Ім'я файлу: радянізація_Зах Укр.docx
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 20.11.2023
скачати
Пов'язані файли:
Суд над богом.docx
Зміст курсової.docx
Робота 12494.docx
Рецензія.docx
Робота №466752.docx
Творчий проект на виготовлення торбинки.docx
Стаття І.Франко.docx
Документ (1).docx
Мій Шевченко ЕСЕ.docx
200_Тези_особливі освітні потреби.docx
Магістерська Гончарова М. Репозитарій (1).docx
455405_відгук на дипломну роботу.docx
апостольський лист Папи Івана Павла ІІ Familiaris Consortio. .do
6496_Тези.docx
тези_Фізична терапія половина.docx
«Відкритість та прозорість місцевих бюджетів».docx
8783Н – половина.docx

Міністерство освіти і науки України

Поліський національний університет

факультет інформаційних технологій, обліку та фінансів


Реферат

на тему: «Радянізація Західної України»
підготувала:

Кондратюк Анна Іванівна

курс 1, група О-23

перевірила:

Марченко Світлана Давидівна


Житомир - 2023

План

Вступ

  1. Радянізація західноукраїнських земель (1939 1941 рр.)

  2. Результати та наслідки радянізації.

  3. Поразки радянських військ у перші місяці війни. Причини поразок.

  4. Окупація України Німеччиною та її союзниками (1941 - 1944 рр.), нацистський „новий порядок”.

  5. План „Ост” (план окупаційної політики на території СРСР). Окупаційний режим у різних регіонах України.

  6. Особливості окупаційного режиму.

  7. Нацистські каральні органи на території України.

  8. Рух Опору на території України (1941 – 1944 рр.)

Висновки

Список використаної літератури.
Вступ

22 жовтня 1939 року під контролем нової влади відбулися вибори до Народних Зборів, а наприкінці жовтня було прийнято декларацію про приєднання Західної України до СРСР та її об'єднання з Українською РСР. Це стало початком радянізації Західної України.

Радянізація - це процес встановлення радянської влади та впровадження в усі сфери життя моделей, розроблених за часів радянської влади.[1]

Складовими радянізації були легалізація членства в УРСР, зміни в державних структурах, формування радянських органів влади, націоналізація, аграрна реформа, початок колективізації, культурна революція, обмеження впливу церкви, репресії проти опонентів радянської влади та потенційних опозиційних сил, індустріалізація. Рішення про радянізацію західноукраїнських земель було прийнято на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 року.[3,4]


  1. Радянізація західноукраїнських земель (1939 1941 рр.)

У листопаді 1939 року СРСР та УРСР прийняли закон про радянізацію; у грудні 1939 року на території Західної України було створено шість областей - Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську та Дрогобицьку, які формально увійшли до складу УРСР. Менш ніж через рік до складу УРСР були офіційно включені території Північної Буковини та Дунайського басейну (Південна Бессарабія).[2]

2 серпня 1940 року рішенням 7-ї сесії Верховної Ради СРСР була утворена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка, а на території Північної Буковини і Хотинського повіту Бессарабії була створена Чернівецька область, яку передали до складу УРСР. До складу Української Соціалістичної Республіки також увійшли Акерманська та Ізмаїльська губернії, а в грудні 1940 року було створено Ізмаїлську область; у листопаді 1940 року було встановлено новий кордон між Українською РСР та Молдавською РСР. Частини колишньої Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Молдавія, що належали Українській РСР, були передані до складу Молдавської РСР.

В результаті цих дій Придністров'я з його українським населенням було відчужене від України. Після включення трьох областей Західної України, Північної Буковини та Бессарабії до складу УРСР населення України зросло на 8,8 млн осіб, перевищивши до середини 1941 року 41,6 млн, а її територія збільшилася до 565 000 км2.[2,5]

22 червня 1941 р. о 3 годині 45 хвилин німецькі війська розпочали бомбардування великих міст і стратегічних об’єктів, а о 4 годині перейшли кордон. Радянські прикордонні війська чинили опір. Протягом перших місяців війни в 16 областях України до лав Червоної армії було мобілізовано 2,515 млн осіб (у західних областях мобілізацію було зірвано). До кінця 1941 р. до народного ополчення вступило 1,300 млн осіб. У липні 1941 р. понад 158 тис. осіб налічувалось у винищувальних загонах.

