РОЗДІЛ ІІ РОЗВИТОК КУЛЬТУРНО – ПРОСВІТНІХ – ОРГАНІЗАЦІЙ КРАЮ
Одним із наслідків закінчення І Світової війни був розпад Австро-Угорської імперії, на місці якої утворилися самостійні держави -Угорщина, Югославія, Румунія, Польща та Чехословаччина. Ці події торкнулися й Закарпаття, яке входило до складу Угорського королівства. В Закарпатті активізувався національний рух: народні маси краю виступили за возз'єднання з Україною.
2.1. Роль українофілів у політичній боротьбі 20-30 років XX століття
Поки західні сусідні країни плели політичні інтриги навколо Закарпаття, на сході краю відбулися цікаві події, які заслуговують особливої уваги. Маємо на увазі виникнення в с. Ясіня Гуцульської Республіки.
Ідея створення республіки виникла стихійно. Справа в тому, що після повернення в село солдатів австро-угорської армії почали створюватися організовані загони міліції для захисту від свавілля угорських властей і солдатів, які жорстоко знущалися над місцевим населенням. Першим комендантом був обраний Степан Клочурак. Міліція роззброїла угорських жандармів і вислала їх за межі села. Знаючи, що угорські власті будуть вживати контрзаходів проти таких дій міліціонерів, було вирішено скликати народне віче жителів Ясіня та бажаючих з інших сіл1.
8 листопада 1918 р. відбулися загальні збори. На зборах було обрано регіональну Раду з 42 чоловік та Головну управу в складі 10 чоловік. Із членів ради були сформовані різні комісії. На цих же зборах було проголошено Гуцульську Українську Республіку. На зборах закликали негайно відокремитися від Угорщини, навчання в школах проводити українською мовою1.
Угорське населення села Ясіня було незадоволене діями українців і запросили з Рахова угорське військо для наведення порядків. 22 грудня 1918 р. в Ясіня та в інших селах почався терор проти українського населення. Все це викликало активну протидію гуцулів. В перші дні Різдвяних свят, 8 січня 1918 р. добре озброєні гуцули захопили в полон 504 угорських солдатів, офіцерів, в тому числі й полковника. З того часу вся влада перейшла до рук Ради. Вони спробували встановити зв'язки з ЗУНР, але все марно, через нестабільність становища уряду Західно-Української Народної Республіки.
Секції, створені при Раді, працювали досить успішно. Так секція пропаганди друкувала кілька листівок, в яких ставилося питання про возз'єднання з Україною, викривалася загарбницька політика угорських властей. Так, велика за обсягом листівка від 10 січня 1919 р. закінчувалася словами: "Хай живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказу. Хай живе і пишається наша велика однопільна Українська Республіка"2. Хоч зміст цієї, як інших листівок більше виражав бажання, ніж реальні можливості, все ж прагнення до об'єднання з Україною у цих складних умовах можна оцінювати як позитивне.
Під час окупації східної частини Закарпаття військами боярської Румунії діяльність Гуцульської Республіки значно ускладнилася, а після включення до складу буржуазної Чехословаччини вона взагалі припинила своє існування, фактично була заборонена. Окремі її керівники продовжували активну політичну діяльність. Це, насамперед, С.Клочурак, брати Климпуші: перший з них був міністром в уряді А.Волошина, а Д.Климпуш - комендантом Карпатської Січі3.
Оцінюючи місце і роль Гуцульської Республіки в історії Закарпаття, можна констатувати, що революційний порив українського населення на сході краю за розрив з Угорщиною та возз'єднання з Україною мав позитивне значення, став окремою ланкою в ланцюзі революційної боротьби, яка велася тут. Однак ізольована в силу певних об'єктивних причин від інших регіонів, залишаючись практичною республікою-селом, вона була приречена на загибель.
Серед важливих подій історії Закарпаття почесне місце займає конгрес, який відбувся 21 січня 1919 р. в Хусті і прийняв у складних історичних умовах рішення про возз'єднання краю з Україною. Очевидно, не випадково зараз всі дослідники, які вивчають роль політичної боротьби на Закарпатті, неминуче називають його важливим етапним у боротьбі за возз'єднання з " своїми по той бік Карпат"1.
