1   2   3
Ім'я файлу: Чаусова.docx
Розширення: docx
Розмір: 132кб.
Дата: 05.05.2022
скачати

РОЗЛАДИ ЗРІЛОЇ ОСОБИСТОСТІ.


Розлади особистості (у попередніх класифікаціях — психопатії) — стійкі аномалії характеру, представлені сукупністю генетичних і набутих властивостей, які призводять до соціальної дезадаптації. За П.Б. Ганнушкіним для них властиві: 1) порушення адаптації; 2) тотальність ураження особистості; 3) мала зворотність. Зазвичай розлади особистості помітні вже з дитинства або, принаймні, з юнацького віку як особливо дисгармонійний і непропорційний розвиток психіки.

С.С. Корсаков зазначав: "Психопатична конституція — стійкий, міцно пов'язаний з особливостями психічного складу хворобливий розлад, який являє собою корінну слабкість індивіда, стає характерною його властивістю назавжди або на досить великий термін”.

Аномалії особистості розвиваються в препубертаті з патохарактерологічних реакцій, патохарактерологічного розвитку, тому діагноз розладу особистості встановлюють лише після 16—18 років. Розлади особистості — це межові психічні розлади. Межа між здоровою і патологічною особистістю не є чіткою, і на ній перебувають перехідні стани (В.М. Бехтерев, 1866). Кожен із типів характеру може бути умовною нормою, загостреним (акцентуйованим) або становити підгрунтя розладу особистості.

Акцентуації особистості(<акцеитуйовані особистості — за К. Лсонгардом, 1968; акцентуації характеру — за А.Е. Лічко, 1977) — це загострення характерологічних рис, яке, однак, не сягає патологічного ступеня.

Згідно з А.Е. Лічко, акцентуації характеру — це граничні варіанти норми, за яких окремі риси характеру надмірно підсилені, внаслідок чого виникає вибіркова вразливість до певного виду психогенних впливів за доброї і навіть підвищеної опірності щодо інших.

Окремі форми акцентуйованих особистостей були виділені німецьким психіатром К. Леонгардом. Деякі з них подібні до відповідних форм розладів особистості, а їхні провідні ознаки нагадують редуковані прояви останніх. Інші стани за своїми проявами відрізняються від відомих форм розладів особистості.

Розрізняють циклоїдний, тривожно-боязкий, шизоїдний, застрягаючий, педантичний, демонстративний, гіпертимний, дистимічний, нестійкий і конформний типи акцентуації особистості.

Акцентуації можна розташувати на межі характерологічної норми та патології. На думку А.Е. Лічко, вони відрізняються від клінічної патології характеру тим, що:

  • 1) проявляються не завжди і не всюди, а лише у тих випадках, коли складні життєві ситуації висувають підвищені вимоги до “місця найменшого опору” в характері індивіда;

  • 2) не перешкоджають задовільній соціальній адаптації особистості або ж такі порушення адаптації мають тимчасовий, швидкоплинний характер;

  • 3) в певних життєвих ситуаціях можуть навіть сприяти соціальній адаптації (наприклад, особистість із демонстративною акцентуацією добре адаптується, реалізувавшись в акторській професії).

За ступенем вираженості А.Е. Лічко виділяє явні та приховані акцентуації. Явна акцентуація — крайній варіант норми. Риси характеру при цій акцентуації достатньо виражені впродовж усього життя, але за відсутності психотравми декомпенсації не відбувається. Прихована акцентуація — звичайний варіант норми. Риси характеру цього типу проявляються переважно за умови психотравми, але хронічної дезадаптації не спостерігають.

Самі по собі акцентуації характеру не є предметом психіатричної діагностики і лікування, але можуть стати підґрунтям для виникнення патологічних реакцій на гострий і хронічний стрес, невротичних розладів, патологічного розвитку особистості тощо, тому ця категорія хворих часто є предметом заходів первинної і вторинної психопрофілактики (психолого-педагогічна корекція, профорієнтація з урахуванням особливостей характеру, тренінги навичок спілкування, подолання стресу, індивідуальне психологічне консультування тощо).

На відміну від акцентуацій розлади особистості характеризуються стійкою соціальною дезадаптацію за незначних стресових впливів або навіть без них.

О.В. Кербіков поділяв психопатії на крайові, в розвитку яких вирішальне значення відіграють соціальні чинники, і ядерні, зумовлені переважно біологічними, конс- титуціально спадковими факторами. М.О. Гуревич виділяв ще органічні психопатії— аномалії розвитку характеру внаслідок впливу екзогенно-органічних шкідливих чинників. Е. Кречмер вважав аномалії характеру результатом асинхронії розвитку, коли деякі риси характеру розвиваються надмірно для компенсації недостатнього розвитку інших психічних функцій.

У походженні розладів особистості можна виділити конституційно-генетичні, органічні та психодинамічні чинники. Внесок генетичних чинників у розвиток осо- бистісних якостей становить близько 60 %, більшість аномальних властивостей особистості передається за рецесивним або полігенним типом успадкування. Тривалі соматичні та неврологічні розлади в дитинстві, пре- і постнатальна патологія, ЧМТ сприяють розвитку аномального характеру. Значну роль відіграє виховання в аномальній або асиметричній сім'ї. Однак відомо багато фактів розвитку гармонійних особистостей навіть за наявності усіх вищезазначених обставин, так само як і аномальних особистостей у зовні гармонійних і генетично благополучних сім'ях. Частина аномальних особистісних якостей розвивається як своєрідна гіперкомпенсація психічної недостатності (комплексу неповноцінності). З аналітичної точки зору більшість цих аномалій пов'язана із затримкою розвитку та надмірною фіксацією в ранніх стадіях психосексуального становлення, а набуті аномальні риси здебільшого є результатом регресу.

Епідеміологічні дані

Унаслідок розбіжностей у розумінні сутності та критеріїв діагностики розладів особистості відомості про частоту аномалій особистості в популяції досить неоднорідні: від 0,07—3,1 до 15 % серед населення і 4,3—10,4 % серед хворих, госпіталізованих у психіатричні стаціонари. У чоловіків розлади особистості виявляють значно частіше, ніж у жінок.