23 – 29 червня 1941 р. відбулася перша велика танкова битва Другої світової війни, в районі Рівне – Дубно – Луцьк – Броди, у якій брало участь понад 5 тис. танків. Радянські механізовані корпуси, отримавши наказ негайно відкинути передові танкові частини ворога, що прорвалися, перейшли в наступ без належної підготовки й авіаційного прикриття. Зустрічний танковий бій завершився майже повним розгромом радянських механізованих корпусів. Хоча просування ворога й було затримано на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною: із 4,2 тис. танків Південно – Західного фронту залишилося 737. Ворог утратив декілька сотен танків. Удар механізованих корпусів зірвав спробу ворога з ходу оволодіти Києвом і дав можливість підготувати оборонні рубежі на підступах до міста, примусив ворога передчасно ввести в бій резерви.[8,9]

7 липня – 26 вересня 1941 р. – Київська оборонна операція. 5 липня 1941 р. німецькі війська змогли прорвати оборону між 5 – ю і 6 – ю радянськими арміями і вийшли до оборонних споруд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою найближчого часу. Але німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11 – 14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній оборони міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Героїзм захисників міста – понад 120 тис. бійців, із яких 33 тис. складало народне ополчення, стійко оборонялися.[7]

21 серпня А. Гітлер прийняв рішення припинити лобові атаки міста. Тим часом склалось загрозливе становище на флангах Південно – Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини обійшли захисників міста з півдня і півночі й замкнули кільце оточення біля Лохвиці. Наказ про відступ радянських військ було віддано занадто пізно, і в оточення потрапило чотири радянські армії. 19 вересня німецькі війська вступили до Києва. Київська оборонна операція зірвала плани німецького командування швидко оволодіти містом. Примусила його змінити напрямок головного удару, що зрештою призвело до провалу плану „Барбаросса”.[5]

5 серпня – 16 жовтня 1941 р. – оборона Одеси. Після поразки Південного фронту румуно – німецькі війська взяли в облогу Одесу. Проте швидко захопити місто ворогові не вдалось. Декілька штурмів міста було відбито з великими втратами для ворога. Перед тим як залишити місто, радянські війська провели вдалу десантну операцію в районі села Григ7оріївка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийняте у зв’язку з проривом німецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без страт і несподівано для ворога. Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста, відволікали на себе значні сили ворога, завдавши йому великих втрат (понад 300 тис. осіб). Оборона міста створювала можливість Чорноморському флоту впродовж другої половини 1941 р. контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та нафтовим родовищам.[11]

30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р. – оборона Севастополя. У жовтні 1941 р. німецькі війська увірвалися до Криму. 30 жовтня вони вийшли на далекі підступи до міста. Місто не було обладнане оборонними спорудами із суходолу, проте мало добре продуману оборону з моря. У короткий термін навколо нього було створено три лінії оборони. Хоча місто було відірване від тилових районів суходолом. Чорноморський флот упродовж 250 днів забезпечував оборону міста всім необхідним. Неодноразові штурми міста німецьким і румунським військами були відбиті зі значними втратами для ворога (понад 300 тис. осіб). Проте поразка радянських військ Кримського фронту на Керченському п – ві дала змогу німецьким військам здійснити вирішальний наступ, прорвати оборону Севастополя. 3 липня 1942 р. Ставка дала наказ про евакуацію військ, проте було вже пізно. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловоградської області, після чого вся територія України опинилася в зоні окупації німецьких військ та їх союзників. Загальна кількість військовополонених склала 4,59 млн осіб. Протягом 1941 р. у полон потрапило 2 млн осіб (49 % загальної кількості).



  1. Результати та наслідки радянізації.

