РОЗДІЛ 2
СТАЛИЙ РОЗВИТОК ОСВІТИ В УКРАЇНІ
2.1. Особливості концепції сталого розвитку освіти
Для досягнення «сталого розвитку» суспільства недостатньо потужного індустріального потенціалу і швидкого економічного зростання. Неодмінною умовою поступального розвитку сучасного суспільства є постійне вдосконалення системи освіти. Сучасна освіта в рамках діалектичного проекту науки є ключем до сталого розвитку, миру і стабільності у суспільстві. Суспільство має бути зацікавлене в адекватної коригування змісту і форм освіти згідно діалектичному проекту науки.
Аналіз шляхів подальшого розвитку сучасного суспільства, зокрема, сталого розвитку, плідний і конструктивний «не взагалі», а лише тільки в рамках розрізнення двох систем теоретизування - метафізичної і діалектичної, оскільки саме виникнення сучасних криз є наслідком фундаменталістського проходження одному з цих проектів - метафізичного (західному). І проведення конференції ООН в Ріо-де-Жанейро 12 червня 1992 р свідчить про це: «вироком даному (європейському) проекту науки постають рішення конференції ООН на рівні глав урядів і держав, проведеної в Ріо-де-Жанейро 12 червня 1992 р вона була присвячена захисту навколишнього середовища і розвитку цивілізації. Рішення конференції розкривають комплекс негативних наслідків для людства від реалізації ліберальних програм в світовому господарстві, від ліберальних домагань і викликаних ними соціальних конфліктів регіонального, міжконтинентального і глобального рівня [21].
Таким чином, незважаючи на те, що в основі генези концепції сталого розвитку перебувала екологічна проблематика, що розуміється спочатку в рамках метафізичного проекту науки виключно як зниження навантаження на навколишнє середовище, подальша логіка розвитку з неминучістю показала, що в аналізі способів стійкого розвитку не можна обмежуватися тільки екологічними проблемами. Необхідно також включити в розгляд культурні, поведінкові, організаційно-управлінські, нарешті, духовно-моральні особливості сучасного суспільства. В цілому в області осмислення спрямованості і змісту сталого розвитку можна відзначити явні ознаки дефіциту духовної культури і сучасного діалектичного мислення [14], що багато в чому визначається станом системи освіти, орієнтованої зараз в основному на технократичне мислення.
Сталий розвиток суспільства, що розуміється як вдосконалення суспільних відносин, нерозривно пов'язане з формуванням системи освіти, онтологічно що відтворює специфіку діалектичного проекту науки в області виховання і освіти людини.
Офіційна кампанія, спрямована на те, щоб об'єднати ідею сталого розвитку з системою освіти і підготовки кадрів, була ініційована ЮНЕСКО на початку 1990-х рр. [17]. Очевидно, що основна причина виникнення освіти в інтересах сталого розвитку суспільства - це усвідомлення в рамках метафізичного проекту науки необхідності змін в освітній парадигмі з метою забезпечення взаємодії процесів освіти, економіки і навколишнього середовища.
В основі освіти для сталого розвитку лежить його загальність, всебічна підтримка державою і суспільством, узгодження навчання з вихованням, а також інтеграція досягнень сучасних галузей знання.
Основними компонентами освіти для сталого розвитку, згідно з документами ЮНЕСКО і ряду міжнародних нарад (конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку (1992); всесвітній форум за освітою (Дакар, 2000); всесвітній саміт зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002) можна вважати:
- освіту (навчання);
- підготовку і перепідготовку кадрів;
- вироблення навичок;
- формування системи цінностей і виховання;
- інформування та просвіти населення [31].
Концепція сталого розвитку ставить перед людством нову моральну задачу, що виходить за межі індивідуального егоцентризму і громадського утилітаризму, а саме - «турботу про майбутні покоління людей та навколишньому природному середовищу» [22]. Іншими словами, сучасне суспільство за допомогою системи освіти в рамках діалектичного проекту науки може підійти до здійснення поставлених завдань, заклавши фундамент стійкості суспільного розвитку. На противагу метафізичному проекту науки, онтологічна специфіка освіти як фактора забезпечення сталого розвитку суспільства в рамках діалектичного проекту науки полягає в удосконаленні соціальних взаємозв'язків соборного типу суспільства від покоління до покоління при спрямованості на гармонізацію відносин суспільства і навколишнього світу.
