2.2. Особливості педагогічного спілкування:
Етика спілкування вчителя з учнями
Головною моральною основою етики педагогічного спілкування має бути добре, гуманне ставлення до людей, яке включає повагу до особистості, співчуття, любов
Проявляти повагу до особистості означає уважно ставитися до неї, виявляти довіру, справедливість, доброзичливість, увічливість. З повагою несумісні насильство, порушення прав і свобод, жорстокість, приниження. У ставленні до дітей надзвичайно важливо вміти поєднувати вимогливість і повагу.
Співчувати дитині - означає поділяти її радість чи сум, захоплюватися її успіхами, жаліти у невдачах. З поняттям «співчуття» тісно пов'язане поняття «милосердя», що може бути визначене як діяльне прагнення допомогти кожному, хто має в тому потребу.
Поняття «любов» сучасні мислителі здебільшого розглядають як відповідальність Я за Ти, прийняття однією людиною іншої з усіма її радощами, болями та сподіваннями.
Любов педагога до дітей - одна з головних передумов досягнення належної результативності виховання через те, що має величезну силу позитивного впливу. Якщо ж педагог не любить дітей, він не зможе захопити їх своїми інтересами, прагненнями, зрозуміти їхню душу.
Видатний педагог В. Сухомлинський, формулюючи побажання молодим учителям, писав: «Необхідно, щоб виховання дітей, любов і повага до них і дружба з ними - щоб усе це було самою суттю вашого духовного життя, мій друже». Він мав на увазі не сюсюкання й не захвалювання, не вседозволеність, а мудру людську любов, одухотворену глибоким знанням людського, розумінням усіх слабких і сильних сторін особистості - любов, що застерігає від нерозсудливих учинків і надихає на вчинки чесні, благородні, любов, що вчить жити; любов, у якій поєднується сердечна ласка з мудрою суворістю й вимогливістю.
Чемність - форма взаємовідносин між людьми, яка включає в себе такі людські прояви, як уважність, готовність стати в пригоді кожному, хто цього потребує. У житті можуть зустрічатися ситуації, коли ми вимушені мати справу з людиною, котра з різних причин не заслуговує на повагу. Але це не дає нам права принижувати її. Треба за всіх обставин залишатися чемним. Чемність має декілька відтінків: коректність, люб'язність ґречність, делікатність.
Коректність - це здебільшого офіційна, суха чемність, уміння «тримати себе в руках» у будь-яких ситуаціях, навіть конфліктних. Проявляти коректність - означає зберігати свою гідність і свого партнера зі спілкування.
Люб'язність - чемність, у якій виразно проявляється прагнення бути приємним і корисним іншому. Люб'язна людина - це людина привітна, увічлива, з якою приємно вступати в контакт, вислуховувати її поради.
Ґречність - вища міра вияву ввічливості, яка завжди має проявлятись у спілкуванні зі старшими людьми.
Делікатність - чемність, що виявляється педагогом особливо м'яко, чутливо стосовно неврівноважених, уразливих, егоїстичних, навіть злих дітей. Часто це діти з проблемних чи неповних родин, де панують жорсткі взаємини, відсутній емоційно-позитивний мікроклімат.
Тактовність - почуття міри, котрої слід дотримуватися у стосунках з іншими людьми. Для її належного прояву педагогові необхідно:
уміти відчувати ту межу, за якою в дитини, колеги чи в когось із батьків може виникнути образа;
не робити зауважень у присутності інших людей;
не ставити запитань, що можуть викликати біль у співрозмовника або поставити його в незручне становище.
Точність - уміння цінувати своє слово, не кидати його на вітер, тобто виконувати те, про що обіцяли.
Скромність - уміння зіставляти власну самооцінку з думкою інших, не переоцінювати себе, свою значимість.
Вищеназвані гуманістичні норми моралі є показниками етики спілкування вихователя, учителя з дітьми (звичайно, за умови засвоєння їх на належному рівні).
Невербальні засоби спілкування;
Невербальні засоби спілкування поділяють на кінетичні, такесичні та проксемічні.
Кінетичні – пов’язані з мовою тіла, що виявляється в міміці, позах, жестах, поглядах, ході, рухах. Всі рухи нашого тіла – це беззвучне, але часто дуже промовисте спілкування, яке у щоденному житті не раз замінює мовну комунікацію. До такесичних засобів спілкування належать різноманітні дотики у формі рукостискання, поплескування, поцілунку.
Проксемічні засоби стосуються просторової організації спілкування, коли важливими є розташування партнерів та дистанція між ними.
До паравербального спілкування зараховують просодичні та екстралінгвістичні засоби, які допомагають передати емоційний стан мовців, посилити чи послабити вербальний вплив на співрозмовників та слухачів.
