історичний метод
. Його використовують там, де так чи інакше предметом дослідження стає історія об’єкта.
Із методів теоретичного дослідження розглянемо метод узагальнення до
рівня абстрактного, а від нього до конкретного
. Узагальнення до рівня абстрактного, а від нього до конкретного є загальною формою руху наукового пізнання, законом відображання дійсності у мисленні. Згідно із цим методом процес пізнання неначе розділяється на два відносно самостійні етапи.
На першому етапі
відбувається перехід від чуттєво-конкретного, від дійсно конкретного до його абстрактного визначення. Єдиний об’єкт розчленовується, описується за допомогою множини понять і суджень. Він неначе «випаровується», перетворюючись на сукупність зафіксованих мисленням абстракцій, односторонніх визначень.
Другим етапом
процесу пізнання є підняття від абстрактного до конкретного. Суть його полягає в русі думки від абстрактних визначень об’єкта, тобто, від абстрактного в пізнанні, до конкретного. На цьому етапі неначе відновлюється вихідна цілісність об’єкта, він відтворюється у всій своїй багатогранності, але вже у мисленні.
26
Обидва етапи пізнання тісно взаємопов’язані: підняття від абстрактного до конкретного неможливе без попередньо «анатомування» об’єкта мисленням, без підняття від дійсно конкретного до абстрактного його визначення.
Поряд із загальними методами наукового дослідження самостійне значення у підготовці молоді до творчої наукової праці має вивчення
літературних джерел та педагогічного досвіду
1.4. Специфіка наукової діяльності
Характерні риси науки можна визначити шляхом порівняння її з будь- якою іншою галуззю діяльності, наприклад, із мистецтвом, військовою справою чи виробництвом. Наука створює унікальний, індивідуальний продукт – нові знання, цінність яких то вища, що глибше вони відображають дійсність порівняно з попередніми. Інакше кажучи, їх цінність зростає в разі підсилення відмінностей від уже отриманих знань.
Досягнення однакових результатів учені схвалюють лише у деяких випадках (наприклад, під час перевірки відкриттів або винаходів чи використання інших методів з метою підтвердження результату). Те, що для виробництва – правило (одержання однакового результату), для науки – виняток.
Досить суттєво відрізняється наука від виробництва також за процесом одержання результатів. Інструментом вироблення знань є мислення людини.
Воно, як і все навколо, зазнає дії певних законів. Але ці закони приписують мисленню лише найбільш загальні «правила поведінки», не детермінуючи процес одержання такого результату, який не може бути визначений заздалегідь. Інакше кажучи, він не може бути відомий у всіх деталях.
У цьому розумінні процес одержання результатів у науці необхідно визначити творчим. Це в жодному разі не означає, що вчений не використовує шаблонних прийомів і методів роботи, що він обов’язково на всіх етапах користується оригінальним методом. Але застосування стандартів і шаблонів не має самостійного значення. Воно підпорядковане своєрідному руху думки, який має на меті одержання унікального продукту – нового знання.
Коли процес виробництва стає більш впорядкованим, це позитивне явище. Коли ж учений забуває, заради чого він залучає стандартні форми мислення, коли він уже (або ще) не може підпорядкувати їх творчому процесу одержання нового знання, це може означати, що він починає мислити за
«шаблоном», що він перестає бути дослідником.
Істотною відмінністю науки від виробництва є те, що воно внаслідок свого алгоритмічного характеру не допускає серйозного розриву в реалізації можливостей окремих працівників. Унаслідок принципово іншого завдання діяльності та іншого характеру процесу роботи в науці можливі будь-які великі відхилення в реалізації можливостей окремих вчених. І такі відхилення не лише не є далекими від наукового процесу, а й становлять саму його суть.
Попередній край науки являє собою неперервний процес розвитку нерівномірностей, які пов’язані з різними творчими потенціалами творців наукового знання.
27
Суттєвою особливістю науки порівняно з виробництвом є складність оцінки трудових витрат. Ані результати наукових досліджень, ані сам творчий процес не можна оцінити однозначно. Оцінка наукових результатів ускладнена, а інколи навіть неможлива через об’єктивні властивості кінцевого продукту наукової діяльності, а не внаслідок нездатності людей до об’єктивної оцінки.
