Практична робота №2
Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
Перший етап (1340-1362 рр.) – проникнення литовців на українські землі. Для боротьби з Тевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIII ст. під керівництвом князя Міндовга об’єдналися у єдину державу – Велике князівство Литовське. За часів правління Міндовга (1230-1263 рр.) головним об’єктом литовської експансії стали західноруські (білоруські) землі. У часи його наступника – Гедиміна (1316-1341 рр.) до складу Литовської держави почалося приєднання (у 30-ті роки ХІV ст.) українських земель: Берестейської, Турово-Пінської, Прип’ятьської та інших. Внаслідок польсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польща отримує Галичину, Литва – Волинь. У 1355-1356 рр. він завоював Чернігово-Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока південного Бугу) розгромило татарські війська, – Київщина, Поділля і Переяславщина остаточно відійшли до Литви. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі (столиця – Вільно). Майже 90% населення становили русини, тобто українці та білоруси.
Другий етап (1362-1385 рр.) – утвердження литовського правління. Утвердження литовського правління на українських землях відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. майже до кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Тут збереглася стара система управління,
Третій етап (1385-1480 рр.) – посилення централізму у Литовській державі і ліквідація залишків автономії українських земель. Подією, яка докорінно змінила становище південно-західних руських земель, стала Кревська унія (1385 р.). Основними чинниками, які зближували інтереси правлячих кіл Литви та Польщі були як внутрішня нестабільність, так і зовнішня небезпека, зокрема загроза Тевтонського ордену, посилення московського князівства тощо. За цих умов Польща запропонувала Литві шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло об’єднати сили двох держав. 14 серпня 1385 р. у м. Крево між Литвою і Польщею було укладено Кревську унію, за умовами якої литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі, зобов’язувався перейти до католицької віри і окатоличити литовців та « навіки приєднати всі свої рідні землі, литовські та руські до корони Польської»
У 1430 р. умирає Вітовт. Після його смерті литовські і руські князі обрали великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича (1430-1452 рр.), активного супротивника Польщі, який орієнтувався на руських православних феодалів. У тому ж 1430 р. поляки розпочали проти нього війну, захопили Волинь і Поділля. Незадоволені політикою Свидригайла литовські магнати у 1432 р. обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), котрий поновив унію з Польщею. У 1440 р. руські князі організували змову і убили Сигізмунда. Після цього на білоруських і українських землях почалися анти литовські повстання.
Четвертий етап (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-російської боротьби за вплив на українські землі. Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Об’єднуючи навколо себе навколишні землі, воно перетворювалося протягом другої половини ХV ст. в єдину централізовану державу. З поваленням у 1480 р. татаро-монгольського іга Москва все активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти.
Особливості статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського:
1) приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма;
2) система управління залишилася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу;
3) руська мова стала державною;
4) православна церква зберігала панівне становище; Десять із дванадцяти синів Ольгерда були православними. Литовські князі правили за принципом «Старого не міняємо, нового ке вводимо».
5) збереглося руське законодавство («Руська правда»);
6) литовці поєднувалися династичними шлюбами з українцями;
7) панувала українська культура.
Оцінки перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського:
— В. Антонович: Велике князівство Литовське було продовженням і розвитком князівського періоду.
— Д. Дорошенко: спочатку Велике князівство Литовське було фактично литовсько-руською державою, але після підписання Кревської унії, коли відбувся поворот Литви до Польщі, знищується незалежність України-Русі.
— М. Грушевський, І. Крип’якевич: Литва була загарбником, який позбавив Україну незалежності.
— Сучасна оцінка (Я. Малик, В. Чуприна): українські землі мали обмежене самоврядування (господарські відносини, суд, релігія), яке не поширювалося на державне управління; князь був єдиним розпорядником земель та війська, тому Велике князівство Литовське не було українською державою.
Українські землі під владою Речі Посполитої.
Від кінця XVII до початку XVIII ст. становище українців, які перебували під владою Польщі, погіршувалося. Найважче було народним масам на західноукраїнських землях. Спочатку майже всі ці землі були власністю корони, вони входили до так званих староств. Проте їхня кількість постійно зменшувалася — як державна, так і селянська земля переходила до рук місцевих магнатів. Найбільшими земельними магнатами були Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. У володінні цих феодалів часто налічувалися десятки міст і містечок та сотні сіл. Наприклад, князеві Любомирському належало 31 містечко і 738 сіл. Великі пани утримували замки з величезними військовими загонами, жили в розкішних палацах, оточені великою кількістю шляхти й різних служилих людей. Утримання пишного двору потребувало значних коштів, тому пани збільшували повинності селян. Крім 4-5-денної панщини, селяни мусили ремонтувати та споруджувати панські будинки, будувати й утримувати в порядку шляхи та мости. Пани брали з кріпаків і натуральні побори — птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився панові, заковували в кайдани.
Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їхнє становище мало в чому відрізнялося від становища раба.
Постійно зростав прошарок дворових слуг, або, як їх ще називали, люмпенізованих селян. Пан міг за своїм бажанням продавати їх, як худобу, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув'язнювати. Ціна дорослого селянина середини XVIII ст. становила від 100 до 200 злотих. Наприклад, 1748 року один шляхтич в м. Кчині поміняв свого кріпака на коня.
Трохи ліпшим було становище селян на Волині, у південно-західній частині Брацлавщини та окремих повітах Поділля. Проте й тут кріпаки мусили відробляти панщину, сплачувати численні податки та грошові збори. Крім того, на цих землях було поширене право оренди, за яким власник землі чи села передавав іншій особі своє майно в тимчасове користування за плату. Намагаючись отримати максимальні прибутки, орендарі експлуатували селян значно більше від звичайних поміщиків, нерідко доводячи хліборобів до повного розорення.
На початку XVIII ст. найлегше жилося селянам південної Київщини та східної Брацлавщини. Тут було багато спустошених земель, куди тільки-но поверталися люди. Тому в цих районах існували так звані «слободи» — населені пункти, жителі яких на 10-25 років звільнялися від виконання повинностей. Навіть залежні селяни тут не відробляли панщини, власники обмежувалися чиншем і натуральними податками. Проте з часом магнати стали організовувати фільваркові господарства, що спричинило зростання соціального гніту й на цих землях.
Дуже тяжким було становище міського населення. У XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право, король і магнати втручалися в життя городян, поступово ліквідовуючи міське самоврядування. На середину XVIII ст. право на самоврядування мали тільки Львів і Кам'янець-Подільський.
Посилилися утиски православних священиків, а православні вірні жорстоко переслідувалися. На землях Речі Посполитої влаштовувалися погроми протестантів і православних, постійно відбувалися процеси проти «єретиків». Звинувачених у єресі нещадно катували, виривали язика, здирали шкіру, четвертували, спалювали на вогнищі.
Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію, країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля.
Українські землі у складі Угорщини та Молдавського князівства. Північне Причорномор’я та Крим.
Боротьба угрів за підкорення слов’янського населення Закарпаття розтяглася на століття. За часів розквіту Русі та Галицько-Волинського князівства край неодноразово входив до їхнього складу. З ослабленням Галицько-Волинського князівства Закарпаття остаточно приєдналося до Угорщини, де було поділене на окремі територіально-адміністративні одиниці — комітати. Їх очолювали призначені королем із-поміж угорських панів намісники — ішпани (жупани), що здійснювали адміністративну, військову і судову владу. Землі, особливо в низинних районах Закарпаття, роздавалися угорським землевласникам, а в міста переселялися угорці, німці, євреї. Слов’янське населення витіснялося в гори або піддавалося мадяризації (перехід на угорську мову та засвоєння угорської культури).
Помітний слід в історії краю залишив подільський князь Федір Коріятович, який був змушений тікати від гніву великого литовського князя Вітовта. Федір отримав від угорського короля місто Мукачеве та став намісником Березького комітату. Прихід Коріятовича із 40 тисячами подільських селян, як стверджують писемні джерела, зміцнив становище слов’янських народів у населенні краю. Федір Коріятович виступав проти запровадження кріпацтва і мадяризації. Із його ім’ям пов’язаний бурхливий розвиток краю: значно зросли міста Мукачеве та Берегове, виникло багато нових поселень. Був добудований Мукачівський замок, саме місто було обнесене захисним валом, а поряд, на Чернечій горі, був заснований православний монастир Святого Миколая, що діє й дотепер. Згодом у Мукачевому виникло православне єпископство. Саме завдяки православній вірі більшість закарпатських українців зберегли рідну мову, культуру, усвідомили свою національну належність.
Буковина як історико-географічний регіон сформувалася в XIV ст. Зараз північна частина Буковини входить до складу нашої держави (Чернівецька область), а південна — до складу Румунії. Назву краю дали букові ліси, що густо вкривали його в минулому. За часів Русі та Галицько-Волинського князівства Буковина була невід’ємною їх частиною.
Після монгольської навали край потрапив у залежність від Золотої Орди. Північна його частина стала називатися Шипинська земля, нею управляли ординці. Від середини XIV ст. Буковина опиняється під владою Угорщини, а південна частина краю активно заселяється волохами (румунами).
У середині XIV ст. спалахнула боротьба волоського та молдавського населення за створення власної держави, яка завершилася проголошенням у 1359 р. незалежного Молдавського князівства. Шипинська земля увійшла до складу князівства як автономне утворення, що зберігало свій статус до середини XV ст.
Українська мова та культура справляли значний вплив на духовне життя молдавського суспільства. До середини XVII ст. офіційною діловою мовою тут була давньоукраїнська, якою писали літописи та літературні твори. Великих землевласників, як і на українських землях, називали боярами.
Після ліквідації автономії в XV ст. Шипинська земля була перейменована в Буковину. Уперше назва «Буковина» зустрічається в грамоті молдавського господаря (князя) Романа І від 30 березня 1392 р. Від другої половини XV ст. Молдавії довелося вести жорстоку боротьбу за незалежність від Османської імперії, володіння якої наблизилися до кордонів князівства. Спочатку Молдавія (а в її складі й Буковина) була змушена визнати васальну залежність від турків, а згодом у 1514 р. безпосередньо увійшла до складу Османської імперії, у залежності від якої перебувала до 1775 р.
Кримське ханство. Монгольська навала та захоплення степових просторів Причорномор’я та Криму суттєво змінили склад населення цих земель. Панівною етнічною групою стали монголи, що змішалися з половцями та іншими місцевими етнічними групами, до яких переважно стали застосовувати назву «татари».
Північне Причорномор’я та Крим у складі Золотої Орди утворювали окремий улус. Від кінця ХІІІ ст. монгольські хани дедалі частіше обирали Крим для постійного проживання. Одним із таких місць було місто Солхат (тепер Старий Крим).
Утвердження монголів на кримських землях згодом привело й до поширення там ісламу. Брат Батия золотоординський хан Берке (1209—1266) особисто прийняв іслам і поширював його серед підданих. У другій чверті XV ст. Золота Орда розпалася, і на її територіях виникло кілька самостійних держав: Велика Орда, Астраханське, Казанське, Сибірське ханства, Ногай і Кримське ханство.
Виникнення Кримського ханства пов’язане з ім’ям хана Хаджі-Гірея (1428—1466 рр.). Хаджі-Гірей зміг, спираючись на Литву, відстояти незалежність свого ханства від зазіхань хана Великої Орди. Це сталося, за різними джерелами, у 1449 або 1455 р. Після смерті Хаджі-Гірея у результаті міжусобиці влада перейшла до його молодшого сина Менглі-Гірея (1468—1514 рр.).
Кримські хани зберігали формальну зверхність над українськими землями у складі Великого князівства Литовського та видавали великому князю ярлик на княжіння на цих землях. Останній ярлик був виданий у 1472р.
Проте влада Менглі-Гірея була хиткою. На ханський престол претендували представники інших знатних родів. Менглі-Гірей був позбавлений влади й ув’язнений. Бунтівний бей Емінех звернувся по допомогу до турецького султана Мехмеда II. Останній, скориставшись із цього, у 1475 р. оволодів усім південним узбережжям Криму та фортецею Азов у гирлі річки Дон.
Менглі-Гірей, що опинився на волі, був змушений визнати зверхність султана, а Кримське ханство від 1478 р. стало васалом Османської імперії.
У Кримському ханстві склалася своєрідна система управління, яка частково була запозичена з ісламських країн. На чолі держави стояв хан — «Великий хан Великої Орди та престолу Криму і степів Кіпча-ку». Хан як спадкоємець Мехмеда користувався правом верховного володіння землею.
Частина землі була в безпосередній власності хана, яку він міг передати в спадок. Крім цього, хану належали всі соляні озера, а також необроблені землі. Основну частину прибутку хана складали надходження від торгівлі невільниками, що були захоплені в полон під час походів, а також награбованими багатствами.
Другим та третім за значенням після хана були офіційно оголошений спадкоємець — калга-султан та нуреддін-султан. Вони обидва мали значні володіння, а їхня влада відрізнялася від ханської лише тим, що вони не могли карбувати власну монету.
Особливе місце в управлінні ханством посідав великий бей — «очі та вуха хана». Він командував особистою гвардією, стежив за порядком у столиці — Бахчисараї, вирішував усі судові справи.
За зовнішню безпеку ханства й відносини з ордами, що кочували за межами Криму, відповідав орбек.
Усі найважливіші питання в житті ханства (війни та миру, витрат на утримання ханського двору тощо) вирішувалися на державній раді — дивані, до якої входили найвищі посадовці ханства.
Важливу роль в управлінні ханством відігравав релігійний лідер — муфтій, який завідував судами, церковними володіннями, освітою.
Більшість населення ханства складали вільні люди. Основу господарства становило скотарство (коні, велика рогата худоба, вівці). У гірській частині Криму також було розвинуте землеробство. Тут вирощували злакові, городні культури; поширювалися виноградарство й садівництво. Стрімко розвивалося ремесло: гончарство, килимарство, виготовлення мідного й олов’яного посуду, зброї тощо.
У період становлення ханства відбувалося формування самобутньої кримськотатарської культури. На її розвиток значною мірою вплинули спадщина народів, що населяли півострів до приходу татар, та ісламська культура. Центрами формування культури стали резиденції ханів: спочатку це був Солхан, згодом — Кирк-Ор, а на початку XVI ст. — Бахчисарай.
Перший великий напад кримських татар на українські землі відбувся 1474 р. У результаті були значною мірою пограбовані Поділля й Галичина. Через декілька років чергового вторгнення зазнало Східне Поділля.
Особливо спустошливим був похід татар 1482 р. на Київ.
Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно дізнався про наближення татар на чолі з ханом Менглі-Гіреєм і не встиг організувати оборону міста. Київ був пограбований і спалений. Крім того, Менглі-Гірей узяв багато полонених, серед яких були воєвода та ігумен Києво-Печерської лаври. Також татари знищили 11 прикордонних міст. На знак дотримання своїх союзницьких зобов'язань кримський хан надіслав Івану ІІІ золоту чашу й таріль із пограбованого Софійського собору.
Генуезькі колонії. Князівство Феодоро. У той час як монголи опановували степову частину Криму, у гірських районах і на південному узбережжі відбувалися бурхливі події. За Німфейським договором між Візантією і Генуєю (1261 р.) генуезці отримали виключне право на торгівлю в Чорному морі. Генуезці на місці стародавньої Феодосії заснували торговельну факторію Кафу, яка стала важливим торговельним пунктом між Сходом і Заходом. Також їм вдалося витіснити з Криму своїх суперників — венеціанців.
У генуезців складалися непрості відносини з монголами, а згодом і з кримськими татарами: періодично спалахували війни, після чого укладалися союзи. Поступово на початок XV ст. генуезці оволоділи всім південним узбережжям Криму від Кафи до Херсонеса. У Судаку та Чембало (нині Балаклава) вони збудували міцні фортеці. Укріплення Судака збереглися й до сьогодні.
Від XIV ст. Кафа стає центром торгівлі невільниками, яких кочівники захоплювали під час грабіжницьких набігів. На середину XV ст. місто стало одним із найбільших у світі, тут проживали 70 тис. осіб.
Поряд із генуезькими факторіями (торговельними поселеннями) від кінця XII ст. в гірських районах Криму розвивалося князівство Феодоро. Його столицею було місто Феодоро, відоме також під назвою Мангуп. Феодорити змогли знайти спільну мову із монголами і мирно співіснувати. Розквіт князівства припадає на XV ст., період правління Олексія І та його сина Олексія ІІ. Князівство мало розвинуте сільське господарство й ремесло, його населення складало 200 тис. осіб.
У 30-ті рр. XV ст. розпочалася боротьба з генуезцями за вихід князівства до морського узбережжя. Війна тривала з перемінним успіхом аж до підкорення Кафи й Мангупа турками в 1475 р. Оборона Мангупа тривала майже півроку. Захисникам міста допомагав загін молдавського господаря Стефана ІІІ Великого. При захопленні Мангупа турки втратили майже всіх яничар. Після падіння міста 15 тис. його мешканців було знищено або продано в рабство. Князь Олександр був захоплений і страчений турками в Стамбулі.