Причому, якщо в дорослих це співвідношення становить 2:1, то в підлітків — 3:1. Можливо, це залежить від того, що в країнах із загальним військовим обов'язком розлади особистості у юнаків активніше виявляють під час військового призову. Найчастіше спостерігають емоційно нестійкий та істеричний розлади особистості. Проте більшість осіб з аномаліями особистості залишаються поза полем зору психіатрів, а тому зазначені відомості стосуються переважно поширення найтяжчих особистісних розладів, кількості узятих на облік або госпіталізованих у психіатричні лікарні хворих.

Література

1. Абрамова Г. С. Практическая психология: учебник [для студентов вузов] / Г. С. Абрамова. – Изд. 6-е, перераб. и доп. – М.: Академический проект, 2001. – 480 с.

2. Бурлачук Л.Ф. Основы психотерапии / Л.Ф. Бурлачук, И.А. Грабская, А.С. Кочарян. – К.: Ника-Центр, 1999. – 320 с. 3. Землянська О.В. Судово-психологічна експертиза: навчальний посібник / О.В. Землянська. – Харків: Вид-во ХНУВС, 2008. – 300 с. 4. Колесникова Г.И. Психологическое консультирование / Г.И. Колесникова. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. – 288 с. 5. Кочюнас Р. Основы психологического консультирования / Р. Кочюнас; [пер. с лит.]. – М.: Академический проект, 1999. – 465 с. 6. Леонтьев Д.А. Комплексная гуманитарная экспертиза: методология и смысл / Д.А. Леонтьев, Г.В. Иванченко. – М.: Смысл, 2008. – 135 с. 7. Мэй Р. Искусство психологического консультирования / Р. Мэй; [пер с англ.]. – М.: «Класс», 1994. – 390 с. 8. Немов Р.С. Основы психологического консультирования: учебник [для студ. педвузов] / Р.С. Немов. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 528 с. 9. Основи практичної психології: підруч. [для студентів вищих навч. закл.] / [В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін.]. – К.: Либідь, 1999. – 533 с. 10. Хомич Г.О. Основи психологічного консультування / Г.О. Хомич, Р.М. Ткач. – К.: МАУП, 2004. – 111 с. 11. Хухлаева О.В. Основы психологического консультирования и психологической коррекции / О.В. Хухлаева. – М.: Академия, 2001. – 208 с. 12. Эйдемиллер Э.Г. Психология и психотерапия семьи / Э.Г. Эйдемиллер, В. Юстицкис. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 656 с.

ПВНЗ «ІНСТИТУТ ЕКОЛОГІЇ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА»

Реферат

з предмету Основи мотивації поведінки та діяльності людини

Роботу виконала:

студентка IV курсу психології

заочної форми навчання

Юзба Марія
Характеристики потреб
Серед цих факторів на першому місці стоять потреби. Потреби - це переживання необхідності в певних умовах, без яких людина не буде нормально розвиватися, жити (їжа, вода, світло, затишок тощо). Потреби пов’язані з наявністю внутрішнього відчуття незадоволення, "неспокою", з об’єктивним дефіцитом того, що необхідно людині для його усунення.

Потреби не вичерпуються тільки тими, які безпосередньо пов’язані з підтримкою існування людини як біологічного виду. У процесі життєдіяльності, взаємодії з соціальним середовищем потреби не тільки розвиваються, поглиблюються, а й з’являються нові, не пов’язані безпосередньо з тими, що уже є. Це соціальні потреби у спілкуванні, отриманні нової інформації (книги, журнали, телебачення, відвідування театру) тощо.

Біологічні потреби - це первинні потреби, задоволення яких необхідне для виживання людини. Будь-яке порушення балансу води, глюкози, поживних речовин чи якогось іншого необхідного організму компонента автоматично призводить до появи відповідної потреби та виникнення біологічного імпульсу, який штовхає індивіда до її задоволення, тобто виникає певний рівень напруги і необхідно усунути її (є необхідність в чомусь, чогось не вистачає, виникає напруга - треба зробити дії, які б зняли її і повернули людину у стан рівноваги).

Підтримка такого стану рівноваги, в якому організм не відчуває ніяких потреб, називається гомеостазом.

Теорія гомеостазу визначає смисл та суттєві ознаки людської поведінки через прагнення до рівноваги. Виникнення потреб та їх задоволення регулює поведінку людини, стимулюючи чи послаблюючи її. Однак ця теорія може пояснити далеко не всі прояви людської поведінки.

Як, наприклад, можна пояснити те, що абсолютно сита людина спокушається і з’їдає ще шматок пирога або продовжує на вечірці пити, хоча вже давно вгамувала спрагу. Також використовуючи цю модель, важко пояснити пошук людьми гострих відчуттів (екстремальні види спорту тощо), бо згідно з цією теорією треба було лише зменшити подразники, пов’язані з відчуттям болю, спраги тощо.



Оскільки до біологічних потреб включений момент динамічної напруги або більш чи менш гострий емоційний тон, то вони виступають у вигляді потягів.

Великий вклад у розвиток теорії потягів зробив З.  Фрейд. Він розрізняв 2 групи потягів (сексуальні та агресивні). Важливо наголосити, що, вважаючи сексуальний потяг основним у розвитку особистості, Фрейд трактував сексуальність досить широко. На його думку, це все, що надає тілесне задоволення. Для маленької дитини - це пестощі, торкання, погладжування тіла, поцілунки, задоволення від ссання, від теплої ванни, багато чого іншого, без чого життя неможливе, що кожна дитина отримує у більшій чи меншій мірі від матері. Інфантильна дитяча сексуальність передує дорослій сексуальності, але повністю не визначає сексуальні переживання дорослого.

За З. Фрейдом, потяги стають джерелом активності людини, породжують її поведінку. Потяги ніби ведуть за собою людину, приводячи її у стан підвищеної збудливості та підтримуючи активність доти, доки це прагнення не буде задоволено. Вони породжуються організмом, з’являються з його глибин. Об’єкт, на який спрямований потяг, не усвідомлений, тому він видається несуттєвим. Оскільки потяг діє не ззовні, а зсередини організму, "втечею неможливо звільнитися від його дії". В ньому є щось фатальне. З. Фрейд говорить про "долю потягів", котрі визначають "долю людини".

