Ім'я файлу: Практична робота doma_ficaj.docx
Розширення: docx
Розмір: 77кб.
Дата: 14.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Тема_32_Самостійна_курація_хворих_зі_складанням_історії_хвороб
537354_Вопросы к экзамену.docx
Типологічні особливості проектування кіноконцертних залів.pptx
Задание 25, Яриш И, Ландшавный дизайн.docx
2. Переклад фахового тексту українською мовою (комп’ютерний набір за стандартом).Розширення: docx
Розмір: 77кб.
Дата: 14.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Тема_32_Самостійна_курація_хворих_зі_складанням_історії_хвороб
537354_Вопросы к экзамену.docx
Типологічні особливості проектування кіноконцертних залів.pptx
Задание 25, Яриш И, Ландшавный дизайн.docx
Культура та пов'язані з нею відносини — надзвичайно складне й багатогранне явище, яке у сучасній науці досить важко точно визначити. Латинське слово "cultura" (обробка, догляд, поліпшення) первісно означало дотичність людини до природи, передусім, землі (cultura agri).
Марк Туллій Ціцерон серед перших надав цьому поняттю духовного виміру, пов'язуючи з ним збереження історичної спадщини та суспільних духовних цінностей. Пізніше з розширенням змісту розуміння цього поняття у ньому виокремилися Духовна та матеріальна частини, що тісно взаємопов'язані та характеризують спосіб життєдіяльності суспільства.
Багатогранність поняття культури як суспільного явища науково дефініювати досить важко. Головною проблемою розуміння культури в сучасній науковій думці залишається співвідношення її духовних і матеріальних елементів, що й визначає специфічність того чи іншого її розуміння. Серед розмаїття ідей та концепцій, що функціонують у сучасній науковій думці, можна виокремити низку найважливіших напрямів її розуміння.
1.Сприйняття культури як результату життєдіяльності людських спільнот, тобто всього створеного людиною, на відміну від створеного природою. Культура, з цього погляду, формується як наслідок спрямованої творчої діяльності людей, вона завжди має соціальний характер. Так визначав поняття культури К. Маркс, і чіткіше сформулював один із його послідовників Г. Плеханов. Такої ж думки, з тими чи іншими застереженнями, дотримується значна кількість культурологів.
2.Розуміння культури як духовного надбання людських спільнот, що акумулює розумову діяльність, спрямовану на розвиток самоусвідомлення (ідентичності), морально-етичних основ існування, системи символьних форм, що відображають сприйняття середовища, знакових систем (передусім, мови), наукового знання, мислення тощо.
Ця позиція, починаючи від праць М. Вебера, традиційно визначальна для "західної" науки, де культуру трактують як різновид суб'єктивної діяльності людей, що відображає специфіку їх рефлексії довкілля.
3. Аксіологічне розуміння культури пов'язане з її сприйняттям як сукупності матеріальних і духовних цінностей, що є результатом життєдіяльності людини. М. Чмихов визначив поняття культури як "специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, реалізований у продуктах матеріальної та духовної праці, в системі суспільних норм і засад, у духовних цінностях, у сукупності взаємин людей із природою і між собою та у ставленні їх до самих себе" (Аксіологія (грец. - цінність і - вчення) - філософська теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби, інтереси, запити і бажання людей.)
Виходячи з цього досить широкого трактування, можна зауважити, що культура є способом адаптації людських спільнот до того довкілля, в якому вони існують. Тобто матеріальна та духовна частини культури взаємопов'язані та випливають одна з одної.
Можна погодитись і з такою думкою: "Суспільна практика свідчить про органічну єдність матеріального та духовного, об'єктивного та суб'єктивного, необхідного та випадкового в культурі. Вилучення однієї з її частин збіднює культуру, спотворює уявлення про неї як про цілісний феномен"1.
Культура є результатом не лише предметно-практичної, а й духовної діяльності людей, унаслідок якої формується система культурних цінностей, що мають надзвичайно важливе значення для суспільства.
У ст. 1 міжнародної конвенції "Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту" від 14 травня 1954 р. зазначається: "Культурними цінностями є пам'ятки архітектури, мистецтва або історії, релігійні чи світські, археологічні місцеположення, архітектурні ансамблі, що становлять історичний або художній інтерес, твори мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного або археологічного значення, а також наукові колекції або важливі колекції книг, архівних матеріалів чи репродукції цінностей, зазначених вище".
Визначені в конвенції культурні цінності мають матеріальний характер, що випливає з їх змісту та призначення, але в ширшому розумінні ними також є нагромаджене суспільством знання, надбання літератури та мистецтва, морально-етичні та релігійні вчення. Від найдавніших часів змістом міжнародних відносин у сфері культури було поширення та запозичення духовних культурних цінностей.
У світовій історії існує значна кількість прикладів, коли суспільства, що перебували на нижчому рівні розвитку, формувались під значним культурним впливом передових і розвиненіших суспільств. Держава та її політичне керівництво завжди розв'язувала дилему, змістом якої була проблема ідентичності національного культурного поля.
Тобто йдеться про збереження чи трансформацію традиційної для цього суспільства системи культурних цінностей. Ставлення політичних еліт до проблеми ідентичності національного культурного поля лежить в основі політики держав щодо зовнішніх культурних впливів.
З огляду на це, Я. П'єтрась пропонує розрізняти чотири типи національних політичних еліт:
1.Космополітичні еліти, які підтримують процес запозичення цінностей і стандартів іноземної культури, вважаючи її прогресивнішою навіть тоді, коли це призводить до руйнування національного культурного поля.
2.Націоналістичні еліти прагнуть не допускати іноземних культурних впливів і зберігати незмінними традиційні цінності, ідеалізуючи минуле.
3.Компрадорські еліти здійснюють політику секторного запозичення цінностей іноземної культури, що призводить до виникнення в державі ситуації паралельного розвитку культур. Окремі суспільні групи (наближені до політичної еліти) преферують зразки запозиченої іноземної культури, тоді як більша частина населення залишається в полі традиційної національної культури.
Це призводить до маргінальності її розвитку, але, з іншого боку, запозичені культурні цінності мають "штучний характер", їх не сприймає більшість населення. (компрадо́ ри, компрадо́ рська буржуазі́я (від ісп. comprador – покупець) угодовська частина національної буржуазії в економічно відсталих країнах (колоніальних і незалежних), яка співробітничає з іноземним капіталом на внутрішньому й зовнішньому ринках.
Є головною опорою імперіалістів у їхній боротьбі проти національно-визвольного руху.); компрадор місцевий торговець, посередник між національним ринком і власниками іноземного капіталу, що проникають на цей ринок.
4. Ліберальні політичні еліти намагаються поєднати обидві системи вартостей так, щоб створити нову культуру, яка б сприяла суспільному прогресові, але не руйнувала принципових основ національної традиції.
Національна політична еліта здійснює державну політику у сфері культури переважно за допомогою юридичних засобів, сприяючи та регламентуючи Сучасні міжнародні відносини у сфері культури пов'язані з різноплановими контактами державних і недержавних суб'єктів, що представляють різні країни світу щодо обміну досягненнями та інформацією про них у галузях освіти, науки, мистецтва, літератури тощо.
Такі відносини реалізуються будь-якими типами учасників міжнародних відносин. їхніми суб'єктами є діячі культури, організації та установи, уповноважені державні інституції (зокрема, міністерства культури), спеціалізовані міжнародні організації. У цих стосунках недержавні суб'єкти діють автономно, керуючись інтересами власної професійної діяльності. Проте у будь-якому разі держава сприяє розвиткові, координує та контролює характер і зміст культурних відносин між ними.
У світовому масштабі держави поєднують свої зусилля у межах міжнародних організацій (за допомогою спеціалізованої міжнародної організації системи ООН — ЮНЕСКО), які активно ініціюють відносини у цій сфері.
Американський політолог С. Хантинґтон зауважив, що "культура і культурна ідентичність визначають зразки спільностей та дезінтеграцію і конфлікти в світі, після холодної війни".
Упродовж тисячоліть національні культури розвивались автономно одна від одної, що пояснювалось відсутністю на той час засобів масової інформації не лише глобального, а й регіонального масштабу. Унаслідок відносного відособлення розвитку культури народів світу вони склались як окремі системи цінностей, що визначають їхній світогляд, специфічність розвитку мистецтва і є основою для виникнення релігійних та ідеологічних систем.
Величезну роль у започаткуванні культурних обмінів та запозичень відіграло поширення світових релігій: християнства, мусульманства та індуїзму, які в концентрованій формі пропагували культурні та морально-етичні цінності тих народів, серед яких вони виникли.
Упродовж першого тисячоліття від Р. X. відбулась поступова консолідація окремих культур на основі релігійного світогляду, який хоч і не подолав остаточно відмінностей між окремими культурами, але принаймні звів їх до спільного знаменника. Ці процеси спричинились до творення окремих культурних просторів, між якими існують досить виразні відмінності. С.
Хантинґтон розглядає світ крізь призму цивілізацій, що, на його думку, відповідають цим просторам. Він виокремлює: західну, православну, ісламську, індуїстську, латиноамериканську, буддистську, китайську, африканську та японську цивілізації.
Швидкий суспільний прогрес, що відбувався в межах західної цивілізації, починаючи з XV ст., спричинив поширення її цінностей на більшу частину світу, і лише там, де вже існували високорозвинені культури, вони не зуміли прижитись у незмінному варіанті. Однак вестернізація, тобто запозичення від західної культури, стали синонімом прогресу та вдосконалення.
Швидкий розвиток світових інформаційних систем і зростаючий ступінь їх безконтрольності з боку національних держав сприяли феноменові виникнення "масової" культури, що фактично являє собою американський варіант західної культури. її зростаючий вплив на зламі XX—XXI ст. призводить до фактичного занепаду та руйнування національних культур і породжує гострі конфлікти на цьому ґрунті.
3. Бжезінський вважає поширення американської культури одним із найважливіших аспектів глобального панування США, стверджуючи, що "культурна перевага є неоціненним аспектом американської глобальної могутності. Що б не думали про її естетичні цінності, американська масова культура випромінює магнетичне тяжіння, особливо для молоді у всьому світі".
З тим, що вестернізація веде до суспільного прогресу, категорично не погоджується С. Хантинґтон, який стверджує, що у підсумку вона призводить до агресивного несприйняття західної культури та відродження традиційних національних цінностей. Культурні цінності, на його думку, є тими основами існування народів, до яких люди так чи інакше повертаються і які є ґрунтом для конфліктів майбутнього.
Натомість Е. Тоффлер пов'язує сучасні процеси у сфері культури з принциповими змінами, що відбуваються у внутрішніх та міжнародних економічних відносинах. На його думку, кожне суспільство формує власний тип культури, який випливає з рівня його розвитку.
Сільськогосподарські цивілізації створили елітарну, аристократичну культуру, промислові — масову, а інформаційне суспільство "третьої хвилі" створює принципово нову культуру, що виникатиме на засадах демасифікації, індивідуалізації та фрагментизації.
Культура майбутнього, на відміну від попередніх, не буде ні масовою, ні національною, вона орієнтуватиметься на досить вузькі групи споживачів, кожна з яких отримуватиме фрагменти лише тих культурних досягнень, які становлять для неї інтерес, та моделюватиме власне середовище на свій розсуд, без будь-яких оцінок, нав'язаних громадською думкою, релігією чи ідеологією. Е.
Тоффлер пише: "Замість того, щоб тільки отримувати ментальну модель реальності, ми в певний момент мусимо винаходити й перевинаходи-ти її заново. Це накладає на нас величезний тягар.
Але й веде у напрямку до більшої індивідуальності, демасифікації як особистості, так і культури"1. У будь-якому випадку міжнародний порядок у сфері культурних відносин, який традиційно розглядали як певний спосіб взаємодії між національним та глобальним культурним "полями", у XXI ст. зазнає кардинальних змін, незалежно від напряму, навколо якого дискутують культурологи-футуристи.
Очевидно лише те, що культура та пов'язані з нею відносини у міжнародному середовищі на початку XXI ст. відіграють вагомішу роль, ніж це спостерігалось раніше. Від найдавніших часів передавання повідомлень про реальні події міжнародного життя було надзвичайно важливим як у внутрішній, так і у зовнішній політиці держав.
Упродовж тисячоліть головними засобами передавання інформації були гінці, які забезпечували, передусім, потреби політичного керівництва та формували основу для прийняття ним рішень у сфері зовнішньої політики. У XVIII ст. у Франції для потреб швидкого передавання інформації було засновано кур'єрську пошту, що використовувала з цією метою сполучення за допомогою диліжансів.
Однак між подією та реакцією на неї зацікавлених держав завжди минав досить тривалий час, що унеможливлювало динамічну та ефективну зовнішню політику. Широкі кола громадськості отримували інформацію зі ще більшим запізненням і лише таку, яка відповідала інтересам керівної верхівки. Починаючи з XIX ст., розвиток міжнародних інформаційних відносин зазнав революційних змін, що полягали в удосконаленні старих і винайденні нових технічних засобів передавання інформації.
Розвиток транспорту, винайдення телеграфу, телефону, радіо і, нарешті, впровадження сучасних комп'ютерних мереж не лише свідчили про ступінь прогресу суспільства, а й призвели до справжніх інформаційних революцій. Інформованість урядів воюючих держав та громадян уперше суттєво змінилась під час Кримської війни (1851—1855).
Характеризуючи цю ситуацію, М. Говард писав: "Війна більше не являла собою пригоду в далеких краях, про яку цивільне населення дізнавалось із коротких офіційних повідомлень та із солдатських байок, коли подія вже відходила у далеке минуле.
Тісніший контакт між фронтом і тилом було встановлено завдяки паралельному розвиткові електричного телеграфу. Можливість миттєвого зв'язку отримали не лише політичні лідери та їхні польові командири, а й редактори газет, які ставали дедалі впливовішими та амбіційнішими". Інформаційна революція середини XIX ст. фактично повторилася в другій половині XX ст., оскільки створення глобальних комп'ютерних мереж стало якісно новим кроком порівняно з існуючими системами зв'язку.
А. Дудек зазначає, що сучасні міжнародні інформаційні відносини відбуваються одночасно у трьох площинах: міжурядовій, неурядовій (через засоби масової інформації) та міжособистісній. Інформація у цих площинах передається за допомогою найрізноманітніших каналів — від усного спілкування до використання сучасних інформаційних мереж. Міжнародні відносини у сфері інформації пов'язані зі стосунками між її виробниками та споживачами щодо отримання останніми повідомлень про реальні події, що становлять для них інтерес.
Споживачі інформації можуть використовувати її операційно, але також і для подальшого передавання іншим споживачам. У першому випадку йдеться про стосунки між інформаційними службами (інформаційні та прес-агенції, спеціальні служби тощо) та споживачами, а в другому — між виробниками щодо обміну, на певних умовах, отриманою інформацією.
Інформація є способом відображення реального середовища у вигляді фактів і їх первинних коментарів та інтерпретацій. З огляду на специфіку використання споживачами, виокремлюють такі різновиди інформації, як:
1.Секретна, яку використовує політичне керівництво у процесі прийняття найважливіших рішень і розголос якої може завдати серйозної шкоди інтересам держави.
2.Спеціалізована, яка має вузьке операційне застосування і може бути використана лише фахівцями у тій сфері суспільної діяльності, якої вона стосується. Режим застосування такої інформації не завжди відкритий, позаяк окремі відомості можуть становити державну службову або приватну комерційну таємницю.
3.Масова, яка є загальною та доступною для будь-яких споживачів. Вона поширюється за допомогою преси, радіо, телебачення та глобальних інформаційних мереж.
У практиці прийняття політичних рішень уряди використовують усі перелічені вище види інформації, оскільки у цьому процесі ніколи не буває абсолютної впевненості у вихідних даних, а порівняння відомостей, взятих із різних інформаційних потоків, дає змогу з'ясувати картину реальних подій. Інформаційні потоки є постійним рухом повідомлень у межах технологічних каналів. Вони виражаються у створенні міжнародного глобального інформаційного "поля" і потоках різнопланової інформації через світові інформаційні системи.
Держава традиційно контролює входи та виходи, через які циркулюють інформаційні потоки, намагаючись не допустити у національне інформаційне поле інформацію, яку її політична еліта розглядає як ворожу, спрямовану на підривання конституційного ладу, цінностей національної культури тощо.
Державну політику у світовому інформаційному полі можна охарактеризувати так:
1.Ліберальна побудована на принципах невтручання в інформаційний процес, визнання права громадян отримувати інформацію з будь-яких джерел, сприяння вільному обігові інформації.
2.Активна інформаційна політика полягає у намаганні встановити контроль (того чи іншого ступеня жорсткості) за засобами масової інформації, за допомогою контрпропаганди, активного сприяння поширенню за межами держави інформації,
З.Автаркічна інформаційна політика пов'язана 3S "закриттям" національного інформаційного поля, повною забороною чи певним обмеженням права громадян користуватись інформацією іноземного походження та її сприйняттям як ворожої.
Ще 1976 p., під час V конференції Руху неприєднання в Коломбо, країни "третього світу" констатували інформаційну нерівноправність та задекларували прагнення до створення "нового інформаційного порядку". У декларації ЮНЕСКО від 22 листопада 1978 р. як його найважливіші принципи були названі свобода та рівноправність держав у світовому інформаційному полі.
На засіданні Міжнародної Координаційної Ради у справах інформації країн Руху неприєднання в Багдаді 1980 р. було сфомульовано концепцію фундаментальних прав суверенних держав у сфері інформації, серед яких: право кожної держави на створення власної інформаційної системи; право осіб і народів отримувати об'єктивний образ реальності; право кожної держави світу об'єктивно висвітлювати її інтереси та обов'язок усіх учасників інформаційного процесу щодо збереження об'єктивності.
Концепцію "нового інформаційного порядку" гостро критикували США та Велика Британія, і вона не була плідною з огляду на бідність країн, що розвиваються. Реальний міжнародний порядок у сфері міжнародних інформаційних відносин визначається фінансовими і, відповідно, технічними можливостями держав світу. На зламі XX—XXI ст., через широке впровадження супутникового телебачення, міжнародних комп'ютерних інформаційних мереж, національні держави втрачають можливість здійснювати ефективний контроль за інформаційними потоками, що перетинають їхні кордони.
У формуванні глобальних інформаційних потоків вирішальною є позиція провідних держав світу та власників засобів масової інформації, які контролюють зміст та інтерпретацію повідомлень. Ведення пропагандистських кампаній, які спочатку стосувались лише громадян власної держави, у сучасних умовах набуло світових масштабів та виявилося у маніпулюванні громадською думкою у більшості країн світу.
Міжнародна інформація визначається як сукупність відомостей про систему міжнародних відносин, а також про структуру, загальні властивості інформації і питання, пов'язані з пошуком, збиранням, аналізом, зберіганням та розповсюдженням інформації у системі міжнародних відносин. Процес одержання, зберігання та використання міжнародної інформації тісно пов'язаний з процесом глобальної комунікації між суб'єктами міжнародних інформаційних відносин, які виникають у всіх сферах діяльності держави і суспільства при одержанні, зберіганні та використанні інформації.
Таким чином, міжнародна інформація є складовою глобальної комунікації, метою якої є з'ясування закономірностей взаємодії суспільства та інформації і формування інформаційного суспільства. Міжнародна інформація орієнтована на забезпечення зовнішньої та внутрішньої політики держав, економічної стратегії країн, на забезпечення національної безпеки, прогресивний розвиток міжнародних відносин та міжнародного права.
Кожна країна формує свою стратегію інформаційної політики, в якій визначаються усі аспекти інформаційного забезпечення міжнародних відносин. Так, наприклад, в США інформаційна політика держави спрямована на забезпечення національних інтересів у міжнародному інформаційному просторі, вона входить до воєнної доктрини США та американської стратеги безпеки. Це зовнішній аспект.
Внутрішній аспект інформаційної політики США орієнтований на забезпечення доступу до інформації для кожного індивіда, на забезпечення прав інтелектуальної власності та авторських прав, а також на забезпечення інтелектуальних прав певних версте суспільства. Міжнародні інформаційні відносини визначаються інформаційними процесами і мають суб'єкти і об'єкти міжнародного співробітництва.
Тому виділяють основні поняття міжнародної інформації, які визначають предмет міжнародних інформаційних відносин, об'єкти і суб'єкти таких відносин.
До основних понять міжнародної інформації (МІ) відносять саме поняття «міжнародна інформація» і його складові компоненти:
міжнародні інформаційні ресурси;
інформаційний потенціал;
інформаційна могутність;
інформаційний продукт;
міжнародний інформаційний простір;
міжнародна інформаційна політика.
Інформаційні ресурси — це засоби, можливості і джерела інформації, які визначають роль і місце держави в світі і виступають показником національного багатства країни. Так, наприклад, в Конституції України та у Законі України «Про інформацію» написано: «Інформація є національною цінністю».
До поняття «інформаційні ресурси» входять:
фундаментальна інформація,
поточна інформація,
документована і зафіксована на документальних носіях інформація,
новітня інформація або ноу-хау.
Інформаційний потенціал доречно оцінювати за такими критеріями: стан інформаційної інфраструктури (мережі, інформаційні системи, кількість комп'ютерів та ін.) і тенденції її розвитку, потужність наукового потенціалу і тенденції його розвитку, потужність поліграфічної промисловості і тенденції її розвитку, наявність і потужність вітчизняної індустрії культури і тенденції її розвитку.
Інформаційний потенціал — це сукупність інформаційних засобів країни, які включають інфоінфраструкту-ру,тобто:
Інформаційні і комп'ютерні мережі і системи.
Національну систему інформації.
Сукупність різних видів інформації.
Інформаційно-аналітичну структуру.
Інформаційні служби та засоби масової комунікації.
Інформаційну могутність можна характеризувати за такими основними критеріями: наявність і потужність державної системи захисту інформації, національних виробників інформаційного продукту (інформаційних агентств, преси, телебачення, радіо), системи формування суспільної свідомості, зокрема системи зовнішньополітичної пропаганди.
Національний інформаційний продукт — це матеріальний або нематеріальний результат інформаційної діяльності, який має синтезований характер, оскільки поєднує в собі результати інформаційної інтелектуальної діяльності суспільства та технічні засоби інформаційного забезпечення.
Компонентами національного інформаційного продукту є:
технічні засоби зв'язку (обчислювальна техніка та інші новітні технології),
супутникові форми забезпечення передачі інформації,
кабельні мерена,
бази і банки даних,
аудіовізуальне забепечення передачі інформації,
новітні оп-товолоконні мережі,
традиційні засоби передачі інформації.
На сьогодні більш ніж 200 ретрансляторів України передають міжнародну та національну інформацію безпосередньо у пам'ять електронне обчислювальних машин, що сприяє концентрації інформації, розвитку національного інформаційного продукту.
В результаті створюється новий вид національного продукту, який може бути використаний, як матеріальне майно і як інтелектуальна власність. Національний інформаційний простір — сукупність інформаційних потоків як національного так і закордонного походження, що функціонують на території держави.
Основною цінністю для суспільства й окремої людини поступово стають інформаційні ресурси. За цих обставин проблеми формування інформаційного простору як фактора забезпечення національних інтересів, безумовно, виходять на перший план. Особливої важливості це набуває в сучасних умовах швидкої глобалізації інформаційних процесів і прагнення розвинутих країн досягти безперечного інформаційного домінування заради розв'язання своїх національних завдань.
Саме тому стає необхідним проведення ретельного аналізу теоретичних і практичних проблем забезпечення національних інтересів в інформаційній сфері.
Міжнародний інформаційний простір визначається, як:
1. Система середовища буття людини, яка забезпечує діяльність будь-якої системи, зокрема — системи міжнарод них відносин (Паньшин Б.Н. 1996).
2. Система спільного використання національних інфор маційних ресурсів за узгодженими сферами і напрямками діяльності (Коган О., 1996).
3. Сума складних інформаційних технологій, які є осно вою і визначальним компонентом промислово-економічного комплексу транснаціональних спільнот, які впливають на формування світоглядних процесів у суспільстві.
Міжнародний інформаційний простір характеризується такими чинниками:
1. Територія розповсюдження інформації за допомогою глобальної системи комунікацій.
2. Наявність міжнародної та національної інформаційної політики, комплексу норм і принципів, що регулюють функціонування та використання міжнародної інформації.
3. Наявність міжнародних угод в галузі комунікацій, які базуються на розумінні світової ролі інформаційних про цесів, і іх впливу на розвиток цивілізацій.
4. Доступ до інформації світової громадськості і участь суб'єктів міжнародних відносин у загальній системі зв'язку. Міжнародна інформаційна політика — стратегія, напрями і завдання держави у сфері збирання, зберігання, використання та поширення інформації та інформаційних ресурсів у системі міжнародних відносин.
Кінець “холодної війни” зумовив потребу подальшого розвитку теоретичних основ міжнародних відносин. Теорія міжнародних відносин як розділ сучасної політичної науки сформувалася і розвивалася в умовах біполярного світу. Всі значні прогнози розвитку міжнародних відносин передбачали збереження й у майбутньому приблизно тієї ж ситуації, що існувала 40 років після закінчення Другої світової війни. Реальні зрушення у світовій політиці виявилися наскільки радикальними, настільки і несподіваними для більшості дослідників міжнародних відносин.
На межі 80–90-х рр. ХХ ст. американський учений і дипломат Ф. Фукуяма зробив одну з перших спроб теоретично обґрунтувати процеси міжнародного життя, пов’язані із закінченням “холодної війни” та якісними змінами. У праці “Кінець історії” Ф. Фукуяма висунув тезу про повне вирішення конфлікту між двома ідеологіями – ліберальною демократією і комунізмом, який був теоретичною основою “холодної війни”.
Комунізм зазнав поразки, і відкрилися перспективи для торжества принципів ліберальної демократії в усьому світі.
Отже, на думку політолога, наступав “кінець історії”, тобто стан безконфліктності. Точка зору Фукуями зазнала критики як ідеалістична і спрощена. Серйознішу дискусію викликала опублікована в 1993 р. стаття авторитетного сучасного американського політолога С. Хантінгтона “Зіткнення цивілізацій?”.
Учений визначає цивілізації як соціокультурні спільноти найвищого рангу і найширший рівень культурної ідентичності людей. Для кожної цивілізації характерні певні об’єктивні ознаки: спільність історії, релігії, мови, звичаїв, особливості функціонування соціальних інститутів, а також суб’єктивна самоідентифікація людини. На думку С. Хантінгтона, існують вісім цивілізацій: західно-християнська, православно-християнська, ісламська, конфуціанська, латиноамериканська, індуїстська, японська й африканська.
З його точки зору, цивілізаційний фактор у міжнародних відносинах постійно посилюватиметься. Вплив цивілізаційного чинника на світову політику після закінчення “холодної війни” С. Хантінгтон бачить і в появі синдрому “братерських країн”, що полягає в орієнтації у взаємовідносинах вже не на спільність ідеології і політичної системи держав, а на цивілізаційну близькість. У цьому контексті варто звернути увагу і на геополітичне положення України з точки зору цивілізаційних розламів.
Крім того, як приклад реальності цивілізаційних відмінностей, С. Хантінгтон вказує на те, що основні конфлікти останніх років відбуваються на лініях розламу між цивілізаціями – там, де проходить межа зіткнення цивілізаційних полів (Балкани, Кавказ, Ближній Схід). Прогнозуючи майбутнє, учений зробив висновок про неминучість конфлікту між західною і незахідними цивілізаціями. Інший відомий американський політолог З. Бжезінський основну загрозу бачив у поновленні імперської політики Росії.
Не вірячи в незворотність демократичних перетворень у цій країні, дослідник вважав неминучим її повернення до спроб “відродження імперії”. Учений також розвивав ідею про Україну як геополітичну противагу Росії, засновану на переконанні, що головна умова відродження “російської імперії” полягає в поглинанні України Росією.
Геополітична концепція З. Бжезинського ґрунтується на тому, що відносини з Росією в майбутньому значною мірою визначатимуть загальну конфігурацію міжнародних відносин. Учений також намагався спрогнозувати розвиток міжнародних відносин після закінчення “холодної війни”. На відміну від цивілізаційного підходу С. Хантінгтона, підхід З. Бжезинського заснований на традиційних геополітичних принципах. На його думку, розпад Радянського Союзу призвів до геополітичного вакууму в центрі Євразії, що стало головною причиною на всьому пострадянському геополітичному просторі.
У своїй “світ-системній” концепції І. Валлерстайн також намагається спрогнозувати перспективу розвитку сучасних міжнародних відносин. Його зовнішньополітичну концепцію часто визначають як неомарксистську. Така характеристика справедлива лише в тому, що І. Валлерстайн як і К. Маркс, бачить головну детермінанту політики (у цьому разі – міжнародної) в економіці.
В основу міжнародних відносини, на думку І. Валлерстайна, покладено насамперед відносини економічні. Логіка капіталістичної “світ-економіки” неминуче відтворює розподіл країн світу на “ядро” і “периферію”, причому перше завжди перебуває у привілейованому положенні. Держави, що входять до складу ядра капіталістичної “світ-системи”, мають можливість жити за рахунок експлуатації периферії.
Такий порядок не зміниться ніколи, оскільки він випливає із самої сутності “світ-економіки”. Прагнення дослідників знайти безперечні відповіді на проблеми міжнародних відносин спонукало багатьох дослідників, зокрема французьких Р. Арона, Г. Бутуля, та ін., звернутися до соціології міжнародних відносин – відносин – дисципліни, покликаної аналізувати структури єдиної міжнародної системи на основі соціологічного підходу та використання соціологічних методів, насамперед методик прикладного аналізу: контент-аналізу, івентаналізу і когнітивного картування, а також біографічного методу, методу включеного спостереження, експерименту, масового опитування тощо.
Наприклад, Г. Бутуль і його однодумці вважали, що “вивчати мир можна тільки вивчаючи війну”.
На основі положень полемології Г. Бутуль обґрунтував типологію причин воєнних конфліктів:
порушення взаємної рівноваги між суспільними структурами (наприклад, між економікою і демографією);
утворені внаслідок такого порушення політичні кон’юнктури;
випадкові причини і мотиви;
агресивність і войовничі імпульси як психологічну проекцію психосоматичних станів соціальних груп. Плюралізм розглянутих загальних і часткових теорій розвитку міжнародних відносин зумовлений плюралістичністю самої системи міжнародних відносин, тому жодна із теорій розвитку міжнародних відносин не може претендувати на всезагальність, але кожна з них розкриває одну з їх сторін.
Сучасний етап міжнародних відносин характеризується масштабністю змін, пов’язаних із черговою спробою змінити політичну карту світу й особливо Європи. Після розпаду соціалістичної системи, Радянського Союзу, появи нових незалежних держав в Європі, Закавказзі та Середній Азії Російська Федерація, усвідомлюючи себе спадкоємцем Російської імперії та Радянського Союзу, проводить реваншистську політику по відновленню “втрачених сфер впливу”.
Прецедент насильницької зміни кордонів суверенних держав в Європі, яким є тимчасова окупація Криму і його включення до складу Російської Федерації спочатку як суб’єкта федерації, а згодом і позбавлення його такого статусу, є свідченням глибокої кризи сучасної системи міжнародних відносин. Зазначений прецедент поставив під сумнів власне принципи міжнародних відносин, закріплені статутом ООН.
Якщо світова спільнота не знайде ефективних шляхів реагування на виклик світовому порядку, який кинула Російська Федерація, на Європу чекає реальна “геополітична катастрофа”.
Зовнішня політика Російської Федерації в цілому вказує на зміну загальних тенденцій розвитку міжнародних відносин. З точки зору міжнародної безпеки виокремлюють такі з них:
1. Деполяризація міжнародних відносин. Представники наукових шкіл по-різному різному розподіляють “центри сили” в сучасному світі. Країнлідерів, або “провідних країн світу” визначають за різними потенціалами – економічним, демографічним, воєнним, територіальним, ресурсним.
Зрозуміло, що після розвалу Радянського Союзу як провідної країни за зазначеними потенціалами, з’явився “вакуум впливу”, небезпечний тим, що його заповнення веде до загострення конфліктів інтересів країн, що мають статус “провідної країни світу”, претендують на його отримання чи відновлення. Зважаючи на діаметрально різні підходи до визначення “провідних країн світу”, для незалежного оцінювання доцільно порівнювати економічні потенціали як інтегрований ресурсний, територіальний, демографічний потенціал у поєд нанні з ефективним державним управлінням. Крім того, саме економічний потенціал є базисом воєнного.
2. Деідеологізація міжнародних відносин. З розпадом Радянського Союзу міжнародні відносини перестали базуватися на конфронтації двох суспільнополітичних систем в основу яких покладено дві ідеології – комуністичну і капіталістичну. Зрештою такий базис складно назвати ідеологічним, оскільки називати ідеологією основу функціонування капіталізму досить складно.
Ідеологічне протистояння швидше було маніпулятивним з боку комуністичної верхівки, оскільки замість зрозумілих і природних ліберальних цінностей суспільству та громадянам були нав’язані штучні комуністичні. Разом з тим очевидно, що після розпаду комуністичної системи конфронтація не зникла.
3. Посилення конфронтації у міжнародних відносинах між державами з ліберальними й авторитарними формами правління. В основу цієї конфронтації покладено не ідеологію, не економічну модель, а співвідношення між потребами громадян та інтересами провладної верхівки окремих держав у забезпеченні національної безпеки в країні.
У національній безпеці ліберальна форма правління передбачає забезпечення передусім безпеки громадян.
До речі, в Україні пріоритетними національними інтересами визначено саме ліберальні цінності:
гарантування конституційних прав та свобод людини і громадянина;
розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;
захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України.
Натомість у російській стратегії національної безпеки провідними визначено інтереси розбудови російської державності, а інтереси громадянина перебувають на вторинних позиціях. Безумовно, не лише зміст концептуальних документів вказує на застосування ліберальної чи авторитарної форми правління.
Жоден диктаторський режим не визначив себе диктаторським, а навпаки, самопозиціонує себе як нову, вищу форму демократії, будуючи ідеологічну обробку населення на викритті фіктивного загниваючого стану демократії та соціальної нерівності у країнах ЄС чи Північної Америки.
4. Регіональні інтеграційні процеси навколо існуючих і виникаючих центрів сили. Створення систем колективної безпеки дає змогу ефективніше стримувати потенційного агресора завдяки можливості залучити союзницькі сили для боротьби з ним у разі відкритого збройного протистояння.
Ця тенденція значно посилилася після подій в Україні, адже тимчасові угоди із гарантування безпеки на кшталт Будапештського меморандуму вчергове засвідчили свою недієздатність, натомість чітка і послідовна політика на входження до колективної системи безпеки дала змогу країнам колишнього соціалістичного табору та пострадянським країнам Балтії утримати територі альну цілісність і високі стандарти життя громадян, а Україна, Молдова, Грузія через непослідовну політику на міжнародній арені мають тимчасово окуповані території та низку інших проблем.
Це наочно продемонструвало ефективність наявності союзників та недолугість сподівань на добру волю і дотримання задекларованих статутом ООН принципів міжнародних відносин.
5. Поява нових форм міжнародних відносин. Глобалізація, відкритість кордонів, ринків та інформаційного простору, гуманізація кримінального права в демократичних країнах, розвиток інформаційних технологій, формування системи державного управління через загальні вибори посилюють взаємовплив різних країн, при цьому не завжди як міждержавний (маємо на увазі державу як політичний інститут).
Все частіше застосовуються позаправові технології зовнішнього маніпулювання процесом виборів у країнах, які перебувають у сфері інтересів якоїсь країни, прямого чи опосередкованого підкупу ззовні політиків та просування “агентів впливу” на вищі щаблі державного управління. Вплив на виборців є чи не найголовнішою метою цілеспрямованої російської пропаганди, що стала реальною загрозою національній безпеці країн в яких проживає значна кількість російськомовного населення.
При цьому де-юре основними провідниками “неофіційних” форм міждержавної взаємодії є недержавні, подекуди некомерційні організації.
6. Гуманізація міжнародних відносин.
Попри вказані негативні тенденції розвиток системи міжнародних відносин тісно пов’язаний із невпинною гуманізацією світу, в основу якої покладено неухильне зростання кількості суб’єктів міжнародних відносин, які проголошують відданість загальнолюдським цінностям, прагнучи дотримуватися їх у реальній зовнішній і внутрішній політиці.
Сутність цієї тенденції полягає у схильності до вирішення будь-яких конфліктів виключно мирним шляхом, недопущенні вирішення суперечок застосуванням збройного насильства.
Проявом гуманізації міжнародних відносин є постійне збільшення кількості і якості міжнародних контактів в усіх сферах людського буття, а особливо культурній, спортивній, релігійній. Глибинним змістом таких контактів є формування у людства усвідомлення початкової рівності і спільності базових потреб та цінностей людей незалежно від їх раси, віросповідання, національності, мови. Все це має сприяти до розмиттю “образу ворога”, дотриманню неконфліктності.
Саме завдяки гуманізації стали можливими надання міжнародної гуманітарної допомоги, проведення операцій із порятунку нелегальних мігрантів та надання їм притулку. На міжнародних форумах категорично засуджуються різноманітні антигуманні прояви – тероризм, екстремізм, релігійний фанатизм, ксенофобія, націоналізм і т. п.
Таким чином, найпопулярніші сучасні концепції розвитку міжнародних відносин охоплюють чотири основні чинники розвитку світового співтовариства: цивілізаційний, геопо літичний, економічний та соціологічний, що у реальному житті проявляються не ізольовано, а в тісному взаємозв’язку. Проте зосередження уваги на конкретних чинниках у кожному випадку не тільки виправдане, а й доцільне.
Після прийняття 16.07.1990 Декларації про державний суверенітет та проголошення 24.08.1991 Акту про незалежність України розпочалося становлення України як незалежної держави. Від дня проголошення суверенності України розпочалося її міжнародне визнання. Першою офіційно визнала Україну Республіка Польща: Президент незалежної Польщі 02.12.1991 надіслав Президенту України Л. Кравчуку вітання зі здобуттям незалежності.
Вагомою була підтримка Канади, яка однією з перших визнала Україну. Денонсація Договору про утворення СРСР, виникнення нових суверенних держав, підписання Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав 08.12.1991 викликали об’єктивну потребу в якісному переосмисленні власних національних інтересів в усіх державах, що раніше були союзними республіками [3].
Зазначимо, що процес усвідомлення власних національних інтересів в Україні триває нині за наявності впливу багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів.
Зовнішньополітичне забезпечення незалежності (1991–1994). Європейський вектор у зовнішній політиці України є закономірним, оскільки Україна – європейська держава з унікальним географічним положенням, розвинутою економікою і транспортно-комунікаційною інфраструктурою, високим освітнім і культурним потенціалом, багатими історичними традиціями. З огляду на це орієнтація на тісні зв’язки з європейськими країнами була одним з ключових напрямів зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності.
На певному етапі активна взаємодія з європейськими державами та інституціями цілком закономірно піднялася до рівня державотворчої мети України у вигляді спочатку асоційованого, а потім – і повноцінного членства в ЄЄ. Послідовність державних кроків у європейському напрямі була такою. В Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 урядові було доручено зосередити зусилля на забезпеченні безпосередньої участі держави в загальноєвропейському процесі та європейських структурах.
У Постанові Верховної Ради України від 02.07.1993 “Про основні напрями зовнішньої політики України” № 3360-ХІІ (втратила чинність 20.07.2010) вперше була визначена позиція держави щодо ЄЄ та задекларовано перспективну мету – членство України в Євросоюзі. Цей фундаментальний документ визначив основоположні національні інтереси України у сфері зовнішньої політики, основні засади і принципи, на яких мала базуватися зовнішньополітична діяльність.
Крім того, були названі основні напрями зовнішньої політики України:
розвиток двосторонніх відносин, зокрема з прикордонними державами;
розбудова відносин із західноєвропейськими країнами та з європейськими міжнародними структурами.
Зазначимо, що Україна пізніше за інші країни Центральної і Східної Європи та Балтії визначила курс на вступ до ЄС, що зумовило складніший процес взаємодії Києва та Брюсселя, а також інертність ЄС у прийнятті рішень стосовно України.
Протягом перших років незалежності основні зусилля зовнішньої політики були спрямовані на досягнення міжнародного визнання України, утвердження її міжнародної правосуб’єктності, налагодження рівноправних відносин з іншими державами, передусім з державами, що утворилися на пострадянському просторі, сусідами та найвпливовішими державами світу.
Такі пріоритетні напрями були зумовлені насамперед необхідністю забезпечення національної безпеки, цілісності та недоторканності території, створення сприятливого безпосереднього оточення для України. Достатньо згадати отриманий у спадок третій за розмірами у світі ядерний потенціал і відповідно насторожене ставлення провідних країн світу, трактування держави з неодмінним урахуванням “російського фактора”.
Отже, серед особливостей становлення зовнішньої політики України того періоду слід виокремити процес набуття статусу без’ядерної держави і проведення послідовної політики у цьому напрямі.
До 01.06.1996 процес ядерного роззброєння завершився остаточно: Україна добровільно позбулася третього за обсягом потенціалу ядерної зброї (176 міжконтинентальних балістичних ракет з майже 1500 ядерними боєголовками), що стало безпрецедентною подією в історії людства.
Утвердження на міжнародній арені (1994–1997). У 1994–1995 рр. акценти було дещо зміщено: економічний аспект зовнішніх відносин поставлено в один ряд із відстоюванням політичних інтересів та інтересів національної безпеки.
Більшої значущості набули питання забезпечення сприятливих зовнішніх умов для соціально-економічних перетворень в країні і становлення України як впливової регіональної держави Центральної та Східної Європи, а також активізація зусиль у залученні до загальноєвропейських процесів.
Так, 14.06.1994 Україна першою з держав СНД підписала Угоду про партнерство й співробітництво з ЄС. Угода стала базовим документом, який визначив правовий механізм співробітництва України з ЄС.
Хоча за статусом Угода поступалася Європейським угодам про асоціацію, укладеним з країнами Центральної та Східної Європи і Балтії, її підписання позитивно вплинуло на розвиток співробітництва України з ЄС, певною мірою сприяло демократизації суспільно-політичного життя та модернізації економіки України.
Чітке дотримання Україною міжнародно-правових зобов’язань та норм міжнародного права, передбачувана й орієнтована на результат зовнішня політика сприяли тому, що Україну все частіше почали розглядати як один з вагомих факторів забезпечення безпеки і стабільності в регіоні та Європі в цілому. 8 лютого 1994 р.
Україна стала першою з країн СНД, яка підписала Рамковий документ Програми НАТО “Партнерство заради миру”. Україна розцінює цю Програму як важливий елемент загальної структури європейської стабільності і безпеки, спрямований на подальший розвиток та практичне поглиблення відносин НАТО з країнами-членами Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП), а також з іншими зацікавленими країнами Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) в галузі оборони, воєнного співробітництва та миротворчих операцій.
Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО стала безстроковим документом, який підписали Президент України, Генеральний секретар НАТО і глави держав та урядів 16 держав-членів Альянсу під час Мадридського саміту 09.07.1997 з метою розвитку відносин “особливого та ефективного” партнерства, яке “сприятиме більшій стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі”.
З розвитком інтеграційних процесів у Європі особливої актуальності набуло питання залучення України до співробітництва з європейськими та 30 євроатлантичними структурами. Набуття членства в ОБСЄ та Раді Європи, цілеспрямоване відбудовування інституціоналізації відносин з ЄС та НАТО на рівень партнерства – все це стало свідченням еволюціонування зовнішньої політики України та формування комплексного бачення зовнішньополітичних пріоритетів у їх сучасному вигляді. Розвиток зовнішньополітичної діяльності України (1998–2010).
Офіційне проголошення євроінтеграції пріоритетом державного розвитку України відбулось у 1998 р., коли Указом Президента України від 11.06.1998 було затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС. Наполегливі намагання України укласти асоційовану угоду з ЄС або хоча б наблизитися до цієї мети, про що було неодноразово заявлено, у перші роки XXI ст. не знаходили розуміння в інститутах Євросоюзу.
Головною причиною була низька результативність українських реформ. Непослідовність у проведенні політичних і соціально-економічних перетворень, поширення корупції, суперечлива “багатовекторність” зовнішньої політики та деякі інші причини не створили передумов для реалізації курсу на інтеграцію до ЄС.
Зауважимо, що і ЄС був непослідовним у відносинах з Україною через відсутність у ЄС системного підходу до розвитку відносин з нашою державою. Деякі країни ЄС і досі не вбачають Україну потенційним учасником цього наддержавного об’єднання. Євроінтеграційні устремління також відображені в Законі України “Про національну безпеку України”. Зокрема, до пріоритетів національних інтересів було віднесено “інтеграцію України в європейський політичний, економічний, правовий простір”.
1 2 3