Від того, які підстави будуть покладені в основу модернізованої системи освіти, залежить ефективність системи освіти як фактора адаптації суспільства до сталого розвитку. Перехід до визначальної ролі духовно-моральних цінностей - процес тривалий і складний. Сучасне суспільство перебуває на самому початку цього шляху.
Завдання системи освіти в цих умовах – подолати стереотипи індивідуальної і суспільної свідомості, змінити ціннісно-мотиваційну парадигму. Саме така зміна повинна стати стрижневою ідеєю нової освітньої концепції, як основна умова адаптації та виживання людини.
Таким чином, виходячи з досвіду західних країн, можна виділити наступні важливі аспекти з навчання сталому розвитку для України:
- воно має стати обов'язковим циклом, що входять в загальну освітню сітку по міжпредметних принципом;
- повинні бути вироблені ключові визначення в термінології, щоб уникнути різночитання і недостатнього розуміння в галузі сталого розвитку;
- знання, необхідні для забезпечення на ділі сталого розвитку, припускають розвиток і підтримку всіх секторів суспільства, урядових і неурядових організацій, достатнє освітлення в ЗМІ, ширше залучення громадянського суспільства на основі згоди і взаєморозуміння;
- розробка концепції освіти для сталого розвитку повинна стати методологічною основою реалізації концепції сталого розвитку [3].
В цілому план дій щодо забезпечення взаємодії процесів освіти та сталого розвитку в Україні повинен бути спрямований на:
- сприяння впровадженню ідеології сталого розвитку в світогляді і моделі поведінки населення;
- сприяння перетворенню освіти в один з ключових елементів довгострокової стратегії розвитку країни;
- забезпечення державної підтримки формування правової і матеріально-технічної бази освіти для сталого розвитку;
- пріоритетне забезпечення підготовки викладачів для сфери освіти для сталого розвитку.
Є серйозні підстави припускати, що якщо сьогодні не розробити свій власний сценарій (стратегію) розвитку нашої країни, то ми будемо жити за чужим сценарієм. Моделюючи розвиток держави, розробляючи стратегію сталого розвитку України, необхідно створювати концепцію, яка повинна містити в собі конкретні параметри і цілевказівки, враховувати взаємозв'язки і взаємовплив всіх основних параметрів розвитку суспільства і держави. І створювати концепцію необхідно саме на основі національної ідеї сталого розвитку [8].
2.2. Інформація та культура у контексті сталого розвитку освіти в Україні
XXI століття розглядається як якісно новий етап в історії людства, пов'язаний з радикальною перебудовою ціннісно-пізнавальних основ людської діяльності і культури в напрямку сталого розвитку. Відзначається, що концепція сталого розвитку, по суті, перетворилася в теорію історичного процесу, що відображає соціальну та природну дійсність в єдності і в розвитку. В якості визначального умови становлення соціоприродним гармонії виступає людина, його моральне вдосконалення, зміна особистісних якостей на основі гуманістичних цінностей та ідеалів. Перехід до сталого розвитку, в першу чергу, зв'язується з розкриттям глибинних потенцій буття людини, визнанням за ним можливості розумного, творчого ставлення до світу [18].
У зв'язку з цим надзвичайної актуальності приймає постановка питання про становлення нового типу культури, що відображає «квінтесенцію сучасної епохи» - культури сталого розвитку. У культурі представлена найважливіша здатність людини і всього «людського роду» до саморозвитку, що робить можливим сам факт людської історії. Саме культура виступає змістотворною системою в самоорганізації людини, в якій роль аттрактора грають цілі розвитку, комплекс відносин, система цінностей. Культура сталого розвитку – це спосіб і результат адаптації та організації життєдіяльності людей на основі формування постіндустріального суспільства і нових світоглядних ідей, пов'язаних зі сталим розвитком.