Для нього потяг - це основний стимул людської діяльності, який "підпорядковується принципу насолоди, тобто автоматично регулюється відчуттям задоволення або незадоволення". Можна згадати поведінку американської актриси Шерон Стоун у фільмі "Основний інстинкт".

Але безпосереднє задоволення потягів не завжди можливе. Людині необхідно зважати на принципи реальності, враховувати правила та норми, які існують в соціумі. Коли людина не зважає на це і керується в поведінці принципом задоволення, вона може відчувати покарання у вигляді почуття провини та докору сумління. З. Фрейдом був описаний випадок, коли жінка закохалася у чоловіка рідної сестри. Після раптової смерті сестри, коли начебто всі шляхи для розвитку стосунків були відкриті, вона, навпаки, припинила будь-які стосунки з цим чоловіком.

У такому випадку потяги можуть відтіснятися назад у несвідоме, або трансформуватися і знаходити опосередковане задоволення в різних формах діяльності (наприклад, творча, спортивна), що прийнятні для людини та суспільства. Витіснені із свідомості потяги проявляються у замаскованій символічній формі у сні - у сновидіннях; наяву - обмовка (наприклад, відкриваючи засідання голова оголошує його закритим, то це не проста обмовка, а вияв його небажання обговорювати на цьому засіданні неприємні для нього питання), описках, помилкових діях та забуванні. Коли таких реакцій на незадоволені, витіснені потяги недостатньо, тоді виникає невроз.

Подальший розвиток теорія потягів отримала в роботах неофрейдистів. А.  Адлер на місце домінуючого потягу помістив потяг до влади, який базується на почутті неповноцінності, Е.  Фром - потяг до самостійності, як наслідок цього - неможливість досягти гармонії з суспільною структурою громади.

Не відкидаючи роль потягів у виникненні поведінкової активності, російський психолог В.  С.  Мерлін наполягає та наголошує на специфічному характері прояву людських потягів:

  • Вони майже ніколи не діють ізольовано, самі по собі, і майже завжди пов’язані та взаємодіють з набутими мотивами (сексуальні потяги трансформуються в любов, де об’єкт відіграє величезне значення).

  • Винятком є дії людини, які визначаються тільки потягом, без будь-якого впливу індивідуальних та естетичних спонук. Дуже показовою у цьому відношенні є поведінка людей в екстремальних ситуаціях, пов’язаних із загрозою життю людини. Багато прикладів можна знайти у художній літературі, фільмах тощо, коли одні люди в таких ситуаціях не втрачають людської подоби і свої дії підпорядковують набутим мотивом, а інші - діють виключно під впливом біологічних потреб та потягів.

  • Потяги контролюються в більшій чи меншій мірі свідомістю. Людина - господар своїх потягів, а не їхній раб.

  • Міра контролю над потягами визначається цінностями людини, переконаннями. Здатність володіти та керувати своїми потягами не є вродженою. Вона формується та розвивається починаючи від народження.

  • Потяги можуть зливатися з іншими набутими мотивами в єдиний цілісний мотив, у якому неможливо розрізнити його складові частини. Стародавня індійська формула кохання звучить так: "Потреби душі народжують дружбу, потреби розуму народжують повагу, потреби тіла народжують сексуальне бажання, а все разом породжує любов".

В силу того, як усвідомлюється предмет чи об’єкт задоволення потягу, а не тільки відчувається органічний стан, з якого виходить потяг, потяг переходить у бажання. Потреби суб’єктивно переживаються людиною як потяг, бажання або прагнення.

Цікава концепція ієрархії розвитку потреб представлена у працях А. Маслоу, який розглядає поведінку не з позиції "гомеостазу", а з позиції постійного процесу знаходження та підтвердження свого потенційного та дійсного призначення в житті. Він вважав, що кожна людина прагне до свого максимального розквіту, діючи в щонайбільшій відповідності зі своїми можливостями та домаганнями.

Автор виділив основні потреби людини:

  • фізіологічні спонуки,

  • потреби у безпеці та захисті,

  • любові,

  • повазі та само-актуалізації чи самореалізації.

Спонуку до самореалізації А.  Маслоу визначає так: "Людина повинна бути тим, чим вона може бути".

Незадоволення базальних потреб породжує, згідно з автором, хвороби, втрати - неврози та психози. Над рівнем основних спонук надбудовуються потреби в істині, добрі, красі, справедливості. Всі вони пов’язані із структурою людського організму і спираються на певне генетичне підґрунтя; їх задоволення необхідне навіть для біологічного існування індивіда. Самореалізація пояснюється А.  Маслоу лише як "ріст зсередини", незалежний від впливу оточуючого середовища.

Автор вважав, що потреба в само-актуалізації виникає у особистості тільки тоді, коли задоволені всі потреби. В більш пізніх роботах вчений доповнює це положення. Якщо колись у минулому, у дитинстві потреби людини в безпеці, любові та повазі були повністю задоволені, то вона стає здатною стійко переносити втрати в цій сфері та актуалізувати себе.

А.  Маслоу виділив психологічні характеристики само-актулізованих людей. Такі люди відчувають як і всі люди почуття сорому, провини, тривоги, але хвилює їх не власна доля. Вони прагнуть не безпеки, не захисту для себе від оточуючих світу, а "повного використання та розвитку своїх талантів, здібностей, потенцій". Характерні риси таких людей - чітке, якісне сприйняття дійсності, здатність вірно розуміти людей, швидко орієнтуватися в між-особових стосунках.

Можливість чітко сприймати та розуміти дійсність пов’язана зі здатністю таких людей вірно розпізнавати шахрайство, нещирість, нечесність. У них виражена спрямованість на суспільство, на людство, а не на себе; власні бажання, страхи, емоції не викривляють розуміння дійсного руху речей. В одній із своїх останніх праць А.  Маслоу припускає, що переваги само-актуалізуючих людей проявляються навіть на сенсорному рівні - вони, наприклад, більш тонко диференціюють кольори.

Само-актуалізовану особистість не лякає нове, невідоме, неструктуроване. Їм характерна творча спрямованість, усвідомлення власного "Я", своїх бажань.