У період радянізації в західних областях була заборонена діяльність українських і польських політичних партій, громадських організацій, наукових, комерційних і промислових об'єднань та установ. Як і в інших частинах Радянського Союзу, дозволялася діяльність лише ВКП(б), комсомолу, піонерських і жовтенятських організацій та державних органів, контрольованих більшовиками. Єдина організація, яка чинила опір новій владі, Організація українських націоналістів (ОУН), діяла в підпіллі.[12]

У 1940 році в новоприєднаному західному регіоні України було проведено дві виборчі кампанії до Верховної Ради Радянського Союзу та Української РСР (березень) і до обласних рад (грудень), але альтернативних кандидатів не було, і виборці підтримали "непорушний блок комуністів і незалежних", що було типовим для радянської систему і були "одностайними". Зрозуміло, що все це було досягнуто лише завдяки жорсткому тиску та репресивним заходам влади щодо населення.[8]

Економічне і культурне будівництво в Західній Україні відбувалося в складних умовах. Використовувалися не економічні важелі, соціальна справедливість чи здоровий глузд, а авторитарні, адміністративні та імперативні методи, які були випробувані на сході України. Оптимально організована і культивована приватна власність була декретом перетворена на державну; понад 2200 промислових підприємств були націоналізовані і негайно включені в індустріальну структуру СРСР, підпорядковані народним комітетам або відомствам всього СРСР і кожної республіки, а також частково місцевим виконавчим комітетам депутатів трудящих УРСР. [12, 8]

На підприємствах, що перейшли у державну власність, були створені профспілкові організації, а замовлення на нове обладнання майже одразу були розміщені за рахунок індустріальних зон Росії та східних областей Радянського Союзу. Десятки тисяч безробітних знайшли роботу в шахтах Донбасу та інших регіонів. Кожній фабриці чи заводу було призначено керівника, відповідний виробничий колектив східного регіону, який був зобов'язаний підтримувати їх у всіх фінансових аспектах. Заробітна плата робітників була суттєво підвищена. Водночас було вжито заходів щодо відбудови існуючих та будівництва нових виробничих потужностей, укрупнення дрібних фабрик і заводів.[11, 16]

Однак скасування приватної власності, концентрація виробництва та масштабні структурні зміни в економіці не принесли очікуваних результатів. Націоналізація оголила недоліки соціалістичної економіки. Серед них - неефективність або збитковість більшості державних підприємств, дисбаланс між попитом і пропозицією, низька якість продукції.

Ситуація ускладнювалася політикою звільнення місцевих фахівців, переважно колишніх менеджерів і керівників, яка проводилася під гаслом боротьби з "забрудненням" підприємств "класовими антагоністами". У Львівській області з промислових підприємств та залізничного транспорту було звільнено близько 11 000 осіб, переважно поляків. Велика кількість керівників, направлених зі східних областей України для зміцнення нової влади, які не були знайомі з ситуацією в Західній Україні, призвела до серйозних конфліктів і серйозних порушень місцевих звичаїв і традицій, а також радянського законодавства.

Відсутність особистої матеріальної зацікавленості у продуктивній праці серед робітників і спеціалістів новий радянський режим намагався компенсувати організацією соціалістичного змагання, яке стало ідеологічним гаслом і засобом морального та адміністративного примусу до праці.

Було реформовано аграрний сектор економіки регіону: у 1939 році в західному регіоні УРСР було конфісковано понад 2,5 млн га землі, що належала поміщикам, колишнім урядовцям і монастирям. Щоб забезпечити підтримку нової влади з боку селянства, безземельним селянам було передано понад 1,1 млн га конфіскованої землі, 84 000 коней і 76 000 голів великої рогатої худоби. На початку 1940 року було створено понад 180 радгоспів.

Передача землі, худоби та сільськогосподарських знарядь селянам розглядалася радянською владою як перехідний захід для здійснення "соціалістичних перетворень" у сільському господарстві. Для "заохочення" селян до вступу в колгоспи використовувалися податкові важелі. Одноосібників обкладали величезними податками, тоді як колгоспники отримували значні пільги. Штучно створена система податків і пільг змусила частину місцевих селян вступити до колгоспів, і до кінця 1940 року в західному регіоні УРСР було створено 276 колгоспів (які об'єднали 21 300 селянських господарств).[8]

Ідея колективізації була лише частково підтримана найбіднішими верствами сільського населення, більшість селян не бажала працювати на нових господарів. За цих обставин влада замінила задекларований принцип добровільності адміністративними заходами та грубим свавіллям.