Питання про пріоритетність культури при переході до сталого розвитку було чітко позначено в 2012 р в Ріо-де-Жанейро на ювілейній конференції ООН - «Ріо + 20». В її резолюції, де намічені контури «бажаного майбутнього», наголошується, що для його досягнення необхідно цілеспрямована зміна культури сучасного суспільства відповідно до гуманістичних і екологічними цінностями. Під культурою при цьому розуміється не тільки сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людьми, а також те, що сприяє збереженню і подальшому розвитку суспільства. Якщо культура як «творіння людських рук» завжди протиставлялася природі, то культура сталого розвитку стає способом гармонійного поєднання людини і природи на основі її глибоко пізнання і розуміння [14].
Важливим кроком у становленні культури сталого розвитку, що творить «бажане майбутнє», стала міжнародна конференція ЮНЕСКО «Культура ключ до сталого розвитку» (2012 р, Китай). У декларації конференції міститься заклик зробити культуру основний політики сталого розвитку. Стало загальновизнаним, що серед конкретних завдань переходу до сталого розвитку центральне місце займає освіта та відповідна йому культура сталого розвитку.
Система освіти визначена як стратегічно важлива, ключова сфера людської діяльності, яка покликана виконати «випереджальну роль» в переході до сталого розвитку.
Освіта для стійкого розвитку розглядається не як альтернатива існуючому освіти, а як його новий щабель розвитку. Аналіз зарубіжних і вітчизняних робіт дозволяють виявити ряд особливостей освіти для сталого розвитку:
випереджаючий характер, спрямованість в майбутнє;
трансінтегратівность, ціннісно-цільова спрямованість, проблемність;
орієнтація на вивчення і вирішення проблем життєдіяльності в навколишньому середовищі;
проектування, моделювання, прогнозування можливих екологічних, соціально-екологічних наслідків та шляхів їх оптимізації [14, 16, 19].
Зазначені особливості освіти для сталого розвитку реалізуються в його стратегічної мети - культурі сталого розвитку.
Становлення всіх аспектів культури сталого розвитку передбачає розгортання відповідної системи освіти для сталого розвитку та його інтеграцію в сучасну структуру освіти на всіх рівнях.
Відзначимо, що освіта для стійкого розвитку має відобразити всі аспекти культури сталого розвитку. Становлення культури сталого розвитку пов'язане з прийняттям випереджаючої (орієнтованої на майбутнє) моделі освіти, яка повинна бути пов'язана з систематизирующими для неї уявленнями про стійкий суспільстві, ідеальну людину, його якостях і формах їх реалізації. Виділені тенденції і методологічні установки освіти для сталого розвитку повинні знайти відображення в різних освітніх областях. При цьому систематизує роль у вирішенні даної проблеми відводиться екологічній освіті, яке розглядається як стратегічний напрям оновлення всіх освітніх систем в інтересах сталого розвитку. В цьому відношенні екологічна освіта має вбудовуватися в освітню систему як соціально-проблемна культуро-центрована модель екологічної освіти для сталого розвитку [10].
Нова модель диктує нову ієрархію освітніх цілей, в яких пріоритетними стають цінності і компетенції особистості, що забезпечують готовність особистості до вирішення соціально-екологічних проблем в майбутньому, проектної діяльності на основі ідей сталого розвитку. Відповідно змінюються науково-теоретичні основи конструювання культурно-орієнтованого змісту, якісно нові аспекти отримують методи і форми організації навчального процесу, в новому діапазоні розглядаються плановані результати, включаючи особистісні, метапредметні, предметні результати учнів.
Виняткову роль в становленні культури сталого розвитку та ідеології відповідної освіти має географія як «єдиний в школі предмет світоглядного характеру, який покликаний формувати в учнів комплексні і системні уявлення про Землю як будинку людства» [11].