Для таких людей характерне почуття спільності з іншими людьми, симпатія до них. Вони вчаться у кожного, не зважаючи про престиж. Чітко розділяють добре та погане, вони послідовні у своїх вчинках. Їх емоційне життя насичене. Само-актуалізуючі люди здатні до глибоких, повних сексуальних переживань, які вони переживають як диво, як відкриття безкраїх просторів, як перетворення. Цей особливий вид переживань Фрейд називає океанічним почуттям.

На відміну від здорових, само-актуалізованих особистостей, невротична людина, згідно з Маслоу, викривляє реальність, висуваючи неадекватні вимоги до неї, розглядає її через призму своїх страхів, боїться невідомого та нового. Їй характерні слабка само-організованість, відсутність власних твердих поглядів на світ, невпевненість у власних оцінках, яка походить від викривленого сприйняття дійсності. Вони шукають соціального схвалення, особисті невдачі сприймають дуже хворобливо.

На думку Маслоу, людей, які реалізують прагнення до само-актуалізації, всього один відсоток.

Потреби, вроджені чи набуті, - це первісні умови виникнення активності, своєрідний пусковий психологічний механізм, що надає поведінці найбільш загальний напрямок. Потреби впливають на вибір мотивів, які задають конкретне спрямування поведінки особистості та орієнтують її на той чи інший вибір цілі, шляхів, засобів тощо у кожній конкретній ситуації.

Мотиви - це динамічні спонуки активності людини, свідомі чи несвідомі, від яких залежить спрямованість поведінки і які пов’язані з об’єктами, що відповідають певним потребам, але відносно незалежні від них.

Поведінка особистості не завжди спонукається єдиним мотивом, їх може бути декілька. Усвідомлений чи неусвідомлений вибір мотиву в даній ситуації - це вибір спрямованості поведінки, що визначається актуальними потребами, а також можливостями та обмеженнями, які закладені в самій ситуації. Ситуація може сприяти чи перешкоджати реалізації тих чи інших мотивів, а в окремих випадках навіть нав’язувати мотив.

Наприклад, один із студентів підготувався до семінару. Для нього було дуже важливим виступити, показати свої знання, рівень підготовки, з’ясувати нез’ясовані моменти тощо. Але вся група не підготувалася і вирішила уникнути семінару або сказати викладачу, що матеріал був занадто складний, а часу обмаль. Ніхто не встиг опрацювати матеріал. У студента, який підготувався, є вибір. Реалізувати свої мотиви і піти супротив групи або підкоритися волі групи і слідувати за ситуацією.

Мотивами можуть виступати інтереси, ідеали, ціннісні орієнтації, переконання, світогляд.

Потреби, потяги, бажання, прагнення, мотиви, інтереси, ідеали, цінності, ціннісні орієнтації, переконання, світогляд утворюють різноманітні сторони чи моменти спрямованості особистості, котра виступає інтегральним регулятором людської активності.

Розуміння мотиваційної сфери дуже важливе. Саме від неї залежить, що (у психологічному розумінні) являє собою та чи інша дія, який суб’єктивний сенс вона має для даної людини, як відтворює її внутрішній світ.

Мотиви відображають найхарактерніші для людини способи реагування на ті чи інші елементи зовнішньої та внутрішньої (прихованої) сфери існування. Рівень усвідомлення мотивів власної діяльності висвітлює притаманний людині спосіб реагування на окремі явища: спонтанні дії, скеровано організовані дії тощо, дає відповідь на запитання: Що я хочу і чому я це хочу?

Література

  1. Козаков В. А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент. — Ч. 1 — К.: 1999. — С. 154—162.

  2. Немов Р. С. Психология: В 3 кн.: Учеб. — М.: 1998. — Кн. 1. — С. 389—431.

  3. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В 2 т. — М., 1989. — Т. 2. — С. 107—121.


ПВНЗ «ІНСТИТУТ ЕКОЛОГІЇ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА»

Реферат

з предмету Основи мотивації поведінки та діяльності людини

Роботу виконала:

студентка IV курсу психології

заочної форми навчання

Юзба Марія

Етапи формування потреб особистості

Американський дослідник,психолог Абрахам, Маслоу (Піраміда Маслоу чи ієрархія потреб по Маслоу) виділив такі структурні рівні:

  • Самовираження;

  • Поваги;

  • Соціальні;

  • Вторинні;

  • Безпеці і захищеності;

  • Фізіологічні;

  • Первинні.

Сучасна піраміда:

  • 1 рівень - фізіологічний (потреба виживання - їжа, вода, повітря, сексуальна потреба, сон, тобто уроджена мотивація закладена в генах людини. Поки ці потреби, у широкому змісті цього слова, не будуть задовольнятися, навряд чи виникнуть інші, тобто не буде переходу на інший рівень потреб.)

  • 2 рівень - безпеки і захищеності (потреба в безпеці - самозахисту (security). Повинний бути одяг і дах над головою. Людина прагне уникати небезпечних місць. Усе, що він робить - робить для своєї безпеки - будує будинку, шиє одяг, вирощує врожай, зберігає, страхує його і так усе це зв'язано з безпекою людини.)

  • 3 рівень - соціальні (потреби спілкування, приєднання до суспільства, життя в суспільстві - безпека моральна), це поняття включає почуття приналежності до чого чи кому або, почуття, що тебе приймають інші, почуття соціального взаємодії, прихильності і підтримки)

  • 4 рівень - поваги (вкл. особисті досягнення, повага з боку навколишніх, потреба у визнанні (Recoguition). Достоїнство залежить від того, як оцінять тебе в суспільстві. Людина хоче бути шановним у суспільстві. Ім'я людини - основа його життя і цінність. Достоїнство людини в суспільстві багато в чому залежить від нього самого.)

  • 5 рівень - пізнавальні

  • 6 рівень - естетичні

  • 7 рівень - самовираження, самоактуалізації (потреба в реалізації своїх потенційних можливостей у росту як особистостіпотреба в самовираженні. "What a man can be he must ber" Що може, те і повинний робити. Ми повинні робити те, що зможемо зробити, щоб процвітати. Гарний актор робить усе, що він може. Важка праця дозволяє досягати багато чого, яка мета - така і робота).

Інші не погодилися з пірамідою Маслоу

Потреби, що не ввійшли в піраміду Маслоу:

  • відчуття власної значимості;

  • матеріальні;

  • влади (впливати на іних);

  • потреба досягнення успіху;

  • уникнення невдач;

  • впевненість у майбутньому;

  • любові;

  • релігійні потреби;

  • садистські і т.д.