Прасодика стосується ритміко-інтонаційних характеристик мовлення – висота, сила, тембр голосу, наголошування, інтонація, мелодика.
Екстралінгвістика – це паузи в мовленні та різні психофізіологічні стани людини, що виявляються у сльозах, кашлі, сміху, подихах. Паузи можуть бути різними за характером: суто фізіологічні (мовцю необхідно перевести подих); випадкові (важко вимовити чи підібрати потрібне слово); виразні (щоб привернути увагу, наголосити на якійсь думці); хезитативні (для роздумів).
Паузи необхідні, однак зловживати ними не варто, бо це зменшить інтерес до промови та стомить аудиторію.
Вимовлені слова ніколи не бувають нейтральними. Іноді те, як ми проговорюємо якусь інформацію, важливіше за зміст цього повідомлення. Загалом інтонаційно можна зазначити головне в реченні, можна надати інформації певного відтінку, тоді, здавалося б, нейтрального змісту повідомлення може зазвучати як запитання, пропозиція, сарказм, гумор і т. д.
Планування педагогічного спілкування і підготовки до нього
У цілісному процесі педагогічного спілкування під час проведення лекцій і практичних занять умовно виділяють кілька органічно взаємопов'язаних етапів. Відомий спеціаліст у галузі педагогічного спілкування В. Кан-Калик вирізняє такі етапи:
1. Етап моделювання. Мета етапу: моделювання педагогом майбутнього спілкування з учнями чи студентами у процесі підготовки до заняття та забезпечення відповідної мотивації. Це перший етап, у якому закладається образ майбутньої взаємодії викладача зі студентами: планування й прогнозування змісту, структури, засобів спілкування.
2. Початковий етап спілкування. Його мета – встановлення емоційного й ділового контакту в педагогічній взаємодії на початку лекційного або практичного заняття. Кан-Калик називає цей етап комунікативною атакою. Основним завданням його для педагога є завоювати ініціативу й цілісну комунікативну перевагу, які забезпечують можливість у подальшому керуванні спілкуванням.
3. Керування спілкуванням. Цей етап є найбільш тривалим і найбільш складним у процесі розвитку педагогічної взаємодії. Його завдання – закріпити педагогічну ініціативу, підтримати й поглибити сприятливу психологічну атмосферу, створити умови для самовираження і творчих пошуків учнів або студентів. На цьому етапі здійснюється обмін інформацією, оцінками цієї інформації, взаємооцінювання співрозмовників; створюється атмосфера доброзичливості, щоб дати студентові (учневі) змогу вільно виявляти своє "Я", отримувати задоволення від спілкування.
4. Аналіз спілкування. Головне завдання цього етапу – співвіднесення завдань, поставлених на етапі моделювання спілкування зі студентами, з результатами здійсненої взаємодії, а також моделювання подальшого спілкування. Це етап самокоригування та рефлексії. Сутність його полягає в аналізі спілкування, що відбулося, у встановленні причин успішних компонентів взаємодії та наявних труднощів, у визначенні основних тенденцій педагогічної взаємодії.
Стилі педагогічного спілкування
Залежно від продуктивності виховного впливу розрізняють такі стилі педагогічного спілкування (В. Кан-Калик):
1. Спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю. Цей стиль ґрунтується на єдності високого професіоналізму педагога та його етичних поглядів. Адже захоплення тим, що цікаве учням, - результат не лише комунікативної діяльності вчителя, а й значною мірою його ставлення до педагогічної діяльності загалом.
2. Спілкування на основі товариської прихильності. Товариська прихильність є важливим регулятором спілкування загалом і педагогічного зокрема. Ще А. Макаренко стверджував, що педагог, з одного боку, має бути старшим товаришем і наставником, а з іншого - співучасником спільної діяльності.
3. Спілкування-дистанція. Сутність такого спілкування полягає в тому, що в системі стосунків педагога і учнів запобіжником є дистанція. Проте й тут має бути міра. Гіпертрофована дистанція призводить до формалізації спілкування вчителя й учнів, перешкоджає створенню справжньої творчої атмосфери. Безперечно, дистанція повинна існувати, але має випливати із загальної логіки стосунків учителя і учнів, а не диктуватися вчителем. Якщо дистанція стає домінантою педагогічного спілкування, одразу різко знижується загальний творчий рівень спільної діяльності педагога та учнів. Це спричинює формування між ними авторитарних стосунків, що зрештою негативно позначається на результатах виховання.
До спілкування-дистанції нерідко вдаються вчителі-початківці, які бояться учнів і намагаються в такий спосіб утвердитися. Однак цей стиль спілкування, як правило, не дає хороших результатів, оскільки дистанція не може бути основою формування педагогічного авторитету.