Комуністичний режим, який інкорпорував землі Західної України в радянську систему, від самого початку розпочав репресивні дії. Радянський репресивний апарат застосував два взаємодоповнюючі стратегічні методи. Депортуючи великі групи населення, він ретельно відстежував і вибірково знищував тих, кого вважав "ворогами народу".

На той час сталінський Народний комісаріат внутрішніх справ був спеціалізованою організацією, що обслуговувала злочинні цілі тоталітарної держави і мала достатні людські ресурси для виконання своїх каральних функцій (більше того, значна частина його співробітників пройшла підготовку під час Великого терору 1937-1938 років).

Відповідно до вказівок Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР ім. Берії, з метою "очищення міст і сіл від ворожих елементів, органів місцевого самоврядування, неблагонадійних служителів культу та представників демократичної частини місцевої інтелігенції всіх національностей, класових і політичних", з вересня по грудень 1939 року співробітники НКВС у Західній Україні заарештували і передали до судових органів. 12 000 осіб, серед яких колишні офіцери, урядовці, землевласники, купці, інтелігенція та окремі селяни, були заарештовані та передані судовим і дисциплінарним органам.

Майже всі представники решти політичної еліти регіону - української, польської чи єврейської - були ув'язнені. На щастя, близько 20 000 представників українських політичних партій, громадських організацій, кооперативів та інших державних установ змогли втекти на окуповану Німеччиною польську територію до вступу Червоної армії в Галичину. Багато колишніх членів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) та Польської комуністичної партії також були ув'язнені: заарештовані НКВС у Західній Україні між вереснем 1939 і травнем 1941 року були звинувачені у конкретних злочинах, більшість (32,8 тис.) - у незаконному перетині кордону, 13,4 тис. - у приналежності до "контрреволюційних організацій 2,6 тис. були засуджені за "контрреволюційні підбурювання" і 748 - за участь в "антирадянських змовах".

Депортація була найпоширенішою формою репресій: чотири масштабні депортації відбулися між 1940 і 1941 роками (лютий, квітень і червень 1940 року; травень-червень 1941 року). Адміністративне переселення відбувалося без суду і слідства. Тисячі чоловіків, жінок і дітей загинули під час депортацій через голод, знущання і нездатність адаптуватися до природно-кліматичних умов Сибіру, північних регіонів європейської частини Росії і Казахстану.[10]

Репресивна поведінка під час депортації була зумовлена природою радянської системи. Ліквідуючи економічні, політичні, культурні, освітні та наукові структури регіонів, які не вписувалися в радянську тоталітарну систему, режим одночасно прагнув підпорядкувати, фізично знищити або депортувати її організаторів та активних учасників. З іншого боку, німецько-радянський пакт передбачав недопущення відродження польської держави, що призвело до систематичного переслідування і часткового знищення польської еліти як з німецької, так і з радянської сторони.

Зрештою, радянське керівництво розглядало угоду з Гітлером як черговий етап підготовки до війни та майбутнього комуністичного проникнення в Західну Європу. Тому необхідно було встановити санітарний кордон від Балтійського моря до Молдови. Всі ці обставини призвели до масового винищення українців, поляків та євреїв на новоприєднаних територіях.[11]

318 000 сімей, або 1 173 170 осіб, були виселені із Західної України та Західної Білорусі. Це відповідає приблизно 10% населення. На думку деяких дослідників, за весь період довоєнної радянської історії інтенсивнішими були лише репресії в період колективізації.

За приблизними підрахунками, радянська влада репресувала в три-чотири рази більше людей, ніж нацисти на окупованих Німеччиною територіях, і майже вдвічі більше, ніж на територіях, приєднаних до СРСР. Масові сталінські репресії мали всі ознаки того, що міжнародне право класифікує як злочини проти людяності. Об'єднання українських земель в УРСР оцінюється неоднозначно.