Знаючи головні потреби людини, можна легко впливати на поведінку людини, спонукати її на ті чи інші дії. Тому вивчення головних потреб людини так чи інакше може бути використано у цілях спонукання як окремих індивідуумів, так і спонукання до тих чи інших дій групи людей, великих колективів і навіть суспільства в цілому.

 Нагадаємо, що існують багато теорій спонукання людини. Одна з них (Мотивація й особистість по Маслоу В.І. - 1970) підрозділяє мотивацію людини в залежності від цілей на п'ять груп: фізіологічну, безпеки, соціальну, визнання і самовираження.

Власне потреба — це завжди потреба в чомусь, що на психологічному рівні потреби опосередковані психічним відображенням, і притім подвійно. З одного боку, предмети, що відповідають потребам суб'єкта, виступають перед ним своїми об'єктивними сигнальними ознаками. З іншого боку — сигналізуються, почуттєво відбиваються суб'єктом і самі потреби стану, у найпростіших випадках — у результаті дії інтероцептивних подразників. При цьому найважливіша зміна, що характеризує перехід на психологічний рівень, складається у виникненні рухливих зв'язків потреб із предметами, що відповідають їм.

Справа в тім, що в самому потребовому стані суб'єкта предмет, що здатний задовольнити потребу, жорстко не записаний. До свого першого задоволення потреба «не знає» свого предмета, він ще повинний бути виявлений. Тільки в результаті такого виявлення потреба здобуває свою предметність, а сприйманий (що уявляється, мислимий) предмет — свою спонукальну і направляючу діяльність функції, тобто стає мотивом.

Подібне розуміння мотивів здається щонайменше однобічним, а потреби — зникаючими з психології. Але це не так. З психології зникають не потреби, а лише їхні абстракти — «голі», предметно не наповнені потребовим станом суб'єкта. Абстракти ці з'являються на сцену в результаті відокремлення потреб від предметної діяльності суб'єкта, у якій вони єдино знаходять свою психологічну конкретність.

Саме собою зрозуміло, що суб'єкт як індивід народжується наділеним потребами. Але, повторюю це ще раз, потреба як внутрішня сила може реалізуватися тільки в діяльності. Інакше кажучи, потреба спочатку виступає лише як умова, як передумова діяльності, але, як тільки суб'єкт починає діяти, негайно відбувається її трансформація, і потреба перестає бути тим, чим вона була віртуально, «у собі». Ніж далі йде розвиток діяльності, тим більше ця її передумова перетворюється в її результат.

Трансформація потреб чітко виступає вже на рівні еволюції тварин: у результаті зміни, що відбувається, і розширення кола предметів, що відповідають потребам, і способів їхнього задоволення розвиваються і самі потреби. Це відбувається тому, що потреби здатні конкретизуватися в потенційно дуже широкому діапазоні об'єктів, що і стають побудниками діяльності тварини, що додають їй визначену спрямованість. Наприклад, з появою в середовищі нових видів їжі і зникненні колишніх харчова потреба, продовжуючи задовольнятися, разом з тим усмоктує тепер у себе новий зміст, тобто стає іншою. Таким чином, розвиток потреб тварин відбувається шляхом розвитку їхньої діяльності стосовно усе більшому колі предметів; зрозуміло, що зміна конкретно-предметного змісту потреб приводить до зміни також і способів їхнього задоволення.

Звичайно, це загальне положення має потребу в багатьох застереженнях і поясненнях, особливо в зв'язку з питанням про так званих функціональні потреби. Але зараз мова йде не про це. Головне полягає у виділенні факту трансформації потреб через предмети в процес їхнього споживання. А це має ключове значення для розуміння природи потреб людини.

На відміну від розвитку потреб у тварин, що залежить від розширення кола споживаних ними природних предметів, потреби людини породжуються розвитком виробництва. Адже виробництво є безпосередньо також і споживання, що створює потреба. Інакше кажучи, споживання опосередковується потребою в предметі, його чи сприйняттям уявним його представленням. У цій відбитій своїй формі предмет і виступає в якості ідеального, що внутрішньо спонукує мотиву.

Однак у психології потреби найчастіше розглядаються у відволіканні від головного — від їхньої роздвоєності, що породжує, споживчого виробництва, що і веде до однобічного пояснення дій людей безпосередньо з їхніх потреб. При це іноді спираються на висловлення Енгельса, витягнуте з загального контексту його фрагмента, присвяченого саме ролі праці у формуванні людини, у тому числі, зрозуміло, також і його потреб. Марксистське розуміння далеке від того, щоб вбачати в потребах вихідний і головний пункт. От що пише в цьому зв'язку Маркс: «ЯК нестаток, як потребу, споживання саме є внутрішній момент продуктивної діяльності. Але остання є вихідний пункт реалізації, а тому і її пануючий момент — акт, у який знову перетворюється весь процес. Індивід робить предмет і через його споживання повертається знову до самого себе...».

Отже, перед нами дві принципові схеми, що виражають зв'язок між потребою і діяльністю. Перша відтворює ту ідею, що вихідним пунктом є потреба і тому процес у цілому виражається циклом: потреба - діяльність - потреба. У ній, як відзначає Л.Сев, реалізується «матеріалізм потреб», що відповідає домарксистському уявленню про сферу споживання як основний. Інша, конфронтуюча їй схема є схема циклу: діяльність - потреба - діяльність. Ця схема, що відповідає марксистському розумінню потреб, є фундаментальної також і для психології, у якій «ніяка концепція, заснована на ідеї «двигуна», принципово попередньої самої діяльності, не може відігравати роль вихідної, здатний служити достатньою підставою для наукової теорії людської особистості».

Те положення, що людські потреби виробляються, має, звичайно, історико-матеріалістичний зміст. Разом з тим воно украй важливо для психології. Це приходиться підкреслювати тому, що іноді специфічний для психології підхід до проблеми саме і вбачається в поясненнях, що виходять із самих потреб, точніше, з викликуваних ними емоційних переживань, що нібито тільки і можуть пояснити, чому людину ставить перед собою мети і створює нові предмети. Звичайно, у цьому є своя правда і з цим можна було б погодитися, якби не одна обставина: адже як визначники конкретної діяльності потреби можуть виступати тільки своїм предметним змістом, а цей зміст пряме в них не закладено і, отже, не може бути їх виведено.

