Ім'я файлу: Osnovni_haracteristiki_samostavlennya.doc
Розширення: doc
Розмір: 81кб.
Дата: 29.11.2023
скачати
Пов'язані файли:
Реферат - Інженер.docx

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ САМОСТАВЛЕННЯ ЯК КОМПОНЕНТУ СТРУКТУРИ САМОСВІДОМОСТІ
Ольга Камінська, кандидат психологічних наук, доцент кафедри

соціальної роботи Рівненського інституту Університету «Україна»
УДК 159.922
У статті аналізуються вихідні теоретичні положення, що становлять наукову основу психологічних феноменів самосвідомості, особливості самосвідомості та основні її структурні елементи. Особлива увага приділяється дослідженню самоставлення як компоненти самосвідомості та його зв’язку із самооцінкою, «Я-концепцією», «Я»-образом, а також факторів, що зумовлюють виникнення позитивного чи негативного самоставлення.

Ключові слова: самоставлення, самосвідомість, самооцінка, «Я-концепція», «Я»-образ, самоприйняття, самовідторгнення.
В статье анализируются исходные теоретические положения, которые представляют научную основу психологических феноменов самосознания, особенности самосознания и основные ее структурные элементы. Особое внимание отводится исследованию самоотношения как компонента самосознания и его связи с самооценкой, «Я-концепцией», «Я»-образом, а также факторов, которые предопределяют возникновение положительного или отрицательного самоотношения.

Ключевые слова: самоотношение, самосознание, самооценка, «Я-концепция», «Я»-образ, самопринятие, самоотторжение.
In article initial theoretical positions which represent a scientific basis of psychological phenomena of consciousness, features of consciousness and its basic structural elements are analyzed. The special attention is taken away to self-relation research as to a component of consciousness and its communication with a self-estimation, «І-contests», «I»-image, and also factors which predetermine occurrence of the positive or negative self-relation.

Key words: the self-relation, consciousness, a self-estimation, «І-concept», «I»-image, self-acceptance, self-tearing away.
Постановка проблеми. Принципом демократичного суспільства є забезпечення сприятливих умов для реалізації потенціалу кожної особистості. В цьому контексті особливої актуальності набуває проведення ряду соціально-психологічних досліджень, метою яких є виявлення особливостей самоставлення особистості. На нашу думку, найбільш корисним є дослідження самоставлення як компонента самосвідомості, що дозволяє дослідити його специфіку та вплив на становлення і розвиток особистості, виявити умови та фактори, які сприяють формуванню позитивного чи негативного ставлення особистості до себе.

Виходячи з цього, метою статті є виявлення основних характеристик самоставлення, його структури та специфіки прояву.

Теоретико-методологічними засадами дослідження є положення про активність особистості, яка розкривається в ініціативному, самостійному та перетворюючому ставленні суб’єкта до дійсності, інших людей та до самого себе (О. Г. Асмолов, А. Бандура, Л. І. Божович, В. Джемс, Б. Ф. Ломов, С. Л. Рубінштейн); уявлення про закономірності і механізми формування ставлення до себе (К. О. Абульханова-Славська, Р. Бернс, Т. В. Дмитрова, Є. П. Ільїн, В. Н. М’ясищев) та інші концепції.
Виклад основного матеріалу дослідження.

Термін самоставлення у вітчизняній літературі вперше був використаний Н. Сарджвеладзе.

Автор розглядав його як складну багаторівневу емоційно-оціночну систему, яка поділялась на два блоки — об’єктивний («Я» як об’єкт) та суб’єктивний («Я» як суб’єкт). Обидва ці способи самоставлення реалізуються завдяки когнітивній активності, емоційним реакціям і системам дій або готовності до таких дій стосовно самого себе [13].

У сучасній психологічній науці загальноприйнятою є теза про те, що категорія «ставлення» є дуже вагомою для характеристики особистості. В основу досліджень щодо аналізу феномену ставлення особистості до себе та до інших, які здійснювались такими вченими, як Л. І. Божович, В. Н. М’ясищев, Д. М. Узнадзе, В. О. Ядов, лягли наукові погляди Б. Г. Ананьєва щодо проблеми самоставлення, яке він розглядав як значущу категорію психологічної науки взагалі, та фактор, що зумовлює гармонійний розвиток особистості [5, с. 183-184].