Вперше за багато століть українці опинилися в межах єдиної держави, але репресивний режим переконав більшість західних українців, що майбутнє - у створенні незалежної, соборної української держави, а не в такому об'єднанні.[9]


  1. Поразки радянських військ у перші місяці війни.

Радянське керівництво на чолі зі Сталіним не змогло вжити необхідних заходів для того, щоб радянська армія була належним чином підготовлена до відсічі ворогу. Постійна ставка на те, що пакт про ненапад гарантуватиме мирні відносини з нацистською Німеччиною, дезорієнтувала армію і населення (інформаційне агентство ТАРС від 14 червня 1941 року назвало опис німецьких приготувань до нападу на Радянський Союз провокативним).

Й. Сталін і Генеральний штаб припустилися серйозного прорахунку у визначенні напрямку головного удару противника. Згідно з планом "Барбаросса", головний удар мала завдати група армій "Центр", але радянське командування помилково вважало, що головний удар буде завдано на Україну.

Величезний військовий досвід німецького командування і бойових частин у веденні сучасної маневреної війни із застосуванням великої кількості танків і авіації.[3]

Розгортання радянських військ в оборонній битві було невдалим - радянські війська були розгорнуті трьома дивізіями (57-ю, 52-ю і 62-ю) одна за одною, що означало, що армійські з'єднання вступали в бій по черзі, що дозволило частково розділити їх.

Радянська армія не була розрахована на оборонну війну. Війна мала бути "малою кров'ю на ворожій території". Склади боєприпасів та інші військові запаси були розміщені занадто близько до кордону і потрапили до рук ворога в перші ж дні.

Нові прикордонні оборонні споруди не були побудовані на початку бойових дій. Крім того, вони були невдало розташовані (лінія Молотова). Оборонні споруди на старому кордоні були роззброєні.

Масові репресії в армії між 1937 і 1938 роками та в наступні роки призвели до ліквідації найкращих кадрів Червоної армії (понад 37 000 командирів усіх рівнів було вбито, а всі командири КОВО були репресовані). Нові командири не мали достатнього бойового та життєвого досвіду.

Незважаючи на своєчасні попередження сталінського керівництва про можливий напад, війська не були готові вчасно (за деякими винятками) зайняти бойову позицію, щоб завдати належної відсічі ворогу.

Повітря було сконцентровано на великих аеродромах, а не розпорошено по полю, що призвело до величезних втрат на початку війни (579 літаків було знищено на 66 аеродромах у перші години війни).

Стан озброєння також був поганим. Багато старих танків потребували ремонту. Не вистачало також засобів зв'язку і транспорту. Рівень технічної підготовки солдатів був низьким.

Незавершене переозброєння та реорганізація Червоної армії, яка розпочалася у 1939 році і мала завершитися у 1942 році. Недостатній рівень володіння особовим складом новим озброєнням.[3,4]


  1. Окупація України Німеччиною та її союзниками (1941 - 1944 рр.), нацистський „новий порядок”.

Суть окупаційного режиму полягала в тому, щоб залякати людей жорстокістю і страхом, змусити їх припинити опір і перетворити на покірних рабів. Військові та поліцейські структури здійснювали систематичні пограбування населення, створювали нестерпні умови та доводили людей до голодної смерті. Загальні риси нацистського "нового порядку": ліквідація суверенітету і національності завойованих держав (територій); економічний визиск і використання всіх ресурсів на користь Третього Рейху; расизм, геноцид, антисемітизм, терор, гноблення і масові вбивства невинних людей.[5,6]


  1. План „Ост” (план окупаційної політики на території СРСР).

Основними заходами плану "Ост" були часткова дегуманізація місцевого населення, освоєння німцями окупованих територій, масова депортація населення, в тому числі українців, до Сибіру, зменшення біологічної інтенсивності слов'янського народу, економічне пограбування української території, поневолення місцевого населення, розграбування культурних цінностей та знищення культурних пам'яток План "Ост" не був остаточно прийнятий, а була затверджена лише економічна частина. Для управління окупованими територіями було створено Спеціальне управління (міністерство) Третього Рейху у справах окупованих територій. Його очолив Розенберг. Воно складалося з чотирьох відділів: політичного, адміністративного, економічного та цивільної адміністрації. Останній безпосередньо підпорядковувався "українському" рейхскомісаріату.