Інші принципові труднощі виникають у результаті напівпризнання суспільно-історичної природи людських потреб, що виражається в тім, що частина потреб розглядаються як соціальні по своєму походженню, інші ж відносяться до числа чисто біологічних, принципово загальних у людини і тварин. Не потрібно, звичайно, особливої глибини думки, щоб відкрити спільність деяких потреб у людини і тварин. Адже людина, як і тварини, має шлунок і випробує голод — потреба, що він повинний задовольняти, щоб підтримувати своє існування. Але людині властиві й інші потреби, що детерміновані не біологічно, а соціально. Вони є «функціонально автономними», чи «анастатичними». Сфера потреб людини виявляється, таким чином, розколотої надвоє. Це неминучий результат розгляду «самих потреб» у їхньому відволіканні від предметних умов і способів їхнього задоволення, і відповідно, у відволіканні від діяльності, у якій відбувається їхня трансформація. Але перетворення потреб на рівні людини охоплює також (і насамперед) потреби, що є в людини гомологами потреб тварин. «Голод, — зауважує Маркс, — є голод, однак голод, що вгамовується вареним м'ясом, що поїдається за допомогою ножа і качани, це інший голод, чим той, при якому проковтують сире м'ясо за допомогою рук, нігтів і зубів».

Позитивістська думка, звичайно, бачить у цьому не більш ніж поверхнева відмінність. Адже для того, щоб знайти «глибинну» спільність потреби в їжі в людини і тварини, досить узяти зголоднілої людини. Але це не більш ніж софізм. Для зголоднілого людини їжа дійсно перестає існувати у своїй людській формі, і, відповідно, його потреба в їжі «розчоловічується»; але якщо це що-небудь і доводить, те тільки те, що людини можна довести голодуванням до тваринного стану, і рівно нічого не говорить про природу його людських потреб.

Хоча потреби людини, задоволення яких складає необхідна умова підтримки фізичного існування, відрізняються від його потреб, що не мають своїх гомологів у тварин, розходження це не є абсолютним, і історичне перетворення охоплює всю сферу потреб.

Разом зі зміною і збагаченням предметного змісту потреб людини відбувається також зміна і форм їхнього психічного відображення, у результаті чого вони здатні здобувати ідеаторний характер і завдяки цьому ставати психологічно інваріантними; так, їжа залишається їжею і для голодного, і для ситої людини. Разом з тим розвиток духовного виробництва породжує такі потреби, що можуть існувати тільки при наявності «плану свідомості». Нарешті, формується особливий тип потреб — потреб функціональний -предметно-функціональних, таких, як потреба в праці, художній творчості і т.д. Самої ж головне полягає в тому, що в людини потреби вступають у нові відносини один з одним. Хоча задоволення вітальних потреб залишається для людини «першою справою» і непереборною умовою його життя, вищі, людський^-спеціально-людські потреби зовсім не утворять лише нашаровуються на них поверхневі утворення. Тому і відбувається так, що коли на одну чашу ваг лягають фундаментальніші вітальні потреби людини, а на іншу — його вищі потреби, то переважити можуть саме останні. Це загальновідомо і не вимагає доказу.

Вірно, звичайно, що загальний шлях, що проходить розвиток людських потреб, починається з того, що людина діє для задоволення своїх елементарних, вітальних потреб; але далі це відношення звертається, і людина задовольняє свої вітальні потреби для того, щоб діяти. Це і є принциповий шлях розвитку потреб людини. Шлях цей, однак, не може бути безпосередньо виведений з руху самих потреб, тому що за ним ховається розвиток їхнього предметного змісту, тобто конкретних мотивів діяльності людини.

Таким чином, психологічний аналіз потреб неминуче перетвориться в аналіз мотивів. Для цього, однак, необхідно перебороти традиційне суб'єктивістське розуміння мотивів, що приводить до змішання зовсім різнорідних явищ і зовсім різних рівнів регуляції діяльності. Тут ми зустрічаємося з дійсним опором: хіба не очевидно, говорять нам, що людина, діє тому, що він хоче. Але суб'єктивні переживання, бажання, бажання і т.п. не є мотивами тому, що самі по собі вони не здатні породити спрямовану діяльність, і, отже, головне психологічне питання полягає в тому, щоб зрозуміти, у чому складається предмет даного бажання, чи бажання пристрасті.

Література

1. Абрамова Г. С. Практическая психология: учебник [для студентов вузов] / Г. С. Абрамова. – Изд. 6-е, перераб. и доп. – М.: Академический проект, 2001. – 480 с.

2. Бурлачук Л.Ф. Основы психотерапии / Л.Ф. Бурлачук, И.А. Грабская, А.С. Кочарян. – К.: Ника-Центр, 1999. – 320 с. 3. Землянська О.В. Судово-психологічна експертиза: навчальний посібник / О.В. Землянська. – Харків: Вид-во ХНУВС, 2008. – 300 с. 4. Колесникова Г.И. Психологическое консультирование / Г.И. Колесникова. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. – 288 с. 5. Кочюнас Р. Основы психологического консультирования / Р. Кочюнас; [пер. с лит.]. – М.: Академический проект, 1999. – 465 с. 6. Леонтьев Д.А. Комплексная гуманитарная экспертиза: методология и смысл / Д.А. Леонтьев, Г.В. Иванченко. – М.: Смысл, 2008. – 135 с. 7. Мэй Р. Искусство психологического консультирования / Р. Мэй; [пер с англ.]. – М.: «Класс», 1994. – 390 с. 8. Немов Р.С. Основы психологического консультирования: учебник [для студ. педвузов] / Р.С. Немов. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 528 с. 9. Основи практичної психології: підруч. [для студентів вищих навч. закл.] / [В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін.]. – К.: Либідь, 1999. – 533 с. 10. Хомич Г.О. Основи психологічного консультування / Г.О. Хомич, Р.М. Ткач. – К.: МАУП, 2004. – 111 с. 11. Хухлаева О.В. Основы психологического консультирования и психологической коррекции / О.В. Хухлаева. – М.: Академия, 2001. – 208 с. 12. Эйдемиллер Э.Г. Психология и психотерапия семьи / Э.Г. Эйдемиллер, В. Юстицкис. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 656 с.