Разом з тим, відсутність оригінальних архівних матеріалів, в тому числі й стенограми чи звіту про роботу з'їзду, розгляд його деякими авторами ізольовано від реальних історичних процесів того часу на Закарпатті, внесення в дослідження суб'єктивно-емоційних елементів призвели, на нашу думку, до не зовсім вірних оцінок. Це, перш за все, стосується загальної оцінки з'їзду як всенародного, всезакарпатського. Саме така оцінка міститься й в першому пункті його резолюції, і була підтримана рядом авторів, зокрема П. Стерчом (Карпато-українська держава - Торонто, 1965)2, після чого автоматично перекочувала в усі сучасні публікації та публічні виступи.
Такий висновок є не зовсім правомірним, більш натягнутим, ніж реальним, і він не відповідає конкретно-історичним подіям того часу на Закарпатті, більше того, спростовується деякими конкретними фактами. Справа в тому, що конкретна ситуація на Закарпатті в кінці 1918-1919 рр. була складною й неоднозначною.
Але ще раніше, у процесі підготовки до прийняття вищезгаданого рішення, прагнучи заручитись підтримкою русинського населення, 10 грудня 1918 р. було скликано збори представників різних політичних сил Закарпаття в Будапешті.
Довідавшись про мету зборів вироблення проекту закону про автономію Закарпаття у складі Угорщини, незначна частина яка представляла Мараморощину покинула Будапешт і 18 грудня на своїх зборах створила Руську Народну Раду Мараморощини та прийняла рішення про прилучення Закарпаття до України. Вони ж і виступили ініціаторами скликання 21 січня 1919 р. конгресу русинів в Хусті. Матеріали свідчать про те, що в роботі Хустського з'їзду брали участь в основному представники східної частини Закарпаття – Мараморощини1.
Правда, як згадує А.Штефан у своїй праці "За правду і волю" учасниками Хустського з'їзду були представники окупованого чеськими військами Ужгорода Ю.Гаджега, В.Желтвай, а також кілька представників Пряшівщини та один богослов із Бачки (Югославія). Однак їх кількість не відповідає визначеному модусу представництва делегатів від наявного русинського населення2.
Отже, щоб назвати цей з'їзд всенародним, всезакарпатським, треба було провести, принаймні загальнонародний референдум або вибори делегатів з усіх населених пунктів краю. Але за місяць, в умовах складного політичного становища Закарпаття (орієнтації різних політичних сил на різні сусідні країни) реально здійснити ці складні акти було просто неможливо.
Насамкінець, варто прокоментувати рішення з'їзду, перший пункт якого зазначав: "Всенародний конгрес Угорських Русин 21 січня 1919 р. ухвалює з'єднати комітати з Соборною Україною"3. Делегати з'їзду у своїх рішеннях були одностайні. Спроби ж одного з них москвофіла Куртяка - залишити Закарпаття у складі Угорщини закінчилась фіаско: його було викупано в крижаній воді. Більше після цього опозиціонерів на форумі не виявлено.
Але варто й нагадати й про те, що з'їзд проходив 21 січня, а Соборна Україна була проголошена лише 22 січня 1919 р.1.
Населення ж краю, підтримуючи рішення Народних Рад, без болю і протестів стало громадянами Чехословаччини.
Лідери об'єднаних політичних партій ставили своєю метою, щоб спільними зусиллями домагатися від уряду Чехословаччини виконання умов Сен-Жерменського мирного договору про надання автономії Закарпаттю й протистояти угорській ірреденті, яка виступала за включення краю до складу Угорщини.
22 березня 1922 р. відбулася розширена нарада представників всіх політичних партій Закарпаття. Це була перша й остання в історії Закарпаття партійна коаліція в такому представницькому складі. Учасники обговорили "План програми уряду Чехословацької Республіки відносно проблеми Підкарпатської Русі". Представники партії одноголосно прийняли рішення, в якому констатувалося, що криза Закарпаття (Підкарпатської Русі) носить політичний характер, оскільки підготовлена урядом програма розвитку краю містить економічні, соціальні та культурні інвестиції, але не передбачає заходів по ліквідації політичної кризи, а причина останньої в тому, що громадяни Закарпаття позбавленні політичних прав у законодавстві та адміністрації краю2.
У документі, прийнятому на нараді були висунуті такі вимоги до уряду Чехії:
- негайно скликати автономний Сейм з участю всіх політичних партій;
- вирішити питання про кордон між Словаччиною і Закарпаттям.
