крайни, територія якої не була чітко визначена. Отже, закон №10 був прийнятий для того, щоб обдурити русинів і приборкати визвольний рух на Закарпатті. Народ Закарпаття справедливо назвав закон №10 "хитрістю Пешта", розрахований на те, щоб край залишити в Угорщині. Але цього не сприймало слов'янське населення краю, ні його брати, які жили в еміграції.
Питання про долю русинів, Карпатського краю набрало міжнародного звучання. Хоч русинське питання гостро не стояло в міжнародних колах, але обминати його великі держави не могли2.
Серед русинів Америки було 2 великі громадські організації:
"Американська Народна Рада угрорусинів", яка стояла на позиціях
русинізму та "Народна Обрана", яка захищала проросійські ідеї (москвофіли).
Першу очолював адвокат Жаткович, а на чолі другої - журналіст Пачута. Крім
того русини 26 жовтня 1918 року вступили в Середньоєвропейську унію, як
окремий Слов'янський народ. "Декларацію незалежності середньоєвропейських народів", де чітко фіксувалося положення про русинів як окремий народ, підписав Жаткович.
Голова Американської Народної Ради угро-русинів Ю.Жаткович, підписавши документ про входження до складу Середньоєвропейської демократичної Унії 23 жовтня 1918 року, почав вести переговори з Т. Масариком про входження Закарпаття до складу Чехословаччини. В самому Закарпатті ця ідея в кінці 1918 - на початку 1919 року популярністю не користувалася.
На конгресі Американської Народної Ради русинів, в Скрентоні 12.11.1918 р. прийняли рішення про включення Закарпаття до складу Чехословаччини1.
Отже, хоч і самі Закарпатці були за приєднання до України, але перемогла ідея приєднання до Чехословаччини.
Цікава думка М.Болдижара про те, що русинські делегати в Хусті просили уряд України "узглядити окремішнє положення русинів і надати Закарпаттю особливий статус у рамках української держави2 .
В березні 1919 р. було встановлено радянську владу на Закарпатті, яка проіснувала 40 днів. Слід відзначити, що за структурою функціонування політична влада на Закарпатті у березні - квітні 1919 р. була близькою до порядків, встановлених більшовиками в Росії. Але з цілого ряду якісних показників тут спостерігаються певні відмінності: в країні не було масових репресій, не було здійснено повного "зламу" старої державної машини, комуністи не займали командних позицій в системі влади і через це в цілому обійшлося без соціальних катаклізмів, але за порівняно короткий період існування радвлади на Закарпатті були проведені певні соціально-культурні перетворення, але й було допущено чимало помилок: поспішне проведення націоналізації основних засобів виробництва, порушило розвиток промисловості, не оправдали себе експерименти в сільському господарстві. Встановлення радянської влади на Закарпатті загострило обстановку у відносинах між державами, які займалися створенням нового порядку в Центральній Європі. Румунія, Чехословаччина бачили Закарпаття своєю територією, радянська влада закликала русинів захищати свій край - було створено русинську дивізію. Русинській дивізії доводилось вести боротьбу на 3 фронти: проти змовників, проти румунів із сходу і чехів - із заходу. Але дивізія була недоукомплектована. Повсюди йшла нерівна боротьба. Переважаючі сили Румунії і Чехії перемогли. Румунські війська захопили близько 65% території Закарпаття, а під контролем чехословацьких військ знаходилось близько 35% території. Радянські органи влади евакуювалися в центральну Угорщину1.
На початку 1919 р. в середовищі підкарпатських русинів викристалізувалися 4 основні політичні напрямки, представлені відповідно народними радами, а саме: найзахідніша частина, представлена Пряшівською радою, орієнтувалась на об'єднання з Чехословаччиною на федеративних началах, Ужгородська відстоювала принцип автономії у складі Угорщини, Мароморська виступала за об'єднання з Україною, а найсхідніша - Гуцульська в с. Ясіня проголосила незалежність2. До кінця січня 1919 р. в процесі подальшої поляризації залишились чехословацький і український варіант. На перший рішучий вплив мав вступ до Ужгорода 12 січня чехословацьких військ і декларативність політики Будапешта в русинському питанні. Саме в цей час до Ужгорода дійшла звістка про рішення імігрантських русинських організацій в США, що також діяли на користь прочехословацької орієнтації русинських лідерів. Прочехословацькі сили стали найбільш впливовими також завдяки орієнтації держав-переможниць на Паризькій мирній конференції, які схилились до чехословацького варіанту розв'язання проблеми Подкарпатської Русі як оптимального3.
Тільки у травні в Ужгороді скликали представників рад русинів, які сформували Центральну Руську Народну Раду, яка прийняла резолюцію, що вона підтримує ухвалу Американської угро-русинської ради про об'єднання з чехословацьким народом на основі повної нацавтономії.
Для русинів підписання Сен-Жерменського договору стало проблиском надії на краще життя: чехи надали місцевому населенню найширші можливості для політичного життя. Прага розробляла "Генеральний Статут про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі". В ньому встановлювалася демаркаційна лінія між словаками і русинами.
Конституція 19 лютого 1920 р., як і попередні законодавчі акти, не визначала один із основних атрибутів державності – територію1.
Серед русинської спільноти епіцентром політичного життя стає Центральна Руська Народна партія, яка стає в опозицію празькій адміністрації, намагається бути активною політичною силою краю.
Але, коли постала необхідність протиставити централізаторським прагненням чехословацького уряду єдиний народний фронт, підкарпатські політичні сили починають роздрібнюватися і поступово починають еволюціонувати в політичні партії.
Окремо слід сказати про повсюдні протести проти призначення Жатковича, уродженця Закарпаття, юриста за професією, який знаходиться в еміграції в США, на посаду губернатора. Сам Жаткович, будучи в США, чимало працював серед емігрантів-русинів. Однак його призначення підтримували Центральна Руська Народна рада на чолі з А. Волошиним, Русинська Національна Соціалістична партія (Медведський П., Бращайко М.) і Русинська Соціал-демократична партія2 .
Боротьбу за автономію Закарпаття в межах Чехословаччини політичні партії продовжували і в наступні роки. 1 лютого 1923 року об'єднані політичні партії направили празькому уряду і губернатору краю меморандум, в якому заявляли, що готові співпрацювати з урядом, якщо він виконає бодай мінімальні їх вимоги. Але уряд Праги знехтував заявами русинських політичних партій Закарпаття3.
Необхідно відзначити, що русинські партії у своїй діяльності відіграли значну роль у піднесенні національної самосвідомості русинів Закарпаття.
Таким чином, прикриваючись лозунгами автономії для Закарпаття, висуваючи вимоги поліпшення його державно-правового статусу, зрадники карпатських русинів поступово продали закарпатський край фашистській Угорщині.
Так завершився складний і багатий подіями період в історії закарпатського краю, активну участь в яких брали русинофіли Закарпаття і карпаторусинські емігрантські організації на Американському континенті. Як підтверджують проаналізовані матеріали, далеко від своєї "старої батьківщини в новому світі" серед них з середини 30-их років теж не було єдності в практичних діях щодо вирішення долі та майбутньоо розвитку Закарпаття.
ВИСНОВКИ
Суспільно-політичний та культурний розвиток Закарпаття у складі Чехословацької Республіки був хоч і неоднозначним, однак з більшої мірою прогресивним. Про це свідчать основні показники суспільно-політичного та громадсько-культурного характеру, які проявилися внаслідок адаптації до демократичної політичної системи Чехословаччини.
Значного прогресу добилися різні політичні партії, котрі мали можливість на плюралістичній основі здійснювати конкуренцію в боротьбі за владу. Особливо це проявлялося в протистоянні русофільський і українських політичних сил. Пройшовши упродовж майже двадцяти рокiв еволюцiю партiйно-полiтичного життя русофiльськi полiтичнi партiї завершили своє iснування внаслiдок примусового тиску диктаторської полiтичної системи Угорщини. Якщо в перший перiод їхнього розвитку вони зароджувалися стихiйно, згодом пройшли своєрiдний процес структурного змужіння, який визначив мiсце й роль кожнiй полiтичнiй органiзацiї в полiтичному життi краю, то перiод кiнця 30-х рр. ХХ ст. остаточно видiлив русофiльськi партiї-гегемони iз рiзнобарвної мозаїки багатопартiйної системи. Мета ж дiяльностi цих партiй не сприяла розквiту внутрiшньопартiйних основ, а навпаки, з огляду на виконання ними своїх планів, нiвелювала їх здобутки й позбавила можливостей подальшого розвитку. Тим не менше, набутий досвід структурно-організаційних основ русофільських політичних організацій сприяв формуванню політичного плюралізму й зайняв чільне місце на сторінках історії багатопартійності Закарпаття.
Таким чином, необхiдно констатувати, що розвиток багатопартiйностi в Чехословацькiй Республiцi мав об’єктивно позитивний характер. Особливого рiвня вiн набув серед деяких представникiв нацiональних меншин. Практика полiтичного рiвноправ’я в мiжвоєнне двадцятирiччя законодавчо була для них найкращим надбанням.
Проаналізувавши ж суспільно-політичний розвиток закарпатців у міжвоєнний період, можна зробити наступні висновки.
По-перше, жителі Підкарпатської Русі за роки Першої Чехословацької Республіки стали одними із активних суб’єктів суспільно-політичного життя країни. Проблеми, які активізували їх життєдіяльність не знайшли свого вирішення у повній мірі, а відтак стимулювали суспільно-політичної активность і в майбутньому.
По-друге, інтереси закарпатців у суспільно-політичному житті представлені цілим рядом національно-культурних товариств, кількість яких на демократичній основі постійно зростала.
По-третє, незважаючи на невирішеність низки проблем, які турбували місцевих жителів, республіканською та місцевою владою були створені всі необхідні умови для культурного і суспільно-політичного розвитку закарпатців, що дозволяє говорити про виважену політику Чехословацької держави по забезпеченню прав національних меншин.