ПВНЗ «ІНСТИТУТ ЕКОЛОГІЇ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА»

Реферат

з предмету Методика проведення психологічної еспертизів різних галузях психології

Роботу виконала:

студентка IV курсу психології

заочної форми навчання

Юзба Марія

Функції експерта-психолога

Інформування, оцінювання, генерування і висування нових ідей. Специфіка функцій експерта порівняно з функціями радника, розробника і адміністратора. Компетенція (права й обов’язки) експерта-психолога. Проблема взаємодії психолога з представниками суміжних професій.

Під поняття експертизи підпадає практично вся діагностична складова професійної психологічної діяльності. Але це надмірно широке тлумачення експертних робіт. Необхідно окреслити найбільш загальні спільні ознаки різних психологічних процедур і технологій, які дозволяють класифікувати їх як істинно експертні дослідження. Перша ознака пов’язана з характером ініціювання експертизи. Потреба у проведенні експертизи виникає в реальній професійній діяльності при рішенні завдань, що вимагають спеціальних (експертних) знань. При цьому формулювання конкретних завдань здійснюється, у першу чергу, замовником, метою якого є використання експертного знання для рішення певних професійних завдань. Другою особливістю будь-якої експертизи варто вважати вимоги до рівня підготовки експерта в залежності від виду психологічної експертизи. Як вже зазначалося, статус експерта означає високий рівень його професіоналізму як необхідну передумову об’єктивності експертного висновку. Третя принципова особливість експертизи пов’язана з характером використання експертного висновку, який є кінцевою метою будь-якої експертизи (відповіддю на поставлене замовником питання). Як відомо, експертний висновок має характер експертної оцінки з психологічної точки зору для подальшого прийняття адміністративного або правового рішення. Більшість дослідників виділяють наступні види експертиз. Основна і додаткова експертизи. Експертиза, призначена для вирішення поставлених перед експертом завдань, називається основною. По відношенню до неї може бути призначена додаткова експертиза. Підставою для її призначення є недостатня ясність або неповнота

висновку експерта, а також виникнення нових питань відносно раніше досліджених обставин. Проведення додаткової експертизи здійснюється тим же експертом або призначається інший. Первинна і повторна експертизи. Експертиза, проведена вперше щодо поставлених замовником питань, називається первинною. Повторна (їх може бути декілька) експертиза призначається у зв’язку з сумнівами в правильності чи обґрунтованості раніше даного висновку, наявністю протиріч у висновках кількох експертів. Проведення повторної експертизи доручається іншому експерту (експертам). Очна та заочна експертизи. За можливістю безпосередньої участі підекспертної особи можна виділити експертизи очну та заочну. При очній експертизі експерт-психолог має реальну можливість обстежити підекспертну особу, безпосередньо взаємодіючи з нею та застосовуючи відповідні методи дослідження (бесіда, спостереження та ін.). Заочні експертизи проводяться тільки за наданими експерту матеріалами (матеріали кримінальних або цивільних справ, анкети та опитувальники, характеристики та ін.). Особливим різновидом заочної експертизи є посмертна експертиза. Найчастіше посмертні експертизи проводяться у кримінальних справах про самогубство. У цивільному процесі даний вид експертизи призначається у зв’язку із встановленням істинності документів, що залишилися після смерті особи (заповіт та ін.). Одноосібна та комісійна експертизи. За кількістю осіб, що володіють спеціальними знаннями та беруть участь у виробництві експертизи, останню поділяють на одноосібну та комісійну. При виробництві комісійної експертизи кожен експерт проводить дослідження у повному обсязі і члени комісії спільно аналізують отримані результати. Прийшовши до спільної думки, експерти складають і підписують спільний висновок (або повідомлення про неможливість дати висновок). У разі виникнення розбіжностей між експертами кожен з них (або експерт, який не згоден з іншими) дає окремий висновок, тобто здійснюється одноосібна експертиза. За місцем і умовами проведення психологічні експертизи поділяють на амбулаторні, які мають короткочасний характер та проводяться в амбулаторних умовах (психіатричне відділення, приміщення слідчого

ізолятору та ін.), та стаціонарні, прикладом якої є комплексна судова психолого-психіатрична експертиза (тривале обстеження підекспертної особи в умовах психіатричного стаціонару). За сферами використання психологічної експертизи виокремлюють такі її види:  судова експертиза;  наукова і науково-технічна експертиза;

 експертиза документів;

 державна експертиза;

 екологічна експертиза;

 експертиза у сфері інтелектуальної власності.

За правовими аспектами психологічні експертизи можна поділити на дві групи:

 психологічні експертизи, що не мають судової перспективи;

 судово-психологічна експертиза, яка є найбільш регламентованою на законодавчому рівні.

У цивільному процесі виділяють наступні предметні види експертиз:

а) визначення здатності громадянина розуміти значення своїх дій або керувати ними (стан омани при здійсненні угоди тощо);

б) визначення можливого негативного впливу психічного стану і індивідуально-психологічних особливостей батьків на психічний розвиток дитини (у судових суперечках між батьками про місце проживання дитини або про порядок зустрічей батька (матері) з дитиною у разі окремого проживання тощо);

в) визначення змін психічного стану потерпілих (у справах про компенсацію моральної шкоди тощо). Частина з перерахованих експертиз вирішується переважно у формі комплексної психологічної експертизи.

Залежно вiд того, яка сфера наукового чи практичного знання постає на межі з психологiєю, виділяють такi комплекснi психологічні експертизи:

 психолого-психiатрична,

 психолого-медична,  психолого-технiчна;

 психолого-лiнгвiстична (психолінгвістична);

 психолого-педагогiчна та інші.

Кількість видів психологічної експертизи постійно збільшується, разом з тим, у рамках кожного виду зростає і кількість підвидів, обумовлених конкретними потребами практики. Класифікація видів експертиз має наукове та практичне значення, оскільки забезпечує правильний вибір знань для проведення експертизи, необхідних для методичного й організаційного здійснення даного виду діяльності.