- урядова мова краю має бути українська або принаймні русинська, але не чеська1.
Уряд Чехословаччини мотивував зволікання надання автономії краю недостатньою політичною, культурною зрілістю населення Закарпаття.
Боротьбу за автономію Закарпаття в межах Чехословаччини політичні партії продовжували і в наступні роки, але уряд Праги, як правило, нехтував заявами політичних партій Закарпаття.
Протягом 1920-их років на Закарпатті тричі проводилися вибори до чехословацького парламенту (1924, 1925, 1929).
Із загальної кількості партій, які брали участь у парламентських виборах, було вісім. За урядову коаліцію під час виборів, подавалась така кількість голосів: 1924-40%; 1925-46%; 1929р.-64%. Відповідно за опозиційні партії (українські) - 60%, 54% і 36%. Згодом (у 30-ті рр.) вплив опозиції на населення Закарпаття досить швидко зростав2 .
В розвитку політичної боротьби та національно-визвольного руху на Закарпатті у 20-их роках необхідно виділити два основних періоди: 1921-23; 1924-29 рр. Перший період характеризується гострою політичною боротьбою в містах і селах краю, що було пов'язано з невирішеністю як соціально-економічних, так і політичних проблем в молодій Чехословацькій державі.
У 1924-1929 рр. відчутно зпадає хвиля виступів робітників і селян. Це пояснюється тим, що чехословацький уряд зумів мобілізувати промислове та сільське виробництво, вирішити в основному складні політичні проблеми.
У березні-квітні 1921 року лісові робітники на плантаціях Берегівського, Севлюшського (Виноградівського), Мукачівського та Ужгородського округів провели масовий страйк. Хоч страйк і зазнав поразки, але він засвідчив організованість робітників Закарпаття1.
У червні 1921 р. селяни Арданова, Мідяніці, Сільця, Залужжя озброєні вилами, сокирами виступили з вимогами поділу землі, одержаних лісів і пасовиськ. Жандармерія жорстоко розправилися з селянами2 .
Ще гостріший характер носив страйк робітників Свалявського лісохімічного заводу. їх підтримали лісовики Поляни, Перечинщини.
У 1923 р. відбулося 16 страйків, якими було охоплено 41 підприємство.
У період кризи 1929-38 рр. на Закарпатті відбулися значні зміни в політичному житті. Вже в кінці 1929 р. проведено реорганізацію уряду з метою розширення соціальної бази для зміцнення політичної стабільності. Важливу роль у політичному житті почав відігравати Політичний кабінет міністрів, дії якого дуже часто йшли врозріз із нормами конституції, який проводив політику "сильної руки". Так внаслідок "крайніх заходів" уряду, на Закарпатті в період кризи посилився політичний і національний гніт. Уряд часто вводив "надзвичайний стан", забороняв проводити страйки, демонстрації. Каральні функції здійснювали органи внутрішніх справ, а податки збирали фінансові сторожі3.
Неправильну позицію зайняли урядові власті під час перепису населення 1930 року. Слов’янське населення Закарпаття вони вважали русинами, але не хотіли бачити, що значна частина називалася українцями і записувати їх такими переписувачі не хотіли. На Закарпатті в період кризи, як і раніше, жили люди різних національностей. Вони спільно відстоювали свої інтереси, властям це не подобалося і агенти навмисно розпалювали вогонь ненависті між націями, особливо протиставляли русинів українцям. Для цього використовували мовне питання - руська чи українська мова має бути мовою спілкування.
Політичне становище на Закарпатті у другій половині 30-х років було досить складним: на цей час в краї сформувались, крім комуністичної організації, два головних блоки - русофільський (русинофільський і москвофільський), який об'єднувався навколо товариства ім. О.Духновича, та українофільський із своєю організацією -товариством "Просвіта". Хоча в обох цих блоках були партії й окремі діячі, які вели підривну діяльність проти Чехословаччини, на користь фашистської Угорщини та Польщі, все ж головною проблемою для них була автономія Підкарпатської Русі1.
2. 2. Діяльність москвофілів у 20-х - 30-х роках XX століття
Каменем потакання у висвітлені політичного руху на Закарпатті на початку XX ст. є проблема специфіки закарпатського москвофільства. Це явище складне і його не можна тлумачити однозначно, як це робиться і продовжує робитися різними дослідниками.
Москвофільство на Закарпатті відіграло певну позитивну роль у боротьбі з посиленою мадяризацією. Місцева інтелігенція, переважно греко- католицьке духовенство, яке у щоденній роботі мусило триматися мови населення, протиставило угорській експансії російську мову і культуру, яку воно дуже мало знало. Ще М.Драгоманов відзначав, що навіть у з мадяризованої частини інтелігенції не зникло почуття свого "немадярства", яке проривалося назовні у формі москвофільства2.
Москвофільські лідери все ще плекали надію, що за допомогою держав Антанти в Росії дійде до реставрації державного ладу, а згодом і приєднання до неї Закарпаття. Про це свідчить і меморандум Народної ради руського Прикарпаття, ухвалений москвофільськими депутатами Галичини, Буковини і Закарпаття на з'їзді, що відбувся 26 грудня 1918 р. в якому вони знову декларували невід'ємність Прикарпаття від Великої Російської держави і не визнавали на його території ніякої влади. В той час, як Д.Марков з російськими державними діячами на мирній конференції доклав усіх зусиль для відновлення єдиної і неділимої Росії і приєднання до неї Закарпаття, його соратники Кирилович, Гасай, Сабін та самозваний "вождь" закарпатських русинів
А.Бескид на всякий випадок шукали нового ближчого союзника Чехословаччину. Всі свої надії покладали на прем'єра празького уряду - русофіла Карла Крамаржа та колишніх депутатів австрійського сейму1.
Посередниками між чехословацькою владою і Карпато-руською народною радою стали О.Гасай як уповноважений заступник Ради при празькому уряді та А.Бескид, який спілкувався з представниками чехословацької влади.
23 січня 1919 р. делегація москвофілів у складі А.Гагатка, О.Волошиновича та М.Грабовея передала полковнику Шеблею петицію до чехословацького уряду про приєднання Закарпаття до Чехословаччини.
31 січня 1919 р. Карпаторуська народна рада оголосила себе
єдиною законною представницею руського народу на території північних
жуп бувшої Угорщини. В декларації, адресованій "всьому культурному
світу" верховоди Карпатської Русі засуджували сепаратизм українських
політичних діячів, яких уважали тимчасовим, антислов'янським,
антикультурним та антисоціальним виплодом австро-німецького
імперіалізму2. Слов'янська політика чехословаків, їх демократизм
та симпатії до російського народу бескиди і галицькі москвофіли
вважали достатньою гарантією автономної Карпатської Русі в складі
Чехословаччини. Ці так звані "політики" не зрозуміли структурних змін,
що відбувались після війни, і в своїй діяльності більш спирались на
сліпу віру в справедливість і гуманізм Масарика й Крамаржа, ніж на
об'єктивну дійсність.
Центральна руська народна рада, очолювана А.Бескидом, в листі до чехословацького уряду підкреслювала, що "до решения зтих вопросов законно созванньїм Карпато-русским Сеймом преподавательньш и должностньїм язьїком должен остаться язьік и правописание, употребляемое населением до 1919". Москвофіли надалі відстоювали ідею єдиної російської нації і культури. Українську мову вважали "чужим елементом", проти якого з перших днів встановлення чехословацької влади розв'язали на сторінках чехословацької преси ("Голоса руського народа", "Русского Слова") ворожу пропаганду1.
З другого боку москвофіли виступали проти місцевого карпато-руського мовного напрямку, носієм якого була греко-католицька єпархія. А це створювало сприятливі умови для поширення православ'я. Ідейною зброєю глашатаїв православ'я став захист "руськості".
Спільною рисою обох мовних напрямів - москвофільського і русинофільського - була боротьба проти української літературної мови, яку вони вважали "сомнительньїм жаргоном". Правда, москвофіли відстоювали мову Пушкіна, а русинофіли - мову Духновича, хоч обидва напрями спочатку відстоювали ідею єдиної російської нації і культури2 .
Автономні політичні права Закарпаття були знехтувані від самого початку замість губернатора, американського русина доктора Григорія Жатковича, назначено адміністратором чеха, доктора Яна Брейху, й передано в його руки всю адміністрацію краю3.
Конституцію ЧСР прийнято без участі представників карпатських українців. Коли Брейха почав заводити свої колоніальні порядки, перший губернатор, по вичерпані усіх намагань припинити діла Брейха з наказу празького уряду - на знак найгострішого протесту, пішов із свого посту дня 16.ІУ.1921 р. Але це було на руку чехам, бо вони позбулися того, кому самі панове Масарик і Бенеш давали найсвятіші обов'язки відносно карпато-української самоуправи. З легкої душі президент Масарик іменував другим губернатором доктора А.Бескида, що його вже оточили різні російські емігранти та чеські агенти. Наскільки А.Бескид був запеклим антинародником, може свідчити такий факт: на засновні Загальні Збори товариства "Просвіта" в Ужгороді 29 квітня 1920 р. прийшла група москвофілів, керована доктором А.Бескидом, доктором Гомичком, А.Гагатко, Л.Тибилевичем, І. Цуркановичем - це переважно галицькі і буковинські москвофіли, які вже не мали що робити між народом вдома й прийшли на Закарпаття робити заколот між русинами і українцями - і вони вже з самого початку зборів "всіми силами прагнули кричати, рикати, щоб ціль свою досягнути", не допустити закінчити денний порядок зборів. До якої нечуваної міри дійшла лютість ворогів українства, показує той факт, що доктор Антоній Бескид, адвокат, палицею хотів побити заслуженого патріота, о. Августина Волошина1.
Брейх подав празькому урядові неправдиві інформації про ці збори, навів наклеп на засновників "Просвіта" і тільки об'єктивна інформація поліційного комісара вплинули на уряд і він дозволив продовжувати основуючі збори "Просвіти".
Тут, власне, й розпочалася відкрита боротьба поміж українським народницьким рухом і москвофільством на Закарпатті, при чому чеська адміністрація на чолі з п. Брейхою, підтримувала москвофілів, а губернатор, д-р Г.Жаткович, народовців.
На зборах товариства "Просвіта" згадана група москвофілів, разом із справжнім росіянином В.Гомічковим, і затуманеним закарпатцем А.Бескидом започаткувала те, що відтак давало чехам причину на виправдовування їхнього панування і невизначення в дійсності автономії Підкарпатської Русі1.
Чеська адміністрація усіма способами закріплювалася на Закарпатті. Насамперед почала під'юджувати одну групу населення проти другої, а відтак стала організовувати філії чеських партій і втягати в них українців, які відтак себе взаємно поборювали.
Одним словом, розкладницьку роботу серед населення ведено дуже активно. І, на жаль, не без поганих наслідків. Це партійництво дійшло було до того, що в 30-их роках на Закарпатті існувало 32 партії..., і це на 750,000 населення, не враховуючи біля 250,000 українців, що були під безпосередньою словацькою адміністрацією2.
Хоч Конституцію ЧСР прийнято в 1920 р. без участі представників карпатських українців з правом вирішального голосу, проте в Конституцію формально було внесено всі основні пункти Сен-Жерменського договору про автономію Карпатської України. Проте ці постанови залишалися майже 20 років тільки на папері. В дійсності в дуже скорому часі розпочато було централізацію адміністрації. Переводжувано її також поступово, поруч із закріпленням чеських урядовців на Закарпатті.
Перший тимчасовий адміністратор уряду на Закарпатті, д-р Ян Брейху, робив усе можливе, щоб довести до як найрізнороднішого роздору між населенням Карпатської України, на мовному, релігійному, ідеологічному, класовому полі. Він це завдання навіть перевиконав, бо його наступник д-р Петро Еренфелд, жалівся, що найгірше, що існує на Закарпатті, - це безконечне партійництво3.
Призначивши Я.Брейху начальником адміністративного управління так званою руською територією, празький уряд нехтував вимогами Центральної руської народної ради від 16 травня 1919 р., чим викликав протест з боку її голови А.Бескида, який претендував на керівний пост у державному апараті на цій території.
Честолюбивого Бескида празький уряд заспокоїв і надав службову машину. Празький уряд був задоволений тим, що Бескид і Жаткович розходяться у політичних вимогах і стали маріонетками в його дипломатичній грі.
Бескид узявся за реорганізацію Центральної руської народної ради, до складу якої входили делегати Пряшівської, Ужгородської та Хустської народних рад. Скориставшись відсутністю Г.Жатковича, який перебував в Америці, і якого підтримувала більшість членів Ради із Закарпаття, Бескид вирішив за допомогою своїх москвофільських однодумців перетворити цей представницький орган у дієвий механізм для реалізації своєї політичної платформи, що знаходила приязнь у празьких правителів. На поширеному засіданні ЦРНР, що відбулося 9 жовтня 1919 р. в м. Ужгороді, було обрано нові керівні органи з-поміж ставлеників Бескида. Внаслідок цього представницький орган закарпатських українців перетворилося на два політичні угрупування - москвофільське на чолі з А.Бескидом і його однодумцями та народовицьке, очолюване А.Волошиним, Бращайком та іншими членами українського національно- політичного напрямку, підтримуваного Жатковичем. Прихильники А.Бескида групувались навколо видаваних на кошти уряду газет - "Русская Земля" і додатку до газети - "Русское слово", що їх редагували В.Ничай та Бучма. Ці газети звинуватили Жатковича та Волошина в українофільстві1[25, 136].
У 1923 р. празька верхівка уклала з Бескидом угоду, згідно з якою Руська народна партія, разом з іншими карпато-руськими партіями Закарпаття, мала об'єднатися, з аграрною партією. За ці послуги провід аграрної партії запропонував Бескидові пост губернатора Підкарпатської Русі при умові, що він вступить в аграрну партію і відмовиться від політичної діяльності в Східній Словаччині. Бескид прийняв усі умови і зайняв пост губернатора1.
Щоб дискредитувати Жатковича в очах американських русинів, адже Жаткович підтримував русинофилів, Бескид вирішив поїхати до Америки за допомогою Пачутової москвофільської "Народної оборони".
Перед своїм від'їздом Бескид зробив заяву, в якій, крім іншого, сказав: "на руській землі здійснюю карпатську політику, а не мадяронську, ані не відцентровану українську чи русинську". На нашій руській землі не може бути іншої політики, ніж політика руська"2.
Останні намагання москвофілів на спілку з чехами затримати розвій українського визвольного руху на Закарпатті одержують поразку. Ганебне розпорядження шефа Шкільного відділу в Ужгороді п. Хмеларжа про переведення "мовного плебісциту" в усіх школах Закарпаття потерпіло повну поразку. Спочатку, то-тут то-там ще вдавалося москвофілам збаламутити батьків у деяких селах проти введення українських підручників, але зараз цей обман на практиці виявився і населення масово протестувало проти вживання в школах так званих "руських учебников с карпато-русским произношением". У червні 1938 р. в ряді сіл розпочався шкільний страйк, де батьки вимагали введення українських підручників і усунення вчителів-москвофілів3.
Під тиском населення плебісцит припинено. Але рішуча позиція батьків мала й чималий влив на ту частину вчительства, що заради шматка хліба пленталась в хвості хлібодавця, будучи залежною від інспектора москвофіла. Найкращим доказом цього може послужити кількість учасників у з'їзді "Учительського Товарищества" в Ужгороді 26 червня 1938 р. Ця колись найважливіша твердиня москвофільства, звела на свій з'їзд 250 осіб із усього Закарпаття, де впливи Фенцика, в порівнянні з іншими частинами Закарпаття були найсильніші. Не помогли тут навіть впливи бенешівської "народно-соціалістичної" партії, що саме в цьому товаристві була сильно закорінена 1248 до 250 - це відношення українського вчительства до москвофільського відбивало вповні дійсність на Закарпатті в 1938 р.1.
Але останній цвях у могилу москвофільства на Закарпатті вбив сам С.Фенцик 12 вересня 1938 р. в Мукачеві (колишній твердині москвофільства на Закарпатті) скликаючи однодумців на день "День Русской Культури", тобто краєвий з'їзд членів Общества Духновича, та москвофільського студенства, "Нова Свобода" 13 вересня 1938 року назвала цю жалюгідну імпрезу "похороном русской культури", бо в поході вулицями міста брало участь всього 190 осіб. А українська молодь демонстративно появилась у національному одязі. Дуже розсердилися "русские" тобто москвофіли, навіть сам Фенцик, що очолював похід кинувся з держаком прапора (російського трикольора) на українських дівчат і хлопців.
Так не славно закінчили москвофіли на Закарпатті свій рух, бо це, фактично, був їх останній публічний виступ.
1 2 3 4