4. Спілкування-залякування. Цей стиль спілкування зумовлений насамперед невмінням організувати продуктивне спілкування на основі захоплення спільною діяльністю. Безперечно, таке спілкування сформувати нелегко, і молодий учитель нерідко йде шляхом найменшого опору, обираючи спілкування-залякування чи дистанцію у крайньому їх прояві. Щодо розвитку творчості або здійснення саме виховного впливу на учнів, а не просто ситуативного керування їхньою поведінкою цей стиль спілкування є безперспективним.
5. Спілкування-загравання. Сутність його полягає в завоюванні дешевого авторитету в дітей, що суперечить вимогам педагогічної етики. Цей стиль відображає, з одного боку, намагання молодого вчителя швидко налагодити контакт із дітьми, сподобатися класові, а з іншого - відсутність необхідної загально педагогічної та комунікативної культури, умінь та навичок педагогічного спілкування, досвіду професійної комунікативної діяльності. Побоюючись спілкування з класом і одночасно бажаючи мати з учнями контакт, учитель зосереджує увагу не так на змістовому аспекті взаємодії, як на проблемах взаємин, які набувають гіпертрофованого значення.
2. 4. Спілкування молодших школярів як психолого-педагогічна проблема
Вступ до школи – переламний момент в житті дитини, незалежно від того, в якому віці вона приходить у перший клас. Це перехід до нового способу і умов діяльності, до нових взаємовідносин з дорослими та однолітками. Змінюються соціальні умови, що визначають розвиток і саме життя дитини.
Зміна місця в системі суспільних відносин створює ситуацію «психологічної відкритості дитини». В новій для неї життєвій ситуації дитина з готовністю приймає вимоги вчителя. Тому вчитель повинен скористатися цією «психологічною відкритістю» своїх малюків і почати навчати їх правил поведінки в класі, в школі, поза школою, а також створити умови, необхідні для подальшого ефективного навчання учнів. У дітей молодшого шкільного віку є велика емоційна залежність від дорослого – емоційний голод. Задоволення потреби в позитивних емоціях з боку вчителя залежить від стилю його спілкування з учнями.
Стиль спілкування залежить від особистісних якостей педагога і комунікативної ситуації. До особистісних якостей належать ставлення вчителя до дітей (активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативне негативне, стійке негативне) та володіння організаторською технікою.
За активно-позитивного ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність учнів, допомагає їм, відчуває потребу у неформальному спілкуванні. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю в учнях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність. Пасивно-позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості та суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, браком емоційності, що збіднює спілкування i гальмує творчий розвиток учнів.
Негативне ставлення, що залежить від перепаду настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, нерідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, такий учитель працює i проти предмета, який викладає, i проти школи, i суспільства загалом.
Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність вчителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, демократичним і ліберальним.
Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічуючи його самостійність та ініціативу. Авторитарний учитель самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує учнів. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування – наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за таких обставин звучить як докір: «Ти добре сьогодні відповідав. Не чекав від тебе такого». А реакцією на помилки учня часто бувають висміювання, різкі слова. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу й відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість.
Авторитарний стиль за своїм механізмом ставить вчителя в позицію відчуження від класу чи окремого учня. Позиція відчуження – емоційна холодність, яка позбавляє дитину близькості та довіри до вчителя.
Демократичний стиль забезпечує дитині активну позицію: вчитель прагне поставити учнів у відносити співробітництва при вирішенні навчальних задач. Він ґрунтується на глибокій повазі, довірі й дружньому взаєморозумінні, покликаний донести мету діяльності до свідомості кожного учня і залучити всіх до активної участі у спільній діяльності. Основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в учнів упевненість у собі, ініціативність. З усвідомленням відповідальності, підвищенням зацікавленості, розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати, що забезпечує стабільний результат діяльності й закладає надійний фундамент розвитку особистості. Демократичний стиль спілкування говорить про високий рівень професіоналізму вчителя, його позитивні особистісні якості і любов до дітей. Цей стиль потребує від вчителя великої душевної напруги, але саме він є найпродуктивнішою умовою розвитку особистості дитини.
За ліберального стилю в учителя немає стійкої педагогічної позиції. Вона виявляється в невтручанні, низькому рівні вимог до навчання. Форми роботи вчителя зовні начебто демократичні, але через пасивність і незацікавленість, брак відповідальності навчальний процес стає малоефективним. Стиль спілкування вчителя з учнями визначає їх поведінку під час уроку.
Авторитарний стиль характеризується відчуженою позицією емоційної близькості зі своїм вчителем, дитина підсвідомо прагне компенсувати нереалізовану потребу в позитивних емоціях. Як тільки, на думку дитини, виникає можливість звернутися до свого сусіда по парті чи ще до когось, вона зразу починає спілкування. Надмірне напруження волі втомлює дитину і вона прагне його зняти. Але пильно око вчителя помічає порушника дисципліни. Вчитель робить зауваження, карає. Численні спостереження показали, що демократичний стиль є більш гуманістично спрямованим, ніж інші стилі спілкування. В. Мухіна пише: «Дослідники спостерігали роботу вчителів з різними стилями спілкування і вивчали види покарань за дисциплінарні порушення. Виявилося, що вчителі з авторитарним стилем спілкування роблять більше зауважень, записів у щоденнику; частіше говорять образливі слова на адресу дитини та ін. Вчителі з демократичним стилем спілкування при цьому роблять усні зауваження, суворо дивляться на дитину – порушника дисципліни, але, головне, вони працюють із класом, організовують його на навчальну діяльність, формують пізнавальний інтерес».
Демократичний стиль передбачає заклик до співпраці і пізнавальної активності. Нормативність полегшена до привабливої для дитини форми довірливого спілкування щодо даного навчального завдання, організовує її увагу, змушує працювати пам’ять і мислення. Дитина з задоволенням працює над завданням, прагне відповідати і засмучується, коли вчитель обирає для відповіді когось іншого. Саме за таких умов можлива організація активного дидактичного спілкування.
Авторитарний стиль ускладнює співробітництво і організацію пізнавальної активності. Насильна нормативність не забезпечує природності спілкування і не організовує активності пізнавальних процесів.
Запорукою продуктивного стилю педагога є його спрямованість на дитину, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою, делікатність у стосунках.
Установка – це стійка схильність людини до певної форми реагування, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба. Вона спонукає людину орієнтувати свою діяльність у певному напрямі й діяти послідовно щодо всіх об’єктів і ситуацій, віддзеркалює стан особистості, на основі взаємодії між потребами та їх задоволенням, забезпечує легкість, автоматичність та цілеспрямованість поведінки. Установка може бути основним чинником, який опосередковує активну взаємодію людини та соціального середовища. Завдяки багаторазовому повторенню так званих установочних ситуацій поступово формуються «фіксовані установки людини», які непомітно для неї самої впливають на її життєву позицію. Установки можуть бути як позитивними (поведінка школяра, основана на позитивному ставленні його до вчителя), так і негативними, упередженими (ставлення вчителя до невстигаючих учнів, які ще й порушують поведінку).
Роль установки в педагогічному спілкуванні було досліджено під час експерименту, який увійшов у історію педагогіки, як «ефект Пігмаліона». Американські психологи Розенталь і Джекобсон після психологічного обстеження школярів, визначення рівня їх розумового розвитку повідомили вчителів, що в класах є учні з високим інтелектуальним потенціалом, назвавши їх прізвища. При цьому були названі діти, які насправді мали різні успіхи й здібності. Через деякий час психологи виявили найпомітніші успіхи в розвитку тих дітей, які були названі серед кращих, але мали посередні оцінки. Сталося це тому, що вчителі, дізнавшись про неабиякі здібності своїх вихованців, змінили установку щодо них. Навіть якщо рівень знань дитини був вельми невисокий, учитель почав уважніше придивлятися до неї, а це змінювало його ставлення до учня і характер стосунків загалом. Вчитель, як Пігмаліон, через атмосферу уваги і піклування у класі, доброзичливої вимогливості і любові створював умови для ефективного розвитку дитини. А найголовніше – він дивився на дитину, як на талановиту і робив усе для того, щоб розвинути цей талант. Тому установка завжди повинна бути тільки позитивною, оптимістичною.
Для того, щоб учень став активним учасником педагогічного процесу, необхідно забезпечити суб’єкт-суб’єктний характер педагогічних стосунків, який полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній спрямованості, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів та переживань, готовності до прийняття аргументів співрозмовника, взаємодії з ним.
Головними ознаками педагогічного спілкування на суб’єктному рівні є: особистісна орієнтація співрозмовників (здатність бачити і розуміти співрозмовника), рівність психологічних позицій співрозмовників (недопустиме домінування педагога у спілкуванні, він повинен визнавати право учня на власну думку, позицію), проникнення у світ почуттів і переживань, готовність прийняти точку зору співрозмовника.
Відомий педагог-гуманіст Ш. Амонашвілі в одній зі своїх праць визначив назву розділу: «Життя учня на уроці». За цим звичним і таким «недидактичним» словом (адже урок – поняття дидактичне) стоять дуже важливі речі: психологічне самопочуття учня на уроці, задоволення його пізнавальних потреб – у спілкуванні, визнанні, самоутвердженні тощо.
Особливості організації дидактичного спілкування обумовлюються методами, способами і формами проведення уроку: постановка мети (для учнів), зацікавленість і відповідна залежність у загальному русі до неї; дії вчителя учнів спрямовані на забезпечення порядку й дисципліни на уроці, єдність і постійність вимог, уміння створити атмосферу співробітництва.
1 2 3