Професійно-етичні принципи діяльності експерта-психолога У своїй діяльності експерту-психологу необхідно дотримуватися низки основних вимог як до проведення експертного обстеження, так і до використання отриманих результатів. Психолог має справу з таким складним об’єктом пізнання і дослідження, яким є людина, а від висновку психологічної експертизи залежить подальша доля підекспертної особи. Робота експерта-психолога підпорядковується наступним професійно-етичним принципам:  відповідальність – необхідність відповідати за зміст, інтерпретацію і висновок психологічного обстеження, а також за всі рішення, прийняті в процесі обстеження; забезпечення достовірності, валідності й надійності використовуваних методик; дотримання конфеденційності у роботі з інформацією та результатами експертизи; виконання роботи у визначений термін;  компетентність – реалізація посадових функцій психолога на знанні сутності соціально-психологічного явища (процесу) і особливостей його прояву у конкретних умовах (ситуації), а також передбачає чітке уявлення про свої права й обов’язки, можливості й обмеження; досконале володіння інструментарієм, прийомами і продуктивними технологіями реалізації функціональних обов’язків; співробітництво психолога і замовника на зацікавленій і компетентній основі, фахове спілкування і взаємодія з усіма учасниками процесу; науково обґрунтовану фахову діяльність психолога для досягнення бажаного результату; володіння методологією, теорією психології і психодіагностики, практичними і методичними уміннями та навичками;

 неупередженість – об’єктивна позиція психолога, що не залежить від суб’єктивної думки або вимог третіх осіб; використання інструментарію і технологій, адекватних цілям роботи, особливостям об’єкта дослідження та реальним можливостям. Відповідно до вимог даного принципу психолог зобов’язаний керуватися такими правилами: адекватність психологічного інструментарію цілям, умовам і особливостям конкретної експертизи; об’єктивність і наукова обґрунтованість результатів дослідження; доцільність і зваженість інформації, отриманої у результаті дослідження;  етична і юридична правомірність психологічного дослідження – відповідність статусу й освітнього рівня психолога існуючим етичним і правовим нормам (додатки 3, 7). Окрім зазначених вище принципів, робота експерта має бути:  по-перше, системною, тобто враховувати причинно-наслідкові, функціональні та інші зв’язки досліджуваних явищ;  по-друге, експерт має обирати засоби і методи дослідження, застосування яких не призведе до погіршення ситуації чи до неконтрольованого впливу на неї (принцип мінімізації інтервенції);  по-третє, експерт не повинен бути особисто зацікавленим у тому чи іншому результаті експертизи (принцип незалежності);  по-четверте, експерт має бути кваліфікованим, тобто знати стандартні підходи до розв’язання схожих проблем і володіти методиками збирання потрібної інформації (принцип професіоналізму);  по-п’яте, експерт має дотримуватися завдань експертизи, збирати інформацію, корисну для прийняття рішень (принцип практичної спрямованості).

2) володіння професійною технологією (здатність мобілізувати знання та вміння для вирішення конкретних професійних проблем); 3) високу кваліфікацію, яка характеризується поліфункціональністю – умінням переносити набуту здатність виконувати виробничі завдання на різні ланки професійної діяльності; 4) уміння аргументувати способи вирішення проблеми на різних рівнях активності; 5) уміння співпрацювати з колегами (співдружність, взаємодопомога тощо); 6) успішну поведінку фахівця в нестандартних ситуаціях: уміння оперувати суперечливою інформацією, навички роботи з динамічними системами тощо. Високий рівень оволодіння професією характеризується професійною культурою фахівця, складниками якої є:  професійна компетентність,  системний світогляд,  професійне мислення,  професійна творчість,  професійна рефлексія (критична об’єктивна самооцінка). У структурі професійної культури психолога розрізняють психологічну культуру, що являє собою соціально, онтологічно та внутрішньоособистісно детермінований рівень засвоєння, усвідомлення, використання і функціонування спеціальних психологічних цінностей, у якості яких є ефективні професійно-психологічні знання, вміння, навички та здібності до високопрофесійної діяльності.

Література

1. Абрамова Г. С. Практическая психология: учебник [для студентов вузов] / Г. С. Абрамова. – Изд. 6-е, перераб. и доп. – М.: Академический проект, 2001. – 480 с.

2. Бурлачук Л.Ф. Основы психотерапии / Л.Ф. Бурлачук, И.А. Грабская, А.С. Кочарян. – К.: Ника-Центр, 1999. – 320 с. 3. Землянська О.В. Судово-психологічна експертиза: навчальний посібник / О.В. Землянська. – Харків: Вид-во ХНУВС, 2008. – 300 с. 4. Колесникова Г.И. Психологическое консультирование / Г.И. Колесникова. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. – 288 с. 5. Кочюнас Р. Основы психологического консультирования / Р. Кочюнас; [пер. с лит.]. – М.: Академический проект, 1999. – 465 с. 6. Леонтьев Д.А. Комплексная гуманитарная экспертиза: методология и смысл / Д.А. Леонтьев, Г.В. Иванченко. – М.: Смысл, 2008. – 135 с. 7. Мэй Р. Искусство психологического консультирования / Р. Мэй; [пер с англ.]. – М.: «Класс», 1994. – 390 с. 8. Немов Р.С. Основы психологического консультирования: учебник [для студ. педвузов] / Р.С. Немов. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 528 с. 9. Основи практичної психології: підруч. [для студентів вищих навч. закл.] / [В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін.]. – К.: Либідь, 1999. – 533 с. 10. Хомич Г.О. Основи психологічного консультування / Г.О. Хомич, Р.М. Ткач. – К.: МАУП, 2004. – 111 с. 11. Хухлаева О.В. Основы психологического консультирования и психологической коррекции / О.В. Хухлаева. – М.: Академия, 2001. – 208 с. 12. Эйдемиллер Э.Г. Психология и психотерапия семьи / Э.Г. Эйдемиллер, В. Юстицкис. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 656 с.

ПВНЗ «ІНСТИТУТ ЕКОЛОГІЇ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА»

Реферат

з предмету Методика проведення психологічної еспертизів різних галузях психології

Роботу виконала:

студентка IV курсу психології

заочної форми навчання

Юзба Марія

1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас