Ім'я файлу: vojtovych_sergienko_2012.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 1068кб.
Дата: 10.02.2021
скачати

17 що такі методи мають досить специфічний характер. Тому природно, що їх вивчають у конкретних спеціальних науках.
Загальні методи наукового пізнання поділяються на три великі групи [1,
8, 16, 20]:
 методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент);
 методи, які використовують як на емпіричному, так і на теоретичному рівні дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.);
 методи теоретичного дослідження (узагальнення до рівня абстрактного, а від нього до конкретного).
Спостереження
є активним пізнавальним процесом, який спирається, насамперед, на роботу органів чуття людини та її предметну матеріальну діяльність. Це найбільш елементарний метод, який виступає, здебільшого, як один з елементів у складі інших емпіричних методів [21].
У повсякденній діяльності і в науці спостереження мають приводити до результатів, які не залежать від волі, почуттів і побажань суб’єктів. Для того щоб стати основою наступних теоретичних і практичних дій, ці спостереження повинні нести інформацію про об’єктивні властивості та відношення предметів
і явищ, що реально існують.
Для того щоб бути плідним методом пізнання, спостереження має задовольняти низку вимог, найважливішими з яких є:
 планомірність;
 цілеспрямованість;
 активність;
 систематичність.
Спостереження як засіб пізнання дає у формі сукупності емпіричних тверджень первинну інформацію про світ. Утім, слід відзначити певний суб’єктивізм інтерпретації отриманої інформації, а також доступність лише вибіркової перевірки.
Під час організації спостережень важливе значення мають чітке виділення
об’єкта
, який вивчається, постановка мети, визначення системи спостереження, спосіб фіксації результатів. Як об’єкти спостереження можуть виступати різні процеси: соціальні, педагогічні, технічні, технологічні тощо. Мета спостереження полягає у переважному зосередженні уваги дослідника на окремих сторонах процесу або діяльності, які вивчають, наприклад: методиці роботи вчителя, рівні активності учнів у пізнавальній діяльності та ін. План спостереження забезпечує його систему, допомагає виділити послідовність дій спостерігача, визначити їх тривалість і періодичність. Спостереження групуються за видами залежно від різноманітних ознак, покладених в основу класифікації.
За терміном проведення спостереження можуть бути тривалими й короткочасними, безперервними і дискретними. Короткочасне спостереження проводять протягом нетривалого часу. Якщо воно переривається і регулярно повторюється через певний проміжок часу, його називають дискретним.

18
Безперервне спостереження передбачає постійне, детальне вивчення педагогічного процесу для одержання цілісного уявлення про нього. Як правило, воно буває довгочасним, тобто відбувається тривалий період.
Успішне виконання наміченого плану спостережень багато в чому залежить від уміння спостерігати і від правильної оцінки фактів і явищ, які спостерігаються.
Спостерігачеві слід фіксувати хід спостереження, не покладаючись цілком на свою пам’ять. При цьому використовують низку способів запису спостережень та їх результатів. Наприклад, протокольні записи, фрагментарні записи окремих елементів процесу, щоденники спостерігача, записи за допомогою схем, таблиць, матриць, а також технічні записи (за допомогою аудіовізуальної апаратури, спеціальних пристроїв). Записи спостережень у журналах доцільно вести на одній сторінці аркуша, що полегшить їх наступну систематизацію. Корисно мати фотоальбом і картотеку результатів спостережень, зафіксованих за допомогою технічних засобів.
Недолік методу спостереження полягає в тому, що він лише ззовні з’ясовує процес, який спостерігається, і не розкриває істотних зв’язків, що лежать в його основі, не дає дослідникові змоги активно втручатись у хід подій
і змінювати ситуацію. Тому результати спостережень потрібно порівнювати з даними, отриманими за допомогою інших методів дослідження.
У педагогічній діяльності окремо виділяють метод самоспостереження, який дає можливість проникнути у внутрішні сфери життєдіяльності особистості. Його використання потребує розроблення відповідної інструкції.
Результати самоспостереження, що мають суб’єктивну забарвленість, завжди порівнюють з більш об’єктивними даними педагогічного спостереження, а також із дослідними матеріалами, отриманими іншими науковими методами
(опитування, експеримент тощо).
Порівняння
– один з найпоширеніших методів пізнання. Недаремно кажуть, що «все пізнається у порівнянні». Порівняння дає змогу встановити схожість і відмінність предметів і явищ дійсності. У результаті порівняння встановлюють те загальне, що притаманне двом або кільком об’єктам, а виявлення загального, такого, що повторюється у явищах, як відомо, є щаблем на шляху до пізнання закономірностей і законів [16].
Для того щоб порівняння було плідним, воно повинне відповідати двом основним вимогам. Перша: порівнювати слід лише такі явища, між якими може
існувати певна об’єктивна спільність. Друга: пізнання об’єктів, їх порівняння потрібно здійснювати за найбільш важливими, суттєвими (щодо конкретного пізнавального завдання) ознаками.
За допомогою порівняння інформацію про об’єкт можна одержати двома різними шляхами. По-перше, вона може виступати як безпосередній результат порівняння. По-друге, дуже часто отримання первинної інформації не є головною метою порівняння, цією метою є одержання вторинної або похідної
інформації, що є результатом обробки первинних даних. Найпоширенішим та важливим способом такої обробки є умовивід за аналогією.

19
На рівні чуттєвого пізнання педагогічної реальності порівняння фіксує зовнішню подібність або відмінність, на рівні раціонального – подібність або відмінність внутрішніх зв’язків, що дає змогу виявити певні закономірності, розкрити сутність матеріалу, що вивчається, тощо.
Вимірювання
, на відміну від порівняння, є точним пізнавальним засобом. Вимірювання – це процедура визначення кількісного значення деякої величини за допомогою одиниці вимірювання. Цінність цієї процедури полягає в тому, що вона дає точні, кількісно визначені відомості про навколишню дійсність [20].
Важливим показником якості вимірювання, його наукової цінності є точність, яка залежить від старанності вченого, від методів, якими він користується, але здебільшого – від вимірювальних приладів. У ланцюзі емпіричних методів пізнання вимірювання посідає приблизно таке саме місце, як спостереження та порівняння.
Частковим випадком спостереження є експеримент. Експеримент – це відтворення і вивчення явищ і процесів у штучно створених лабораторних умовах з метою їх дослідження без впливу на них ускладнювальних супутніх обставин і факторів [4].
Експериментальне вивчення об’єктів порівняно зі спостереженням має низку переваг:
 у процесі експерименту стає можливим вивчення того чи іншого явища в
«чистому вигляді»;
 експеримент дає змогу досліджувати властивості об’єктів в екстремальних умовах, тобто у таких, у яких у природі вони можуть не відбуватися;
 важливою перевагою експерименту є його повторюваність.
Основною метою експерименту є перевірка теоретичних положень
(підтвердження робочої гіпотези), а також більш широке і глибоке вивчення теми наукового дослідження. Експеримент має бути проведений по можливості в найкоротші терміни з мінімальними матеріальними і грошовими витратами за найвищої якості здобутих результатів.
Інколи виникає потреба провести пошукові експериментальні дослідження. Вони необхідні тоді, коли виникають труднощі під час класифікації всіх факторів, що впливають на досліджуване явище внаслідок відсутності достатніх попередніх даних. На основі попереднього експерименту будують програму дослідження у повному обсязі.
Залежно від теми наукового дослідження обсяг експерименту може бути різним. В одному випадку для підтвердження робочої гіпотези достатньо лабораторного експерименту, в іншому – доводиться проводити серію пошукових експериментальних досліджень.
Часто експеримент потребує великої кількості засобів. Науковий працівник виконує значну кількість спостережень і вимірювань, отримує багато діаграм, графіків, виконує невиправдано велику кількість випробувань. На оброблення та аналіз такого експерименту витрачають багато часу. А в результаті виявляється, що виконано багато зайвого, непотрібного. Все це відбувається, коли експериментатор чітко не обґрунтував мету і завдання

20 експерименту. Тому, перш ніж розпочати експериментальні дослідження, необхідно розробити методологію експерименту.
Проведення експерименту
є найважливішим і найбільш трудомістким етапом. Експериментальні роботи слід проводити відповідно до плану- програми і методики експерименту. Необхідно виконувати вимоги інструкцій з техніки безпеки, пожежної безпеки, санітарії. Науковець повинен вміти організувати робоче місце, керуючись принципами наукової організації праці.
Особливе місце належить аналізу результатів експерименту. Аналіз експерименту – це творча частина дослідження. Інколи за цифрами важко чітко уявити суть процесу. Тому потрібне особливе ретельне порівняння фактів, причин, що зумовили хід того або іншого процесу, і встановлення адекватності гіпотези та експерименту.
1.3.2. Методи дослідження на емпіричному і теоретичному рівнях
«Аналіз –
логічний метод дослідження, що полягає в мисленому роз’єднанні предмета, явища на складові елементи (ознаки, властивості), кожен з яких розглядається окремо від інших...» [9, с. 6] «...з метою пізнання цілого»
[18, с. 303].
У кожній області знань є своя межа розділення досліджуваного об’єкта на складові, за якою первинні властивості можуть втрачатися.
Коли шляхом аналізу окремі частини досліджено й вивчено, настає черга наступної фази пізнання – синтезу. «Синтез – рух думки від окремих елементів до більш загальних; мислене з’єднання частин предмета чи явища, розділених у процесі аналізу, встановлення взаємодії між ними і пізнання цього предмета, явища як єдиного цілого» [9, с. 177].
«Аналіз і синтез є найбільш елементарними і простими прийомами пізнання, які лежать в основі людського мислення і разом з тим вони виступають найбільш універсальними прийомами мислення, характерними для всіх його рівнів і форм» [2, с. 394].
Слід відзначити, що ані аналіз, ані синтез не є самостійними методами наукової роботи і способами мислення. Тому не зовсім точними є вислови
«спочатку аналіз, тоді синтез» чи навпаки. Головне – це правильно розуміти суть аналітичного і синтетичного аспектів мислення як протилежних шляхів людської думки, що взаємно доповнюють один одного [18, с. 304].
Як свідчать результати педагогічного спостереження, учні надають перевагу синтетичному способу; він простіший, але не завжди раціональніший.
Аналітичний спосіб складніший, оскільки вимагає чіткої логічної послідовності в усіх діях, але він швидше приводить до кінцевого розв’язку.
Моделювання
дуже широко використовують у різноманітних галузях науки, техніки, виробництва, воно є однією з характерних особливостей процесу пізнання об’єктивної дійсності. Дослідження динамічної стійкості літальних апаратів і автопілотів, ліній електропередач, атомних реакторів, вивчення складних явищ і процесів, дослідження закономірностей процесу мислення і побудова «мислячих машин» – такий далеко не повний перелік основних напрямів використання цього методу… Слово «модель» походить від

21 латинського modulus (міра), яке тісно пов’язане зі словом modus (міра, спосіб,
вид)
, отже, означає «копія» чи «образ» [7, с. 5].
Із французької modеlе (міра, зразок, норма) – штучна копія чи схема якого-небудь об’єкта, процесу, явища; допоміжний об’єкт (чи система), що замінює досліджуваний об’єкт [9, с. 110].
Отже, модель – це той посередник, що його людина ставить між собою і досліджуваним об’єктом. Модель є представником об’єкта чи його замінника, і через це модель має бути чимось схожа на досліджуваний об’єкт, мати хоч одну спільну з ним ознаку.
Тому до моделей висувають такі вимоги:
• вона повинна представляти досліджуваний об’єкт (чи його елементи);
• бути допоміжним об’єктом у процесі дослідження реального;
• мати властивості оригіналу, важливі для дослідження.
Усі відомі моделі поділяють на два великі класи: матеріальні (речові) і мислені (ідеальні). Мислене моделювання, як правило, передує матеріальному і тісно з ним пов’язане. Перш ніж побудувати матеріальну модель, людина мислено її уявляє, теоретично обґрунтовує – будує в уяві ідеальну модель.
Особливістю цих моделей є те, що вони не обов’язково втілюються матеріально. Незважаючи на те, що мислені моделі виражаються у схемах, рисунках, кресленнях, знаках, вони працюють завдяки мисленим операціям.
Саме тому вміння мисленого моделювання можна віднести як до методологічних, так і до інтелектуальних умінь.
Мислені моделі поділяють на:
• наочні (гіпотези, аналогії, схеми);
• знакові (структурні хімічні формули, географічні карти);
• математичні (комп’ютеризовані моделі, економічні, екологічні моделі).
Останнім часом завдяки бурхливому розвитку комп’ютерних технологій значно зросла роль математичного моделювання, що втілюється у комп’ютерних програмах. Швидкість виконання операцій, широкі можливості графічних редакторів, що дають змогу втілити будь-які проекти, і можливість зручного користування зумовлюють проникнення персональних комп’ютерів у всі сфери виробництва, науки та освіти. Багато спеціалістів вважає, що лише комп’ютер дасть змогу забезпечити розвиток і реформу освіти відповідно до вимог щодо підготовки учнів середніх шкіл та інших навчальних закладів.
Якщо проаналізувати можливості матеріального та математичного моделювання, можна дійти висновку, що математичні (комп’ютерні) моделі мають низку переваг [7, с. 22]:
• за однією математичною моделлю можна розв’язувати багато задач, тоді як у разі фізичного моделювання для кожної задачі потрібно будувати свою модель;
• зміна параметрів системи, що моделюється, не призводить до значних змін самої моделі;
• порівняно з фізичними, математичні моделі значно простіші й дешевші;
• комп’ютерні моделі, створені один раз, можуть бути тиражовані для всіх зацікавлених осіб, тоді як фізичні моделі потрібно виготовляти у значних кількостях;

22
• метод математичного моделювання у цілому більш загальний, ніж метод фізичного моделювання.
Метод мисленого моделювання повніше реалізується в мисленому експерименті. «Мислений експеримент – інтелектуальний прийом, який не зводиться лише до логічних операцій, абстрагованих від їх змісту. Це експеримент з ідеалізованими об’єктами в теоретично можливих, але практично не завжди реалізованих умовах» [22, с. 7].
Слід відзначити, що в мисленому експерименті дослідник може оперувати не лише конструктивними елементами, з яких складаються ті чи інші установки (як у реальному експерименті), а й матеріальними об’єктами, які в експерименті проявляються функціонально: електричне поле, магнітне поле, фотони, фонони тощо. Основну роль відіграє мислений експеримент під час підготовки реальних експериментів, особливо з участю ЕОМ. У таких випадках дослідник має змогу провести експеримент з використанням можливостей комп’ютера і комп’ютерної моделі. Будучи однією з форм реалізації діалогу між людиною і комп’ютером, мислені експерименти забезпечують ефективну взаємодію алгоритмічних можливостей ЕОМ із творчими можливостями виконавця.
Незважаючи на те, що гіпотези й аналогії належать до мислених моделей, ми б хотіли закцентувати на них увагу.
Найбільші труднощі викликає формування в учнів уміння висувати й обґрунтовувати гіпотезу, яку можна було б покласти в основу досліду.
Водночас природничі науки не можуть обійтися без висування гіпотез [17].
Гіпотезою називають «припущення, яке висувається на основі відомих фактів, про безпосередньо не спостережувані форми зв’язку явищ або внутрішні механізми, що зумовлюють ці явища і властиві їм форми зв’язку»
[15, c. 36]. З точки зору методології гіпотеза – «це деяке універсальне твердження про реальність, істинність або хибність якого повинен встановити експеримент» [19, с. 327].
Наукова гіпотеза:
• узгоджується з тим фактичним матеріалом, для пояснення якого її застосовують;
• обґрунтована логічно і переконливо;
• може бути перевірена експериментально;
• надійна – не відкидається і введенням нових фактів, розширенням меж її застосування;
• відзначає межі чи умови свого ж застосування.
«Гіпотеза є потужним «підсилювачем» для фактів, які їй відповідають, і
«гальмом» для фактів, що їй суперечать. Між нею і фактами встановлюється зворотній зв’язок, який надає гіпотезі інерційного застійного характеру, притаманного всякій домінанті» [12, с. 111].
Вирішення кожного завдання, в якому передбачається пошук нового способу розв’язку, потребує роботи з активізації продукування гіпотез учнями, аналізу запропонованих учнями гіпотез, експериментальної перевірки найбільш раціональних. Мистецтво викладання (й основний спосіб роботи) творчого

23 вчителя і полягає в тому, щоб умовно зводити чи навіть «зіштовхувати» різні точки зору на розглядувану проблему, організовуючи дослідження різних точок зору дітей, забезпечити відкриття дітьми продуктивного способу дії, придатного для вирішення багатьох завдань.
Виникає потреба розкрити перед учнями такі запитання:
1) що називають гіпотезою?
2) значення гіпотези у науці;
3) у яких випадках вживають термін «гіпотеза»;?
4) які вимоги висувають до формулювання гіпотези?
Постановка перед учнями завдань проблемного характеру спонукає їх формулювати й обґрунтовувати гіпотези на основі вивчених явищ, теорій і перевіряти їх за допомогою експерименту.
Відомо, що розвиток гіпотези, тобто логічний процес її висування, обґрунтування і доведення, йде двома шляхами:
1) шляхом дедуктивного виведення її з уже відомих теорій, ідей, принципів, законів і правил;
2) шляхом індуктивної побудови гіпотези на основі фактів, явищ, відомих
із життєвого досвіду, отриманих у результаті експерименту чи його чи спостереження.
Індукцією
називають такий метод дослідження і спосіб мислення, в якому загальні висновки будуються на основі окремих фактів і висновків. Основою
індукції є досліди, експерименти і спостереження, в ході яких збираються окремі факти. Вивчаючи й аналізуючи ці факти, встановлюють загальні характерні ознаки досліджуваного об’єкта. На цій основі будують індуктивні висновки, де часткові характеристики приписуються цілому класу об’єктів
[2, с. 396].
Так, наприклад, визначивши, що залізо, мідь та алюміній проводять електричний струм, то, позаяк вони належать до металів, роблять індуктивний висновок: усі метали є добрими провідниками.
Дедукція відрізняється від індукції протилежним ходом розумових операцій, тобто, дедукція – спосіб мислення, згідно з яким із загальних висновків чи характеристик отримують часткові. Якщо загальний висновок чи характеристика отримані в результаті індуктивних роздумів, то дедукція доповнює індукцію, розширюючи обсяг знань. Наприклад, якщо відомо, що всі метали електропровідні, і цинк належить до металів, то згідно з дедуктивним ходом роздумів цинк є добрим провідником електричного струму.
Розвиток гіпотези у дедуктивний спосіб, своєю чергою, може йти двома шляхами: а) шляхом перенесення дії загальних законів і принципів у конкретну ситуацію; б) шляхом аналогій, широко використовуваних під час вивчення явищ і законів природи.
Особливо вагоме пізнавальне значення дедукції проявляється в тому випадку, коли в ролі загальної характеристики виступає не індуктивне узагальнення, а якась нова гіпотеза чи наукова ідея. Створене дедуктивним шляхом теоретичне знання визначає подальший напрям емпіричних досліджень та індуктивних узагальнень.

24
Дедуктивний метод часто використовує для більш образного пояснення результатів порівняння й аналогію. Вивчивши окремі властивості нового об’єкта, порівнюють їх із уже дослідженими об’єктами, шукають спільні й відмінні риси.
Порівняння
– прийом розумової діяльності, що полягає у встановленні подібності і відмінності між об’єктами [15, с. 28]. Встановивши подібність за кількома характеристиками між вивченим і досліджуваним об’єктами, доходять висновку про те, що й інші характеристики будуть подібними. Таку мислену операцію називають аналогією.
Аналогія –
це такий прийом пізнання, за якого на основі подібності об’єктів за окремими ознаками доходять висновку про подібність і в інших ознаках. Цей метод широко застосовують під час класифікації об’єктів за певними ознаками й у біології, й у хімії, й у фізиці. Так, з використанням аналогій у фізиці, зокрема, було встановлено, що світло має корпускулярно- хвильову природу; також виявлено хвильову природу елементарних частинок: електрона, протона й інших. «Історія використання аналогій свідчить про те, що їх можна вважати ефективним методом модельно-наочного з’ясування суті явищ...» [14, с. 4], як стверджує Г. Б. Редько.
Однак будь-який умовивід чи уявлення про об’єкт за аналогією завжди вужчий і бідніший, ніж сам об’єкт, і тому дуже важливо забезпечити правильне застосування цього методу. Аналогія лише відкриває шлях дослідження і не має доказової сили. Тому вчитель у кожному конкретному випадку повинен вибирати аналогію так, щоб вона визначала напрям і зміст розумової діяльності учнів.
Широке використання методів порівняння та аналогій у навчально- пізнавальній діяльності учнів сприяє розвитку їхнього асоціативного мислення.
Асоціація –
(від лат. – з’єднання) – зв’язок між кількома психічними явищами
(відчуттями, сприйняттями, уявленнями, ідеями, образами тощо), який проявляється рефлекторно, несвідомо. Актуалізація хоча б одного члена асоціативної групи призводить до появи іншого (інших). І хоча досить складно забезпечувати запам’ятовування асоціативних рядів, проте, вони можуть відігравати провідну роль у засвоєнні учнями знань про явища, процеси, теорії.
Встановлення асоціативних груп дає змогу не випускати з поля зору жодного з компонентів знань чи вмінь. Тобто, між окремими частинами навчального матеріалу за допомогою асоціативного прийому можна встановити тісні взаємозв’язки. Це сприятиме формуванню узагальнених знань про навколишній світ, наукового світогляду, дасть змогу переносити знання з однієї області науки в іншу.
Найважливішим способом побудови наукових теорій є абстракція.
Абстракція –
це спосіб формування образів реальності (уявлень, понять, суджень) шляхом відкидання і доповнення, тобто, шляхом використання (або фіксації в образі) лише частини з множини відповідних даних і додавання до цієї частини нової інформації, яка не випливає з цих даних [19, с. 331].
Абстрактними поняттями, наприклад, є: матеріальна точка, траєкторія, вектор.
«Абстрагування – це метод розумового спрощення, за якого розглядається одна

25 зі сторін досліджуваного процесу» [18, с. 304]. Результатом абстрагувальної діяльності мислення є утворення різноманітних абстрактних понять, категорій, систем [2].
Використання методу абстрагування можливе як в уявних, так і в реальних ситуаціях. Так, досліджуючи поведінку об’єктів (перебіг явищ) у космосі, необхідно абстрагуватись від звичної сили земного тяжіння.
Абстрагування має об’єктивну основу, і позаяк явище не вступає одночасно в усі можливі для нього відносини, то воно не виявляє одночасно всіх своїх властивостей. Наукова абстракція підпорядковується певним вимогам:
• потрібно описати те, від чого абстрагуються;
• визначити, у яких межах абстраговане явище чи поняття матиме силу;
• будь-якій абстракції відповідає її власний інтервал абстракції, який визначає межі її раціонального застосування.
«Вивчати абстрактний об’єкт – це означає вивчати модель, у якій властивості реального об’єкта, що нас не цікавлять, відсутні» [15, с. 24].
Специфічним видом абстрагування є ідеалізація. Ідеалізація – процес утворення понять, реальні ознаки яких можуть бути зазначені з певним ступенем наближення [18].
Ідеалізація – це мислене утворення абстрактних об’єктів, за якого не зважають на принципову неможливість здійснити їх практично [15]. Реальні аналоги ідеалізацій можна зазначити лише з певною мірою наближення:
ідеальний газ – дуже розріджений газ, абсолютно чорне тіло – сажа тощо.
«Ідеалізація реальних об’єктів, процесів дає змогу відкривати певні кількісні закономірності, застосовувати математичний апарат, будувати наукові теорії. Вся наука пронизана ідеалізацією, завдяки якій і була сформульована більшість законів і теорій» [3, с. 32].
Для дослідження складних об’єктів, що розвиваються, застосовують

1   2   3   4   5   6

скачати