РОЗДІЛ 3
ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ У КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ
3.1. Проблеми сучасної української освіти у контексті сталого розвитку
Педагогічна освіта базується на ключових постулатах Конституції України, Законів України «Про вищу освіту», «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті, Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012 – 2021 роки, Педагогічної Конституції Європи, а також на вимогах документів ЮНЕСКО, Міжнародної організації співробітництва й розвитку освіти, Доповіді міжнародної Комісії з освіти ЮНЕСКО для XXI століття.
Але, на жаль, вилучення означеної галузі з переліку галузей знань і спеціальностей не дозволяє належним чином реалізовувати основні положення документів державного та міжнародного значення, які окреслюють стратегічні вектори розвитку педагогічної освіти, що спрямовані насамперед на:
1) утвердження неперервності, гуманістичності, демократизації, всебічності й варіативності педагогічної освіти і підготовки;
2) забезпечення високого рівня якості професійної підготовки педагогічного персоналу;
3) професійний розвиток педагогічного персоналу, спроможного до роботи в умовах інституціональної відкритості закладів педагогічної освіти, зі знаннями іноземних мов та орієнтації на академічну мобільність;
4) розширення мобільності завдяки встановленню транспарентності кваліфікацій та взаємовизнання дипломів [6].
Сьогодні кардинально змінюється розуміння сутності педагогічної освіти: на зміну вузькому її трактуванню як підготовки учителів різних рівнів і ступенів приходить, на переконання академіка І. Зязюна, усвідомлення її значення як «педагогічного компоненту всякої професійної освіти, оскільки у більшості випадків і інженер, і менеджер, і вчений, і політик, і працівник соціальної сфери, і будь-який спеціаліст у майбутньому – керівник колективу, учасник інтенсивних людських комунікацій, де йому буде необхідно не лише педагогічна грамотність, а педагогічна компетентність у питаннях впливу на свідомість і поведінку оточення» [7].
Відповідно метою педагогічної освіти має бути якісна підготовка висококваліфікованих та конкурентоспроможних педагогічних кадрів для всієї сфери освіти, здатних здійснювати професійну діяльність на засадах гуманізму, демократії, вільної конкуренції та високих технологій.
На сьогодні педагогічну освіту важливо розглядати як засіб саморозвитку і самореалізації, що змінює цілі освіти, її мотиви, форми, методи, роль вчителя і викладача. Одним із завдань сучасної педагогічної освіти є формування людини з інноваційним типом мислення, інноваційним типом педагогічної культури, зі сформованою готовністю до інноваційної діяльності, фахівця, здатного відповісти на всі виклики цивілізації.
В інформаційно насиченому ХХІ столітті збільшився обсяг функціональних обов'язків учителя, педагога без урахування чого неможливий сучасний розвиток педагогічної освіти. Сьогодні учитель, педагог – це носій гуманітарної культури, морально-етичних і культурно-естетичних цінностей, дослідник, психолог, майстер, котрий стимулює своїх учнів, студентів до саморозвитку, самоактуалізації, самовдосконалення, самореалізації.
Окреслились нові аспекти діяльності сучасного вчителя, педагога, такі, як:
– громадянська освіта особистості як якісно нова освітня платформа щодо способів життя в багатокультурному й толерантному для особистісного й професійного розвитку і саморозвитку;
– підтримка і педагогічний супровід формування ключових і предметних компетентностей особистості, необхідних для навчання впродовж життя;
– педагогічний і психологічний супровід процесів інноваційного розвитку цілісного освітнього середовища;
– позакласна робота й робота з соціальними партнерами;
– відповідальне ставлення до власного професійного розвитку як до безперервного процесу впродовж життя [6].
Відповідно постає проблема пошуку нової прогностичної моделі розвитку педагогічної освіти, де основними принципами мають бути людиноцентризм, гуманізація, неперервність, доступність, науковість, системність, фундаменталізація, поєднання національних освітніх традицій та найкращого світового досвіду, практика, прогностичність, інноваційність, академічна автономія, креативність [7].
Водночас розвиток педагогічної освіти стримується низкою невирішених проблем. Чинна нормативно-правова і законодавча база не повною мірою задовольняє потреби сучасної освітньої практики, а вчитель не формується як суб’єкт сучасних цінностей.