Існують суперечливі погляди щодо психологічної природи ставлення особистості до себе [2; 3; 5; 9]. Найпоширенішою є думка, згідно з якою ставлення розглядається як мотиваційно-емоційна спрямованість активності особистості. Такої позиції притримуються В. К. Вілюнас, С. П. Крягжде, В. Н. Мясищев, В. О. Ядов та С. Г. Якобсон. Інші ж учені, такі як, Л. І. Божович, Ю. А. Приходько, Г. І. Щукіна, В. С. Мухіна, пов’язують самоставлення з емоційною сферою. В. Н. М’ясищев та В. О. Ядов вважають джерелом дії цього феномену активність.

Існує також погляд, згідно з яким самоставлення пов’язують із формою психічної діяльності, що найяскравіше проявляється у мотиваційно-емоційній сфері особистості. Цієї позиції притримуються К. О. Абульханова-Славська, О. М. Леонтьєв та С. Л. Рубінштейн. На нашу думку, вперше найбільш глибокий і багатосторонній аналіз проблем ставлення було здійснено у працях В. Н. М’ясищева, який розглядав дане поняття як базову категорію психології і як вихідну одиницю психологічного аналізу [10, с. 15-16].

Такий погляд на природу та сутність самоставлення не суперечить думкам У. Джемса, який вніс у психологічну науку та обґрунтував подвійний характер самосвідомості: а) пізнавальну; б) ту, що пізнає, звідси дві сторони — особистість, так зване емпіричне «Его», і «Я», тобто чисте «Его» [8, с. 81]. На основі цього ми маємо змогу співставити поняття «Я» із поняттям особистості та самосвідомості.

Поряд із поняттям самосвідомості Дж. Ловінджер також використовує поняття «Его». Він вважає, що розвиток «Его» — більш вузький процес, ніж розвиток особистості в цілому. Однак «Его» розглядається не як явище, а як процес, синтетична, організуюча функція психіки [3, с. 9].

Р. Харт і Д. Еейтс роблять висновок про те, що У. Джемс виділив два аспекти міркувань про самого себе — самосвідомість і саморозуміння.

Самосвідомість, на їхню думку, утворюють два компоненти: безпристрасне зосередження на власному «Я» та більш емоційну ідентифікацію зі своїми якостями. Саморозуміння ж має три аспекти: особисті спогади, когнітивні образи і теорії «Я» [3, с. 5]. Ми вважаємо, що саме завдяки роботам У. Джемса самоставлення у психологічній науці почало розглядатись як компонент самосвідомості, який зумовлює прийняття чи відторгнення особистістю самої себе.

Важко не погодитись із думкою О. Г. Спіркіна, який вважає, що здатність до самосвідомості та самопізнання — це винятковий здобуток людини, яка у своїй самосвідомості усвідомлює саму себе як суб’єкта свідомості, спілкування і дій, стає у безпосереднє відношення до самої себе. Він вважає, що тільки в цій формі і може існувати самосвідомість, основна особливість якої в тому, що вона орієнтована на осмислення людиною своїх вчинків, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого становища в суспільстві. Самосвідомість — знання людини про саму себе. Завдяки самосвідомості людина сприймає себе як індивідуальну реальність, відокремлену від природи та інших людей. Вона стає існуючою не тільки для інших, але й для себе. Самосвідомість пов’язана зі здатністю подивитись на себе «з боку» [15, с. 141].

Подібний погляд на природу самосвідомості притаманний І. І. Чесноковій. Її внесок у дослідження проблеми самосвідомості полягає в розкритті її структурних елементів. І. І. Чеснокова вважає, що самосвідомість являє собою єдність трьох сторін: пізнавальної (самопізнання), емоційно-ціннісної (самоставлення) і дієво-вольової чи регулятивної (саморегуляція).

На її думку, з точки зору психологічного аналізу самосвідомість — це складний психічний процес, суть якого полягає у сприйнятті особистістю багатьох «образів» самого себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, у всіх формах взаємодії з іншими людьми та в поєднанні цих образів у єдине цілісне утворення — в уявлення, а потім у поняття свого власного «Я» як суб’єкта, що відрізняється від інших суб’єктів.

У результаті розгорнутих актів самосвідомості, яка стає все більш складною, в міру збільшення кількості образів, що інтегруються в уявлення і поняття про самого себе, формується все більш бездоганний, глибокий і адекватний образ власного «Я» [17, с. 29-30].

Заслуговує на увагу твердження І. І. Чеснокової про те, що самосвідомість в онтогенетичному плані можна розглядати як інтегративний психічний процес, що поступово розгортається в часі, в основі якого лежить діяльність, що все більше ускладнюється, емоційно-ціннісне ставлення до себе і здатність регулювати свою поведінку. Тобто І. І. Чеснокова розглядає самосвідомість як динамічне утворення, яке поєднує в собі когнітивний, емоційний та регулятивний компоненти та зазнає суттєвих змін у процесі розвитку особистості [17, с. 63-64].

О. Г. Спіркін, на відміну від попередніх науковців, виділяє в структурі самосвідомості лише два основні компоненти: когнітивний та оцінний. При цьому оцінний компонент реалізується через таке особистісне утворення, як самооцінка. Він вважає, що самосвідомість — це не тільки пізнання себе, але й певне ставлення до себе і своїх якостей та станів, фізичних і духовних сил, тобто самооцінка. Суспільна думка відіграє значну роль у формуванні самосвідомості й самооцінки. Людина починає ставитись правильно до самої себе після того, як вона навчиться правильно ставитись до інших людей і прислуховуватись до того, як вони оцінюють її саму [15, с. 149].

В. Кайгер, у свою чергу, виділяє дві групи елементів, з яких складається самосвідомість: елементарні когнітивно-оцінні структури та амбівалентні або мультивалентні за оцінками елементи. Він також стверджує, що структура самосвідомості має переважно підсвідоме існування, бо чітке й повне усвідомлення власної особистості й переживань, психічних процесів і дій вимагається від людини тільки в певних проблемних ситуаціях [2].

На наш погляд, цікавою є класифікація компонентів самосвідомості, запропонована І.С. Коном. Вона відрізняється від інших за критерієм диференціації структурних елементів самосвідомості. Він виділяє в структурі самосвідомості чотири компоненти: усвідомлення своєї тотожності, усвідомлення власного «Я», усвідомлення своїх психічних властивостей і певну систему соціально-моральних самооцінок [9, с. 232240]. Така кількість структурних компонентів категорії «самосвідомість», які умовно виділяються, не є остаточною.

Умовний поділ феномену самосвідомості на різну кількість структурних компонентів не змінює сутність, зміст, функції самосвідомості, а навпаки — дозволяє науковцям більш диференційовано підходити до вивчення даного явища. З огляду на завдання нашого дослідження, достатнім буде дотримання позицій І. І. Чеснокової.

Одним із перших почав досліджувати самосвідомість С. Л. Рубінштейн. Він критикує погляд на самосвідомість, згідно з яким наявність психічного співпадає з його усвідомленням, сутність психіки в тому, що вона є знанням про самого себе, психічне ототожнюється зі свідомістю, свідомість — із самосвідомістю [12, с. 236-239]. У результаті психічне обмежується сферою усвідомленого. С. Л. Рубінштейн також досліджував структуру самосвідомості і виділив у ній самоставлення як один із провідних компонентів. Він вважав, що самоставлення має опосередкований характер та зумовлюється життєвим досвідом особистості. Ми розділяємо погляд С. Л. Рубінштейна та те, що свідомість є первинним утворенням, порівняно із самосвідомістю, яка формується через активність людини як суб’єкта життєдіяльності [12, с. 236].

Доцільно розглядати самосвідомість як процес і як результат чи продукт. Відмінність самосвідомості як процесу і продукту було виявлено У. Джемсом. Він виділяв «Я-усвідомлююче» і «Я-як об’єкт». «Я-усвідомлююче» розглядається як процесуальна характеристика самосвідомості. «Я-як об’єкт» — як зміст особистісного досвіду. Ці елементи самосвідомості тісно пов’язані між собою, їх не можна розглядати відокремлено один від одного. Розглядаючи самосвідомість як процес, слід зазначити, що він є безперервним і триває протягом усього життя людини, полягає в пізнанні та усвідомленні себе, своїх індивідуальних властивостей та особливостей [8, с. 118-119].

Самосвідомість як результат часто описується в термінах «Я-концепції». Думки про те, що в «Я-концепції» поряд із самооцінкою можна виділити ще одну складову і позначити її поняттям «самоцінність», висловлювалася в роботах В. Сатір [14].

Р. Бернс виділяє когнітивну, афективну та поведінкову складовіу «Я-концепції». Когнітивна складова «Я — концепцій» — це уявлення індивіда про самого себе. Як правило, вони здаються йому переконливими незалежно від того, ґрунтуються вони на об’єктивному знанні чи суб’єктивній думці, чи є вони істинними чи хибними [6, с. 30-39]. На думку Суонна, люди наполегливо прагнуть одержати від інших свідчення, які підтверджують їхні Я-схеми, і репрезентують себе іншим таким чином, щоб породити ці свідчення [3, с. 14].

Ми погоджуємося із твердженням Р. Бернса, що якості, які ми приписуємо власній особистості, далеко не завжди є об’єктивними, і, напевно, з ними не завжди готові погодитись інші люди. В основному в спробах себе охарактеризувати, як правило, присутній сильний суб’єктивний оцінний момент. «Я — концепція» — це не тільки константа, опис рис своєї особистості, але й вся сукупність їх оцінних характеристик та пов’язаних із ними переживань [6, с. 33]. Це питання досліджували і Л. Велс та Г. Маквелл, які аналізували особливості виникнення почуття власної компетентності, прихильності і симпатії до себе [18].

Афективна складова установки існує завдяки тому, що її когнітивна складова не приймається людиною байдужо, а викликає в ній оцінки і емоції, інтенсивність яких залежить від контексту і від самого когнітивного змісту [6, с. 34-35].

Поглиблює це визначення І. І. Чеснокова, яка стверджує, що в «Я-концепції» міститься оцінка особистістю самої себе і більш чи менш адекватно відображається рівень власної гідності, у зв’язку зі специфікою якого людина може відчувати, наприклад, і такі стани, як почуття своєї неповноцінності чи почуття невиправданої переваги над іншими [17, с. 87].

Ми вважаємо, що досить цікавим є погляд Р. Бернса, який трактує «Я-концепцію» у вигляді ієрархічної структури. На її вершині розташована глобальна «Я-концепція», що включає різні межі індивідуальної самосвідомості. Образ «Я» і самооцінка піддаються лише умовній концептуальній відмінності, оскільки в психологічному плані вони нерозривно взаємопов’язані. Образ і оцінка свого «Я» спонукають індивіда до певної поведінки, тому глобальну «Я-концепцію» ми можемо розглядати як сукупність установок індивіда, спрямованих на самого себе [6, с. 61].

Дослідження Л. С. Виготського, О. М. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна та В. Н. М’ясищева доводять наявність взаємодії афективних і когнітивних процесів у самосвідомості. Самосвідомість розглядається як динамічна єдність знання і ставлення, інтелектуального та афективного. Праці цих учених підтверджують наявність взаємодії афективних і когнітивних процесів у самосвідомості, при цьому стверджується, що як емоційна, так і когнітивна оцінка виникає при порівнянні уявлень особистості, що сформувались відносно власної «Я-концепції».

Н. Є. Трофименко робить спробу узагальнити погляди вітчизняних та зарубіжних учених і розглядає самосвідомість як установче утворення, яке складається із трьох компонентів: когнітивного, афективного і поведінкового, які мають відносну незалежну логіку розвитку, однак у своєму реальному функціонуванні взаємопов’язані. Сам зміст образу «Я», якості, які утворюють його формально структурні характеристики, визначають як окрему самооцінку, так і глобальне ставлення до себе у вигляді самоприйняття чи самовідторгнення [4].

На нашу думку, однією із найбільш відомих концепцій природи самосвідомості є теорія В. В. Століна, в основу якої було покладено положення О. М. Леонтьєва про взаємозв’язок свідомості та діяльності. Однією із основних структурних одиниць свідомості вважається уявлення про особистісний зміст. При цьому самосвідомість особистості скерована на її власний особистісний спосіб інтеграції діяльності.

Концепція В. В. Століна відрізняється від інших, що панують у вітчизняній науці тим, що самоставлення не є наслідком знань про себе чи реакцією на певні аспекти образу «Я». При цьому самоставлення пов’язується із реальною життєдіяльністю суб’єкта саме через особистісні мотиви. В. В. Столін вважає, що кожен із емоційних компонентів самоставлення вносить незалежний вклад в інтегральне почуття «Я». Цю властивість він назвав адитивністю, вона полягає в тому, що зменшення одного із компонентів самоставлення не впливає на ставлення до себе в цілому.

В. В. Столін використовує поняття «глобальне самоставлення», яке він розглядає як суму емоційних компонентів. Адитивність самоставлення полягає в тому, що один із окремих компонентів самоставлення, наприклад, таких як саморозуміння, самоповага, самовпевненість, не має суттєвого впливу на інтегральне самоставлення. Тобто, при відсутності порушень у структурі самосвідомості, зменшення одного із цих показників може бути збільшене за рахунок іншого, таким чином, інтегральне чи глобальне самоставлення залишається на відносно стабільному рівні [16, с. 170-171].

Ми вважаємо, що особливо значущим для аналізу проблеми самоставлення є виділення В. В. Століним основних його емоційних вимірів. Це — самоповага, аутосимпатія, очікування позитивного ставлення від інших та самоінтерес. Ці базові виміри у своїй сукупності утворюють інтегральне самоставлення, яке виражає позитивне чи негативне ставлення особистості до себе.

І. Д. Бех вважає, що категорія «ставлення» є ключовою для процесу формування і розвитку особистості, завдяки їй відбувається оцінювання та прийняття чи неприйняття власного «Я».

За її допомогою розкривається становлення смислового зв’язку, єдності людини і світу, самого змісту цієї єдності: чи буде вона морально конструктивною чи деструктивною щодо індивіда [1].

Через категорію «ставлення», за В. Н. М’ясищевим, з’являється можливість чіткіше з’ясувати суб’єктивно психологічний механізм розвитку особистісних цінностей як компонентів узагальненого «Я-образу». Стає зрозумілим психологічне явище «ставлення до самого себе».

Воно не може одночасно й раптово виникнути зі ставленням до зовнішніх щодо людини об’єктів [10, с. 22].

Дещо відмінним від оцінки В. В. Століним проблеми самоставлення є погляд А. В. Петровського. Він вважає, що самоставлення побудоване за принципом динамічної ієрархії, а не адитивності. Тобто зміни однієї структурної складової самоставлення значно впливають на його інтегральний показник та зумовлюють самоприйняття чи самовідторгнення особистості в цілому [11, с. 42].

Л. С. Виготський, у свою чергу, вважає, що глобальне самоставлення визначається соціальним середовищем, особливостями розвитку особистості, впливом оточення. На його думку існує тісний взаємозв’язок особливостей самоставлення та діяльності і що саме реалізація себе в значущій для себе діяльності зумовлює позитивне чи негативне самоставлення особистості [7, с. 95-96].

Ми ж у своїй роботі поділяємо позицію щодо природи самоставлення, запропоновану В. В. Століним, оскільки саме він виділив основні структурні елементи самоставлення як особистісного утворення та розглядав його з позицій адитивності, що, на нашу думку, більшою мірою розкриває його суть.

Висновки. Розмаїття наукових поглядів щодо структури самосвідомості дозволяє нам більш чітко зрозуміти сутність феномену «самосвідомість» саме через виділення когнітивного, афективного та поведінкового її компонентів.

Аналізуючи різні аспекти і поділяючи їх на більш дрібні складові, ми маємо змогу уявити процес становлення самосвідомості. Самоставлення реалізується через афективну складову самосвідомості, яка нерозривно пов’язана з когнітивним компонентом, оскільки саме на основі знань про себе в людини виникає ставлення до власної особистості, яке може бути позитивним чи негативним, адекватним чи ні. І вже на основі самоставлення будується модель вчинків та дій, яка й утворює поведінковий чи регулятивний компонент самоставлення. Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що саме самоставлення є одним із важливих елементів самосвідомості.

Перспективні напрямки дослідження. Представлене дослідження охоплює лише певні аспекти такого складного феномену як самоставлення. В подальшому доцільно було б дослідити особливості самоставлення, зумовлені впливом гендерної ідентифікації, соціально-психологічні фактори, що впливають на особливості самоставлення, зокрема: соціальний статус, матеріальне становище, ступінь самореалізації та інше.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бех І. Д. Категорія «ставлення» в контексті розвитку образу «Я» особистості / І. Д. Бех // Педагогіка і психологія. — 1997. — № 3. — С. 52-56.

2. Кайгер В. Одиниці самосвідомості «образу Я» особистості / В. Кайгер // Соціальна психологія : Український науковий журнал. — Київ, 2006. — № 6. — С. 68-71.

3. Терлецька Л. Г. Технологія самоаналізу / Л. Г. Терлецька. — К. : ГЛАВНИК, 2005. — 47 с.

4. Трофименко Н. Є. Самоставлення як один із ефективних компонентів розвитку самосвідомості в сучасних умовах / Н. Є. Трофименко [Електронний ресурс] — Режим доступу до джерела : http://www.rusnauka.com/DN2006/Psichologia/5_trofimenko.dok.htm .- Вільний. — 12.07.2006.

5. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человековедения / Б. Г. Ананьев. — М. : Наука, 1977. — 380 с.

6. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитания / Р. Бернс ; [пер. с англ.]. — М. : Прогресс, 1986. — 421 с.

7. Выготский Л. С. Собрание сочинений : В 6-ти томах Т. 1. Вопросы теории и истории психологии / Под ред. А. Р. Лурия, М. Г. Ярошевского / Л. С. Выготский. — М. : Педагогика, 1982. — 488 с.

8. Джемс В. Психология / Под ред. Л.О. Петровской / В. Джемс. — М. : Педагогика, 1991. — 368 с.

9. Кон И. С. Открытие «Я» / И. С. Кон. — М.: Политиздат, 1978. — 367 с.

10. Мясищев В. М. Основные проблемы и современное состояние психологических отношений человека / В. М. Мясищев. // Психологическая наука в СССР. — М. : АПН РСФСР, 1960. — Ч. 2. — С. 110-125.

11. Петровский В. А. Личность в психологии: парадигма субъективности / В. А. Петровский. — Ростов-на Дону : Феникс, 1996. — 512 с.

12. Рубинштейн С. А. Бытие и сознание. О месте психического в общей взаимосвязи явлений материального мира / С. А. Рубинштейн. — М. : АН СССР, 1957. — 327 с.

13. Сарджвеладзе Н. И. Личность и её взаимодействие с социальной средой / Н. И. Сарджвеладзе [Електронний ресурс] — Режим доступу до джерела : http://psylib.org.ua/books/ sarjv01/txt05.htm — Вільний. — 15.07.07.

14. Сатир В. Как строить себя и свою семью [пер. с англ.] / В. Сатир. — М. : Педагогика — Пресс, 1992. — 123 с.

15. Спиркин А. Г. Сознание и самосознание / А. Г. Спиркин. — М. : Политиздат, 1972. — 303 с.

16. Столин В. В. Самосознание личности / В. В. Столин. — М. : МГУ, 1983. — 284 с.

17. Чеснокова И. И. Проблема сознания в психологии / И. И. Чеснокова. — М. : Наука, 1977. — 144 с.

18. Wells L. E., Marwell G. Self-Esteem. — Its Conceptualization and Measurement. London, 1976.
Український науковий журнал

«Освіта регіону. Політологія. Психологія. Соціальні комунікації», №2-3, 2011

http://www.social-science.com.ua/
скачати

© Усі права захищені
написати до нас