  1. Окупаційний режим у різних регіонах України. Особливості окупаційного режиму.

У Галичині терористичний режим був менш суворим. Тут українцям було дозволено працювати в державних установах, кооперативних організаціях та навчальних закладах. Українці мали перевагу над поляками в органах місцевого самоврядування. У східних регіонах, де діяв військовий режим, визнавалася присутність деяких українських громадських організацій і не було широкомасштабного організованого терору з боку поліції. У Придністров'ї режим був більш ліберальним, не було тероризму і була дозволена торгівля. Влада суворо виконувала наказ Антонетіко: "Беріть з неокупованих територій все, що вам потрібно, все, що можливо, без церемоній". На українській території окупаційна влада розгорнула широку нацистську пропаганду: виходило 120 газет українською мовою, працювало 16 радіостанцій.[7]


  1. Нацистські каральні органи на території України.

Гестапо – державна таємна поліція гітлерівської Німеччини в 1933 – 1945 рр. заснована за ініціативи Г. Геринга. Із 1936 р. керівництво гестапо здійснював Г. Гіммлер, протягом 1939 – 1945 рр. – Г. Мюллер. Із вересня 1939 р. гестапо увійшло до структури Головного управління імперської безпеки (RSHA) як IV управління, яке очолив Р. Гейдріх. Напрями діяльності: боротьба з противниками нацизму; нагляд за політичною діяльністю різних церков, релігійних сект тощо; комплектування картотеки і досьє; ведення справ окупованих територій; організація контра звідки і боротьба зі шпіонажем.

СД (SD) – нацистська служба безпеки, розвідувальне управління СС, утворене в 1934 р. У 1936 р. її очолив Р. Гейдріх. Головне завдання – забезпечення внутрішньої безпеки ІІІ рейху. СД мала право на позасудові переслідування і розправи, арешти, обшуки, конфіскації, таємні операції щодо знищення ворогів рейху тощо. Мала широку агентурну мережу, досьє на на вище керівництво рейху та сусідніх держав.

СС (SS) – охоронні загони. Елітні підрозділи НСДАП. Створені в листопаді 1925 р. як спеціальні групи для охорони фюрера й нацистських зібрань у Мюнхені. Після того як у 1929р. СС очолив Г. Гіммлер, організація поступово перетворилася на одну з найбільш впливових партійно – державних структур ІІІ рейху. У 1934 р. СС стає самостійною організацією, непідконтрольною СА (штурмові загони). СС відповідали за знищення внутрішніх „ворогів нації” і практично контролювали німецьку поліцію.[5,6,7]


  1. Рух Опору на території України (1941 – 1944 рр.)

Рух опору - це національно-визвольний рух народів, окупованих Німеччиною та її союзниками під час Другої світової війни. Боротьба велася у різних формах - від духовного спротиву до збройної боротьби. Причини: окупація батьківщини агресором, жорстокість окупаційного режиму, цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації руху опору на окупованих територіях, цілеспрямована діяльність ОУН з організації руху опору. Форми опору: а) пасивний: різні форми допомоги партизанам, відмова від співпраці з окупаційною владою, саботаж заходів окупаційної влади, виробництво бракованої продукції, перешкоджання постачанню продовольства окупаційним військам, ухилення від примусової праці тощо; б) активний: партизанські рухи, підпільна діяльність, диверсії, пропаганда. Джерела формування партизанських сил: спеціально сформовані підрозділи, залишені в тилу ворога; окремі солдати та підрозділи, які потрапили в оточення і не змогли здійснити прорив для з'єднання з фронтовими частинами; окремі громадяни, які не були призвані до армії, але вміли носити зброю і за власними переконаннями та бажанням були готові вести партизанську війну, цілеспрямована організація підпілля ОУН та збройних загонів, самоорганізація населення для створення самооборони від мародерів. У русі опору в Україні (1941-1944 рр.) існувало три течії: радянська, націоналістична та польська.[5,6]
Висновки

Радянізація, безумовно, залишила глибокий слід у подіях та свідомості людей Західної України. Зокрема, цей процес суттєво вплинув на політичну, соціокультурну та економічну картину регіону. Ідеологічна ситуація в Україні середини 40 — початку 50-х рр. негативно позначилася на розвитку літератури і мистецтва. Багато діячів літератури і мистецтва у повоєнний час були позбавлені можливості творчо працювати.