Недостатньою залишається увага і контроль за якістю педагогічної освіти, яка є сукупністю властивостей освіти, що визначають її здатність задовольнити відповідні потреби особистості, суспільства, держави, відповідно до соціокультурних функцій освіти. Якість педагогічної освіти в першу чергу забезпечується її змістом. Як наголошується у Педагогічній Конституції Європи, зміст педагогічної освіти має підпорядковуватися потребі формування у вчителя, педагога здатності навчити своїх учнів, студентів, молодь жити разом у сучасному глобалізованому світі, постійно відтворювати і вдосконалювати умови гідного існування людини; забезпеченню їх вільного спілкування в системі відносин сталого людського розвитку [14].
Система педагогічної освіти є складовою системи вищої освіти, яка забезпечує підготовку майбутніх учителів, педагогів на основі усвідомлення їх ролі в інноваційному оновленому суспільстві і з урахуванням необхідності перебудови системи їх професійної підготовки. У сучасних умовах окреслились проблеми професійної підготовки вчителя, педагога для нейтралізація яких необхідно забезпечити ефективну підготовку відповідно до актуальних суспільних потреб та цивілізаційних вимог ХХІ століття.
Наближення педагогічної освіти в Україні до європейського рівня вимагає забезпечення права студентів на свободу вибору індивідуальної освітньої траєкторій професійної підготовки. Досвід високорозвинених зарубіжних країн, як справедливо зазначає Л. Хомич, доводить, що вибір студентами альтернативних варіативних навчальних планів, дисциплін, курсів; альтернативних варіантів технологій навчання; порядку, логіки і послідовності вивчення дисциплін; вибір співвідношення лекційних і практичних занять; форм і методів навчання, контролю і оцінювання результатів вивчення дисциплін; наукової школи і теми наукової роботи, мети педагогічної практики, форми випускного державного екзамену забезпечує умови реалізації особистісно-орієнтованого принципу в освіті [13].
На жаль, аналіз Державного стандарту вищої педагогічної освіти дозволяє констатувати, що 70%-75% навчального часу відводиться на вивчення обов'язкових для всіх ВНЗ нормативних дисциплін. Решта навчального часу (близько 25%-30%) припадає на вибіркові навчальні дисципліни. При цьому важливою проблемою є можливість вільного вибору студентами дисциплін варіативної складової професійної підготовки, оскільки більшість вищих навчальних закладів нав’язують студентам дисципліни за вибором, не враховуючи їх бажання, потреби, інтереси, професійну спрямованість. Вимагає перегляду співвідношення між нормативними і вибірковими дисциплінами у напрямі збільшення частки останніх, що забезпечить не однобічне теоретичне та практичне навчання, а оперативне задоволення освітніх потреб та особистісної спрямованості студентів. Висока якість педагогічної освіти досягається за умови глибокої індивідуалізації навчання, коли стрижнем навчального плану студента є обов’язкові дисципліни, а далі він самостійно формує його варіативну частину, яка відображає спеціалізацію його педагогічної підготовки.
Потребує гармонійного узгодження зміст інваріантного і варіативного компонентів професійної підготовки майбутніх учителів, педагогів, оскільки до варіативних дисциплін входять курси і спецкурси, які є розрізненими за професійним спрямуванням, часто охоплюють вузькопредметну інформацію, не спрямовану на її практичне використання у професійній діяльності.
Академік І.А. Зязюн зазначає, що професія педагога, найбільш відчутна від психології, оскільки педагогічна діяльність педагога, і особливо його педагогічна дія, спрямовані на людину, на її розвиток. І при цьому саме педагог у своїй педагогічній дії зустрічається з «живою психікою суб’єкта». Педагоги і вихованці перебувають в активній суб’єкт-суб’єктній взаємодії, постійно здійснюють ціннісно-смисловий обмін, що спричиняє сумісні трансформації, отже, дія, взаємодія повинні стати домінантними об’єктами дослідження психопедагогіки. Саме в цій площині може бути зрозумілою роль педагога у навчально-виховному процесі [7].
З цієї позиції актуалізується значення психолого-педагогічної підготовки як основи професійної підготовки вчителя, що передбачає формування глибоких людинознавчих знань, комунікативних умінь та компетенцій у сфері людських відносин, які визначаються з урахуванням особливостей спеціальностей.
У процесі здійснення аналізу програм психолого-педагогічного циклу в закладах України з’ясовано, що у їх змісті спостерігається певна неузгодженість між психологією і педагогікою, що негативно впливає на професійний розвиток вчителя, педагога, який на практиці виявляється неспроможним зорієнтуватися у психологічних проблемахі співвіднести їх зі своєю педагогічною діяльністю. Це зумовлено далеким від оптимального співвідношення вивчення педагогічних і психологічних дисциплін. У цьому контексті є позитивним досвід реалізації навчальних програм для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів у Канаді, де студентам пропонується дуже широкий вибір предметів психолого-педагогічного циклу, які мають практичну спрямованість.
Сьогодні зміст психолого-педагогічної підготовки майбутніх учителів, педагогів повинен мати інтегрований характер. ЇЇ основою має бути психопедагогіка, яка, на переконання українських і зарубіжних вчених (І.Зязюна, В. Зінченка, О. Воронцова, Е. Стоунса, С. Полякова, Л. Фрідмана та ін.), здатна вирішити проблему конфронтації між психологічними і педагогічними науками та на цій основі формувати нове педагогічне мислення вчителя, ціннісною установкою якого є: перевага індивідуальності над єдино-мисленням; освітні інтереси особистості – над стандартною навчальною програмою; саморозвиток, само-учіння – над уніфікованим засвоєнням, «передачею» знань [15].
Особливе місце в педагогічній освіті займає неперервна педагогічна практика студентів – невід’ємний складник професійно-педагогічної підготовки, яка виступає у якості критерія ефективного педагогічного процесу. Неперервна педагогічна практика сьогодні має стати головною практичною лабораторією застосування набутих студентами теоретичних знань та практичних умінь, саморозкриттю внутрішнього потенціалу студентів у процесі їхньої творчої навчально-виховної роботи. Поза практикою підготовка фахівця не можлива, але, на жаль, окремі вищі навчальні заклади порушують принципи її неперервності та послідовності. Види, тривалість та змістове наповнення практик повинні визначатися галузевими стандартами педагогічної освіти, а отже, стати державною нормою. При цьому варто зазначити, що в сучасних умовах неперервну педагогічну практику неможливо розглядати без зв'язку з громадською практикою, оскільки це дозволяє інтегрувати майбутнього фахівця в систему суспільних відносин, що убезпечить вчителя, педагога від «споглядального» ставлення до життя, формує його активну громадянську позицію [16].
Необхідно зазначити, що ефективність діяльності вчителя, педагога безпосередньо залежить від володіння ними механізмами та способами донесення змісту освіти до тих, хто навчається, тобто володіння освітніми інноваційними технологіями. Водночас, варто наголосити, що студенти тільки на інформаційному рівні ознайомлюються з освітніми інноваційними технологіями, але не володіють методиками їх використання. Як наслідок, більшість випускників вищих педагогічних закладів не готові до самостійного використання освітніх інноваційних технологій у професійній діяльності.
Відповідно постає питання щодо забезпечення практичного опанування студентами освітніми інноваційними технологіями з метою використання їх у майбутній професійній діяльності, що дозволить підготувати педагогічні кадри нової формації, здатних швидко адаптуватися до запитів і вимог динамічно змінного світу.
Педагогічна освіта повинна перетворитися на систему, здатну до саморегуляції відповідно до викликів суспільного розвитку, на інноваційне середовище, у якому учні й студенти отримують навички і вміння самостійно оволодівати знанням упродовж життя та застосовувати це знання у практичній діяльності. Педагогічна освіта має продукувати індивідів, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток країни, свідомих, суспільно активних громадян, конкурентоспроможних на європейському на європейському і світових ринках праці [23].
1 2 3