Ще однією дуже істотною рисою, яка відрізняє науку від виробництва, є мотивація, яка стимулює діяльність. Діяльність вченого мотивована справжнім
інтересом як до процесу дослідження, так і до його результатів.
Наукове дослідження є основною формою наукової діяльності. Будь-яке наукове дослідження – від творчого задуму до кінцевого оформлення наукової праці – здійснюється індивідуально. Але все ж можна визначити і деякі загальні методологічні підходи до його проведення, які прийнято називати вивченням у науковому розумінні.
Сучасне науково-теоретичне мислення намагається проникнути в суть явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об’єкта вивчення, розгляду цього об’єкта у виникненні та розвитку, тобто в разі застосування історичного підходу до його вивчення.
Відомо, що нові наукові результати і раніше накопичені знання перебувають у діалектичній взаємодії. Краще та більш прогресивне із старого переходить у нове і дає йому силу та дієвість. Іноді забуте старе знову народжується на новій науковій основі й житиме, немовби друге життя, але в
іншому, досконалішому вигляді.
Вивчати в науковому розумінні – означає вести пошукові дослідження, немовби заглядаючи у майбутнє. Уявлення, фантазія, мрія, які спираються на реальні досягнення науки і техніки, є найважливішими факторами наукового дослідження. Але водночас наукове дослідження – це обґрунтоване застосування наукового передбачення, добре продуманий розрахунок.
Вивчати у науковому розумінні – це означає бути науково об’єктивним.
Не можна відкидати факти лише тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування. Справа в тому, що сутність нового в науці не завжди зрозуміла самому дослідникові. Нові наукові факти і навіть відкриття, через те, що їх значення недостатньо розкрито, можуть тривалий час залишатися у резерві науки і не використовуватись на практиці.
Наукове вивчення зобов’язує не лише сумлінно відображати або просто описувати, а й пізнавати відношення вже вивченого до того, що відоме або з досліду, або з попереднього вивчення. Тобто, визначати і виражати якість невідомого за допомогою відомого у тих випадках, у яких воно існує.
Очевидно, що вивчати що-небудь можливо лише тоді, коли дещо вже визнається за вихідне, безперечне, сформоване у свідомості.
Під час наукового дослідження важливим є все. Концентруючи увагу на основних або ключових питаннях теми, не можна не зважати на так звані побічні факти, які на перший погляд здаються малозначущими. Часто буває, що саме такі факти ховають за собою початок важливих відкриттів.
28
У науці недостатньо встановити який-небудь новий науковий факт, важливо дати йому пояснення з позиції науки, показати його загальнопізнавальне, теоретичне або практичне значення.
Накопичення наукових фактів у процесі дослідження – завжди творчий процес, в основі якого завжди лежить задум вченого, його ім’я. У філософському визначенні ідея являє собою продукт людської думки, форму відображення дійсності. Ідея відрізняється від інших форм мислення і наукового знання тим, що в ній не лише відображений об’єкт вивчення, а й міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання та практичного перетворення дійсності.
Ідеї народжуються з практики, спостережень і потреб життя. В основі
ідеї, як правило, лежать реальні факти і події. Життя висуває конкретні завдання, але часто не відразу знаходяться продуктивні ідеї для їх вирішення.
Тоді на допомогу приходить талант вченого пропонувати новий, зовсім незвичний аспект розгляду завдання, яке тривалий час не могли розв’язати за традиційного підходу до справи.
Розвиток ідеї до стадії її розв’язання здійснюється як процес наукового дослідження. Хоча в науці відомі й випадкові відкриття, але тільки цілеспрямоване наукове дослідження, яке добре обладнане сучасними засобами, дає змогу розкрити і глибоко пізнати об’єктивні закономірності явища або процесу.
Наукове дослідження – досить трудомісткий і складний процес, який потребує постійного високого інтелектуального напруження всієї енергії людини, його думки і дії.
1.5. Методичні основи наукових досліджень
Структуру наукового дослідження можна спрощено представити, зокрема, як ланцюжок типу: проблема → гіпотеза → теорія → експеримент
[13].
Під науковою проблемою розуміють запитання, відповідь на яке не міститься у накопичених суспільством знаннях. Одним запитанням проблема практично ніколи не вичерпується. Вона є цілою системою, яка складається із центрального запитання (яке є суттю проблеми і часто з нею ототожнюється) і деяких допоміжних запитань, дати відповідь на які необхідно для того, щоб отримати відповідь на основне запитання [4].
Будь-яке наукове дослідження проводять для того, щоб подолати певні труднощі у процесі пізнання нових явищ, пояснити раніше не відомі факти або виявити неповноту старих засобів пояснення відомих фактів. Ці труднощі у найвиразнішій формі проявляють себе у так званих проблемних ситуаціях, коли наукове знання, що існує, виявляється недостатнім для вирішення нових завдань пізнання.
Проблема завжди виникає тоді, коли старе знання вже нездатне її розв’язати, а нове знання ще не набуло розвиненої форми. Таким чином, проблема в науці – це суперечлива ситуація, яка потребує свого вирішення.
Така ситуація найчастіше виникає внаслідок відкриття нових фактів, які явно не
29 вкладаються у рамки попередніх теоретичних уявлень, тобто, коли жодна теорія не може пояснити факти, які щойно виявлені.
Проблему звичайно відрізняють від завдань, які мають на меті зробити, сконструювати, відтворити чи побудувати новий об’єкт або змінити його стан.
Вирішення проблеми відкриває широкі можливості для конструктивної діяльності людей.
Проблеми є особливим різновидом знань. Якщо ми впевнені в тому, що не знаємо щось про об’єкт, наприклад, про причини деяких його проявів або про спосіб зв’язку певних його елементів, – це вже проблемне знання.
У науці керуються двома нерозривно пов’язаними принципами відбору проблем для вирішення: принципом урахування потреб практики і принципом урахування потреб самої науки.
Проблема є формою організації наукового дослідження. Ця її функція реалізується завдяки тому, що проблема відзначає невідоме і спонукає до його пізнання. Проблемою забезпечується цілеспрямована мобілізація старих та організація нових знань, які одержують під час вивчення.
Проблема виникає як активна фіксація вченими деякої суперечності, що реально існує або прогнозована. Як правило, це суперечність між потребами і можливостями людей, а також між фактами і теоріями в науці.
Для того щоб проблема могла виконати своє призначення, вона має бути правильно поставлена.
Постановка проблеми передбачає виконання таких дій:
формулювання проблеми
, постановка центрального запитання проблеми; фіксація тієї суперечності, яка лягла в основу проблеми; передбачуваний опис очікуваних результатів;
побудова проблеми
(розщеплення проблеми на запитання, без відповідей на які не можна отримати відповідь на основне проблемне запитання; групування запитань, що складають проблему; обмеження області вивчення відповідно до проблем дослідження і можливостей дослідника; відокремлення відомого від невідомого у галузі, обраній для вивчення);
оцінка проблеми
(виявлення всіх умов, які необхідні для вирішення проблем, включаючи методи, засоби, прийоми, методики; перевірка наявності можливостей і передумов; з’ясування ступеня проблемності, тобто, співвідношення відомого і невідомого у тій інформації, яку необхідно використати для вирішення проблеми; знаходження серед уже розв’язаних проблем аналогічних тій, що вирішується; віднесення проблеми до певного типу);
обґрунтування
(встановлення ціннісних, змістовних і гносеологічних зв’язків цієї проблеми з іншими проблемами; наведення аргументів на користь реальної проблеми, її постановки та вирішення; висунення скільки завгодно великої кількості заперечень проти проблеми; об’єктивний синтез результатів, які отримані на стадії обґрунтування);
позначення
(переклад проблеми на іншу наукову або повсякденну мову; підбір понять, які найточніше фіксують зміст проблеми).
30
Першою реакцією на проблему є гіпотеза. Як правило, для пояснення одного й того самого об’єкта зазвичай висувають декілька гіпотез. Гіпотеза є
імовірним знанням, тому категоричність в оцінці гіпотез неприпустима.