Проти української інтелігенції здійснювалися репресії — закривалися журнали, заборонялися твори, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.

Значення радянізації для історії полягає в тому, що вона визначила співжиття Західної України та Радянського Союзу, а також викликала спротив і реакцію населення на політику радянських влад. Історичний досвід радянізації є важливим для розуміння відносин між різними культурами та релігіями. У сфері культури, радянізація залишила свій слід на мові, літературі, мистецтві та освіті Західної України. Багато видатних діячів та інтелектуалів відчули вплив цього процесу на свої твори та ідеї.

Радянізація Західної України має важливе історичне та культурне значення. Цей період в історії регіону допомагає нам краще зрозуміти та оцінити сучасний стан та ідентичність Західної України.
Список використаної літератури:

  1. Бурненко І.О. Історія України: підруч. для 10 кл. (рівень стандарту) / І. О.Бурненко, Г. М. Хлібовська, М. Є. Крижановська, О. В. Намчук. – Тернопіль: Астон, 2018. – 256 с.

  2. Галушко К.Ю. упорядник РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ. АНЕКСІЯ ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ТА БЕССАРАБІЇ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2019. - 842 с.. URL: http://www.history.org.ua

  3. Гісем О. Історія: Україна і світ. 10 клас / Гісем. – Харків: Ранок, 2018. – 256 с.

  4. Левицька О. Методи радянізації Західної України у 1939–1940 рр. / Оксана Левицька. // Журнал \"Схід\". – 2012. – №7.

  5. Малярчук О. М. Тоталітаризм проти західноукраїнського села / О. М. Малярчук. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2008. – 228 с

  6. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис / В. Марчук. – Івано-Франківськ : Плай, 2001. – С. 107.

  7. Пагір О. Інопланетне вторгнення. Радянізація Західної України [Електронний ресурс] / Олександр Пагір // Український тиждень. – 2012. – Режим доступу до ресурсу: https://tyzhden.ua/inoplanetne-vtorhnennia-radianizatsiia-zakhidnoi-ukrainy-2/.

  8. Пометун О.І. Історія України: підруч. для 10 кл. (рівень стандарту) /О.І. Пометун, Н.М. Гупан. – К. : УОВЦ «Оріон», 2018. – 256 с.

  9. Сеньків М. В. Західноукраїнське село : насильницька колективізація – 40 – поч. 50-х рр. ХХ ст. / М. В. Сеньків. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 292 с.

  10. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914-1939. – Вид. 3-тє, випарвлене та доповнене, - К.: Генеза, 2003. – 352 с.

  11. Хлібовська Г.М. Історія України: підруч. для 10 кл. (рівень стандарту) / Г. М. Хлібовська, М. Є. Крижановська, О. В. Намчук. – Тернопіль: Астон, 2018. – 292 с.

  12. Радянізація Західної України [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://pidru4niki.com/14040509/istoriya/radyanizatsiya_zahidnoyi_ukrayini

  13. Історія України (1939-2003). 11 клас: Опорні конспекти КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40 — НА ПОЧАТКУ 50-х рр. [Електронний ресурс]. – 2023. – Режим доступу до ресурсу: https://uahistory.co/compendium/serednicka-ukraine-history-1939-2003-11-class/12.php.

  14. Радянська анексія західноукраїнських земель [Електронний ресурс]. – 2023. – Режим доступу до ресурсу: https://uk.wikipedia.org/

  15. Радянський період 1939—1941 рр [Електронний ресурс]. – 2023. – Режим доступу до ресурсу: http://www.lonckoho.lviv.ua/istoriya/istoriya-vyaznytsi/radyanskyj-period-1939-1941-rr.

  16. Радянізація [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://umity.in.ua/concept/?id=1207.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас