1   2   3   4   5   6
Ім'я файлу: Медяник Є. Курсова робота_.doc
Розширення: doc
Розмір: 184кб.
Дата: 16.11.2020
скачати
Пов'язані файли:
Штамп маленький.doc
МП-191 ынформатика(3).docx
До уваги студентів 4.doc
реферат.docx
Мошуренко.docx
ІНДЗ укр мова Запорожець Аліни +.docx
рейх.docx
Морозиво.docx
10_kl_olimpiada.doc

1.2. Аналіз пострадянських суспільних трансформацій в Україні у перші пострадянські десятиліття у праці М. О. Шульги «Дрейф на узбіччя»



У книзі три розділи. У першому з них наведено огляд головних подій в Україні за попередні роки, а так само розглянуті в динаміці основні соціально-політичні процеси. Проаналізовані процес трансформації соціальної структури українського суспільства, дана характеристика його двох нинішніх основних класів (це – «роботодавці» як завуальовану назву капіталістів і «наймані працівники» як загальне позначення цілого ряду груп зайнятого населення), показані причини слабкого усвідомлення класами своїх корінних інтересів. Крім основних соціальних класів і груп детально визначаються і характеризуються різні види еліт українського суспільства.

Другий розділ монографії присвячено становленню в країні споживчого товариства. У цьому розділі розглянуто теоретичні питання, пов’язані з розумінням образу і стилю життя, показано, в чому полягають особливості сучасного способу життя і яка специфіка стилів життя населення в суспільстві бідності. Описано типи сучасних стилів життя, які існують практично в усьому світі, незалежно від рівня технологічного розвитку країни. У цьому сенсі Україна розвивається в загальному руслі глобалізації. Головною рисою стилю життя українців стало споживання, що, так само є аж ніяк не національною характеристикою, а лише проявом феномену глобалізації України [13].

Третій розділ охоплює досить актуальну для соціології тематику, зосереджену навколо «викликів часу» суспільству. Перш за все проаналізовані самі поняття «виклик часу» і «виклик історії», показані контексти, в яких використовується кожне з них. Механізм сприйняття викликів історії складний і багато поверхів; зазвичай виклики втілюються в певну форму різного роду мислителями, які виконують функцію інтерпретації історичної ситуації, формулювання її суті і пропозицій на рахунок виходу з неї, але рішення завжди приймають правителі: володарі [19, с. 326]. Причому не факт, що останні спираються на осмислену концепцію бажаного майбутнього і дають відповідь на «виклик часу» саме тоді, коли він необхідний.

Викликом, кинутим часом українському суспільству, стали глобальна фінансово-економічна криза. І якщо значна частина проблем України, пов'язана з її елітами, добре відома за межами країни, так як широко обговорюється в політичній сфері разом з проблемою нових викликів і геополітичних виборів України, то результати опитувань по внутрішнім соціальним проблемам, отримані в рамках моніторингу, відомі лише в Україні. Тим цікавіше знайомитися з їх аналізом, представленим в монографії. На підставі даних моніторингу, тобто оцінок громадською думкою проблем суспільства, можна простежити, в яких моментах українське суспільство «розійшлося» з російським, а де вони зберігають свою схожість. Наприклад, в Росії політичної еліти вдалося інтегрувати навколо себе значну частину суспільства, тоді як Україна демонструє протистояння інститутів влади, яке послаблює державу.

Як показав М. Шульга, протягом ряду років наростали тенденції кризи української державності. Парадокс полягав у тому, що чим більше націонал-демократи говорили про незалежність, патріотизм, національну самосвідомість, тим слабкіше ставала українська держава, а «скандали стали невід’ємною ознакою життя правлячої еліти України». Після «помаранчевої революції» (2004-2005 рр.) ці процеси стали очевидні. [19, с. 54].

Президентські вибори 2010 року, на яких переміг В. Янукович, ще раз продемонстрували різницю в ціннісних та геополітичних виборах населення, що проживає в різних частинах країни, при чому цей розрив ще більше загострився вже після виборів [19, с. 59] і сприяв подальшому ментальному розколу країни. Пріоритети зовнішньої політики змінилися: покращилися відносини з Росією, з порядку денного було знято питання про вступ України в НАТО [19, c. 62].

Не менше проблем суто соціального плану. Офіційна українська статистика відмовилася від класифікації населення за класовими ознаками, втім, як зазначає автор, це тепер стало складним завданням з огляду на те, що 40-50% економіки знаходиться в тіні. З гіркотою автор пише, що одна з найбільших соціальних груп суспільства – пенсіонери (24% населення), є і однією з найбідніших: [19, с. 75]. М. Шульга критично зазначає, що статистика послужливо не фіксує чимало економічних показників соціально-економічної нерівності. Основний показник тепер є квінтильній показник, що дорівнює в 2010-му 4,1. Це означає, що «верхні» 20% населення України в 4,1 рази багатше, ніж «нижні» 20%. Однак автор стверджує, що цей показник просто приховує більш різку поляризацію багатства, що відбулася в Україні. Адже якщо в Росії, різниця між 10% найбагатших і 10% найбідніших, становить 15 разів, то навряд чи вона була б менше в Україні [19, с. 76]. У важких економічних умовах, ще більш усугубилися в роки глобальної фінансової кризи, мільйони українців вважали за краще виживати за рахунок трудової міграції або в Росію, або на захід. Україна втратила найбільш конкурентоспроможні групи населення – по різним даним, від 2,5 до 7 млн. осіб [19, с. 68].

Таким чином, Україна реально стала ринковою економікою, близькою до дикого капіталізму. Більшість населення не може пристосуватися до нових ринкових реалій, до суспільства, в якому всі вирішують гроші. На питання дослідження Інституту соціології НАН України в 2007 році: «Якою мірою Ви пристосувалися до нинішньої життєвої ситуації?» тільки 16% відповіли, що вони активно включилися в нове життя, і ринкові відносини здаються їм природним чином життєдіяльності. Більшість же переживає розгубленість, дискомфорт, відчуває себе «не в своїй тарілці». 32% опитаних перебувають у постійному пошуку себе в нинішніх умовах [19, с. 83]. Але найбільше тих, хто живе, не замислюючись про завтрашній день, чекаючи змін на краще – їх, за опитуваннями, 38%, а серед старшого покоління майже три п'ятих [19, с. 84]. Населення не тільки не змогло пристосуватися до нового життя, але і по-новому ідентифікувати своє місце в ній, усвідомивши свої інтереси. Звідси – пасивність, соціальна атомізація, зростання недовіри, втрата себе. Громадянське суспільство так і не сформувалося, зате процвітає політичний конс’юмеризм [19, с. 140].

Як стверджує М. Шульга, Україну вразила багатолика моральна криза. Вона проявляється в загальній орієнтації на споживацтво, в зникненні загальних норм і цінностей, у втраті життєвих орієнтацій. «Суспільне життя тепер побудована на абсолютно інших духовних і моральних цінностях, на плюралізмі світоглядів та ідеологій. Якщо раніше головною цінністю проголошувався працю, то тепер – успіх» [19, с. 443]. Оскільки успіху добиваються деякі, інші відчувають себе невдахами. Не випадково в своєму майбутньому в Україні впевнено всього 11,8% громадян. Решта живуть одним днем і не знають, як будуть жити далі. За даними моніторингу 2010 року, найбільше громадяни України боялися швидкого зростання цін (77%), невиплати зарплат, пенсій, допомог (66%), безробіття (61%), погіршення стану здоров'я (52%); багато хто боявся голоду (34%), зростання злочинності (32%), холоду в квартирах (24%), масових вуличних заворушень (21%), громадянських конфліктів (20%). Більше половини громадян незадоволені своїм становищем у суспільстві. Цей ряд проблем говорить сам за себе.

М. Шульга показує, яким чином населення (особистість, групи) реагує на «внутрішні виклики» українського суспільства. Так, загострюється проблема соціокультурної маргіналізації, пов’язана з втратою особистістю таких опор в соціальному житті, як поняття батьківщини, зі зниженням соціальних статусів у величезного числа українців, руйнуванням ціннісно-смислового життєвого простору багатьох соціальних груп.

Що стосується аналізу головного суб’єкта політичного поля, що визначає багато в чому долю країни, тобто правлячої еліти (еліт), то М. Шульга пише: «Якщо строго оцінювати реальну поведінку правлячої еліти України за останні 20 років, то вона не показала ні поведінки, адекватного історичним викликам, ні відповідальності, яка гарантує майбутнє народу і країни».

Автор робить сумні висновки з аналізу 20-річного пострадянського розвитку України та її перспектив на майбутнє: «У такому стані, як сьогодні, Україна не зможе протриматися нескінченно довго. Все одно відбудуться сутнісні зміни в житті країни. На жаль, поки залишається велика ймовірність посилення нинішньої кризової ситуації, ніж сприятливою перспективи виходу з неї. Адже практично причини всіх кризових подій, які виявлялися в попередні роки, не усунуті. Їх прояв тільки відстрочено. Але накопичення кризових чинників, врешті-решт, вибухне потрясіннями або навіть катастрофою. Завдання вчених – не приховувати факти і не залякувати, а давати об’єктивний діагноз стану суспільства, фіксувати всі проявилися тенденції, вказувати як на ті, що несуть загрози, так і на ті, що відкривають шлях виходу з глухого кута» [19, с. 420].

Автор дає собі звіт, що його монографія малює похмуру соціальну картину українського суспільства: «Невдячна справа давати таку однозначно негативну оцінку досить протяжному періоду життя суспільства. Звичайно, в такій великій країні, як Україна, можна було б знайти і щось хороше, і якісь острівці прогресу. Але завдання дослідника полягає в тому, що б дивитися на суспільний організм як на ціле, бачити осьові, головні, що визначають тенденції, помічати, в першу чергу, загальний забарвлення стану суспільного клімату, а не лише його окремі відтінки. На жаль, загальна соціальна характеристика нашого суспільства є негативною, песимістичною» [19, с. 442].

Очевидно, що М. Шульга добре усвідомлює «виклики історії», що аналізуються і намагається дати на них неупереджений відповідь. Він пише, що головне завдання України полягає в тому, щоб знайти спосіб, як вийти з кризового стану. Втім, зробити це в умовах глобальної кризи навряд чи представляється можливим, тим більше якщо взяти до уваги супутні об'єктивні чинники, такі як стагнуюча економіка, низька соціальна солідарність громадян, повний розлад в правлячих елітних групах.

Однак сам автор не бачить тих соціальних груп або класів, здатних згуртувати Україну, радикально змінити ситуацію. Тому прогноз на майбутнє похмурий: українська держава вийде з кризи «ще більш атомізованою і в гіршому якісному стані – пригніченості, апатії, невдоволення, відчаю, недовіри, роз'єднаності, пасивності, пофігізму і дрімоти і з колишньою структурою економіки і пануванням бюрократії, а значить, і з неменшим, ніж зараз, рівнем корупції знизу до верху» [19, с. 422].

Таким чином, залишається сподіватися на диво або історичну випадковість, яка допоможе країні подолати змальовану складну ситуацію.

1   2   3   4   5   6

скачати

© Усі права захищені
написати до нас