У теорії і методиці наукових досліджень застосовуються три типи
гіпотез
:
описові
, або емпіричні, що передбачають існування якого-небудь явища, описують його причини і можливі наслідки; вони ґрунтуються на результатах попереднього практичного досвіду, що нерідко набувається методом «проб і помилок»; цей тип гіпотез має певну наукову цінність (наприклад, дослідник постає перед незнайомою для нього педагогічною ситуацією, для вивчення якої бракує потрібних теоретичних знань), проте, здебільшого описові гіпотези бувають тривіальними, ортодоксальними і самоочевидними;
пояснювальні
, або теоретичні, які дають тлумачення можливих наслідків із певних причин, а також характеризують умови й обставини, за яких ці наслідки обов’язково настають, тобто, через які чинники й умови буде цей наслідок; в основу таких гіпотез покладено наукові закономірності, методологічні положення, логічні судження, аргументовані прогнозування, фундаментальні знання, що можуть бути не лише педагогічними, а й суміжними знаннями з психології, соціології, естетики, мистецтвознавства тощо. Такі гіпотези є вагомими і значущими, бо вони є засобом розвитку відповідної галузі педагогічної науки й елементом педагогічної теорії;
описово-пояснювальні
, тобто синтезована комбінація гіпотез першого і другого типів.
Будуючи гіпотезу необхідно зважати на всі раніше встановлені в науці закони, а не узгоджувати з ними нове знання. Явищу, яке не вкладається у рамки старих уявлень, необхідно шукати нове пояснення. Саме в цьому і полягає призначення гіпотези.
Важливе значення для вибору гіпотези має чітке розуміння тих вимог, за виконання яких гіпотеза є правомірною, а саме:
гіпотеза має пояснювати всі факти, для вивчення яких її висувають;
гіпотеза повинна мати чітке однозначне формулювання;
гіпотеза має бути такою, щоб її принципово можна було перевірити, тобто, наслідкам, які з неї випливають, повинні відповідати певні практичні ефекти;
гіпотезу слід будувати за принципом максимально можливої простоти;
гіпотеза має бути логічно несуперечливою. її власні внутрішні елементи повинні являти систему з точно узгодженими підсистемами на єдиній логічній основі.
Перевірка гіпотези може дати три результати: спростування і відхилення
її від науки; не доведення і не спростування; доведення (у тому числі з негативним результатом) і перетворення на систему позитивного знання (в разі пошукового дослідження – в теорію). В останньому випадку доведення гіпотези означає водночас формування теорії, за яким починається етап її розгортання.
Хід наукового дослідження можна представити у вигляді такої логічної схеми:
обґрунтування актуальності обраної теми;
31
визначення об’єкта і предмета дослідження;
постановка мети і конкретних завдань дослідження;
відпрацювання гіпотези і теоретичних передумов дослідження;
вибір методу (методики) дослідження та його проведення;
обробка та аналіз результатів дослідження;
обговорення результатів дослідження;
формулювання висновків та оцінка отриманих результатів.
Обґрунтування актуальності обраної теми
– початковий етап будь- якого дослідження. Висвітлення актуальності має бути не багатослівним.
Починати її опис іздалеку немає особливої потреби. Достатньо навіть у межах однієї сторінки показати головне – суть проблемної ситуації, з чого й випливатиме актуальність теми [23].
Правильна постановка і чітке формулювання нових проблем мають важливе значення. Вони якщо не загалом, то в дуже великій частині визначатимуть стратегію дослідження взагалі і напрям пошуку зокрема. Не випадково прийнято вважати, що сформулювати наукову проблему – означає показати вміння відокремити головне від другорядного, виявити те, що вже відоме, і те, що поки невідоме в науці про предмет дослідження.
Таким чином, якщо дослідникові вдалося показати, де проходить межа між знанням і незнанням про предмет дослідження, то йому буває неважко чітко й однозначно визначити наукову проблему, отже, і сформулювати її суть.
Окремі дослідження мають на меті розвиток положень, які висунуті тією або іншою науковою школою. Теми таких науково-дослідних робіт можуть бути дуже вузькими, що в жодному разі не применшує їх актуальності. Мета подібних робіт полягає у розв’язанні часткових питань у межах тієї чи іншої вже достатньо апробованої теорії.
Після обґрунтування актуальності теми визначають об’єкт і предмет
дослідження
. Що більш конкретно сформульовано наукову проблему, то легше визначити об’єкт і предмет дослідження. Об’єкт дослідження – це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію й обране для вивчення. Предмет дослідження – це те, що перебуває у межах об’єкта дослідження у певному аспекті розгляду.
Об’єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об’єкті виокремлюється та частина, яка є предметом дослідження. Саме на нього спрямована основна увага дослідника, саме предмет дослідження визначає тему наукової роботи, яку позначають на титульному аркуші як заголовок.
1 2 3 4 5 6