В цілому ж суспільно-політичний і культурний розвиток Закарпаття в складі Чехословацької Республіки слід характеризувати як позитивний крок у всіх сферах людської життєдіяльності і можливість суспільної еволюції у вільному, демократичному просторі.
Суспільно-політичні і культурні процеси в Закарпатті отримали у досліджуваний період позитивні тенденції можливостей у майбутньому, щоправда події кінця 30-х рр. ХХ ст. не дали їм реалізуватися повною мірою.
Список використаної літератури та джерел
І Документи:
Шляхом Жовтня. Збірник документів. Т.І. 1917 – 1923 рр. Ужгород, Карпати, 1957. 554 с.
Шляхом Жовтня. Збірник документів. Т.ІІ. 1924 – 1929 рр. Ужгород, Карпати, 1961.574 с.
Шляхом Жовтня. Збірник документів. Т.ІУ.1934-1938 рр. Ужгород, Карпати, 1964.596 с
II. Монографії, статті, брошури
Болдижар М. Краю мій рідний: Науково-популярні нариси з історії Закарпаття. Ужгород, 1998. 232 с.
Болдижар М., Мосні П. Державно-правовий статус Закарпаття (Підкарпатської Русі) в складі Чехословаччини. Ужгород, 2002.238 с.
Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами: Матеріали до історії суспільно-політичних відносин.Ужгород, 1993. 96 с
Болдижар М., А. Панов. Державність Закарпаття в політико-правовій діяльності Т. Масарика. Ужгород, 2005. 104 с.
Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини. Книга 1 (1918-1938). Пряшів, 1979. 315 с.
Віднянський С. Закарпаття у складі Чехословацької республіки: переломний етап у національно-культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців. Культура Українських Карпат: традиції і сучасність: (Матеріали міжн. наук. конф.).Ужгород, 1994. С. 130 —140.
Вегеш М., Міщанин В. Хуст у січні 1919-го. Карпатська Україна.1994.27 січня. С. 4
Вегеш М. Закарпаття у складі Чехословаччини. Радянська Верховина. 1990. 7 червня. С.3
Вегеш М. Про альтернативу включення Закарпаття до складу Чехословаччини. Українські Карпати. Матеріали міжнародної наукової конференції "Українські Карпати: етнос, історія, культура". Ужгород, 1993.С.113-121.
Горникевич Т. Події в Україні 1914-22 років у світлі історичних документів. Богословіє.Книга 1-4 .Рим, 1984. 225 с
Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття: Нариси політичної історії. К., 1993.358 с.
Журавський-Граєвський П. Питання Підкарпатської Русі на мировій конференції в Парижі. Зустрічі.1990. № 1-2. С.8- 11
Ліхтей І. Виникнення політичних партій. Головні напрямки їх діяльності. Нариси історії Закарпаття.Т.П.(1918-1945).Ужгород: Закарпаття, 1995.С.127-136.
Ліхтей І. Інтеграція Закарпаття в політичну і державну систему Чехословацької республіки. Нариси історії Закарпаття. Т.2 (1918 — 1945).Ужгород, 1995. С. 113 — 120.
Ліхтей І. Демократичні перетворення в політичній і соціальній сферах на Закарпатті в 1920 р. Нариси історії Закарпаття. Т.2 (1918 — 1945). Ужгород, 1995. С. 124 — 127.
Магочій П.Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948).Ужгород, 1995. 281с.
Мандрик Я.І. Причини втрати української державності в західних і східноукраїнських землях в 1918-1921 рр. Шоста Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства. Луцьк 1993.С.36-37.
Масляник О. Гуцульська Республіка: повернення із забуття. За вільну Україну.1991 .31 січня. С.5
Маркусь В. Політико-правова еволюція Підкарпатської Русі в Чехословаччині (1919-1939 рр.) . Закарпатська Україна у складі Чехословаччини. С. 13-16.
Мельникова И.Н. Как была включена Закарпатская Украина в состав Чехословакии в 1919 г. Ученые записки института славяноведения.Т.З.1951.С.56-61.
Мушинка М. Лицар волі. Життя і політично-громадянська діяльність Степана Клочурака. Ужгород, 1955.-80 с.
Піпаш-Косівський В. Історія повертається народові. Гуцулія.1990.№4.С.12-15.
Піпаш-Косівський В. Люди почули правду. Верховина.1991. № 3. С.8
Раушер А. Приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. Молодь Закарпаття.1991№ 18. С. 3-4
Співак Б.І. Нариси історії революційної боротьби трудящих Закарпаття в 1930-1945 роках. Львів, 1983. 276 с.
Стерчо П. Карпато-українська держава: До історії визвольної боротьбі карпатських українців у 1919-1939 роках. Львів, 1994. 380 с.
Токар М. Багатопартійність Чехословацької Республіки (1919-1939).
1 2 3 4